Завдання. 1. Солідарність в інтересах охорони здоров'я в Європейському регіоні;

1. Солідарність в інтересах охорони здоров'я в Європейському регіоні;

2. Рівноправність у питаннях охорони здоров'я;

3. Здоровий початок життя;

4. Здоров'я молоді;

5. Зберігання здоров'я в пристаркуватої віці;

6. Поліпшення психічного здоров'я;

7. Скорочення поширеності інфекційних захворювань;

8. Скорочення поширеності неінфекційних хвороб;

9. Скорочення травматизму в результаті актів насильства і нещасливих випадків;

10. Здорове і безпечне фізичне середовище;

11. Більш здоровий спосіб життя;

12. Зменшення збитків від алкоголю, які викликають залежність, і тютюну;

13. Умови здорового середовища;

14. Багатосекторні зобов'язання у відношенні здоров'я;

15. Інтегрований сектор охорони здоров'я;

16. Питання керівництва і забезпечення якості медико-санітарної допомоги;

17. Фінансування служб охорони здоров'я і виділення ресурсів;

18. Розвиток кадрових ресурсів для охорони здоров'я;

19. Наукові дослідження і інформація з питань охорони здоров'я;

20. Мобілізація партнерів в інтересах охорони здоров'я;

21. Політика і стратегії по досягненню здоров'я для усіх.

ЛЕКЦІЯ 11 ПОНЯТТЯ ПРО СОЦІАЛЬНУ ГІГІЄНУ. ПЕРШІ ІНСТИТУТИ СОЦІАЛЬНОЇ МЕДИЦИНИ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ ТА США

11. 1 Поняття про соціальну гігієну. Перші інститути соціальної медицини в Західній Європі та США

Соціальна гігієна - наука про закономірності громадського здоров'я та охорони здоров'я. Це поняття близьке до поняття суспільна охорона здоров'я.

Громадське здоров'я і охорона здоров'я - розділ медицини, що вивчає вплив соціальних чинників на стан здоров'я населення. Це теоретична основа охорони здоров'я

Вперше соціальна гігієна згадується у 70-их рр.. XIX в. в роботі Португалова "Питання суспільної гігієни".

• 1903 р. - Альфред Гротьян, видає журнал з соціальної гігієни.
• 1905 р. - Альфред Гротьян заснував наукове товариство з соціальної гігієни та медичної статистики.
• 1912 р. - Альфред Гротьян почав читати доцентський курс в Берлінському університеті.
• 1918 р. - музей соціальної гігієни в Москві, який очолив Мальков.
• 1920 р. - музей перетворений в НДІ соціальної гігієни.
• 1920 р. - перша кафедра соціальної гігієни в Берліні.
• 1922 р. - кафедра соціальної гігієни в МГУ.

Актуальні проблеми, що вивчаються сучасною соціальною гігієною

1. вивчення теоретичних і організаційних основ охорони здоров'я

2. вивчення впливу соціальних умов і способу життя на здоров'я населення

3. розробка критеріїв оцінки суспільного здоров'я

4. розробка наукових прогнозів в галузі охорони здоров'я населення

5. дослідження проблем народонаселення та їх зв'язків з громадським охороною здоров'я

6. дослідження процесів урбанізації

7. вивчення екології людини

8. дослідження соціальних, економічних та медичної значущості охорони здоров'я як суспільної системи і розробка раціональних шляхів її розвитку

9. вивчення правових та етичних основ охорони здоров'я.

10. вивчення потреб населення в медичній допомозі і варіантів її в амбулаторії та стаціонарі

11. розробка санітарних та епідеміологічних аспектів охорони здоров'я

12. розробка соціально-економічних і медичних заходів профілактики

13. розробка комплексу програм зниження і ліквідації найбільш поширених і важких захворювань (туберкульоз, цукровий діабет, СНІД)

14. розробка питань планування та управління лікувально-профілактичною допомогою населення.

15. розробка проблем економіки охорони здоров'я і його фінансування

16. розробка заходів щодо пропаганди і реалізації здорового способу життя, гігієнічного навчання і виховання

17. розробка заходів та дій при стихійних лихах та інших екстремальних ситуація.

11. 2Поняття епідеміології, її значення для соціальної медицини

У сучасній літературі під поняттям «епідеміологія» найчастіше розуміють науку, що вивчає закономірності виникнення і поширення патологічних процесів з метою розробки заходів з профілактики та оптимальному лікуванню захворювань. Епідеміологія вивчає вплив комплексу різних чинників на формування здоров'я, поширеність різних хвороб (інфекційних та неінфекційних) і фізіологічних станів людини.
Узагальнивши викладені вище міркування, можна сформулювати поняття «епідеміологія громадського здоров'я», чи «соціальна епідеміологія»: - це розділ дисципліни «громадське здоров'я та охорона здоров'я», що вивчає закономірності поширення показників факторів зовнішнього середовища суспільного здоров'я в часі, в просторі, серед різних груп населення у зв'язку з впливом умов і способу життя.
Мета епідеміології громадського здоров'я (соціальної епідеміології) - розробка заходів політичного, економічного, медико-соціального та організаційного характеру, спрямованих на поліпшення показників суспільного здоров'я.

11. 3 Нещасні випадки, травми й здоров’я. Виробничий і автодорожній травматизм. Соціальні наслідки травм

Поряд із пошкодженнями різного характеру у окремих людей хірургія має справу також з груповими травмами, які зустрічаються та повторюються у людей певних професій або груп, що перебувають у подібних умовах. Такі травми об'єднуються в поняття "трав­матизм". Під терміном "травматизм" розуміють як значні, тяжкі травми, так і дрібні пошкодження, мікротравми. Останні численні і мають вагу не стільки самі по собі, скільки як джерело інфек­ційних ускладнень, що призводять до тимчасової втрати працездатності.

Травматизм ділять на виробничий та невиробничий. На частку першого при­падає близько 20 %, тобто кількісно різко переважає невиробничий травма­тизм. Виробничий травматизм у свою чергу ділиться на промисловий та сільськогосподарський. До промисло­вого травматизму належать травми не тільки на заводах, фабриках, у майстер­нях, але й у працівників транспорту, будівельників тощо.

Невиробничий травматизм включає такі види: транспортний (залізничний, автодорожний, авіаційний), вулич­ний, побутовий, спортивний та дитя­чий. Останній травматизм виділений в окрему групу лише з біологічних мірку­вань, а саме внаслідок неадекватного сприйняття дітьми загрозливих чин­ників навколишнього середовища через незрілість їх ЦНС, а також відсутність життєвого досвіду та підвищену допит­ливість і рухливість. Причини невироб­ничого травматизму у дітей і дорослих однакові.

Найбільшу питому вагу в травма­тизмі має механічна травма, вона скла­дає основу травматизму. В усьому світі її показники зростають. Це пов'язано з механізацією на виробництві та в по­буті, електрифікацією та газифікацією, значним розвитком автотранспорту, авіації, інтенсивним висотним будів­ництвом, спорудженням великих тех­нічних комплексів (підземних магістра­лей, каналів, телевізійних веж, висо­ковольтних електроліній тощо), масо­вими заняттями спортом, збільшенням споживання населенням алкоголю, ліків, наркотичних та токсичних речо­вин тощо. Особливістю механічних травм є їх множинний характер, через що зараз прийнято такі травми назива­ти політравмами.

Дорожньо-транспортний травматизм об'єднує всі травми, які завдаються транспортними засобами (якщо по­терпілі не зв'язані з виробничою діяль­ністю), незалежно від того, був потер­пілий у машині (водій, пасажир) чи ні (пішохід, велосипедист). Переважна кількість таких травм виникає з вини пішоходів. Багато дорожньо-транспор­тних пригод стається через керування машиною в стані сп'яніння.

Вулична травма — це травма, що сталася на вулиці, у дворі, в лісі, полі тощо, незалежно від її причини (у тому й числі й зумовлена транспортними за­собами). Більшість вуличних травм зу­мовлюється падінням потерпілого. Особливо часто це буває в осінньо-зи­мовий період та у вечірні години.

Побутовий травматизм об'єднує травми, що виникають у домашніх умо­вах (у квартирі, на подвір'ї, в гаражі). Велика кількість їх пов'язана з приби­ранням квартири та приготуванням їжі. Переважають забиття, рани, опіки. Уражується переважно кисть.

Спортивний травматизм — травми, які одержують люди під час заняття спортом на майданчиках та в залах. Цей вид травм складає близько 2— 3 % від усіх пошкоджень травматичного поход­ження. Характерний для футболістів, боксерів, гімнастів, хокеїстів та мото­гонщиків. Переважають травми опор­но-рухового апарату (забиття, перело­ми, розтягнення, вивихи), а також го­лови та тулуба.

До дитячого травматизму належать усі види невиробничого травматизму (до­рожньо-транспортний, побутовий, шкільний, вуличний, спортивний та ін.) у дітей. Нещасні випадки з дітьми в побутових умовах трапляються часті­ше у віці до 3 років. Переважна кількість травм у дітей віком до 13 років спостерігається в шкільному віці під час ігор та занять спортом (50 %); 30 % вдома і 20 % — в дорожньо-транспорт-них пригодах (смертність сягає 80 %).

Загальна смертність дітей від нещас­них випадків складає, за даними ВООЗ, 37,2 на 100 тис. хлопчиків і 22,8 на 100 тис. дівчаток.

Виробничий травматизм пов'язаний з виконанням завдань на виробницт­ві — у промисловості чи сільському гос­подарстві.

Основні причини виробничого травматизму — незадовільні умови пра­ці, недосконалі або несправні знаряд­дя виробництва або неправильна їх експ­луатація, особистий стан працівника тощо.

Найпоширеніші виробничі травми:

рани, забиття, опіки, електротравми. Сільськогосподарський травматизм сьо­годні в зв'язку з механізацією та елект­рифікацією сільського господарства за структурою мало чим відрізняється від промислового. Також переважають поранення, забиття, закриті пошкод­ження, переважно кінцівок (понад 80 %), значно рідше — внутрішніх органів. До 70 % травм — легкі.

Більшість травм належить до невироб­ничих. Найбільшу тривогу викликає дорожньо-транспортний травматизм, який образно називають "війною на до­рогах". Жертвами цього виду травматиз­му щорічно стають мільйони людей, чет­верть мільйону помирають на місці Якщо взяти до уваги недосконалість обліку, ста­тистики травм та, власне, визначення поняття смерті від травми, то можна з впевністю сказати, що кількість жертв цього виду травматизму набагато більша, ніж повідомляється офіційно.

11. 4 Поняття про трансплантацію, імплантації, етичний бік трансплантології.

Трансплантація (від латинського transplantatio — пересаджування) — метод, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого матеріалу(тканини), взятого у донора, а також клонованих тканин, штучних імплантантів (електронних, металічні та інших).

Трансплантацію імплантантів називають імплантацією. Трансплантація є базовим методом лікування у трансплантології.

Розрізняють такі види трансплантації:

· Аутотрансплантація, або аутологічна трансплантація — реципієнт трансплантата є донором для самого себе. Наприклад, аутотрансплантація шкіри з непошкоджених ділянок на обпалені широко застосовується при важких опіках. Аутотрансплантація кісткового мозку або гемопоетичних стовбурових клітин після високодозової протипухлинної хіміотерапії широко застосовується при лейкозах,лімфомах і хіміочуттєвих злоякісних пухлинах.

· Ізотрансплантація (гомотрансплантація), або гомологічна трансплантація — донором трансплантата є 100% генетично і імунологічно ідентичний реципієнту однояйцевих близнюк реципієнта. Мабуть, у майбутньому, коли навчаться клонувати окремі тканини і вирощувати в лабораторних умовах цілі органи людського тіла із заданими імунологічними характеристиками, всі 100% трансплантацій органів будуть гомологічними.

· Алотрансплантація, або гетерологічная трансплантація — донором трансплантата є організм того ж виду, але генетично і імунологічно відрізняється від реципієнта.

· Ксенотрансплантація, або міжвидова трансплантація — трансплантація органів від іншого біологічного виду, ніж людина (наприклад: тварини).

· Кліттинна інженерія та клонування.

11. 5Евтаназія. Клонування. Генна інженерія

Термін "евтаназія" має давньогрецьке походження (еи - хороший, ггіапато8 - смерть) і безпосередньо означає легка смерть (приємна, прекрасна).

У сучасній науковій літературі розрізняють евтаназію активну і пасивну (критерій - позиція лікаря) та добровільну і недобровільну (критерій - позиція хворого). Змістове ж наповнення різних форм ев-таназії у сучасній літературі немає однозначних тверджень.

Активна евтаназія передбачає прямі дії, спрямовані на умертвіння пацієнта, - введення смертельної дози ліків (це може здійснити сам пацієнт або за допомогою сторонньої особи).

Пасивна евтаназія в сучасній літературі трактується як: 1) відмова від застосування таких методів лікування у невиліковно хворого, що лише подовжують період вмирання і зменшують якість решти його життя; 2) опосередковане санкціонування лікарем вмирання хворого через усунення від дій, котрі б могли підтримати життя.

Добровільна евтаназія - передбачає однозначну інформовану згоду пацієнта (поширеною практикою сьогодення в США та країнах Західної Європи є завбачливо юридично оформлений документ, що виражає волю особи стосовно евтаназії - living will ("воля, висловлена за життя") - підписаний його автором у присутності двох свідків, жоден з них не повинен бути пов'язаний з автором родинними та дружніми стосунками, не повинен бути його спадкоємцем, ні його лікарем, ні особою, котра залежить від будь-якого лікувального закладу; таке розпорядження записується на спеціальному бланку і може бути відмінене, якщо йдеться про вагітну пацієнтку; термін дії такого розпорядження п'ять років).

Недобровольна евтаназія: 1) здійснюється за відсутності безпосередньої згоди хворого за припущення, що його воля не суперечила б прийнятому рішенню; 2) здійснюється на підставі опікунського рішення (з боку родичів чи етичного комітету) за відсутності безпосередньої згоди хворого, що перебуває у коматозному стані, а також у разі вирішення долі новонароджених дітей з певними фізичними вадами.

Комбінування названих форм евтаназії обумовлює чотири основні її види:

- активна добровільна;

- пасивна добровільна;

- активна недобровільна;

- пасивна недобровільна

Генна інженерія – це комплекс технічних прийомів перенесення в структуру клітини живої істоти деяких видів генетичної інформації, якої попередньо там не було. ДНК, як відомо, – це спадковий матеріал усіх організмів, за винятком деяких вірусів, для яких таким матеріалом є РНК. Послідовно ДНК є носієм генетичної інформації, яка передається з покоління в покоління. В частинці ДНК вирізняємо гени – структури, що співдіють між собою.

Ген – функціонально неподільна одиниця генетичного матеріалу. Сукупність усіх генів даної клітини або організму складає його генотип. Генна інженерія – це штучне створення “бажаних” мутацій та рекомбінацій. По суті, генна інженерія полягає на “вирізанні” з одного генотипу фрагменту ДНК і вставлення його до іншої частинки ДНК іншого організму.

ЛЕКЦІЯ 12 СОЦІАЛЬНА МЕДИЦИНА ТА ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ЛЮДИНИ З ВАДАМИ ЗДОРОВ’Я

12. 1 Механізми впливу складних соціальних умов на розвиток і становлення особистості

Важливість середовища у формуванні людської особистості визначають педагоги всього світу. Проте в оцінці ступеня впливу середовища на розвиток особистості єдності немає. Прихильники так званого біогенного (біогенетичного) напрямку в педагогіці надають перевагу спадковості, а соціогенного (соціогенетичного, соціологізаторського) - середовищу.

Чимало дослідників намагалися встановити точні кількісні пропорції впливу середовища і спадковості на розвиток людини. Так, педологи за допомогою експерименту доводили: 80% природного і 20% соціального. їх опоненти перевертали це "рівняння", стверджуючи протилежне. Існують і більш виважені оцінки, які ігнорують крайнощі. Так, англійський психолог Д.Шаттлеворт (1935) прийшов до такого висновку з приводу впливу основних факторів на розумовий розвиток: 64% з факторів розумового розвитку припадає на успадковані впливи; 16% - на відмінності в рівні сімейного середовища; 3% - на відмінності у вихованні дітей у тій самій сім'ї; 17% -на змішані фактори (взаємодія спадковості й середовища).

Усе, що характеризує сформовану особистість, Індивідуальність, має свої передумови в генетичній природі індивіда. Проте ця природа не визначає якостей майбутньої особистості, індивідуальності. Вони утворюються і розвиваються як результат взаємодії даної людини з оточуючим соціальним і природним середовищем, його власною життєдіяльністю і вихованням. У яких пропорціях переплетуться ці фактори, до якого результату призведе їх взаємодія, залежить від багатьох причин, дію яких ні врахувати, ні виміряти неможливо. Тому кожна людина розвивається "по-своєму", і ступінь впливу середовища на її розвиток у неї також свій.

12. 2 Соціальні детермінанти здоров’я

Здоров'я - найбільший дар природи. Людина отримала від природи надзвичайно досконалий організм прекрасної форми, з універсальною стійкістю до труднощів життя - холоду і спеки, ран і отрут, страхів і нервових потрясінь, голоду та захворювань. На жаль, не всі однаково наділені даром здоров'я. З роками здоров'я все слабше, а хвороб стає все більше. Кожна людина являє собою єдність двох протилежностей - здоров'я і захворювання.

Абсолютно здорових людей дуже мало, більшість перебуває в так званому третьому стані - проміжному між здоров'ям та захворюванням. Організм бореться з захворюваннями, наслідки цієї боротьби залежать від величини резервів здоров'я.

До факторів, зо визначають здоров'я населення, належать такі: відтворення здоров'я, його формування витрата і відновлення. Відтворення здоров'я, або охорона і реалізація генофонду, народження здорового потомства, визначається багатьма біологічними, соціально-економічними і санітарно-гігієнічними умовами. Це здоров'я батьків, рівень їх загальної та санітарної культури, умови перебігу вагітності і родів, збереження резерву фізіологічних функцій організму майбутньої матері, стан рододопоміжної служби та сітки медико-генетичних консультацій. Багато природжених захворювань та вад розвитку зумовлені не генетичними аномаліями, а токсичними, інфекційними та іншими шкідливими діями на плід під час вагітності. В цьому аспекті величезна роль належить стану навколишнього середовища і морально-етичним характеристикам майбутніх батьків. Доброзичлива порада медпрацівників може змінити рішення молодої сім'ї про народження дитини у психічно неповноцінних батьків, хронічних алкоголіків, наркоманів, важкохворих.

Формування здоров'я визначається способом життя людини і станом навколишнього середовища. В генотипі індивіду закодовані всі його спадкові ознаки. Однак для того, щоб вони виявилися у вигляді певних якостей організму і особистості, природних для біологічних та соціальних функцій, необхідні певні умови, які визначаються власне способом життя та зовнішнім середовищем. Медпрацівник може істотно вплинути на спосіб життя індивіду.

Процес витрати здоров'я відбувається у виробничій сфері. Тому особливе значення має: характер, організація та умови праці. У виробничій діяльності велика увага має приділятися оптимізації умов праці на основі санітарно-гігієнічних норм з допустимими рівнями і концентраціями різних фізичних і хімічних факторів (температура, шум, вібрація, освітлення, домішки газу та ін.).

Процес відновлення здоров'я включає рекреацію (відпочинок). лікування і медико-соціальну реабілітацію)відновлення лікування), тобто відновлення соціального статусу хворих та інвалідів.

12. 3 Принципи захисту людей з вадами здоров’я

Інвалід (від лат. іnvalidus - безсилий, хворий). Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 р.) інвалід - це будь-яка особа, що не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормальної особистісного та (або) соціального життя в силу недоліку, будь то вродженого чи ні, його (або її) фізичних або розумових можливостей. На нашу думку, поняття "інвалід" необхідно відносити не стільки до суб'єкта життєдіяльності, стільки розглядати його як соціальне явище, а саме результат взаємодії психофізичних обмежень та бар'єрів соціального характеру.

Згідно статті 2 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що приводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі та захисті.

На думку, О. І.Холостової та Н. Ф. Дементьєвої, інвалідність - це специфічна ситуація розвитку й стану особистості, що супроводжується обмеженнями життєдіяльності в найрізноманітніших її сферах.

У Рекомендаціях 1185 до реабілітаційних програм 44-й сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 05 травня 1992 р. інвалідність визначається як обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, що має інвалідність, бути інтегрованим у суспільство й брати участь у житті родини або суспільства на таких же підставах, як і інші члени суспільства.

Детальніше зупинимося на бар'єрах, які ставить перед людиною інвалідність, виділені О. І.Холостовою та Н. Ф. Дементьєвою. У першу чергу можна говорити про фізичне обмеження, або ізоляції інваліда, - це обумовлено або фізичними, або сенсорними, або інтелектуально-психічними недоліками, які заважають йому самостійно пересуватися й орієнтуватися в просторі. З іншого боку, фактори зовнішнього середовища можуть збільшити або, навпаки, компенсувати вплив цих індивідних недоліків. У цьому аспекті прийнято говорити не тільки про безбар'єрне середовище для інваліда, але також про дружнє або недружнє середовище. Це обмеження спричиняє багато наслідків, що ускладнюють положення інваліда, і вимагає вживання спеціальних заходів, що усувають просторову, транспортну, побутову ізоляцію інваліда, емоційну депривацію й забезпечують можливість трудової адаптації.

Другий бар'єр - це трудова сегрегація, або ізоляція інваліда: через свою патологію індивід з обмеженими можливостями має вкрай вузький доступ до робочих місць або не має його зовсім. У ряді випадків інвалід абсолютно не здатний до трудової діяльності, навіть найпростішої. Однак в інших ситуаціях інвалідам представляються (або виявляються доступні) робочі місця, що вимагають низької кваліфікації, що передбачають монотонну, стереотипну працю та невисоку заробітну плату. Таке положення обумовлене не тільки (або не стільки) обмеженістю їх індивідуальних фізичних або інтелектуальних ресурсів, скільки нерозвиненим характером ринку праці для осіб з особливими потребами. В умовах "дикої" ринкової економіки адаптація робочих місць для таких індивідів розглядається роботодавцями як невигідна й небажана.

Третім бар'єром у житті інвалідів виступає малозабезпеченість, що є наслідком соціально-трудових обмежень: ці люди змушені існувати або на невисоку заробітну плату, або на допомогу (яке теж не може бути достатнім для забезпечення гідного рівня життя індивіда). Втім, в останні роки з'явилися особи із числа підприємців, що одержали інвалідність внаслідок травми, терористичного акту й таке інше. Фінансові обмеження не є для них значимими. Проте подолання всіх інших бар'єрів вимагає від них малих зусиль.

12. 4 Обмежені можливості інвалідів і варіанти формування особистості

У нашій країні якість життя інвалідів, як правило, нижче решти населення, що обумовлено наступним:

- недостатністю в нашому суспільстві гуманізму і милосердя по відношенню до людей з особливими потребами;

- нерозвиненістю і непристосованістю соціальної інфраструктури міст і сільських населених пунктів з урахуванням задоволення основних потреб інвалідів;

- низьким рівнем матеріального забезпечення і соціального обслуговування, їх недостатньою гнучкістю;

- низькою якістю чи відсутністю технічних засобів і пристосувань, необхідних для обслуговування, пересування і праці інвалідів;

- наявністю значних труднощів в отриманні якісної професійної, особливо вищої освіти, в задоволенні духовних потреб.

Інвалід (від лат. іnvalidus - безсилий, хворий). Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 р.) інвалід - це будь-яка особа, що не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормальної особистісного та (або) соціального життя в силу недоліку, будь то вродженого чи ні, його (або її) фізичних або розумових можливостей. На нашу думку, поняття "інвалід" необхідно відносити не стільки до суб'єкта життєдіяльності, стільки розглядати його як соціальне явище.

Емоційний бар'єр також є двостороннім, він може складатися з непродуктивних емоційних реакцій навколишніх із приводу інваліда - цікавості, глузування, незручності, почуття провини, гіперопіки, страху й таке інше та фруструючих емоцій інваліда: жалість до себе, недоброзичливість стосовно навколишніх, очікування гіперопіки, прагнення обвинуватити когось у своєму дефекті, прагнення до ізоляції й таке інше. Подібний комплекс ускладнює соціальні контакти в процесі взаємин інваліда і його соціального середовища. І сам індивід з обмеженими можливостями, і його найближче оточення гостро мають потребу в тому, щоб емоційний фон їх взаємин був нормалізован.

Нарешті, комплексний характер має комунікативний бар'єр, що обумовлений кумуляцією дії всіх перерахованих вище обмежень, що деформують особистість людини. Розлад спілкування, одна з найбільш важких соціальних проблем інвалідів, є наслідком і фізичних обмежень, і емоційної захисної самоізоляції, і випадання із трудового колективу, і дефіциту звичної інформації.

З метою гуманізації та демократизації суспільних процесів поняття інвалід заміняється таким поняттям як "людина з обмеженими можливостями".

Основними причинами інвалідизації у дітей є:

- травма під час пологів, неврологічні порушення, що виникли в період пологів;

- соматичні захворювання (онкологічні, інфекційні т таке інше);

- травми різного характеру (опіки, механічні травми і таке інше);

- вроджені патології (генетичні порушення, алкогольне ураження плоду і таке інше).

За видами розрізняють вроджену та придбану інвалідність. Природжена інвалідність є результатом порушення внутріутробного розвитку плоду, а також родовою травмою; придбана інвалідність виникає в пізньому періоді після народження в результаті хвороби або травми. Великий ризик набуття інвалідності припадає від народження до трьох років.

В основі класифікації інвалідів лежать:

1. Причини, що викликали інвалідність, наприклад, природжена патологія, хвороба, травма та ін.

2. Тривалість інвалідності - тимчасова, довгострокова, постійна.

3. Характер пошкодження, наприклад, функціональна обмеженість, порушення соціальної поведінки та ін.

4. Наслідки для самої особистості - обмеження або втрата незалежності, соціальної інтеграції, професійних можливостей і таке інше.

5. Наслідки для сім'ї - необхідність догляду за інвалідом, фінансове навантаження на сім'ю, порушення соціальних зв'язків.

6. Наслідки для суспільства - необхідність фінансової підтримки, втрата працездатного члена суспільства та ін.

ЛЕКЦІЯ 13 ПСИХІЧНЕ ТА ПСИХОСОМАТИЧНЕ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ

13. 1 Фізичне й психічне здоров’я. Депресії. Самогубства

Самогу́бство (суїцид) — свідоме самостійне позбавлення себе життя, спричинене своєю безпосередньою, умисною і бажаною дією. Медичний термін самогубства «суїцид» має коріння у латинській мові — лат. sui caedere вбивати себе.

Суїцид — акт самогубства або спроби самогубства, який здійснюється у стані сильного душевного розладу або під впливом якогось психічного захворювання.

Самовільний вихід із життя — це усвідомлений акт самоусунення з життя під впливом гострих психотравмуючих ситуацій, при яких власне життя як вища цінність втрачає сенс.

Причини суїциду різноманітні, полягають не тільки в особистісних деформаціях суб'єкта і обстановці, яка травмує психічно, але й у соціально-економічній та моральній організації суспільства.

Сьогодні психологи виділяють такі основні мотиви суїциідальної поведінки серед молоді:

– Переживання образи, самотності, відчуженості, неможливість бути зрозумілим.

– Реальна або уявна втрата батьківської любові, нерозділене кохання (кохання без взаємності), ревнощі.

– Переживання, пов'язані із смертю одного з батьків, розлучення батьків.

– Почуття провини, сорому, образи, незадоволеності собою.

– Страх перед ганьбою, глузуванням, приниженням.

– Страх перед покаранням.

– Любовні невдачі, сексуальні ексцеси, вагітність.

– Почуття помсти, погроз, шантажу.

– Бажання привернути до себе увагу, викликати жаль, співчуття.

Депресія — це пригнічений стан, який є психічним захворюванням і тому вимагає негайного лікування.

13. 2 Стрес. Механізми формування стресу. Дистрес

Стрес (від англ. stress — напруга, тиск) — неспецифічна реакція організму у відповідь на дуже сильну дію (подразник) зовні, яка перевищує норму, а також відповідна реакція нервової системи.

Термін «стрес» у фізіологію та психологію вперше ввів у 1932 році Уолтер Бредфорд Кеннон (англ. Walter Bradford Cannon) у своїх класичних роботах з універсальної реакції «боротися чи бігти» (англ. fight-or-flight response). Досить часто авторство терміну передають відомому канадському фізіологу Гансу Сельє, проте використовувати саме поняття стрес він почав лише у 1946 році для пояснення загальної адаптаційної напруги.

Г. Сельє довів, що в розвитку стресової реакції можна виділити три стадії:

1) Стадія тривожності — характеризується зменшенням розмірів вилочкової залози, селезінки, лімфатичних вузлів, що пов'язано з активацією глюкокортикоїдів.

2) Стадія резистентності — розвивається гіпертрофія кори наднирників зі стійким підвищенням секреції кортикостероїдів таадреналіну. Вони збільшують кількість циркулюючої крові, підвищують артеріальний тиск, підсилюється утворення печінкоюглікогену. В цій стадії зазвичай підвищується стійкість та протидія організму до надзвичайних подразників. У людини на цій стадії активізується розумова та м'язова діяльність, мобілізується воля та бажання подолати незвичні обставини або надзвичайну ситуацію. Як що дія стресору на цій стадії припиняється або стає маленької сили, зміни, які він викликав, поступово нормалізуються.

3) Стадія виснаження. Однак, якщо вплив патогенного фактору не припиняється, він продовжує бути надто сильним і тривалим, розвивається стійке виснаження кори наднирників. Знову з'являються реакції тривожності. Ці процеси є не зворотними і закінчуються загибеллю організму (смертю).

Дистрес (від англ. distrеss — горе, виснаження, хвороба) — перехід організму за межі допустимих безпечних перевантажень.
Наш організм реагує на навантаження, пов’язані зі стресом, поступово. Відомі три стадії реагування:
І — відчуття труднощів (стадія тривоги);
ІІ — втягання (стадія пристосування);
ІІІ — виснаження (стадія виснаження) — дистрес.
Організм людини є дуже гнучким і витривалим. Тому не треба занадто боятися стресу. Підвищуючи рівень адреналіну в крові, він, як правило, активізує організм на подолання труднощів. Слід побоюватися дистресу — виснаження в цій боротьбі, невмілого розподілу своїх сил, появи відчуття того, що «все втрачено».

Стреси є причинами багатьох захворювань. Наслідками стресів можуть бути зміни в поведінці людей, розлад функціонування деяких органів, болі в шлунку, відчуття неспокою, збудження, страху, підвищена пітливість. Наслідком стресу може стати також депресія (від лат. depressio — придушення, притискання).

13. 3 Соматотипічна концепція розбіжностей щодо тривалості життя чоловіків і жінок

7 причин більшої тривалості життя жінок:

1) біологічні (генетичні) причини;

2) різна дія чоловічих і жіночого статевих гормонів;

3) більша обережність жінок;

4) турбота про здоров'я;

5) більша емоційність;

6) менше шкідливих звичок;

7) відповідальність за прийняття рішень вони намагаються перекласти на чоловіків.

Життєздатність чоловіків і жінок. Біологічний фактор

На 100 запліднених яйцеклітин, що несуть жіновий стать, доводиться від 117 до 130 яйцеклітин, що несуть чоловічий. Народжується ж на 100 дівчинок усього 105 хлопчиків. Це є прямим наслідком того, що серед мимовільних викиднів частка чоловічої статі значно вище, ніж жіночого.

Статистикою встановлено, що на 100 викиднів жіновий статі, не вважаючи ранні викидні до трьох місяців вагітності, доводиться 160-170 чоловічого. Зареєстровано велику кількість викиднів на першому-другому місяцях вагітності, причому на ранній стадії (до 2-го місяці) зародків чоловічої статі в 7-8 разів більше, ніж жіночої.

Смертність у вікових групах

У період життя від одного до чотирьох років смертність хлопчиків перевищує смертність дівчинок на 27,2%. Основна причина переваги смертності хлопчиків у цьому віці - нещасні випадки (травми, отруєння й т.д.), тобто зовнішні фактори.

Виникає питання, чому ж частіше в лихо попадають хлопчики? Видимо, відповідь на нього потрібно шукати в біологічних і психологічних особливостях їхнього поводження. Хлопчики менш обережні в рухах, іграх, обігу із предметами й т.д. Подібна тенденція зберігається у всіх віках. Так, в 24-літньому віці смертність осіб чоловічої статі в 2 рази вище в порівнянні з жіночим. Причини ті ж - травми, нещасні випадки, отруєння. Смертність від самогубств у чоловіків становить 17,2, у жінок - 7,5 на 100 тис. чоловік (жінки часто йдуть на шантаж, загрожуючи партнерові самогубством; суицидальних спроб вони вживають більше, ніж чоловіка, але сильна підлога доводить свої спроби до кінця значно частіше, про що свідчать наведені дані).

В 25-34 року зростає смертність чоловіків від хвороб системи кровообігу (чоловіків - 10,1, жінок - 3,5), що виникають переважно під впливом факторів зовнішнього середовища (службові, побутові та інші стресові ситуації).

У віці 35-40 років смертність чоловіків від хвороб системи кровообігу становить 41,1, жінок - 16,5, у тому числі від ішемічної хвороби серця - чоловіків - 24,3, жінок - 3,8.

Ця ж тенденція зберігається й при інших захворюваннях. Вона навіть наростає в наступне десятиліття (45-54 року). Смертність чоловіків від хвороб органів кровообігу становить 222,6, жінок - 61,6. Як і раніше чоловіка частіше жінок стають жертвами травм, нещасних випадків, отруєнь.

Найбільша сверхсмертность чоловіків спостерігається у віці 55-64 років (в 2 рази вище, ніж жінок). Причини в основному ті ж.

У віці 65-74 років розходження в смертності трохи зменшується. Але навіть при цьому смертність чоловіків від злоякісних новотворів склала 971,1, жінок - 640, 5, від хвороб органів подиху - відповідно 164,3 і 73,5, органів травлення - 142,5 і 81,2 і т.д.

Після 75 років чоловіка щодо цього позбавляють жінок усякої "конкуренції". Однак обертає на себе увага наступна обставина: серед померлих від хвороб системи кровообігу літні й старі люди (старше 60 років) становить 86,5%, з них чоловіка - 70,9%., жінки - 93,4%. Пояснюється це тим, що середнього віку померлих жінок на 8,98 року перевищує вік чоловіків (відповідно 75,9 і 67 років). Жінки занедужують хворобами серцево-судинної системи й іншими в середньому на 10 років пізніше чоловіків. Поза тим що жінки пізніше занедужують, вони в середньому на 3,2 роки довше чоловіків живуть із різними захворюваннями. Цим, видимо, і пояснюється той факт, що стан здоров'я літніх і старих жінок значно гірше, ніж чоловіків-однолітків, які продовжують жити завдяки міцному здоров'ю.

За даними статистики, у нас у країні старих і старих жінок у середньому в 2,5 рази більше, ніж чоловіків, а результати перепису 1970 р. показали, що жінок у віці 80 років і більше в 2,7 рази більше.

Таким чином, ряд факторів відіграє істотну роль у більше високій смертності чоловіків у порівнянні з жінками. На самому початку життя вирішальну роль грає біологічний фактор. Потім його вплив зменшується, але зростає вплив зовнішніх несприятливих факторів, до яких чоловіки виявляються пристосованими гірше жінок.

13. 4 Поняття про індивідуальні життєво важливі фактори ризику неінфекційних захворювань

Чинники ризику виникнення неінфекційних є керовані та некеровані.

До керованих належать:

· шкідливі звички (алкоголь, тютюнопаління, токсикоманія);

· нераціональне харчування (кратність прийомів їжі, спосіб, примхи харчування, дуже гарячі страви, вегетаріанство і т. ін.), дуже рафінована і переварена їжа;

· виснажливе заняття спортом і важкою фізичною працею;

· вживання послаблювальних засобів, антибіотиків і інших традиційних ліків.

Некерованими чинниками ризику виникнення неінфекційних захворювань є такі:

· клімат, що впливає на імунітет, адаптацію;

· обтяжена спадковість вимагає профілактики ускладнень спадкових захворювань

· конституція-ожиріння (вже говорилось про це раніше);

· дистрофічні прояви;

· особливості статі - (вагітність, менопауза, клімакс, оральна контрацепція, потенція);

· вік - дитячий (збалансовані програми повноцінного гармонійного розвитку дитячого організму);

· перехідний вік (швидкий ріст людини в цьому віці вимагає великої уваги до харчового раціону, щоб підтримати прискорений фізичний, біохімічний і емоційний розвиток підлітків;

· старість;

· стрес (хімічний, фізичний чи емоційний), який посилює потребу організму у вітамінах В2, В5, В6, С;

· недостатня кількість сонячного опромінення призводить до зниження засвоєння тих чи інши потрібних інгредієнтів їжі (особливо на Півночі - цинга, рахіт, остеопорози);

· харчова алергія, індивідуальна непереносимість деяких продуктів- виключення цілої групи продуктів із раціону приводить до втрати важливих джерел харчових речовин, після чого виникатимуть серйозні порушення в організмі.

Оскільки кожна людина має індивідуальні особливості, які залежать від спадковості, віку, статі, психології тощо, то і складові здорового способу життя будуть відрізнятися за кількісними і якісними параметрами. І лише фахівці сімейної медицини, які мають можливість тривало спостерігати за всіма членами родини, можуть визначити за допомогою сучасних валеологічних діагностичних технологій рівень здоров'я кожного з них, прогнозувати динаміку здоров'я і зміцнювати його при активній участі кожної конкретної людини.

Медико-санітарні переконання кожної людини формуються на тлі певної психології здоров'я, на тлі моди на здоров'я. Лише людина, яка має пере­конання щодо здорового способу життя, як важливого чинника теперішнього та майбутнього свого здоров'я і здоров'я своїх дітей зможе реалізувати його принципи.

ЛЕКЦІЯ 14 ПРОБЛЕМИ ЗАЛЕЖНОСТЕЙ В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

14. 1 Соціальні наслідки тютюнової, алкогольної та наркотичної залежності людей

З але́жність — набута гостра потреба здійснювати якісь дії або вживати якісь речовини. У практиці, цей термін має кілька значень. У повсякденній мові термін «залежність» використовується в основному стосовно людей, які зловживають наркотиками, алкоголем та сигаретами. У ширшому контексті можна послатися на багато інших видів поведінки, таких, як ігри, перегляд телевізора, комп'ютерна залежність, Інтернет або сексуальна залежність. Залежність поділяють на фізіологічну та психічну.

Дії, що здійснюються через залежність людини від тої чи іншої речовини, яку вона вживає, переважно є шкідливими для організму людини. Вони перешкоджають людини розвиватися як розумово, так і фізично. Серед цих звичок виділяють декілька найшкідливіших - це наркоманія, алкоголізм, токсикоманія та тютюнопаління.

Термінологія «залежності» в різних областях медицини по різному вживається. Фармакологи та інші практикуючі лікарі продовжують говорити про «залежність» із фізіологічної точки зору (деякі називають це «фізичною залежністю»); а психіатри послаючись на хворобливий-пригнічений стан людини, називаючи це наслідком «психологічної залежності». Але, більшість лікарів ставляться до цієїхвороби загалом, як до «Залежності».

Медичне співтовариство в наш час склало ретельні теоретичні відмінності між «фізичною залежністю» (характеризується симптомами виведення з цього стану) і «психологічною залежністю» (або просто «залежністю»). «Залежність» в наш час отримала й своє вузьке визначення, як «неконтрольований, компульсивний стан пацієнта», якщо від того немає ніякої шкоди йому самому, та не завдається його діями ніякоїшкоди для навколишніх, а потім клінічними методами можна вилікувати такий стан людини. На практиці ці два види «залежності» не завжди легко відрізнити, адже «залежні» пацієнти водночас володіють фізичними та психологічними компонентами цього стану.

Існує також менш відома медична ситуація, яка ще називається «псевдо-залежність», коли пацієнт буде появляти симптоми «залежності», особливо своєю поведінкою нагадуючи про «психологічну залежність», але цю симптоматику вони проявляли внаслідок справжньої болі або інших симптомів, які сталися внаслідок лікування чи загального стану пацієнта. На відміну від справжньої «психологічної залежності», така поведінка людини, як правило, припиняється, коли проводиться адекватніше лікування.

14. 2 Соціально - психологічні принципи підвищення мотивації до зменшення вживання тютюну, алкоголю, наркотиків

Для людини характерні дві форми активності: поведінка та діяльність. Під поведінкою розуміють зовнішні прояви системи рухових реакцій організму людини на дії об'єктивного світу, а діяльність – це взаємодія з об'єктивним світом, у процесі якої людина активно та свідомо намагається досягти поставленої мети. Саморегуляція поведінки та діяльності є однією з важливих функцій психіки людини. Діяльність – ряд дій, спрямованих на досягнення проміжної усвідомлюваної мети. Дії можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми, виконуваними у думці. Метою вважають образ кінцевого результату діяльності. Багато дій людини з часом стають автоматичними, їх називають звичками, які поділяють на корисні (акуратність, організованість) та шкідливі (куріння, вживання алкоголю, наркотиків). Якщо людина вміє керувати звичками, вона може контролювати свою поведінку. Відмова від шкідливих звичок вимагає від людини певних вольових зусиль та виконання ряду правил:

– діяти відповідно до мети. Прийняте рішення сформулює в головному мозку необхідний енергетичний центр, який буде забезпечувати подальшу діяльність для досягнення мети;

– уникати умов, у яких проявляються старі звички. Створити сприятливі умови для формування нових, позитивних звичок;

– не відступати від дотримання нових звичок, доки вони не закріпляться. Постійне тренування є найголовнішою умовою для формування нових звичок.

Принципи ставлення до життя, що сприятливо впливають на мотиваційну саморегуляцію:уміння відрізнити головне від другорядного; збереження внутрішнього спокою в різних ситуаціях; емоційна зрілість і стійкість; знання засобів впливу на події; уміння підходити до проблеми з різних сторін; готовність до будь-яких неочікуваних подій; сприйняття дійсності такою, якою вона є, а не такою, яку хотілося б бачити; намагання шукати нові, змістовніші мотиви життєдіяльності; розвиток спостережливості; уміння бачити перспективу життєвих подій; намагання зрозуміти інших; уміння отримувати позитивний досвід з подій, що сталися.

14. 3 Механізми впливу алкоголю на людину й людство

Алкоголі́зм — захворювання, що викликається систематичним вживанням алкогольних напоїв, що характеризується патологічним потягом до них, призводить до психічних і фізичних розладів та порушує соціальні стосунки особи, яка страждає цим захворюванням. Найважчою стадією є синдром фізичної залежності відалкоголю, при якому раптове припинення його вживання може викликати такі абстинентні симптоми, як тремор, страх, галюцинації або марення

Шкідливість алкоголізму для організму та суспільства[

Вплив алкоголізму на сімейне життя

Реалізація подружнього покликання нерідко гальмується наявністю різноманітних факторів як суспільних, так і особових. Алкоголізм — це одна з найпоширеніших причин деформації подружньої гармонії та перешкода актуалізації подружньої потенції. Сім'я алкоголіка перебуває в постійному стані тривоги та нестабільності.

Поведінка та психо-фізичний стан членів сім'ї визначається станом та фазою захворювання алкоголіка. У подружжі відбуваються негативні зміни емоційних зв'язків. Пізніше простежуються деструктивні форми організації сімейного бюджету та питання дитячого виховання. Важливим фактом для покращення та зміни даної ситуації є усвідомлення іншою стороною, членом родини, що не вживає алкоголю, своєї ролі в процесі одужання сім'ї.

Ураження статевої функції

У більшості людей, які хворіють хронічним алкоголізмом, захворювання внутрішніх органів, як правило, не викликають суб'єктивних відчуттів та скарг. У багатьох випадках хворі заперечують наявність патології або не погоджуються з цим явищем. Хронічний алкоголізм характерний заниженням статевої функції. Це окреслюється передчасною еякуляцією, послабленням ерекції при збереженому і навіть сильному потягу до фізичної близькості.

У половини всіх осіб, що зловживають алкоголем, і у всіх хворих хронічним алкоголізмом має місце алкогольна імпотенція. Остання стає причиною неврозів, депресій (у зв'язку з переживаннями, викликаними цією причиною). Індивід неадекватно сприймає себе та свої соціальні зв'язки, що призводить до зниження соціальної адаптації. Реальні факти в думках автоматично спотворюються, зникає зворотний зв'язок із середовищем при збережені ілюзії свободи та логіки мислення. Цей процес, в свою чергу, веде до підпорядкування свідомості алкоголю, прагнення одержати задоволення від дійсності за допомогою хімічних речовин. Штучне самозбудження або самозаспокоєння утруднює можливість подолання справжніх причин особистих проблем, атрофує природну здатність емоційних реакцій.