Гонорея

Вступ

Програма вивчення нормативної навчальної дисципліни «Медико-соціальні основи здоров’я» складена відповідно до освітньо-професійної програми підготовки бакалавра напряму «6.130102 – Соціальна робота».

Відповідно до вимог кваліфікаційної характеристики фахівця з соціальної роботи «Медико-соціальні основи здоров’я» є базовою основою для вивчення таких дисциплін, як валеологія, основи медичних знань. Набуті знання та вміння в соціальній сфері.

Метою викладання навчальної дисципліни «Медико-соціальні основи здоров’я» є – сприяти формуванню особистої, санітарно-гігієнічної й валеологічної культури людини, забезпечити систематизоване узагальнення отриманого мінімального обсягу медико-соціальних знань, необхідного для здійснення практичних дій що до надання долікарської медичної допомоги в невідкладних станах і постійного контролю за станом здоров’я людини.

Завдання, які вирішують в процесі вивчення дисципліни:

1. Засвоєння студентами теоретичних знань;

2. Вироблення практичних навичок, необхідних соціальному працівнику в його професійній діяльності.

3. Заходи догляду за хворим та гігієна хворого.

4. Внутрішні захворювання й отруєння, інфекційні хвороби

5. Заходи та методи, що до першої допомоги при захворюваннях органів дихання.

У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен знати:

• основи анатомії та фізіології організму людини;

• питання загальної та особистої гігієни;

• основи надання долікарської медичної допомоги при деяких патологічних станах (опіках, відмороженнях, ушкодженнях електричним струмом, хімічних опіках, синдромі тривалого стискання, отруєннях, переломах, кровотечах, травматичному шоку, пораненнях тощо) і раптових захворюваннях у звичайних умовах та в екстремальних ситуаціях;

• фактори, що негативно впливають на психічне здоров я людини;

вміти:

• володіти навиками реанімації;

• володіти навиками діагностики, класифікації раптових захворювань та патологічних станів (вимірювати температуру тіла, артеріальний тиск, визначати та оцінювати пульс, дихання тощо);

• володіти технікою надання долікарської медичної допомоги при травмах, кровотечах, утепленні, задусі, ураженнях різними хімічними і фізичними факторами (електрикою, високою (низькою) температурою, радіацією) та при отруєннях;

• володіти технікою десмургії, транспортної іммобілізації та тимчасової зупинки кровотеч;

• володіти технікою беззондового промивання шлунку, застосування очисної клізми, застосування компресів, банок, гірчичників, міхура з льодом, ванн (місцевих та загальних), ін'єкцій, інгаляцій;

• володіти навиками введення доступних лікарських препаратів в організм хворого при невідкладних станах.

Студентам надається можливість проявляти науково-пошукову діяльність, виконуючи курсові роботи з даної дисципліни та займаючись самостійною роботою та самоосвітою.

ЛЕКЦІЯ 1 СУТНІСТЬ ПРЕДМЕТА “МЕДИКО-СОЦІАЛЬНІ ОСНОВИ ЗДОРОВ’Я”, ЙОГО ЗМІСТ, ЗАВДАННЯ, ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ СПЕЦІАЛІСТІВ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

1.1 Вступ до курсу «Медико – соціальні основи здоров’я». Мета, завдання, актуальність курсу

Знання правил надання першої медичної допомоги при різноманітних станах необхідні всім. Від цього нерідко залежить життя людини.

Нещасний випадок може трапитись у будь-якій ситуації, іноді далеко від населеного пункту, коли марно очікувати швидкої кваліфікованої медичної допомоги. Тож усі мають уміти надати першу допомогу та, по можливості, полегшити стан постраждалого. Для цього потрібні не лише знання, а й уміння. Бездіяльність в очікуванні медичних працівників, чим би вона не мотивувалася — розгубленістю, страхом, невмінням, — повинна розглядатись як невиконання морального та громадського обов'язку стосовно людини, котра гине.

Мета курсу — навчити молодь комплексові невідкладних заходів з урятування життя людини та запобігання ускладненням.

Завдання курсу — зробити сучасну медицину доступнішою до масового слухача, побудити уважніше відноситись до власного здоров‘я, надати інформацію про захворювання, на які може захворіти людина, скоротити дію вражаючого фактора, усунути явища, що загрожують життю, запобігти додатковим ушкодженням і можливим ускладненням, полегшити страждання потерпілого та правильно транспортувати його до лікувального закладу (якщо неможливо викликати "швидку допомогу"). Для виконання цих завдань не потрібні глибокіспеціальні знання, достатньо лише знати й уміти виконувати елементарні методи та прийоми.

Актуальність курсу — за останніми статистичними даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), 30—35 % летальних (смертельних) випадків при травмуванні припадає на відсутність, несвоєчасність або неправильність проведення заходів долікарської самота взаємодопомоги.

У разі небезпечної ситуації кожен повинен уміти діяти швидко та якомога кваліфікованіше. Для кращого розуміння сутності медичної допомоги розглянемо цепоняття детальніше.

1.2 Періоди надання медичної допомоги. Види допомоги. Правила та строк надання першої медичної допомоги

Періоди надання медичної допомоги у вогнищі масових уражень:

1) період ізоляції — починається з моменту виникнення надзвичайної ситуації до початку організованого проведення рятувальних робіт. На цій фазі населення, що опинилося в зоні лиха, залишається напризволяще. Тож так важливо знати правила поведінки в надзвичайних ситуаціях і методи надання першої медичної допомоги;

2) період рятування — триває від початку рятувальних робіт до завершення евакуації уражених за межі вогнища катастрофи. Проводиться надання невідкладної медичної допомоги за життєвими показниками та підготовка потерпілих до евакуації в лікувально-профілактичні заклади за межами осередку;

3) період відновлення — характеризується проведенням планового лікування постраждалих та їх реабілітацією в лікувально-профілактичних закладах за межами вогнища катастрофи.

Медична служба надає такі види допомоги:

1) перша медична допомога;

2) долікарська допомога;

3) перша лікарська допомога;

4) кваліфікована медична допомога;

5) спеціалізована медична допомога.

Перша медична допомога - це комплекс невідкладних заходів з урятування життя людини та запобігання ускладненням, їх проводить на місці пригоди сам постраждалий (самодопомога) чи інша людина, що перебуває поряд (взаємодопомога).

Правила надання першої медичної допомоги:

• заходи здійснюються якомога швидше після отримання ушкодження;

• спочатку допомогу надають дітям і тим, хто може без неї загинути;

• послідовність певних прийомів, наприклад, при відкритому переломі стегна за наявності артеріальної кровотечі спочатку потрібно зупинити кровотечу, потім на рану накласти стерильну пов'язку, а потім іммобілізувати кінцівку (накласти шину);

• слід використовувати обережні методи допомоги.

Оптимальний строк надання першої медичної допомоги - до ЗО хв. За даними ВООЗ, 20 % загиблих від нещасних випадків у мирний час могли бути врятовані, якщо б своє­часно отримали першу медичну допомогу.

Долікарську допомогу надають безпосередньо у вогнищах катастроф або поблизу них сестринські бригади швидкої медичної допомоги. При наданні долікарської допомоги використовують комплектно-табельні засоби (спеціальні сумки, укладки), що перебувають на оснащенні таких бригад. Долікарська допомога доповнює першу медичну допомогу та надається з метою запобігання чи боротьби із загрозливими для життя наслідками впливу вражальних факторів, а також щоб відвернути тяжкі ускладнення. Оптимальний строк надання долікарської допомоги — до 1 год з моменту отримання ушкодження. Першу лікарську допомогу надають лікарі бригад "швидкої допомоги" та лікарі лікувально-профілактичних закладів, які зберегли працездатність у зоні лиха. Завдання першої лікарської допомоги полягають у підтримці життєдіяльності організму травмованого, запобіганні ускладненням і підготовці його до евакуації. Найоптимальніше здійснення цього виду допомоги протягом 4—6 год з моменту отримання травми.

Кваліфіковану медичну допомогу надають хірурги й терапевти в лікувально-профілактичних закладах за межами осередку катастрофи. Надання її повинно здійснюватися протягом 8—12 год з моменту отримання ушкодження.

Спеціалізовану медичну допомогу надають відповідні фахівці з використанням спеціального обладнання й апаратури в спеціалі­зованих відділеннях з метою максимально відновити втрачені функції органів і систем.

Основним методом, що дає змогу забезпечити надання допомоги найбільшій кількості потерпілих у стислий термін, є медичне сортування, в основу якого покладено розподіл хворих на групи за ознакою потреби в однорідних лікувально-евакуаційних заходах.

1.3 Різни погляди на медичні системи, основні терміни

Існує декілька медичних систем, які засновані на різних поглядах, знаннях і практичних заходах по діагностиці, лікуванню і профілактиці хвороб. Наприклад, стародавня китайська медицина заснована на уявленні про «канали», традиційна народна медицина - на досвіді багатьох поколінь людей і не зареєстрована в законодавчому порядку. Традиційна медицина особливо розвинена в країнах, в яких наукова медицина недоступна для великих груп населення. Сучасна європейська медицина базується на анатомо-функціональних наукових уявленнях про людину.

Альтернативна культова медицина - це практика, що слідує догмі або принципу, заснованому на теоріях або віруваннях лідера, не підтверджених даними наукового дослідження. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я альтернативна медицина включає: гомеопатію, антропософічну медицину, прикладну кинезіологію, кірліанську фотографію, рефлексологію, остеопатію, хіропрактику, ролфінг, дихання, циматику, псионику, радіоестезію, лікування з використанням радіоелектроніки, лікування аргоном, натуропатію, діанетіку, інтерферентну, арома - і квіткову терапію, біохімічні, ортомолекулярні методи, біоенергетику і ін.

Доказова медицина. Лікування хворих в історичному аспекті можна розділити на три етапи.

На першому етапі лікували симптоми хвороб. Наприклад, при запаленні легенів давали хворому препарати проти кашлю і жарознижуючі ліки, при серцевій недостатності - зменшували набряки. Така тактика давала негайний результат, а вплив на прогноз майже не робила.

Другий етап характеризувався прагненням вплинути на прогноз, тобто запобігти передчасній смерті і поліпшити якість життя, захистити органи від згубних проявів хвороби. Наприклад, при артеріальній гіпертензії не тільки знижували температуру, але і прагнули зменшити гіпертрофію міокарду, ураження мозку, нирок.

Третій етап - впровадження методів лікування з доведеним ефектом (доказова медицина). При цьому існує декілька рівнів доведення.

1. Рівень доведення А - лікувальний ефект доведений, сумнівів не викликає, ці лікарські засоби рекомендовані і застосовуються у всьому світі, де ефективність і безпека доведена при проведенні подвійних сліпих досліджень на випадково підібраних хворих в багатьох медичних центрах.

2. Рівень доведення Б - ефективність і безпека рекомендованих ліків доведена в невеликій кількості медичних центрів і прагне уточнення.

3. Рівень доведення С - ефективність і безпека доведена в окремих не контрольованих дослідженнях.

4. Рівень доведення Д - думка про ефективність і безпеку ліків заснована на поглядах, припущеннях фахівця, вченого. На цьому рівні застосовуються більшість засобів народної медицини.

Існує два основні види доказів: 1) дослідження на великих групах випадково підібраних хворих з використанням подвійного сліпого методу, коли ні лікарю, ні хворому не відомо, чи застосовується лікарський препарат або плацебо; 2) мета-аналіз - об'єднання результатів досліджень в багатьох медичних центрах і аналіз цієї об'єднаної бази даних. При проведенні дослідження ефективність оцінюють по сурогатних або твердих кінцевих точках. Сурогатними точками, наприклад, може бути зниження температури при артеріальній гіпертензії, збільшення об'єму крові, що викидається серцем. Приклади твердих точок: зниження загальної смертності, зниження смертності від серцево-судинних захворювань, зменшення кількості інсультів і інфарктів.

Основні терміни:

Здоров'я - це не тільки відсутність хвороб, але і стан фізичного, психічного і соціального благополуччя.

Фізичне благополуччя - гармонійний розвиток організму, зміцнюючий здоров'я за рахунок занять фізичними вправами, гартування, гігієни праці, побуту і відпочинку.

Психічне здоров'я - стан гармонії з навколишнім світом.

Соціальне благополуччя (лат. socitas - суспільство) визначається відношенням особи і суспільства, участю людини в суспільних заходах і житті суспільства в цілому.

Відсутність хвороб у людини визначається не тільки абсолютним здоров'ям, але і тим, як часто він звертається до лікувально-профілактичних установ, а також рівнем обстеження при профілактичних оглядах.

Хвороба - цепорушення нормальної життєдіяльності організму, обумовлене функціональними і/або морфологічними змінами. Виникнення хвороби пов'язане з дією на організм шкідливих чинників зовнішнього середовища (фізичних, хімічних, біологічних, соціальних), з його генетичними дефектами. У людини і тварин хворобу виділяють в певну нозологічну форму, якщо відомі її причини, патогенез, характерні зміни в органах.

Синдром (греч. syndrome - скупчення) - закономірне поєднання симптомів, обумовлене єдиним патологічним процесом. Розглядається як самостійне захворювання (синдром Гурпасчера, синдром набутого імунодефіциту і ін.) або як стадія (форма) будь-якого захворювання (наприклад, нефротичний синдром при хронічному гломерулонефриті).

Симптом (греч. symptoma - ознака) - ознака будь-якої хвороби. Розрізняють суб'єктивні симптоми, засновані на описі хворих своїх відчуттів (наприклад, біль, запаморочення, мерехтіння мушок перед очима) і об'єктивні, одержані при об'єктивному обстеженні хворого (наприклад, симптом роздратування очеревини, симптом Ортнера).

Симптоматичне лікування направлене на усунення будь-якого симптому (наприклад, знеболення).

Етіологія - причина хвороби. Виділяють: механічні, фізичні, хімічні, біологічні, психічні, соціальні, генетичні причини.

Етіологічне лікування направлене на усунення причини хвороби (наприклад, призначення антибіотиків при пневмонії).

Патогенез - механізм розвитку, течії і результату захворювань.

Патогенетичне лікування направлене на усунення механізму протікання хвороби (наприклад, протизапальна терапія артритів нестероїдними протизапальними лікарськими засобами).

Діагноз - короткий висновок про суть захворювання, греч. prognosis - передбачення, прогноз.

Прогноз - передбачення розвитку, течії і результату захворювання. Загальнолюдське прагнення передбачати результат подій і особисту долю, відображені в незабутніх поетичних рядках А.С. Пушкіна в «Пісні про віщого Олега»: Скажи мені, чарівник, улюбленець богів, що збудеться в житті зі мною?

Основою прогнозу є закон про загальний зв'язок явищ, подій. Другою передумовою є принцип повторюваності.

Перша допомога (ПП) - комплекс термінових лікувально-профілактичних заходів, що надаються потерпілому або раптово хворому. ПП включає в себе самодопомогу і взаємодопомогу, а також першу допомогу медичного персоналу.

ЛЕКЦІЯ 2 ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ, ЙОГО СТАН ТА ОЦІНКА

2.1 Сутність поняття “здоров’я”. Взаємозв’язок суспільного, групового й індивідуального рівня здоров’я.

Протягом багатовікової історії людства на різних етапах розвитку суспільства вивченню проблем здоров’я завжди приділялася велика увага. Представники різних наук та фахів робили спроби проникнути в таємниці феномена здоров’я, визначити його сутність для того, щоб навчитися вміло керувати ним, економно використовувати здоров’я протягом усього життя та знаходити засоби для його збереження.

Вивчення різних аспектів здоров’я як якісної цінності людини та суспільства, вивчення складних взаємозв’язків між чинниками навколишнього середовища та здоров’ям людей є важливим завданням дисципліни “Безпека життєдіяльності”.

Здоров’я людей належить до числа як локальних, так і глобальних проблем, тобто тих, що мають життєво важливе значення як для кожної людини, кожної держави, так і для всього людства в цілому.

Поняття “здоров’я” належить до числа складних медико-філософських уявлень. Нині існує відносно велика кількість різноманітних за напрямом, структурою та змістом визначень поняття “здоров’я”. Т.І. Калью на основі вивчення світового інформаційного потоку документів склав перелік 79 визначень сутності здоров’я людини, але і він є далеко не повним.

Взагалі “здоров’я” – це природний стан організму, який характеризується його рівновагою з навколишнім середовищем і відсутністю будь-яких хворобливих змін. Здоров’я людини визначається комплексом біологічних (спадкових і набутих) і соціальних факторів. Останні мають настільки важливе значення в підтримці стану здоров’я або в появі і розвитку хвороби, що у преамбулі статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я записано: “Здоров’я – це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад”. Таке визначення поняття “здоров’я” є найбільш чітким, зрозумілим, повним і вміщує, насамперед, біологічні, соціальні та психологічні аспекти даної проблеми.

2.2 Біологічна та соціальна категорія здоров’я. Процес адаптації людини до навколишнього середовища

На основі вищесказаного виділяються три рівні опису цінності “здоров’я”:

1) біологічний – початкове здоров’я передбачає досконалість саморегуляції організму, гармонію фізіологічних процесів як наслідок максимуму адаптації;

2) соціальний – здоров’я є мірою соціальної активності, діяльності відношення людського індивіда до світу;

3) особливий психологічний – здоров’я є відсутність хвороби, але швидше заперечення її у значенні подолання (здоров’я – не тільки стан організму, але й стратегія життя людини).

Біологічні ознаки здоров’я передбачають фізіологічно нормальний стан і функціонування організму, тобто такий стан, за яким поточність формоутворюючих, фізіологічних і біологічних процесів в організмі підпорядковується доцільним біологічним процесам. Перші елементи здоров’я передаються дитині від батьків. З розвитком людини до визначеного ступеня змінюється й її здоров’я.

На біологічному рівні здоров’я характеризується нормальною функцією організму на всіх рівнях його організації – організму, органів, гістологічних, клітинних та генетичних структур; нормальною поточністю типових фізіологічних і біохімічних процесів, які сприяють вираженню та відтворенню; здатністю організму пристосовуватися до умов існування в навколишньому середовищі, що постійно змінюються (адаптація); здатністю підтримувати постійність внутрішнього середовища організму; забезпеченням нормальної і різнобічної життєдіяльності та зберіганням живої основи в організмі.

Враховуючи, що людина є соціальною істотою, то її здоров’я є соціальною цінністю і передумовою для соціологізації особистості, для її “обростання” суспільними відносинами, включення в ритм та життя суспільної системи. Здоров’я є мірою соціальної активності, діяльності, відношення людини до світу.

Найбільш повно сутність соціальної цінності здоров’я сформулювали В.В. Канеп, Г.І. Цареградцев і Б.І. Ольшанський: “Здоров’я – це не тільки одна з необхідних передумов щастя людини, його всебічного, гармонійного розвитку. Воно є не тільки однією з умов досягнення людиною максимальних успіхів у галузі освіти, професійної підготовки, продуктивності праці, оптимістичного і життєстверджуючого ставлення до усього, що відбувається. Здоров’я – це також важливий показник і чутливий індикатор благополуччя народу”.

Здоров’я є своєрідним дзеркалом соціально-економічного, екологічного, демографічного і санітарно-гігієнічного благополуччя країни, одним із соціальних індикаторів суспільного прогресу, важливим чинником, який впливає на якість та ефективність трудових ресурсів.

Психологічний рівень здоров’я обумовлений психічними особливостями людини, можливостями забезпечити і подолати хворобу, способом життя і розумінням того, що здоров’я – це не тільки стан організму, але і стратегія життя. Суттєво впливають на здоров’я людини її особливі психічні стани, які не є постійними її якостями, але виникають спонтанно або під впливом зовнішніх факторів (розлад свідомості, зміни настрою, апатія, афектні стани, напруженість тощо).

Здоров’я часто розглядається як відсутність хвороби. Медична наука приділяє цьому велику увагу і розробила класифікацію хвороб, в яку включено тисячі найменувань і описів механізмів, їх розвитку, клінічних проявів, лікування і прогнозів кожної з цих хвороб.

Підводячи підсумки вищесказаного, здоров’я можна охарактеризувати такими ознаками:

– нормальна функція організму на всіх рівнях його організації – органів, організму в цілому, гістологічних, клітинних та генетичних структур, нормальна поточність типових фізіологічних і біо-хімічних процесів, які сприяють вираженню та відтворенню;

– здатність до повноцінного виконання основних соціальних функцій, участь у соціальній діяльності та суспільно-корисній праці;

– динамічна рівновага організму і його функцій та чинників навколишнього середовища;

– здатність організму пристосовуватися до умов існування в навколишньому середовищі, що постійно змінюється (адаптація), здатність підтримувати нормальну і різнобічну життєдіяльність та зберігання живої основи в організмі;

– відсутність хвороби, хворобливого стану або хворобливих змін, тобто оптимальне функціонування організму за відсутності ознак захворювання або будь-якого порушення;

– повне фізичне, духовне, розумове і соціальне благополуччя, гармонійний розвиток фізичних і духовних сил організму, принцип його єдності, саморегулювання і гармонійної взаємодії всіх органів.

– У світі сучасних наукових уявлень здоров’я як соціальне явище, яке має біологічну основу, є складною багатофакторною проблемою і визначається комплексом різних за своїм характером чинників, надзвичайно складно переплетених.

2.3 Адаптація організму до зовнішніх факторів середовища

Усе життя людини проходить у безперервному зв’язку із зовнішнім середовищем, тому здоров’я людини не можна розглядати як щось незалежне, автономне. Воно є результатом дії природних, антропогенних та соціальних факторів і віддзеркалює динамічну рівновагу між організмом і середовищем його існування.

Великий італійський художник, скульптор, вчений, інженер Леонардо да Вінчі (1452–1519) стверджував: “Треба зрозуміти, що таке людина, життя, здоров’я. І як рівновага, узгодження стихій його підтримує, а неузгоджених руйнує і губить”.

Здоров’я потрібно розглядати не в статиці, а в динаміці змін зовнішнього середовища і в онтогенезі. У цьому відношенні заслуговує уваги вислів, що здоров’я визначає процес адаптації. Це не результат інстинкту, але автономна і культурно окреслена реакція на соціально створену реальність. Він створює можливість пристосуватися до зовнішнього середовища, що змінюється, до росту і старіння, лікування при порушеннях, стражданнях і мирного очікування смерті.

Людина при взаємодії з навколишнім середовищем реагує індивідуально за допомогою фізіологічних реакцій.

У силу загальних соматичних властивостей фізіологічного пристосування організм може адаптуватися або виробити імунітет до найрізноманітніших зовнішніх факторів. Усі люди здатні проявляти необхідну пластичність реакцій у відповідь на зміни зовнішніх умов. Адаптація допомагає підтримувати стійким внутрішнє середовище організму, коли параметри деяких факторів нав-колишнього середовища виходять за межі оптимальних.

Адаптація залежить від сили дії факторів навколишнього середовища та індивідуальної реактивності організму. Критерієм ступеня адаптації є збереження гомеостазу незалежно від тривалості дії фактора, до якого сформувалася адаптація. В умовах захворювання наступає компенсація, під якою треба розуміти боротьбу організму за гомеостаз, коли включаються додаткові захисні механізми, які протидіють виникненню і прогресуванню патологічного процесу. Якщо надходить сигнали про велику небезпеку і включених механізмів не вистачає, виникає картина стресових захворювань, характерних для нашої цивілізації.

Індивідуальне пристосування до нових умов існування відбувається за рахунок зміни обміну речовин (метаболізму), збереження сталості внутрішнього середовища організму (гомеостазу); імунітету, тобто несприйнятливість організму до інфекційних та неінфекційних агентів і речовин, які потрапляють в організм ззовні чи утворюються в організмі під впливом тих чи інших чинників; регенерації, тобто відновлення структури ушкоджених органів чи тканин організму (загоювання ран і т. ін.); адаптивних безумовних та умовно-рефлекторних реакцій (адаптивна поведінка).

В організмі людини утворюється динамічний стереотип зі збереженням гомеостазу здорової людини, який виробився у процесі еволюційного розвитку в умовах навколишнього середовища. Здоров’я людини, забезпечення її гомеостазу може зберігатися і при деяких змінах параметрів, факторів навколишнього середовища. Такий вплив викликає в організмі людини відповідні біологічні зміни, але завдяки процесам адаптації (пристосування) у здорової людини фактори навколишнього середовища до певних меж дозволяють зберігати здоров’я.

До того часу, доки організм спроможний за допомогою адаптаційних механізмів та реакцій забезпечити стабільність внутрішнього середовища при зміні зовнішнього середовища, він знаходиться у стані, який можна оцінити як здоров’я. Якщо ж організм потрапляє в умови, коли інтенсивність впливу факторів зовнішнього середовища переважає можливості його адаптації, наступає стан, протилежний здоров’ю, тобто хвороба, патологія.

2.4 Правила вимірювання температури

При догляді за пацієнтом стежать, чи не підвищується у нього температура тіла. Коли здатність організму регу­лювати взаємозв'язані процеси теплоутворення і тепловід­дачі порушується, настає підвищення або зниження темпе­ратури тіла. Максимальна температура тіла, яку переносить людина, дорівнює 42—43°С, мінімальна — 28°С. При тем­пературі тіла нижчій за 28°С людина не може жити.

Температуру тіла хворим у лікарні вимірюють два рази на добу: зранку натще, о 7.00—7.30, та о 16.30—17.00 до вечері. Проводити термометрію після приймання їжі не ба­жано, оскільки її показники будуть дещо вищими. Іноді, за призначенням лікаря, окремим хворим температуру тіла вимірюють частіше — 3—4 рази на день, або кожні 2 год. Це дозволяє виявити короткочасні коливання температури тіла.

У фізіологічних умовах температура тіла здорової людини коливається протягом дня в межах 36,4—36,9°С, зранку вона на 0,3—0,5 °С нижча, ніж увечері. Після приймання їжі та посиленої фізичної роботи вона також незначно під­вищується. Слід мати на увазі, що у грудних дітей темпе­ратура тіла дещо вища, у людей похилого віку — нижча. Різні ділянки тіла мають різну температуру: у порожнині рота, прямій кишці, піхві температура на 0,5—1 °С вища, ніж у пахвинній ямці чи паховій складці.

Температуру тіла найчастіше вимірюють у глибині пахвинної западини. Якщо термометр зберігався в дезінфікуючому розчині, то перед використанням його ополіскують під проточною водою і витирають серветкою насухо, щоб не спричинити алергічного подразнення шкіри у хворого. Кожного разу перед вимірюванням температури тіла ртуть у термометрі потрібно опустити в резервуар. Для цього беруть термометр у кулак так, щоб кінець термометра з резервуаром був вільний і повернутий донизу. Потім кілька разів струшують термометр, після чого перевіряють, чи вся ртуть опустилася в резервуар. Якщо вона не опустилася до поділки 34 °С, термометр знову струшують. Потім хворий у положенні сидячи або лежачи дещо піднімає руку. Якщо шкіра під пахвами волога, її витирають рушником, оскільки вологість охолоджує ртуть і показники термометра будуть дещо нижчими. У глибину западини поміщають кінець термометра з резервуаром ртуті. Після цього хворий притуляє зігнуту в ліктьовому суглобі руку до тіла. Ослабленим хворим треба допомагати підняти руку і потім підтримувати її в потрібному положенні. Під час вимірювання температури хворий повинен перебувати в цілковитому спокої, краще в лежачому положенні. Термометр тримають під пахвою І0 хв. Показники термометра заносять у температурний листок, а термометр дезинфікують.

У дітей температуру тіла вимірюють у паховій складці. Для цього термометр поміщають у пахову складку, а ногу дитини дещо згинають у кульшовому суглобі так, щоб тер­мометр заховався в утвореній складці шкіри.

Щоб виміряти температуру в ротовій порожнині, резер­вуар термометра розміщують під язиком, а хворий губами притримує корпус термометра.

При вимірюванні температури в прямій кишці хворого вкладають на бік. Витертий термометр вводять за внутрішній сфінктер на глибину 2—3 см. Для полегшення введення нижній кінець термометра змащують вазеліном. Після вве­дення термометра сідниці хворого зближують між собою. Термометр тримають 5 хв. Протипоказане вимірювання тем­ператури в прямій кишці при затримці випорожнень, про­носах та захворюваннях прямої кишки. Після кожного вимі­рювання температури в прямій кишці термометр промивають теплою водою і дезінфікують.

Рис. 1

2.5 Методи термотерапії. Типи лихоманок та їх реєстрація. Засоби надання допомоги хворим з гарячкою

Підвищення температури тіла — гіпертермія — є головною ознакою гарячки (лихоманки). Тривала гарячка свід­чить про стійкий вплив на терморегулюючі механізми пірогенних подразників у вигляді мікробів та їх токсинів продуктів розпаду тканин, а також інших сторонніх для організму речовин. Гарячка спостерігається при інфекційних захворюваннях, абсцесах та інших нагноєннях, сепсисі, ендо­кардитах, системних захворюваннях крові, гемолітичних кризах, злоякісних новоутвореннях тощо. Важливе значення має визначення ректально-шкірної різниці температур (гра­дієнта). З цією метою використовується спеціальний температурний монітор, який дозволяє безперервно вимірювати та записувати ректальну і шкірну температуру, а також градієнт цих температур. Збільшення ректально-шкірного температурного градієнта за рахунок падіння шкірної температури спостерігається при різних варіантах колапсу та шоку, зокрема при кардіогенному шоку у хворих з гострим інфарктом міокарда.

За ступенем підвищення розрізняють таку температуру тіла: 1) субфебрильна — від 37 С до 38 °С; 2) помірна — гарячка від 38 °С до 39 °С; 3) висока гарячка — від 39 °С до 41 °С і 4) надвисока гарячка — понад 41 °С.

Вимірюючи температуру протягом кількох днів, її коли­вання можна відобразити у вигляді температурної кривої. Розрізняють такі типи температурних кривих (рис. 1):

1. Гарячка постійного типу: температура тіла встанов­люється на високих цифрах, добові її коливання невеликі (не більше 1°С). Спостерігається при крупозній пневмонії.

2. Гарячка послаблюючого, ремітуючого, типу: висока температура тіла з коливаннями протягом доби від 1 С до 2 °С без зниження ранкової температури до нормального рівня. Характерна для гнійних інфекцій.

3. Гарячка переміжного, інтермітуючого, типу (переміжна пропасниця). Спостерігається короткочасне раптове підвищення температури до 39—40 °С та швидке її зниження до нормального рівня. Повторюється через 1—2—3 дні; характерна для малярії.

4. Гарячка гектичного типу. Цей тип температурної кривої характеризується дуже великими (до З С) коливаннями добової температури тіла з різким падінням до норми чи й нижче. Ці коливання супроводжуються значним потовиділенням і спостерігаються при сепсисі.

5. Хвилеподібна гарячка. Спостерігається хвилеподібна зміна температури — тривалі періоди підвищення температури змінюються періодами нормальної температури тіла.

6. Гарячка неправильного типу. Добові коливання різнорідні, різної тривалості. Спостерігається при ревматизмі, дизентерії, грипі, сепсис

7. Гарячка спотвореного типу: ранкова температура вища від вечірньої. Характерна для туберкульозу, сепсису, бруцельозу.

8. Гарячка зворотного типу. Спостерігається раптове підвищення температури до 39—40 °С і вище, така температура тримається кілька днів, потім раптово знижується до норми, а через кілька днів настає новий період гарячки з наступним зниженням температури. Характерна для поворотного тифу.

Розрізняють три стадії гарячки: підвищення температури, збереження температури на певному рівні і зниження темпера тури.

ЛЕКЦІЯ 3 ОСНОВИ ЕПІДЕМІОЛОГІЇ. ПОНЯТТЯ ПРО ІНФЕКЦІЙНІ ХВОРОБИ

3.1 Поняття про інфекційні хвороби, інфекційний процес

Інфекція в перекладі з латині означає (зараження).

Інфекційні хвороби – це група захворювань, які викликаються хвороботворними (патогенними) мікроорганізмами.

Збудниками інфекційних хвороб можуть бути: мікроби (бактерії), віруси (доклітинні). Збудниками можуть бути мікроскопічні гриби, найпростіші, ріккеції, спірохети і т.д.

Мікробіологія – наука яка вивчає світ найменших живих організмів які можна побачити тільки під мікроскопом, і які отримали назву мікроби, або мікроорганізми.

Вони можуть бути корисними для людини, або шкідливими: до корисних відносяться ті мікроби, за участю яких протікають усі найважливіші життєві процеси в природі, наприклад перетворення складних органічних сполук в прості, збагачення грунту азотом і т.д.

Шкідливі, які наносять шкоду здоров‘ю людини, мікроби отримали назву хвороботворних, патогенних збудників. Проникнення їх в організм людини або тварини зазвичай призводить до розвитку інфекційних захворювань. Для медицини найбільше значення має вивчення саме цих мікроорганізмів. Усі інші не хвороботворні мікроби (а їх значно більше) називають сапрофітами, хоча де яки з них за умовних обставин також можуть визвати захворювання. Характерним для більшості мікробів є те, що вони складаються з одної клітини.

За своєю формою і будовою мікроорганізми поділяються на: бактерії, грибки, спірохети, найпростіші, ріккеції, віруси.

Серед перерахованих мікроорганізмів найбільше значення як хвороботворним належить бактеріям.

По зовнішньому виду бактерії поділяються на три основні групи:

1. Коки – шаровидної форми;

2. Палочки (бактерії, бацили)

3. Вібріони і спірохети – ізогнуті і спірально закручені;

Інфекційний процес – це сукупність захисних реакцій макроорганізму (людина) у відповідь на проникнення в нього хвороботворного мікроорганізму.

Інфекційний процес буде залежати від дози та сили збудника і від особливостей макроорганізму.

Характерні особливості інфекційних хвороб:

1. Наявність специфічного збудника

2. Заразність

3. Формування імунітету, в наслідок чого організм може стати несприйнятливим до повторного захворювання

4. Циклічність протікання.

3.2 Періоди та класифікація інфекційних хвороб

1. Інкубаційний або скритий – період з моменту зараження до появи перших ознак хвороби.

2. Продромальний або початковий – характеризується появою перших ознак хвороб, які при багатьох хворобах схожі один на одного.

3. Розгар (період основних проявів хвороби) – проявляються специфічні для даної хвороби ознаки.

4. Згасання клінічних проявів, стан поступово нормалізується.

5. Видужання.

Класифікація інфекційних хвороб – в основу закладено механізм передачі вірусів:

1. Інфекція дихальних шляхів – передача відбувається повітряно краплинним шляхом.

2. Кишкові інфекції – механізм передачі фекально-оральний.

3. Кров‘яні або трансмісивні інфекції - збудник локалізується в крові і через кровососних комах або через нестерильні медичні інструменти;

4. Інфекція зовнішніх покровів (шкіри, слизистих оболонок, шлях передачі – контактний, а як різновид – статевий.

5. Інфекційні хвороби з різними механізмами передачі: СНІД, туберкульоз.

3.3 Профілактика інфекційних хвороб

Профілактика інфекційних захворювань передбачає вплив на джерело інфекції, на шляхи передання інфекції та організм людини.

До заходів впливу на джерело інфекції належать: раннє, активне та повне виявлення хворих, їх своєчасна ізоляція, госпіталізація та лікування, проведення дезінфекційних заходів у вогнищі хвороби.

Профілактика інфекційних хвороб базується на вченні про епідемічний процес – це процес розповсюдження інфекційних хвороб в людському колективі, складається з трьох етапів:

1. Наявність джерела інфекції (хворі люди, тварини);

2. Наявність певних шляхів, факторів передачі інфекції (харчі, вода, комахи);

3. Наявність сприйнятливого організму.

Профілактичні засоби направлені на:

Перший етап: 1. раннє виявлення і ізоляція хворих; 2. Карантинні міри; 3. Знищення гризунів; 4. Правильна організація водопостачання.

Другий етап: 1. Провітрювання, вологе прибирання приміщення; 2. Використовування дезінфекційних засобів; 3. Стерилізація та обробка хірургічних інструментів та білизни.

Третій етап: 1. Створення у людини імунітету (несприйнятливість до інфекційних хвороб).

3.4 Поняття про імунітет

4. Імунітет (з латин. вільний, захищений) — це сукупність захисних механізмів, які допомагають організму боротися з чужорідними чинниками: бактеріями, вірусами, сторонніми тілами тощо. У вузькому значенні несприйнятливість організму до інфекційних та неінфекційних агентів та речовин: бактерій, вірусів та інших продуктів, які чужі для організму. Загалом - здатність організму підтримувати нормальне функціонування під впливом зовнішніх факторів. Розрізняють вроджений і набутий імунітет. Вроджений імунітет передається спадково, як і інші генетичні ознаки. Набутий імунітет (може бути активно або пасивно набутим) виникає внаслідок перенесеної хвороби або вакцинації і спадково не передається.

5. Імунітет буває активний і пасивний. Активний полягає в тому, що організм сам виробляє антитіла. Активний буває природним і штучним. Природний – після перенесеної хвороби, а штучний після проведення щеплення. Пасивний імунітет виникає тоді коли організм отримає антитіла в готовому виді. Пасивний імунітет також буває природним і штучним. Природній в утробі матері – перші пів року життя. Штучний це сироватка гамаглобулін.

6. Пасивний імунітет на відміну від активного має меншу тривалість і зберігається не більше трьох, чотирьох тижнів.

7. Вакцини, анатоксини і сироватки широко використовуються для створення у людини імунітету і відносяться до засобів специфічної профілактики для запобігання інфекційних захворювань. Деякі вакцини і сироватки можуть використовуватися з лікувальною метою (дифтерійна сироватка).

8. Вакцинація проводиться проти: туберкульозу, дифтерії кравцю(стовбняк), кашлюк, кору, епідемічного паротиту (свинка), краснухи. Із сироваток найчастіше використовуються: протидифтерійна, протиправцева, проти ботулізму, протигангренозна (нагноєння).

ЛЕКЦІЯ 4 ТУБЕРКУЛЬОЗ: ФОРМИ, ПРИЧИНИ ТА ПРОФІЛАКТИКА ЗАХВОРЮВАННЯ

4.1 Туберкульоз. Визначення, основні ознаки захворювання

Туберкульоз і на сьогодні турбує людей усього світу. Смертність від нього майже не зменшується. Зустрічається туберкульоз і у студентів вузів і технікумів нашого міста.

Березневої ночі 1882 року телеграф розніс по всьому світу звістку: німецький вчений бактеріолог Роберт Кох довів, що причиною хвороби є туберкульозні бактерії. Існують чотири основні типи: людський, бичий, пташиний та мишачий. Для людини всі ці види небезпечні.

За даними ВООЗ щорічно на земній кулі від туберкульозу помирає понад 9 мільйонів людей, понад 5 мільйонів захворюють. Зростання захворюваності відзначається і в Україні, зокрема, в Дніпропетровську. На жаль, немало випадків захворювання на туберкульоз серед студентів вузів, зокрема, і вашого.

Туберкульоз – це інфекційна хвороба, яка характеризується симптомами інтоксикації та ураженням різноманітних органів і систем.

Збудником є туберкульозна паличка. Вона досить стійка до зовнішнього середовища, дуже добре переносить висихання, може зберігатися при підвищенні температури і вологості. Вона чутлива до ультрафіолетового проміння і до препаратів хлору. Для людини патогенними є два види палички: 1. Людського типу; 2. Бичачого типу.

Джерело: Людина хвора на відкриту форму туберкульозу і хворі тварини.

Шляхи передачі: повітряно-краплинний, повітрянно-пиловий, аліментарний (харчі).

Зараження на туберкульоз, ще не означає захворювання.

Захворювання може виникнути при повторних хворобах, при ослабленні організму, при зловживанні алкоголю, паління, при несприятливих умовах проживання, при нераціональному харчуванні.

Туберкульоз частіше вражає легені, але страждає весь організм, прогресування його наступає при слабкості захисних сил; розвитку туберкульозу сприяють внутрішні причини - кір, грип, пневмонії, цукровий діабет тощо та зовнішні причини - погані житлові умови, профшкідливості, незадовільне харчування, перевтома, схильність до тютюну, алкоголю, наркотиків.

У дорослих найчастіше при туберкульозі вражаються легені, але може виникати туберкульоз і інших органів: кісток, шкіри, нервової системи, нирок, статевих органів.

У дітей захворювання проявляються у вигляді так званої ранньої туберкульозної інтоксикації: погіршення самопочуття, слабкість, температура, лихоманковий рум‘янець на щоках, знижується апетит, перестає набирати вагу, втрачає вагу, збільшення лімфатичних вузлів, пітніє в ночію, пітливість, біль у грудях, кровохаркання, а в тяжких випадках - легенева кровотеча (нерідко - смертельна).

При появі цих симптомів потрібно звернутися до лікаря. Для своєчасного виявлення на туберкульоз всім дітям щорічно (з 1-го року) проводиться манту (пугівка). Якщо організм дитини інфіковано туберкульозною паличкою, то в організмі утворюються специфічні антитіла. Реакція манту полягає у введенні в шкіру передпліччя ослабленого токсину туберкульозної палички (туберкулін). Якщо в організми є антитіла, то вони вступлять в реакцію і проба позитивна (¢ › 8 мм.). Перевіряють через 72 години. Але діагностичне значення має тільки так зване вираження туберкулінової реакції, тобто зміна негативної реакції на позитивну.

Дорослим для виявлення інфікування на туберкульоз роблять Флюрографію кожні два роки а працівникам дитячих закладів і т.п. роблять раз на рік (рис. 2). Лікування тільки в спеціальних закладах.

На ранніх стадіях туберкульоз часто перебігає латентно (приховано, без скарг). Своєчасно виявлений туберкульоз лікується. Засоби для лікування безкоштовні.

Рис. 2

Показник смертності від туберкульозу в Україні становив на 100000 тис. населення в 2001 році - 22,4 (померло - 11021), в 2002 році - 20,4 (9865), в 2003 році - 22,0 (10638).

За даними ВООЗ, туберкульозом інфікована одна третина населення нашої планети. Очікується, що до 2010 року буде біля 1 млрд, вперше інфікованих, більш ніж 200 млн. хворих і 70 млн. помре від туберкульозу. Не тільки соціальні умови, а й біологічні властивості мікобактерій стали причиною епідемії туберкульозу в сучасних умовах. Висока стійкість мікобактерій і крапельно-повітряний шлях передачі їх ускладнюють боротьбу з туберкульозом. Вдихання мікобактерій туберкульозу призводить до захворювання органів дихання: 95-98% їх припадає на туберкульоз легенів; позалегеневі форми туберкульозу (шкіри, нирок, суглобів і кісток та ін.) зустрічаються рідко - менше 1%.

Мікобактерії туберкульозу зберігаються в навколишньому середовищі від 3-4 до 8-12 місяців. Збудник хвороби стійкий до дії кислот, спирту, низьких температур, тривалий час зберігається.

4.2 Що потрібно для того, щоб виявити туберкульоз на ранній стадії і вилікуватись від нього?

Своєчасне виявлення туберкульозу є вирішальним фактором для ефективного лікування та попередження поширення його серед людей. Рання діагностика виявляє початкові форми туберкульозу (без розпаду легеневої тканини та виділення паличок Коха).

Чим раніше виявлено захворювання, тим більше шансів на повне одужання при умові ефективного лікування. В Києві використовуються загальноприйняті методи виявлення туберкульозу: туберкулінодіагнос-тика (реакція Манту), флюорографічне обстеження та лабораторні методи.

Позитивна реакція Манту - наявність папули (інфільтрат) діаметром 5 і більше мм. Негативна реакція проби Манту спостерігається у здорових, неінфікованих мікобактеріями туберкульозу людей. Чим старші за віком особи, тим менше серед них неінфікованих. Так, у 40-річних тільки 5-10% людей негативно реагують на туберкульозний антиген.

З метою своєчасного і раннього виявлення захворювання в м. Києві встановлено періодичне (1 раз на 1-2 роки) флюорографічне обстеження дорослого населення та щорічне проведення туберкулінових проб у дітей. Щорічним флюорообстеженням підлягає населення, яке має підвищений ризик захворіти на туберкульоз.

Важливим методом виявлення туберкульозу є обстеження харкотиння на наявність мікобактерій у осіб, які тривалий час кашляють. Джерелом захворювання часто бувають люди похилого віку, особливо одинокі громадяни, особи без постійного місця проживання, мігранти, інваліди та ін. Всі вони потребують особливої уваги медсестер товариства Червоного Хреста.
Лікування хворих на туберкульоз-важкий і тривалий процес (1-2 роки).

Частою причиною неефективного лікування є:

- форми туберкульозу легень з медикаментозною стійкістю збудника туберкульозу до протитуберкульозних препаратів. Частіше за все такі форми захворювання розвиваються при неправильному прийомі їх хворими (недостатня доза, нерегулярний прийом, недостатня тривалість лікування, перерва в лікуванні).

- пізнє виявлення захворювання, коли процес має поширений характер і утворюються порожнини розпаду;

- недостатня тривалість та нерегулярність прийому протитуберкульозних ліків (часто хворі вважають, що хороше самопочуття свідчить про одужання та перестають лікуватися, насправді ж захворювання лише стабілізувалось і при припиненні лікування процес продовжує прогресувати).

4.3 Як вберегтися від захворювання у вогнищі туберкульозу?

Ізоляція джерела туберкульозної інфекції-найбільш важливий протиепідемічний захід в колективі чи сім’ї. На період бактеріовиділення припинити контактувати з хворим, тобто він має знаходитися на лікуванні в стаціонарі.

Дорослі, які знаходяться в контакті з хворим, повинні щорічно обстежуватися флюрографічно, а діти та підлітки - за допомогою туберкулінової проби. Обов’язково проводиться профілактичний курс лікування протитуберкульозними хіміопрепаратами протягом 3 місяців. На весь час перебування хворого на туберкульоз в лікарні, квартирі чи санаторії необхідно проводити поточну дезінфекцію.

4.4 Профілактичні заходи захворювання

1) соціальна; 2) санітарна; 3) специфічна; 4) хіміопрофілактика.

Соціальна профілактика:

-оздоровлення умов навколишнього середовища, покращення умов життя населення, його здоров’я, проведення заходів по боротьбі з алкоголізмом, наркоманією, тютюнопалінням та ін.

Санітарна профілактика:

- передбачає заходи з попередження інфікування мікобактеріями туберкульозу здорових людей і налагодження безпечного контакту з хворим туберкульозом в активній формі (особливо з бактеріовиділювачем).

Специфічна профілактика:

- це вакцинація і ревакцинація вакциною БЦЖ. У вакцинованих при народженні дітей імунітет зберігається протягом 5-7 років.

Профілактика – проведення щеплень проти туберкульозу, щеплення вакциною БЦЖ. Роблять на 5-7 день життя дитини в зовнішню поверхню плеча (спочатку образується рубчик потім імунітет). Ревакцинація робиться в 12 і 17 років, після попередньої реакції манту.

Хіміопрофілактика:
- це застосування протитуберкульозних препаратів з метою попередження туберкульозу в осіб, які мають великий ризик захворювання на нього.
Серед осіб, яким проводилася хіміопрофілактика, число захворювань в 5 - 7 разів менше у порівнянні з людьми, яким вона не проводилась.

Пам'ятайте!!!
Дотримання правил особистої гігієни та виконання
рекомендацій, вбереже Вас від
захворювання на туберкульоз

Щоб не хворіти, зокрема, на туберкульоз, потрібно зберігати хороший імунітет - природні захисні механізми вашого організму, усунути стреси (поганий настрій, депресію), мати гарний сон - це майстерня для ремонту імунної системи. Намагайтесь спати не менше 7-8 годин на добу. Краще не куріть, тютюновий дим містить формальдегід, що паралізує макрофаги в легенях. Це робить людину більш чутливою до захворювань.

Займайтеся помірними фізичними вправами, які попереджають накопичення мікробів у легенях і зміцнюють імунну систему.

Не забувайте про раціональне харчування: дуже важливо споживати петрушку, селеру, моркву, часник, фрукти. Частіше бувайте на свіжому повітрі (виїжджайте за місто).

Кожна людина повинна вважати за свій обов'язок щорічно проходити флюорографічне обстеження органів грудної клітки та інші обстеження, а у випадку захворюваності на туберкульоз свідомо лікуватися до повного видужання, адже туберкульоз виліковний.

ЛЕКЦІЯ 5 ВЕНЕРИЧНІ ХВОРОБИ ТА СНІД: ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА КОРОТКА ХАРАКТЕРИСТИКА

5.1 Характеристика й особливості запальних процесів в органах таза

Хвороби, що передаються статевим шляхом, поширені в усьому світі, особливо серед молоді. У розвинених країнах захворюваність на сифіліс і гонорею знизилася після Другої світової війни, зросла в 1960-1970 pp., знизилась у 80-ті pp. XX ст. і нині знову зростає в певних регіонах. Деякі з цих хвороб підвищують ризик інфікування ВІЛ-збудником СНІДу.

Запальні процеси в органах таза — це інфекції верхніх ділянок жіночої репродуктивної системи. Із них найчастійше трапляються інфекції, зумовлені хламідіями, та гонорея. Можуть уражатися шийка матки, матка, маточні труби та яєчники. У цих органах виникає запалення, що зумовлює появу різноманітних симптомів, таких як виділення з піхви, біль унизу живота, гарячка, біль при статевих стосунках. Діагностують захворювання на основі цих симптомів і мазків з шийки матки та піхви, котрі беруть під час гінекологічного дослідження.

Оскільки запальний процес в органах таза супро­воджується помітним ушкодженням та рубцюванням, він може призводити до безпліддя, хронічного болю та по­рушення менструального циклу. За наявності рубців у маточних трубах порушується проходження по них за­плідненої яйцеклітини, а отже, підвищується ризик роз­витку позаматкової вагітності: яйцеклітина може розвива­тися поза маткою. Найчастіше позаматкова вагітність розвивається в одній з маточних труб. Можливий розрив труби з розвитком запалення очеревини (перитоніту), із сильним болем унизу живота та значною матковою кровотечею, що є дуже небезпечною — це може призвести до смерті.

Негонококовий уретрит — неспецифічне запалення сечівника, що зумовлене будь-яким збудником, крім гонокока. Симптоми з'являються через один-три тижні після інфікування. У жінок основним симптомом є нехарактерні виділення з піхви. У чоловіків також з'являються виділення зі статевого члена та біль при сечовипусканні. Інфекція може поширитися на придатки яєчка, зумовлюючи біль і набряк калитки.

5.2 Типові захворювання, що передаються статевим шляхом

Гонорея

Гонорея — бактеріальна інфекція, проявами якої є гнійні виділення зі статевого члена, рідше у жінок — з піхви, та біль під час сечовипускання. Уражуються, переважно, сечівник, у жінок, крім цього — шийка матки, внаслідок чого збудник поширюється на матку, маточні труби та яєчники. Може вражатися пряма кишка. За наявності гонореї у вагітних жінок можливе інфікування дитини під час пологів, що може призвести до повної сліпоти в новонародженої дитини.

Сифіліс

Першим симптомом сифілісу, зазвичай, є виразка (шанкр) на статевих органах. Шанкр може розвиватися також у ротовій порожнині й анальному отворі. Потім з'являються висипи, виразки в ротовій порожнині та збільшуються лімфовузли. На пізніх стадіях уражуються головний мозок, серце та кістки. Під час вагітності у хворої на сифіліс можливе інфікування плода. З 1990 р. захворю­ваність на сифіліс в Україні зростає. Це зумовлено як соціальними чинниками (алкоголізм, наркоманія, гомосексуалізм, проституція, безробіття тощо), так і біологіч­ними (зниження опору організму за несприятливих екологічних умов). Цю хворобу спричиняє також по­гіршення диспансерної роботи серед населення.

Генітальний герпес

Одна з найпоширеніших інфекцій, що передаються статевим шляхом. За останні роки кількість випадків генітального герпесу зросла. Збуд­ником цього захворювання є вірус простого герпесу. Хвороба має тенденцію до реци дивування (хронічної форми). Перша "атака" характеризується найважчими проявами. Надалі тяжкість і частота рецидивів зменшу­ються. Вірус простого герпесу зумовлює також виразки ротової порожнини та симптоми застуди. На статевому члені чи біля піхви спочатку з'являються скупчення маленьких пухирців, які потім перетворюються на неглибокі болючі виразки. Одночасно можуть виникати головний біль, гарячка, біль у пахвині, сідницях, ногах. Ефективного методу лікування генітального герпесу немає. Болезаспокійливі препарати, приміром, аспірин, а також теплі ванни можуть дещо полегшити стан.

СНІД

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — особ­ливо небезпечне вірусне захворювання, що характеризується тривалим інкубаційним періодом, зниженням клітинного імунітету, розвитком вторинних інфекцій (вірусних, бак­теріальних) і пухлинних захворювань, які призводять до загибелі хворих. Збудник проникає до організму людини 4срез мікротравми шкіри (контакт із кров'ю) та слизові оболонки статевих органів і прямої кишки.

Від моменту інфікування до появи перших симптомів інфекції проходить тривалий інкубаційний період — від одного місяця до чотирьох-шести років. Такі особи без виражених симптомів СНІДу можуть бути джерелами інфекції. Дефіцит імунітету призводить до активізації прихованих інфекцій або приєднання випадкової інфекції (часто відзначають інфекційні ураження дихальних шляхів, шкіри, травної системи й інших органів, зумовлені бактеріями, вірусами та грибками). Зниження клітинного імунітету може також бути причиною виникнення деяких злоякісних новоутворень. Саме ці хвороби й спричиняють, зазвичай, загибель хворих у найближчі рік-два.

5.3 Профілактика статевих інфекцій

Профілактика: особам, які надають першу медичну допомогу та транспортують потерпілого до лікувального закладу, слід уникати потрапляння крові й інших рідин ВІЛ-інфікованого на незахищені ділянки тіла. Бажано всі маніпуляції хворим із кровотечею проводити в гумових рукавичках. При потраплянні інфекційного матеріалу на шкіру її обробляють 70 % розчином спирту чи 1 % розчином хлораміну.

Загалом, для профілактики інфекцій, що передаються статевим шляхом, потрібно мати одного статевого партнера, користуватися презервативом і уникати ушкодження піхви й анального отвору. Слід знати, що латексні презервативи — це бар'єр для мікроорганізмів. Однак вони можуть розриватися та потребують дотримання правил використання. У разі появи симптомів цих захворювань і під час лікування варто утримуватися від статевих стосунків. При підозрі на такі інфекції в одного з партнерів пройти обстеження мають обоє.

ЛЕКЦІЯ 6 КИШКОВІ ІНФЕКЦІЇ: ВИДИ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

6.1 Дизентерія

Дизентерія – це гостра інфекційна хвороба, яка характеризується симптомами інтоксикації та ураженням кінцевого відділу товстого кишечника, а саме сигмовидної кишки.

Збудник – дизентерійна паличка (шигелла). Джерело – хворі люди, бактеріоносії. Шлях передачі факально-оральний.

Ознаки: інкубаційний період від 1-7 діб, початок хвороби гострий, погіршення самопочуття, болі в животі, нудота блювання, кишкові симптоми: часті, різкі випорожнення зі слизом і прожилками крові, від 3 – 8 до 15 – 20 разів на добу. При пальпації живота – гурчить в лівій половині. Під час випорожнень болі в прямій кишці.

Ускладнення: пневмонія, отит, стоматит, молочниця.

Лікування: Антибіотики, пити багато рідини.

Профілактика: 1. Мити руки. 2. Боротьба з мухами. 3. Ретельне миття посуду. 4. Ізоляція хворого. 5. Нагляд за контактними на протязі 7 днів. 6. Обстеження працівників дитячих і харчових закладів.

Імунітет не формується, короткочасний, строго специфічний.

6.2 Вірусний гепатит

Вірусні гепатити (ВГ) -група антропонозних захворювань з фекально-оральним і раневим механізмом зараження, що супроводжуються інтоксикацією і переважним ураженням печінки, нерідко жовтяницею.

Розрізняють ВГ А, В, С, Д і Е, кожний з яких має свого збудника. До цієї групи не належать вторинні гепатити, що їх спричинюють віруси цитомегалії, герпеса, Епштейна - Барра, аденовіруси.

Епідеміологія. ВГ А - типова кишкова інфекція, джерелом якої є хвора людина, переважно в початковому періоді хвороби. Найбільшу епідеміологічну небезпеку становлять хворі з субклінічною і безжовтяничною формами хвороби. Зараження відбувається через фекально-оральний механізм, який реалізується харчовим, водним і контактно-побутовим шляхами.

Вірус гепатиту А можна виявити в фекаліях хворого наприкінці інкубації і в наступні 10-12 днів, до появи жовтяниці. Тому максимальна заразливість припадає на продромальний період. Сприйнятливість висока. Найчастіше хворіють діти у віці від 5 до 14 років. Чітко виявляють осінньо-зимову сезонність і періодичні підйоми захворюваності через кожні 3-5 років і більше. Після перенесеної хвороби залишається стійкий імунітет.

При гепатиті В джерелом інфекції є хворі з різними клінічними формами гострого, хронічного вірусного гепатиту і цирозу печінки, а також здорові носії інфекції. У крові хворого вірус з'являється за кілька тижнів до перших ознак хвороби, зберігається весь гострий період і зникає в період реконвалесценції. Можливе хронічне носійство віруса. Основний шлях передачі збудника - парентеральний, який найчастіше реалізується при переливанні донорської крові та її препаратів, різноманітних перкутанних маніпуляціях (операції, ін'єкції ліків тощо), користуванні спільно бритвою, манікюрним набором, ножицями, якщо вони забруднені інфікованою кров'ю. Можливе зараження статевим шляхом, а в тропічних країнах - трансмісивно.

Сприйнятливість висока. Найчастіше хворіють діти до року і дорослі у віці понад 30 років. До групи ризику належать лікарі хірургічних спеціальностей, лаборанти, медсестри, хворі особи, які часто отримують ін'єкції.

Вірус гепатиту В має поверхневий (HBs), ядерний (НВс) і додатковий антиген (НВе), проти яких в організмі виробляються специфічні антитіла: анти - HBs, анти-НВс і анти-НВе.

ВГ С передається парентерально, рідше статевим шляхом, його епідеміологія подібна до епідеміології гепатиту В. Основними факторами передачі є донорська кров та її компоненти.

ВГ D спричинюється дельта-вірусом, який є дефектним. Для формування своєї оболонки він використовує HBsAg, тому уражає людей, які вже інфіковані вірусом гепатиту В. Збудник передається переважно з кров'ю, тому найвищу інфікованість виявлено у наркоманів. Імунітет до гепатиту В захищає і від інфікування дельта-вірусом.

ВГ Е має фекально-оральний механізм передачі збудника. Характеризується високим рівнем захворюваності та епідемічними спалахами в районах з незадовільним водопостачанням. Частіше хворіють дорослі в країнах з жарким кліматом.

Клініка. ВГ мають різноманітні варіанти клінічного перебігу. Це добре видно з сучасної класифікації їх проявів і наслідків.

Клінічна класифікація вірусних гепатитів:

· Етіологічні види: А, В, С, Д, Е.

· Форми: жовтянична, безжовтянична, субклінічна, інапарантна.

· Циклічність перебігу: гострий, затяжний (підгострий), хронічний.

· Ступінь важкості: легкий, середньої важкості, важкий, дуже важкий.

· Ускладнення: гостра печінкова енцефалопатія (прекома, кома), загострення (клінічне, ферментативне), функціональні та запальні захворювання жовчних шляхів.

· Наслідки: видужання, залишкові явища (астеновегетативний синдром, постгепатитна гепатомегалія), затяжна реконвалесценція, постгепатитна гіпербілірубінемія, безсимптомне вірусоносійство, хронічний персистуючий гепатит, хронічний активний гепатит, цироз печінки, первинний рак печінки.

Тривалість інкубаційного періоду при ВГ А від 7 до 45 днів, при гепатиті В - від 6 тиж до 6 міс, при інших видах гепатитів - в межах декількох тижнів. Для ранньої і диференціальної діагностики ВГ лікарю поліклініки особливо важливо виявити симптоми початкового періоду, який спостерігається майже у всіх хворих. Лише у 2-5 % хворих (переважно на гепатит В) він не проявляється і тоді першою ознакою хвороби є жовтяниця.

Гострий ВГ характеризується циклічністю клінічного перебігу, який ділять на 3 періоди: початковий (перед-жовтяничний), розпалу (жовтяничний) і реконвалесценції.

В початковий період можна виявити катаральний, диспепсичний, астеновегетативний та артралгічний синдроми.

ВГ А має відносно легкий перебіг, важкі форми трапляються зрідка. У більшості випадків захворювання починається гостро з ознак загальної інтоксикації. Початковий період триває 3-5 днів. Температура тіла частіше підвищується раптово (до 38 °С). З'являються головний біль, розбитість, ломота в тілі, зрідка катаральні зміни верхніх дихальних шляхів. Диспепсичний синдром буває рідше: знижується і навіть зникає апетит, виникають нудота, блювання, гіркота в роті, відрижка повітрям або тухлим, дисфункції кишок (послаблення випорожнення або схильність до запорів), відчуття важкості і тупий біль у епігастрії та правому підребер'ї. Больовий синдром зрідка може бути значно вираженим, симулюючи приступ гострого холециститу.

Астеновегетативні прояви характеризуються вираженою загальною слабкістю, зниженням працездатності, кволістю, запамороченням голови.

ВГ В, на відміну від гепатиту А,- досить тривала і важка хвороба. Починається поступово. Початковий період може затягуватися до 1 міс і більше. Диспепсичний і астеновегетативний синдроми виражені й трапляються частіше. Хворі скаржаться на зниження апетиту, аж до анорексії і відрази до їжі, на нудоту, блювання, запори, які можуть змінюватися пронос