Василь Сімович

Василь Сімович належить до покоління українських мовознавців, чия діяльність припала на час великих суспільно-історичних змін у житті українського народу. Перша світова війна, буржуазно-демократична та Жовтнева соціалістична революції 1917 року докорінно змінили подальшу долю багатьох народів Російської імперії. Великі позитивні зрушення відбулися у житті українського народу, проте не всі українські землі змогли об’єднатися в одній державі. Буковина, край, з яким пов’язаний початок наукової й громадської діяльності В.Сімовича, була окупована боярською Румунією. Учений змушений був емігрувати до Праги, коли 1921 року йому було відмовлено у посаді завідувача кафедрою української мови і літератури у Чернівецькому університеті, та й сама ця кафедра за часів румунської окупації північно-буковинських земель була закрита[3, 52].

Сьогодні ім’я Василя Сімовича майже забуте, а праці маловідомі, хоч мають чималу наукову й практично-методичну цінність. Тим часом непересічна особистість ученого, громадського діяча, патріота, а часом і чорнороба на ниві української національної культури гідна не тільки пам’яті, а й вшанування. Наукові праці В. Сімовича в галузі української історичної антропонімії, морфології української мови, фонетики відзначаються переконливою історичною ретроспективою, широким порівняльним аналізом слов’янських мов (навіть на рівні діалектів), надзвичайною сумлінністю щодо думок попередників.

Що ж знаємо ми сьогодні про Василя Сімовича як людину, вченого, який свого часу представляв україністику на європейському рівні? Українська радянська енциклопедія подає про вченого такі скупі відомості: «...український мовознавець. Закінчив Чернівецький університет. Працював на редакторській і викладацькій роботі в Берліні, Празі, Львові. У 1939-1941 pp. — професор Львівського університету. Автор праць з української мови: «Граматика української мови» (1919), «Українські йменники чоловічого роду на-о в історичному розвитку й освітленні», «Історичний розвиток українських (здрібнілих та згрубілих) чоловічих хресних імен...» (1929), а також розвідок про творчість Т. Шевченка, І. Франка, О. Кобилянської та інших письменників(Київ, 1983)». Тим часом Василь Сімович — учасник І з’їзду славістів-філологів у Празі (1929), з’їзду фонологів у Празі(1930), Міжнародного лінгвістичного з’їзду в Женеві (1931), з’їзду класичних слов’янських філологів (1931). Окрім того, учений брав участь у роботі Празького лінгвістичного гуртка, Українського історико-філологічного товариства у Празі, був членом секції Української АН у Києві.

Початок мовознавчої діяльності В. Сімовича припадає на перші десятиліття XX сторіччя й передвоєнні роки (до серпня 1914 р.). У цей час у Чернівцях виходять підручники для гімназій українською мовою, двомовні словники, в укладанні яких молодий учений брав активну участь. Зокрема, 1911 року виходить «Дидактика. Доповнена основами логіки» С. Канюка, до якої В. Сімович укладає словник психологічних, логічних, дидактичних термінів. Таким чином, В. Сімович мав усі підстави до того, щоб стати лексикологом, автором термінологічних словників, без яких важко уявити будь-яку розвинену мову. Адже й сьогодні ми відчуваємо брак української термінологічної лексики, та початок першої світової

війни перешкодив подальшій роботі вченого у цій галузі, й до чисто наукової діяльності він повернувся лише з другої половини 20-х років, коли працював провідним викладачем-україністом Українського Високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі.

Коло наукових зацікавлень В. Сімовича досить широке: від досліджень з граматики старослов’янської мови до історичних студій з української мови й діалектології, а також питань становлення сучасної літературної мови. Найбільш приваблює В. Сімовича морфологія української мови, чи з історичної перспективи, чи зі становища структурально-функціонального (праці: «Українські йменники чоловічого роду на-о в історичному розвитку й освітленні» (Прага, 1929); «Українське «що» (Київ, 1928); «До морфології українських прикметників» (Прага, 1933); «Про поголосне українське«Л» (Львів, 1937)). Стаття «Українські йменники чоловічого роду на-о в історичному розвитку й освітленні» присвячена пошукам історичних, структурних і функціональних закономірностей широкого побутування в українській мові (порівняно з іншими слов’янськими) іменників чоловічого роду на-о, які й сьогодні активно творяться. Появу таких іменників в українській мові В. Сімович пов’язує з адаптацією християнських особових власних імен, в яких у зв’язку з занепадом редукованих у слабкій позиції почали з’являтися важкі для вимови групи приголосних. Ця трудність усувалася появою голосного-о у визвуку, що в свою чергу привело до асоціативного зближення власних іменників на-ко із загальними іменниками середнього роду на -ко, -енко, -исько, -ло, -но, які мали виразне значення здрібнення — згрубіння. Таке функціональне зближення створило можливість використання емоційно-забарвлених суфіксів середнього роду для творення численних демінутивних і пейоративних форм хресних імен, а згодом — прізвиськ і прізвищ.

Внаслідок такого глибокого словотвірного, морфологічного аналізу маємо досить переконливу версію появи й поширення в українській мові загальних іменників чоловічого роду на-о, а також одного з найбільш поширених словотворчих типів українських прізвищ. На особливу увагу заслуговують ономастичні дослідження В. Сімовича. У статті «Історичний розвиток українських(здрібнілих та згрубілих) хресних чоловічих імен з окремішною увагою на завмерлі суфікси» (Прага, 1929) автор визначає здрібнілі суфікси

(-ко, -но, -я, -ьо, -енко, -еня, -ош, -аш) та згрубілі (-ище, -исько, -ан, -ун, -ак, -ай,

-ир, -ур та ін.), які в різні періоди функціонування української мови виявляли різну словотворчу активність. У сучасній же мові всі названі «творива» (за термінологією В. Сімовича) є мертвими і їх можна виявити у величезній кількості сучасних українських прізвищ. Таким чином, В. Сімович знайшов ключ до етимологізації багатьох сучасних українських прізвищ, і цей ключ може служити й сучасним дослідникам антропонімії. У розвідці «Українські чоловічі ймення осіб на -но» (К., 1931) вчений відзначає, що поява власних імен згаданого типу не в’яжеться ні з яким фонетичним законом української мови. Подібні форми є також в інших слов’янських мовах. Словотвірний аналіз сучасних

літературних форм на -но та їх діалектних виявів в українській мові дозволяє В.Сімовичу дійти висновку: первісним значенням суфікса -но, який утворював іменники середнього роду від прикметникових, іменникових та дієслівних основ, було позначення характеристики, прикмети, заняття. Саме ця функціональна особливість привела до використання суфікса -но у різних здрібнілих формах хресних імен, а згодом — до витворення самостійного

словотворчого форманта -хно, який сьогодні засвідчуємо в багатьох українських прізвищах типу Михно, Дахно, Сахно. Ономастичні праці В. Сімовича — це зразок досконалого історичного, етимологічного аналізу мовних явищ. Учений чи не перший з українських мовознавців дослідив власні особові назви саме в лінгвістичному аспекті. Ось як сам В. Сімович оцінював свою ономастичну працю: «Вона сама про себе може бути деяким, хоч і невеличким причинком до

історії української ономастики і деяким, може, вкладом до історії нашого словотвору — ділянок у нашому мовознавстві не дуже ще розроблених».

Дослідження з української історичної антропонімії, здійснені В. Сімовичем, й справді могли б стати добрим підґрунтям багатьох сучасних розвідок. Проте, на жаль, у більшості з них маємо лише принагідні згадки імені вченого у працях І. Д. Сухомлина, Ю. К. Редька без посилання на його праці. Більш ґрунтовно використали роботи В. Сімовича П. П. Чучка, Л. Л. Гумецька, які у своїх дослідженнях вже спиралися на факти, виявлені В. Сімовичем, й включали його статті до бібліографії своїх монографій. Свого часу одну з праць ученого в галузі ономастики(«Українські чоловічі ймення осіб на-но») включено у бібліографічний

покажчик, випущений у Повідомленнях української ономастичної комісії (Вип. 5. — К., 1968). Цими фактами й обмежується використання українськими радянськими мовознавцями досліджень В. Сімовича у галузі української історичної антропонімії. Не згадують їх ні автори колективної монографії «Українська історична лексикологія» (К., 1980), ні Р. Н. Керста у своїй праці «Українська антропонімія XVI ст. Чоловічі іменування» (К., 1984). Надто категорична, на наш погляд, є думка М. Л. Худаша, яку знаходимо у його цікавій монографії «З історії української антропонімії» (К., 1977), де автор твердить, що у 30-х роках «в українській антропоніміці, зрештою не тільки в українській, не спостерігається, будь-яких цікавих наукових досліджень». Саме в цей час виходять розвідки В. Сімовича.

Ономастичні праці українського мовознавства активно залучають до своїх досліджень російські радянські мовознавці(О. В. Суперанська, А. І. Толкачов), румунський ономаст Д. Богдан. В. Сімович залишив нам цікаву працю«Рідна мова й інтелектуальний розвій дитини» (Львів, 1934). Дослідження цієї проблеми дуже актуальне і в сучасній соціолінгвістиці. Ось деякі з цікавих міркувань: «Для дитини є та мова, якою вона думає, підставою, що на ній виростають нові й нові враження, в ній вона сприймає кожну незначну для неї думку, залучуючи до тої мовної будови, хоч вона й невелика, нові й нові прибудови». Й далі: «...школа з чужою мовою навчання випускає неграмотних грамотіїв...». «Неграмотних» у

Розумінні — зовсім нерозвинутих духовно, дарма, що грамоту знають, «грамотіїв», а не освічених [4, 59]. Пройшло понад 50 років, як висловлено ці думки, проте й сучасних мовознавців цікавлять проблеми зв’язку між навчанням рідною мовою і розвитком розумових здібностей дитини. Невід’ємною частиною мовознавчої спадщини В. Сімовича є його численні підручники, посібники з української мови. Починаючи з 1916 року, він майже щороку видає різні

посібники. Це «Поука для коректорів» (1916), «Коротенька українська правопись» (1917), «Як стати поукраїнському грамотним» (1919), що містять відомості з української орфоепії, орфографії, морфології, синтаксису, розраховані на якнайшвидше засвоєння мови. Цьому сприяв не лише зміст посібників, а й їх поліграфічне оформлення (курсив, боківки). 1918 року виходить перше видання «Граматики української мови», 1919 — друге. Характерною рисою цих підручників було те, що ними легко могли користуватися якнайширші верстви

людей незалежно від рівня освіти. Автор дбав про доступну форму викладу теоретичного матеріалу, використовував легкозрозумілу термінологію. «Практичну граматику української мови» схвально оцінили професори Є.Тимченко, В. Дорошенко, В. Сімович був також редактором «Порадника української мови» професора О. Синявського, який видано1922 року у Харкові — Берліні — Нью-Йорку. 25 тисяч примірників цього видання замовив

Наркомосвіти УРСР. Про вивчення мови у школі вчений висловлював думки, до яких і сьогодні варто прислухатись: «Граматика в школі стала найгидкішим предметом науки через те, що потрібно витверджувати напам’ять граматичні правила»; «зазубрювання правил є не що інше, як насильство над людським розумом. І особливо шкідливий такий підхід у вивченні рідної мови». Учений вважав, що граматика потрібна для того, аби дати свідомість мовного матеріалу, яким людина користується з чуття. І тому шкільна наука про мову повинна виявляти закономірності її функціонування у творах поета, у мові буденній, у книгах законів, наукових творах і т. ін. Саме такий спосіб викладання мови навчить людину чітко й правильно висловлювати свої думки, а отже — й спілкування. Окремим об’єктом зацікавлень В. Сімовича був український правопис. Йому присвячені розвідки «Правописні системи

М. Драгоманова», «Кулішеві правописи», «Латинка для нашої бібліографії» та ін. Педагог і вчений, В. Сімович вважав, що питання про правопис може вирішувати лише наука, проте науковість правопису не повинна перешкоджати його легкому засвоєнню й оволодінню усіма людьми. Багаторічна редакторська робота

В. Сімовича не дала йому змоги оминути проблеми становлення сучасної літературної мови. Цим питанням він присвятив монографію «На теми мови» (Прага—Берлін, 1924), в якій розглянуто правопис слів іншомовного походження, переклад українською мовою з російської різних прийменникових конструкцій, відносних речень, активних дієприкметників, стійких сполучень слів, характерних для ділової мови, і т. ін.

Отже, наукова і педагогічна діяльність В. Сімовича була неабияким внеском у розвиток української мовознавчої науки, й ім’я цього вченого гідне продовжити ряд таких визнаних сьогодні українських мовознавців, як А. Кримський, В.Ганцов, Є. Тимченко, О. Синявський та ін.

Порівнявши обидві граматики (С. Смаль-Стоцького і В. Сімовича), можемо зробити деякі висновки та узагальнення. В. Сімович поділяв речення за змістом, долучаючи до комунікативних типів (оповідні, запитові, наказові, бажальні) ще й емоційно забарвлені (викликові); за формою розрізняв речення прості і зложені; виділяв окремо голе (непоширене) і поширене речення; члени речення називав «частинами речення» (у С. Смаль-Стоцького — части речення); серед складнопідрядних наслідкових виокремлював аж три підтипи: чисто-способові,

порівняльні та наслідкові.

Авторам «Граматики руської мови» було надзвичайно важко підібрати відповідний термін, витворити його самим чи скористатися європейськими традиціями. В. Сімович зізнається, що і йому під час написання своєї праці доводилося стикатися з неусталеністю граматичних та правописних норм, з невиробленістю лінгвістичної термінології. І допомагали йому орієнтації на граматичну термінологію його вчителя С. Смаль-Стоцького та східноукраїнські граматики пізнішого часу. Віддаючи данину вчителеві, В. Сімович часто створю-вав паралельні чи й цілком самостійні граматичні терміни, що їх під-хопили згодом українські мовознавці ХХ ст.

Як бачимо, В. Сімович розвинув далі вчення про «складню», доповнивши та уточнивши деякі теоретичні відомості й термінологію. Порівняймо, наприклад, як формувалася термінологія пунктуації. У «Граматиці руської мови» С. Смаль-Стоцького та Ф. Ґартнера (Відень, 1914) вживаються такі терміни: «перепинанє» (пунктуація),«кропка» (крапка),«питайник» (знак питання), «окличник» (знак оклику), «запинка» (кома), «середник» (крапка з комою), «двокропка» (двокрапка), «павза» (тире), «скобки» (дужки), «знаки наведення» (лапки).

В. Сімович у «Граматиці української мови» (1919) вживає терміни: «розділові знаки», серед яких називає: «точку»/./, «запинку»/,/, «середник»/;/, «д воточку»/:/, «питайник»/?/, «викличник»/!/, «пружку»/–/,«точки»/…/, «дужки», «наводові знаки» /лапки/. До деяких термінів В.Сімович подає паралельні назви, що свідчить про становлення термінології знаків пунктуації. Напр.: «точка /./, знана ще подекуди: крапкою», «запинка /,/, або з-грецька: кома», «середник, або точка зі запинкою/;/», «двоточка /:/, або двокрапка», «пружка /–/, чужа назва: павза», «наводові знаки / «» /, або лапки».

Дослідивши особливості «Складні» С. Смаль-Стоцького, можна пересвідчитися в тому, що він першим прокладав нові шляхи в мовознавчій науці, відзначаємо сучасність поглядів ученого, їх далекоглядність, сміливість і перспективність. Наукові засади «Граматики руської мови» С. Смаль-Стоцького та Ф. Ґартнера

становлять міцний фундамент сучасної синтаксичної теорії в різних її

напрямах і школах.