Вибору в українському суспільстві

Впродовж всього шляху України до Європейського Союзу не всі її громадяни були готові сприйняти європейські цінності. Багато хто з людей ще й досі на ментальному рівні покладаються на добре керівництво держави, як прийде і все вирішить за них.

Така ситуація не є випадковою, вона не складалася сама по собі, а була контрольована і навмисно підтримувана, пострадянські політичні сили максимально намагалися її зберегти.

Для істориків, політологів та взагалі для людей, котрі цікавляться українською історією не є секретом, що Україна існую на так званому ментальному розламі. Досить проаналізувати результати голосування останніх двадцяти років, за український парламент і Президента України, де проходить кордон між проукраїнським європейським і прорадянським євразійським вибором. В нашій держав голосування не були політично-партійними, насправді вони завжди були цивілізаційними. Вибір завжди проходив за проєвропейські та євразійські цінності.

В зону потужного російського впливу входить сучасна Донецька, Луганська, Херсонська, Одеська, Миколаївська області. Вони більше тяжіють до ментальності євразійства, тоталітарності. Значна частина людей в цих областях сприймають більше цінності радянського суспільства, євразійського простору, протиставляють себе Європі, їм близькими є цінності, які зараз пропагує путінська Росія. А все тому, що генетично це населення найменше пам’ятає себе частиною Європи.

На цих різницях і грала проросійськи налаштована політична еліта, яка всі 23 роки Незалежності управляла Україною під контролем Росії. Нею нічого не робилося те, що може цю різницю нівелювати, а навпаки - намагалася максимально її підкреслити, максимально законсервувати. Безумовно, в цьому була зацікавлена, в першу чергу, Росія. Бо Росія, ніби визнаючи незалежність, реально залишала Україну в орбіті свого ментально-культурного впливу, проводячи політику завуальованого неоколоніалізму.

Не випадково насаджувалися твердження про те, що українці з росіянами - один братній народ. Зазначені міфи пострадянського часу були закладені в структуру українського суспільства відразу, в 1991 році. Вони не давали Україні реально стати незалежною, аж до революційних подій в українському суспільстві осені 2013-зими 2014 років, які започаткували фактично війну за те, щоб Україна вступила до Європейського Союзу.

Таким чином основним противником євроінтеграції України завжди була й залишається політична верхівка РФ, головним прагненням якої є насамперед культурні нівеляція України, поглинення українців в імперській російській політичній нації. РФ цю політику продовжувла в роки незалежності, політику неоколоніалізму по відношенню до колишніх республік Радянського Союзу. Вони ніби одержували незалежність, але ця незалежність була номінальною, фактично ж, вони і далі перебували в політичній залежності від Росії. Виключення склали лише країни Прибалтики (Литва, Латвія, Естонія), які відразу обрали шлях до ЄС. Україна ці двадцять з лишком років була на папері незалежною державою, здобуваючи її лише після Майдану остаточно. Саме тому, що ментально більшість українців перестала погоджуватися з декоративною незалежністю. Сьогодні ситуація кардинально змінилась.

Крім викладеного, непевність і тривалість шляху України до підписання Угоди не сприяла формуванню у суспільстві адекватного розуміння сутнісного значення євроінтеграції у якісному оновленні суспільства. Противники поширювали міфи, в яких євроінтеграційні виклики формулювалися як фатальні. Така «міфологія» була штучно «роздута» та повною мірою використовувалася ідеологами сепаратистських процесів у регіонах Сходу України, інспірованих та щедро підтриманих з боку Російської Федерації.

При цьому штучним і надуманим є протиставлення підписання та імплементації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС і збереження та розвитку добросусідських відносин з Росією та іншими країнами СНД. Насправді європейський шлях України не лише є неворожим кроком стосовно партнерів з СНД. Навпаки, це шанс набути європейських цінностей для усіх країн пострадянського простору. На цьому Україна неодноразово наголошувала, надаючи конструктивні пропозиції щодо співпраці, зокрема з країнами Митного Союзу Росії, Білорусі та Казахстану. Добрі стосунки з найближчим східним сусідом України було зруйновано виключно з ініціативи Росії – через анексію Криму, неприховану підтримку терористів і пряму збройну інтервенцію на Сході України, ескалацію торговельної війни та цинічну інформаційну агресію проти нашої держави тощо.