Основні теорії походження релігії

Спроби пізнати походження, сутність, розвиток релігії були започатковані давно. Більшість віруючих і духовен­ства стверджує, що релігію подарував людству Бог, вона є вічною і незмінною, саме їхня релігія істинна і не потребує знань щодо її походження. Але, попри це, існує загально­визнана історія релігій, яка фіксує початок кожної з них. Залежно від концептуальних засад сформувалися різні тео­рії походження релігії.

Теологічні теорії походження релігії. Вони ґрунтують­ся на твердженнях про надприродні причини та обстави­ни походження релігії.

Традиціоналістська теорія. Згідно з нею релігію від­крив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викла­дено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама та Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мойсея, інших біблійних персонажів. Базуючись на беззастережній вірі, вона не спирається ні на які аргументи, не апелює до розуму.

Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньо­грецький мислитель Платон (428—348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного. Воно є особли­вою субстанцією всього світу, його витоком і основою, не має ні початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує просто­ру і руху, бо для руху потрібні зміни, а Єдине — незмінне. Релігія є наслідком споглядання людською душею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, сповнена ідеєю Бога людська душа згадує про нього в матеріальному світі, що і є основою релігії.

Цю теорію походження релігії пізніше розвивали мис­лителі, яких церковна історія назвала святими отцями Церк­ви. У православ'ї це Афанасій Александрійський (прибл. 295—373), Іоанн Златоуст (прибл. 350—407), Іоанн Дамас-кін (прибл. 675—753), у католицизмі — Августин Блажен­ний (354—430), Фома Аквінський (1225—1274).

Традиціоналістська теорія не потребує доведення, оскіль­ки ґрунтується на вірі. Стосується вона тільки христи­янства. Тому набула значного поширення у християнсь­кому богослов'ї. Щодо походження інших релігій христи­янство допускає будь-які пояснення.

Теїстична теорія. Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від сві­ту речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і при­роду, тобто надлюдської й надприродної. Бог є джерелом усього, а отже, і релігії.

Усі варіанти теїстичної концепції єдині в головному — релігія є результатом розумового розвитку людства. Ця теорія теж виходить із беззастережного визнання існу­вання Бога. її сповідувало багато визначних мислителів, особливо у XVI—XIX ст.

Концепція вроджених ідей. Згідно з нею ідея Бога при­таманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існуван­ня: людина мислить про Бога, отже, він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродже­ною ідеєю, вона існує у свідомості людини від народження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим пред­ставником цієї концепції був французький філософ, ма­тематик, природодослідник Рене Декарт (1569—1650).

Богословський раціоналізм. На думку його засновни­ка, німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца (1646—1716), розгортання декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. За­вдяки цьому людство прийшло до християнства — єди­ної релігії Одкровення.

Споглядальний теїзм. Започаткувавши його, німець­кий філософ Іммануїл-Герман Фіхте (1797—1879) вва­жав, що релігія як ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, породжених усвідомленням люди­ною скінченності свого буття. З цього народжується благо­говіння.

Містичні теорії. їх єднає визнання надприродного по­ходження релігії, яка є наслідком Одкровення, але не на­завжди даного людям Богом, а результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно. Наприклад, німецький письменник, філософ-ірраціоналіст Фрідріх-Ген-ріх Якобі (1743—1819) вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні почуття, які і є джерелом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім зором, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних спе­цифічних умов і потребує не розуму, а віри. Богослови, які оперують логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано.

Православно-академічна теорія. Сформувалася вона в другій половині XIX ст. у російському богослов'ї. Заснов­ником її був професор Московської духовної академії Федір Голубинський (1797—1854). Згідно з цією теорією виникнення релігії зумовлене дією двох джерел: 1) об'єк­тивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини; 2) суб'єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу. Для аргумента­ції цієї точки зору використовувалася теорія вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.

Оскільки вроджені ідеї є результатом Божественної во­лі, вони повинні містити ідею Бога. Ці ідеї є релігією. Але наявність невіруючих у світі доведеться за такою логікою пояснювати відсутністю у них вроджених ідей про Бога. Тому стверджувалося, що не слід вважати, ніби вроджена ідея Бога з самого початку існує у свідомості людини як уявлення чи поняття. Вона існує навіть не як здатність утво­рювати поняття про Бога, а як вроджене прагнення до не­скінченного, як потреба здобуття знань про Бога.

Одкровення має дві передумови: безмежні здібності Бо­га; процес людського пізнання. Під впливом Одкровення і людської розумової діяльності твориться релігія.

Академічний теїзм використовує наукові аргументи і тому до певної міри удосконалює богословські теорії по­ходження релігії. Але він визнає абсолютний пріоритет віри і не переходить межі, за якою починається справжня наука, а прагне досягти сучасного рівня розвитку людсь­кого мислення, осучаснити релігію.

Наукові теорії походження релігії. Головна їх особли­вість полягає у намаганні пояснити релігію як результат реалізації певних потреб, інтересів чи неспроможності лю­дини подолати свою залежність від зовнішніх сил.

Політико-державна теорія. Започаткована вона у V ст. до н.е. давньогрецьким філософом Крітієм (460—403 до н.е.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців. її поділяв Лактацій (250—225 до н.е.), який вважав засновником релігії римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти (ідейний напрям у культу­рі Відродження, який обстоював право на існування неза­лежної від релігії світської культури) та енциклопедисти (французькі мислителі-просвітники Дідро, Монтеск'є, Воль­тер, Руссо та ін.), які брали участь у створенні «Енцикло­педії» — першого твору, що систематизував тогочасні нау­кові знання) XVII—XVIII ст. Релігію вони вважали ошу­канством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального су­спільного спокою.

Євгемеризм. Його автором був грецький філософ Євгемер (340—260 до н.е.), який гадав, що релігія бере поча­ток із вшанування й обожнювання найдавніших царів.

Натуралістична (матеріалістична) концепція. Постав­ши одночасно з євгемеризмом, вона ґрунтувалася на твер­дженнях, що сфера духовного, зокрема релігія, є похідною від матеріального світу. її прихильники вважали релігію фан­тастичним відображенням світу в свідомості людей. Серед мислителів цього напряму — грецький філософ-матеріаліст Епікур (342—270 до н.е.), який висунув гіпотезу про атоміс­тичну будову світу, що є вічним і нескінченним, і тому не міг бути створений богами. Лукрецій Кар (прибл. 99—55 до н.е.) писав, що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спону­кає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовни­ків Епікура — римському письменнику Петронію (? — прибл. 66 н.е.) належить вислів: «Перших богів на Землі створив страх». Так думав і засновник матеріалістичної лі­нії у філософії Демокріт (460—361 до н.е.), за часів якого було поширене твердження, що релігія виникла у давніх єгип­тян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи. Про це писали й історик Діодор Сицилійський (прибл. 90—21 до н.е.), письменник із сирійського міста Са-мосата — Лукіан (прибл. 120—180).

Натуралістична концепція походження релігії прижи­лася в численних теоріях як матеріалістів, так і нематеріалістів. Серед її прибічників — англійські філософи Д. Юм, Т. Гоббс, представники німецької класичної філософії — Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Ніцше, засновник «філософії життя» Л. Фейербах, представник марксистської філософії Ф. Ен­гельс та ін.

Міфологічна теорія. її сповідував англійський лінг­віст Макс Мюллер (1823—1900), який, вивчаючи мови дав­ніх народів, зробив припущення, що релігія бере початок з міфу про Сонце, з обожнювання Сонця. Це було ударом по теологічній концепції, бо певною мірою заперечувало надприродне походження релігії. Концепція Мюллера мала хитку наукову основу, оскільки не вписувалася в історію виробництва. Міфи про Сонце відображали перехід окре­мих племен до землеробства, а релігійні уявлення існува­ли задовго до цього.

Міфологічну теорію походження релігій сповідували брати Грімм, О. Потебня та ін. Вона є своєрідним продов­женням астральної теорії походження релігії, представ­ники якої вважали її виникнення наслідком намагань давніх людей пояснити метеорологічні, астральні явища. Анімістична теорія. Поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст. Засновником її був англійський етно­граф, релігієзнавець Е. Тайлор. Він вважав, що релігія сфор­мувалася від віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом (лат. anima, animys — душа, дух), який пізніше було доповнено іншими релігійними уявленнями.

Англійський філософ і соціолог Г. Спенсер виводить по­ходження анімізму з ідеї «двійника»: первісна людина ба­чила свого двійника чи двійника іншої людини уві сні або у мареннях, і в неї з'являлася думка про подвійну сутність людини. За іншими твердженнями, анімізм виник завдяки прагненню первісної людини до самопізнання у філософсь­кому самозаглибленні. Анімістична теорія спонукала до ви­знання розумових здібностей первісної людини.

З критики анімізму постала концепція преанімізму, згі­дно з якою найважливішими чинниками виникнення ре­лігії є переживання, емоції. Англійський учений Роберт Маретт (1866—1943) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних властивос­тей, не пов'язану з матеріальними тілами, яка, однак, вияв­ляється в них.

Теорія аніматизму. її висунули критики анімізму, стверджуючи, що анімізму передувало одухотворення ре­чей, всієї природи, згідно з яким кожна річ, кожне явище має «свого господаря», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм — обожнювання природи. Теорію аніматизму активно поглиблювали етнографи В. Богораз (1865—1936) і Л. Пштернберг (1861—1927).

Теорія прамонотеїзму. Автор цієї теорії католицький монах і етнограф А. Ланг (1841—1912) переконував, що люди споконвіку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо своєї творчої діяльності та з традиції батьківської влади в родині. Ланг пов'язував зародження релігії з періодом розвинутого патріархату, але історія свідчить, що вона іс­нувала ще за часів матріархату.

Магічна теорія. Вона постала в намаганнях англійсь­кого етнографа, історика, релігієзнавця Джеймса-Джорджа Фрезера пояснити духовний розвиток людства як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Основу пер­вісної релігії, на його думку, становить магія, що впливає на волю надприродних сил. Людина спочатку намагаєть­ся боротися за свій добробут з допомогою магічних засо­бів, але, впевнившись у їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина «винаходить» науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука є елементами одного ряду. Насправді — це різні сфери мислення і га­лузі діяльності людей.

Психологічна теорія. В основу її взято тезу, що заро­дження релігії зумовлене особливостями природи люди­ни, її започаткував австрійський психолог, автор теорії психоаналізу 3. Фрейд. Релігія, згідно з його вченням, є наслідком психічних переживань людини в стресовій си­туації. Духовний світ первісної людини подібний до сві­торозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей. Тому психічне передує соціально­му, зумовлює, визначає його, а значить, психічне сприйнят­тя світу первісною людиною є джерелом її релігійного світорозуміння.

ВТОРОЙ ВОПРОС

Релігійна свідомість – це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та такі, що спрямовані до означених предметів.

Структура релігійної свідомості - стала сукупність необхідних елементів змісту релігійної свідомості разом із певними стабільними зв’язками між ними.

Осяяня (озаріння) – сприйняття найперших та найважливіших для життя істин у миттєвому схопленні, яке нагадує спалах світла.

Екстаз (або транс) – вихід за межі звичного стану свідомості, що супроводжується суттєвою інтенсифікацією (згущенням, концентрацією) відчуттів, переживань, емоцій; як правило, в екстазі людина сягає якихось неможливих за звичай відкриттів, істин; екстаз супроводжується відчуттям надповноти та надцілісності переживань та прозрівань.

Екзальтація – таке підвищено чутливе, гостро емоційне відношення до явищ релігії, її змісту чи обрядів, яке передбачає надзвичайне піднесення, загострення почуттів, втрату адекватного сприйняття реальної дійсності; екзальтація як правило супроводжується нервовим збудженням як позитивного, так і негативного спрямування.

Віра - пряме, безпосереднє прийняття чогось у якості виправданого, незаперечного або істинного. Віра є там, де існує пряме внутрижиттєве відношення. Віра передбачає існування в нашій свідомості так званого “дефіциту інформації”: вона вступає у свої права тоді, коли наші знання на чомусь зупиняються або обриваються, і ситуація приймається як завершена, подовжена у майбутнє без змін чи доповнень. До певної міри віра передбачає й єдність почуття та волі із переконанням.

Поняття релігійної свідомості та її структура.

Із матеріалу попередніх тем досить однозначно випливає те, що корені релігії уходять в певні стани, уявлення та зміст свідомості. Поза сферою власне людського буття, позначеного усвідомленням та розумністю, ми ніде не стикаємось із явищами, що хоча би віддалено нагадували релігію. Поняття релігійного досвіду, із якого виростають релігії, передбачає розшарування дійсності на звичайну й вищу, проте останню – вищу, священну, єдино істинну дійсність може фіксувати лише людська свідомість, а для чуттєвого прямого сприйняття вона або не є доступною, або ж постає незвичною, незбагненною. Таким чином, свідомість – це вихідна засада релігії. Релігійна свідомість – це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та такі, що спрямовані до означених предметів.

Вивчаючи попередні теми, ми неодноразово переконувались в складності релігії; ця складність поширюється і на релігійну свідомість, що виражається, зокрема, в її структурі. Під структурою релігійної свідомості розуміють сталу сукупність необхідних елементів її змісту разом із певними стабільними зв’язками між ними. В змісті релігійної свідомості та її предметному спрямуванні виділяються перш за все особливі терміни, переважна частина яких притаманна саме релігійному світосприйняттю і за його межами може майже ніде не використовуватись. Всі релігійні терміни можна умовно поділити на: а) ті, що стосуються проявів священного в реальному, фізичному світі (“одкровення”, “диво”, “ікона”, “храм”, “реліквія”, “священик” і т.п.); б) ті, що виражають саму сутність священного, істинного, першого буття (“Божество”, “дух”, “Трійця”, “всемогутність”, “Творець” та ін.); в) ті, що позначають особливості зв’язку земного та священного (“причетність”, “благодать”, “творення”, “одкровення”; “визначення”, “кара”, “страх божий”, “гріх”, “літургія” та ін.). В тому випадку, коли йдеться не про терміни (тобто – не про мову), а про якісь інші носії релігійної свідомості, такі, як “образи” (зображення, ікони), релігійні дії (ритуали), реліквії (священні предмети), будівлі чи спеціально позначені місця, їхнє релігійне значення, а також особливі властивості і функції все одно передається словами. Отже, в релігійній свідомості вирішальне місце належить релігійній термінології. Окрім неї в структурі релігійної свідомості виділяють: а) її рівні та - б) її стани.

Релігійна термінологія може поставати досить відчутним симптомом того, якого рівня досягає релігійна свідомість у її конкретних носіїв. Як і в духовному житті суспільства в релігійній свідомості проводять відмінність перш за все між її буденним та теоретичним рівнями. Буденний рівень релігійної свідомості формується в процесі повсякденного життя в міру прилучення людини до життя релігійних громад, до певних релігійних та культурно-історичних традицій, до участі в релігійних обрядах та дійствах. Як правило, на рівні буденної релігійної свідомості не виділяють та не формулюють якихось фундаментальних світоглядних проблем, а, головне, навіть в разі звернення до них для їх осмислення й обгрунтування не залучаються точні терміни, логічно та фактологічно виважені аргументи, глибокі знання вихідних положень релігійних джерел, історичних традицій, релігійних події та ін. Через це в буденній релігійній свідомості фігурують вірування, образи, уявлення, стереотипи, ситуативні приклади, настрої, ілюзії, певні психологічні установки і навіть певні передсуди. Характерною особливістю їх функціонування є безпосередність їх прийняття, їх злиття із життєвими діями та ситуаціями, консервативне до них ставлення. Через це релігійні уявлення буденної свідомості часто постають негнучкими, застиглими, такими, що інколи навіть не підлягають обговоренню. Їх тяжко змінити, але якщо виникає ситуація їх очевидного розходження із дійсністю, вони так само ситуативно можуть відкидатись (згадаймо, як відкидались релігійні переконання під час запровадження радянського способу життя).

Для буденного рівня релігійної свідомості характерними є:

§ наочно-образна форма представлення її змісту;

§ злиття її змісту із певними ситуаціями життя, переживанням, емоціями, звичками та звичаями.

Релігійна людина, якщо вона перебуває на буденному рівні релігійної свідомості, досить вперто може притримуватись саме такого способу дій (чи життя), але при тому часто вона не може пояснити, чому це повинно бути саме так.

На теоретичному рівні релігійна свідомість представлена перш за все богословськими дослідженнями (які на сьогоднішній день є досить деталізованими та розгалуженими). Тут фігурують не тільки і не стільки образи та уявлення, скільки догмати (незмінні, незаперечні положення), ідеї, положення священних текстів, факти релігійної або церковної історії, виважена термінологія, точно усталені способи опрацювання релігійних священних текстів (в християнстві такі способи називаються правилами екзегетики – тлумачення Святого Письма). На теоретичному рівні релігійної свідомості використовуються розумові чи логічні доведення, аргументація із посиланнями на точно фіксовані факти, формуються переконання, доводяться та обгрунтовуються певні засади віри, її переваги над знанням та людською премудрістю. Осереддям теоретичного рівня релігійної свідомості в більшості випадків в розвинених релігіях постає богослов’я (грецькою мовою – теологія). Богослов’я – це теоретична складова релігії. Її основне завдання полягає в узгодженні між собою найперших релігійних заповідей та догматів, в їх впорядкуванні, проясненні та до певної міри – обгрунтуванні. Проте теологія не ставить і не може ставити під найменший сумнів їх зміст, незаперечну істинність та значущість.

Слід звернути увагу й на те, що на теоретичному рівні також можуть бути різні ступені проникнення в глибини релігійних догматів, образів та уявлень Перший ступінь можна назвати рівнем релігійної богословської обізнаності (знання щодо релігійної культової практики, провідних догматів та їх зв’язків між собою та ін.), а другий – концептуальним рівнем, коли провідні релігійні положення постають сповненими глибинного сенсу, що його не можна відокремити від життєвих ситуацій та положень Святих писань. Наприклад, в твердженнях деяких теологів (таких, як М.Маймонід – 1135-1204 рр.) старозаповітні пророки подаються як видатні філософи, а кожне їхнє твердження розглядається таким, що містить елементи вищих божественних істин. На концептуальному рівні спеціально розробляються, осмислюються та обгрунтовуються ідейні засади певної релігії, систематизуються її догмати, розробляється система аргументів щодо її переваг, доводиться доцільність певних свят, культових дій, обрядів. Тут також проводяться дослідження, впорядкування та систематизація фактів церковної історії, коментується агіографія (життєві історії святих та праведників певної релігії).

Слід сказати, що обидва рівні релігійної свідомості пов’язані між собою, тобто вони не існують окремо один від одного. Більше того, на обох цих рівнях провідними джерелами релігійності залишаються не розумові побудови, а почуття, прозрівання, озаріння. Тому в структурі релігійної свідомості, як вже було сказано, вирішальну роль відіграють релігійні почуття, характерною особливістю яких є пряме прийняття певних положень або й злиття із їх змістом. На першому плані тут стоїть почуття причетності людини до священного (або просто почуття священного). Релігійні почуття та емоції поділяють на спонукальні, позитивні та заперечні, обмежувальні. Спонукальні почуття – благочестя, страх Божий, натхнення. Позитивні почуття – це любов, надія, радість, урочистість, захоплення. Заперечні релігійні почуття – це відраза, жах, розкаяння, гнів, смиріння.

Єдність релігійних почуттів виражається у провідних релігійних станах, серед яких на першому плані знаходяться:

§ найважливіший для релігійного відношення до дійсності стан віри; релігійна віра передбачає синтез майже всіх можливих людських почуттів – любові, надії, страху, гніву, радості, піднесення та ін.;

§ осяяня (озаріння) – сприйняття найперших та найважливіших для життя істин у миттєвому схопленні, яке нагадує спалах світла;

§ прозрівання – це озаріння, спрямоване або на миттєве схоплення засад чогось, або на майбутнє;

§ видіння – такі психологічні стани релігійної людини, в яких вона вступає у прямий контакт із вищими силами або істотами; при тому все це відбувається в ясному стані сприйняття, хоча й суперечить звичному перебігу подій;

§ екстаз (або транс) – вихід за межі звичного стану свідомості, що супроводжується суттєвою інтенсифікацією (згущенням, концентрацією) відчуттів, переживань, емоцій; як правило, в екстазі людина сягає якихось неможливих за звичай відкриттів, істин; екстаз супроводжується відчуттям надповноти та надцілісності переживань та прозрівань;

§ екзальтація – таке підвищено чутливе, гостро емоційне відношення до явищ релігії, її змісту чи обрядів, яке передбачає надзвичайне піднесення, загострення почуттів, втрату адекватного сприйняття реальної дійсності; екзальтація як правило супроводжується нервовим збудженням як позитивного, так і негативного спрямування;

§ фанатизм (релігійний) – стан безумовного, безсумнівного і сліпого наполягання на однозначності релігійних вимог та догматів, яких людина дотримується.

Зупинимося спеціально на окресленні феномену віри, оскільки він є вирішальним для релігійної свідомості. Коли йдеться про віру як стан людської свідомості, то слід зазначити, що поза вірою неможливе нормальне функціонування свідомості взагалі. Віра виражає пряме, безпосереднє прийняття чогось у якості виправданого, незаперечного або істинного. Віра є там, де існує пряме внутрижиттєве відношення. Якщо ж ми від чогось вимагаємо додаткових розумових чи якихось інших підкріплень, гарантій, доведень, то скоріше за все ми не віримо. Всі такого роду підкріплення породжуються не вірою, а сумнівом, що є станом, протилежним вірі. Якщо віра характеризується повнотою прийняття, то сумнів є там, де нам як раз повноти бракує. Через це віра передбачає існування в нашій свідомості так званого “дефіциту інформації”: вона вступає у свої права тоді, коли наші знання на чомусь зупиняються або обриваються, і ситуація приймається як завершена, подовжена у майбутнє без змін чи доповнень. Ще найперші християнські мислителі справедливо відзначали, що без віри неможлива людська життєдіяльність: коли ми кидаємо в землю насіння, ми віримо в те, що вони підуть в ріст, коли йдемо до лікаря – віримо його знанням та майстерності, коли віддаємо дитину на навчання – віримо учителю. Те ж саме відбувається і в людських міркуваннях: коли ми подумки спрямовуємо думку в певному напрямі, ми ніколи не знаємо всього, всіх тих обставин, які стосуються предмету нашого міркування. Проте ми віримо, що міркування виправдане. Коли ми щось осмислюємо, ми залучаємо в таке осмислення цілий масив знань, які ми не здобували самі: ми віримо вченим, дослідникам, так само, як і в життєвих вчинках – іншим людям.

Проте релігійна віра не є простою життєвою вірою, оскільки вона стосується найважливішого для людини – її життя та смерті, її моральності та сенсу її життя. Через це дослідники розрізняють, перш за все, віру релігійну та нерелігійну, а, по-друге, віру часткову (в якесь конкретне твердження або якійсь конкретній людині) та віру стратегічну, загальну (віру в людство, в справедливість та ін.). Слід зрозуміти, що віра не є невіглаством і не передбачає відмови від знання. Більше того, не можна вірити, не знаючи, в що саме ми віримо, тобто, не можна бути християнином, нічого не знаючи про Христа, або буддистом, не відаючи того, хто є Будда. Проте віра так само не є знанням: знання стосуються предмету віри а не стану віри. Але задля того, щоби з’явилась віра, ці знання повинні бути або неповними, або в чомусь принципово неможливими. В апостольських посланнях християнська віра подається як “обличення (надання обличчя) речей невидимих”. Релігійна віра передбачає те, що основне, найперше та найважливіше для людини не може бути набутим нею через знання, але лише через віру. Фактично це значить, що людина повинна в найперших питаннях життя діяти від себе, а не за якимись перевіреними та підтвердженими алгоритмами, винайденим через досвід або науку. Далі це значить, що те, що стосується ходу природних – матеріально-фізичних речей, не вичерпує і не покриває собою людського призначення та людського способу перебування в світі. Священні релігійні тексти повинні наставити людину на осмислення того, чому саме це так. В них найперші сили та засади світу подаються, як правило, як позаматеріальні, такі, що не підлягають звичайному спостереженню. Отже, стратегічна віра – це віра, що спрямована на найперші засади людського буття, а релігійний її характер засвідчує, що йдеться про дещо, принципово позаматеріальне, але найперше за суттю.

Віра, як вже було сказано, передбачає єдність елементу знання, обізнаності із почуттями (надією, почуттям священного). Але, окрім того, вона включає в себе і вольовий елемент: вміння тримати увагу та внутрішню зосередженість на предметі віри, вміння віруючої людини бути внутрішньо непохитною. До певної міри віра передбачає й єдність почуття та волі із переконанням. Переконання відрізняються від віри тим, що їх можна і навіть потрібно доводити, спирати на певні принципи, настанови. За змістом переконання – це сукупність виправданих принципів, що стосуються досвіду узгоджень певних знань та міркувань із реальним станом справ. Віра ж в цьому сенсі стоїть вище від досвіду, бо принципово виходить за його межі. Віра, як і розум, передбачає і припускає існування людської свободи. Тому, за великим рахунком, правий був Климент Олександрійський, коли казав про те, що розуму боїться лише слабка віра. Він же стверджував, що, якщо віра не потребувала би розуму, то найкращими віруючими були би тварини.

ТРЕТИЙ ВОПРОС

Містицизм (від др.-греч. μυστικός - Таємничий ^[1]) - філософське і богословське вчення, а також особливий спосіб розуміння і сприйняття світу, заснований на емоціях, інтуїції і ірраціоналізмі ^[2]. Під містичним досвідом розуміють досвід прямого особистісного спілкування з Божеством (Абсолютом) і сукупність психотехнічних прийомів, що дозволяють досягати екстатичного відчуття єдності з ним. В затвердження можливості безпосереднього єднання з Богом полягає суть містицизму ^[3]. Різні містичні доктрини зустрічаються у всіх світових релігіях і віруваннях і мають загальні риси: тяжіють до Інтуїтивізм і символізму; припускають практику певних психофізичних вправ або медитацій, необхідних для досягнення певного стану розуму і психіки ^[4].

Прихильники містицизму називаються містиками. На думку містиків, реальність недоступна розуму і осягається лише ірраціональним способом, який зазвичай протиставляється логічного, науковому сприйняттю дійсності ^{[джерело не вказано 425 днів]}.

ВТОРАЯ САМОСТОЙКА

ПЕРВЫЙ ВОПРОС

За рівнем розвитку

· а) ранні вірування — вірування первісної доби (анімізм, магія, тотемізм, культ предків). Віднесення цих світоглядних конструктів до релігій суперечливе.

· б) політеїстичні релігії;

· в) монотеїстичні релігії;

· г) синкретичні релігії, що утворилися внаслідок зрощування або злиття різних етнічних і світових релігій;

· д) нові релігійні течії.

[ред.]За статистичними даними

· за кількістю віруючих

· за відсотком віруючих до чисельності населення

[ред.]Комплексна класифікація

· 1. Дорелігійні і ранні релігійні вірування родоплемінних спільнот.

· 2. Національні релігії, до яких відносять ранні та пізні етнічні вірування.

· 3. Світові релігії.

· 4. Нетрадиційні релігії — новітні релігійні рухи.

Крім того, релігії класифікують за часом виникнення, ступенем організації релігійних спільнот, наявністю державного статусу та ін.

Скільки всього релігій існує в світі, достеменно не знає ніхто. Найчастіше йдеться про тисячі різноманітних релігійних форм, що існували протягом значної частини людської історії, виникли недавно або збереглися в сучасному світі з давніх часів. Природно, що виникає потреба в упорядкуванні, типологізації релігійних феноменів незалежно від часу або місця їхнього існування. Насамперед можна говорити про релігії живі та мертві, первісні та родоплемінні, національні та світові, релігії природні та релігії одкровення.

Поділ релігій на мертві та живі (сучасні) спирається на історію. Мертві релігії—це ті, що колись існували, але згодом зникли. Деякі з них зал и шили після себе пам’ять у вигляді руїн святинь, гробниць, інших пам’яток, іноді у вигляді релігійної літератури, легенд, міфів тощо. Живі релігії — це нині існуючі релігії, що впливають на свідомість і поведінку певних груп людей, а також нові релігійні рухи, що з’явилися в останні десятиліття.

Поділ релігій на природні і релігії одкровення спирається на генетичний принцип (принцип походження). Під природними релігіями маються на увазі ті з них, що виникли стихійно на конкретному суспільно-історичному ґрунті в процесі розвитку первісних вірувань та культів. Ці релігії з’явилися не внаслідок діяльності пророків, харизматичних особистостей, тобто людей видатних духовних якостей, їхнє вчення не ґрунтувалося на письмових джерелах — одкровеннях або священних писаннях. Вірування передавалися з покоління в покоління в розповідях, звичаях та обрядах. У таких релігіях релігійна група ототожнювалася з людським колективом, тому кожна людина вже в силу свого народження і виховання сповідала цю релігію. Первісні людські колективи,такі як родина, рід, клан, плем’я, спиралися на кревний зв’язок і зміцнювалися завдяки спільній релігії, включаючи спільний культ. Згодом групи, пов’язані кревним спорідненням, перетворювалися на більші об’єднання за територіальною ознакою, внаслідок чого природні релігії розширювали свій ареал. До природних релігій належать первісні та родоплемінні релігії і значна частина релігій національних, таких як синтоїзм або індуїзм.

Зовсім інший характер мають релігії одкровення. Вони пов’язані з особою засновника і фактом надприродного одкровення, або осяяння. Історія знає багатьох таких засновників. Вони з’являлися на різних територіях і в різних релігіях. Серед релігій одкровення найбільш відомі зороастризм, буддизм, християнство, іслам. Коли говорять про засновників релігії, не мають на увазі, що окрема людина буквально заснувала ту або іншу релігію. Вважають, що вона зіграла визначальну роль у консолідації вже існуючих у даній групі вірувань і культів.

У всіх релігіях одкровення можна виділити етапи, дуже схожі між собою. Спочатку з’являється сам майбутній основоположник, що ходить з місця на місце, навчає, але нічого не записує. Згодом він збирає навколо себе групу учнів. Життя такої групи пов’язане простими стосунками і релігійними практиками. Наступним етапом стає смерть учителя. Ніхто з учнів не в змозі замінити померлого вчителя. Відбувається реорганізація групи, асам померлий учитель стає об’єктом шанування. Цей момент є новою стадією, група припиняє бути групою учнів, а стає першою громадою майбутньої релігії. Розвиток релігійної організації висуває на перший план харизматичність не персональну, а вже групову. Об’єднавчим елементом у цей період є скоріше культ, аніж вчення. Але з моменту встановлення організаційної дисципліни перша громада переходить у нову формацію — церкву. У цій формації головна увага приділяється розвитку віро-навчальної доктрини, формулюються основні положення віри й культу, усна традиція стає письмовою, з’являється канон Священного Писання, а з ним і принципи правовірності, єресі, розколу. Цей процес пов’язаний з розрізненням священнослужителів (кліру) і простих віруючих (мирян). Становлення церковної організації не завжди відбувається так гладко — часто воно досить складне, наштовхується на опір і не позбавлене спроб повернення до первинних форм. Але в основному все відповідає приблизно описаній схемі. І снують інші критерії для класифікації релігій:

• кількість віруючих та їх питома вага в загальній чисельності населення (статистичний);

• ареал поширення (картографічний);

• форми поширення: дискретні, тобто розкидані по всьому світі (іудаїзм, кришнаїзм), і континуальні, тобто поширені компактно по країнах і континентах (християнство, іслам);

• правовий статус (релігії, що підтримуються державою; релігії, що не підтримуються державою; релігії, до яких держава ставиться нейтрально);

• державний статус (релігії, що мають статус державних; релігії, статус яких не закріплений державними документами; релігії національних меншин);

• рівень організації (жорстко централізовані, не жорстко централізовані, децентралізовані релігії).

Релігії також можуть бути:

• політеїстичними (великий пантеон богів) і монотеїстичними (єдинобожжя);

• урбаністичними (міськими) і сільськими.

Виклад матеріалу в даному посібнику побудовано відповідно до найбільш поширеної і загальновизнаної схеми, що охоплює розвиток релігії з найдавніших часів до сьогодення. Ця схема заснована на географічному й етнографічному принципі. Якщо релігія функціонує в межах одного роду або племені, то вона називається родоплемінною. Це визначення враховує не тільки принцип сповідання, а й його спосіб. Родоплемінні релігії дуже тісно пов’язані з життям цього племені, виражають його традиції спосіб життя, політичні, суспільні, економічні і культурні особливості, відбивають думки й почуття членів групи, санкціонують її звичаї й обряди. Родоплемінні релігії в основному є релігіями природними, але не всі природні релігії є родоплемінними.

Більш поширені релігії етнічні та регіональні (національно-державні), пов’язані з існуванням якої-небудь нації або держави. Подібно до релігій родоплемінних, вони відбивають не тільки географічний або етнографічний принцип, а й спосіб існування. Національно-державні релігії втілюють більш високий рівень розвитку того суспільства, в якому вони існують.

Від родоплемінних та національно-державних релігій відрізняються світові релігії, оскільки вони не обмежуються ні етнічними групами, ні територією, але можуть охоплювати — якщо не реально, то принаймні в ідеалі — будь-яку територію і будь-яку людину. Існують вони в різних політичних, суспільних і економічних системах. Послідовники світових релігій, ґрунтуючись на своєму вченні, хочуть висловити потреби й бажання не одного племені або народу, але всіх людей.

Нові релігійні рухи (нетрадиційні релігії), що з’явилися у великій кількості останнім часом, генетично походять від одної з національно-державної або світової релігії, але вже не пов’язують себе з нею, претендуючи на власну унікальність і універсальність.

Таким чином, можна представити наступну класифікацію релігій:

1) ранні (родоплемінні, первісні) форми релігії (фетишизм, тотемізм, анімізм, магія, шаманізм тощо);

2) етнічні та регіональні (національно-державні релігії), поширені в межах певної держави або у певних народів (іудаїзм, індуїзм, зороастризм тощо);

3) світові релігії (буддизм, християнство, іслам);

4) нові релігійні рухи (нетрадиційні релігії).