Сергій БОГАН, кандидат історичних наук. http://chornomorka.com/archive/a-151.html

http://chornomorka.com/archive/a-151.html

У чому не можна сумніватися, так це в тому, що повстанці були запеклими антисемітами — це яскраво відбито у листівках. І тут слід зазначити, що на те вони мали вагомі підстави. Антисемітизм українських повстанців у часи війни України з Совєтською Росією мав об’єктивні причини і суттєво відрізнявся, скажімо, від антисемітизму німецько-фашистських загарбників. Ці причини крилися в активній участі євреїв у встановленні совєтської влади й особливо — в їх участі у діяльності каральних органів та підрозділів більшовицького режиму проти українського народу. Ясна річ, євреї там були не самі. В цих загонах було чимало так званих «інтернаціоналістів», зокрема китайців, мадярів, латишів тощо. Але факти — уперта річ. Про це свідчать документи, зокрема списки учасників Червоної гвардії або накази по одеських частинах особливого призначення (ЧОН), в яких розписані покарання бійців, що виявилися недисциплінованими.

Більшість вказаних у наказах прізвищ є єврейськими. То чому маємо дивуватися антисемітизмові селян, більшість яких складали основу повстанських загонів, коли вони воювали проти чекістів і комуністів, переважна більшість яких були євреями? Адже селяни бачили і знали, хто керує вилученням у них хліба, бере мирне населення в заручники і розстрілює їх.

Те, що загони особливого призначення ЧОН формувалися переважно з євреїв, теж можна пояснити. Частини особливого призначення підпорядковувалися ЧК і використовувалися у каральних акціях переважно проти мирного населення — селян. Використовувати в таких акціях вихідців із селянських родин — українців і росіян — було ненадійним. Тому більшовики залучали до цієї роботи мешканців міст і містечок — євреїв, а також інородців-пролетарів. Щоправда, у перших же боях з озброєним противником ці «єврейські» загони показували невисоку боє­здатність, тому в пізніший період, коли було завершено розгром Врангеля, проти повстанців червоне командування кинуло регулярні частини Червоної армії, зокрема Першу кінну армію, кінну бригаду Григорія Котовського тощо.

Окремо слід сказати щодо заручників. У зведеннях ЧК та документах вищого партійного керівництва більшовиків дуже часто фігурують накази брати заручників. Це була одна з форм боротьби червоних із повстанцями, причому більшовики аргументували це потребою захисту мирного населення від бандитів. Але в подібних твердженнях була цілковито відсутня логіка, адже виходить, що, взявши заручників, червоні розраховували на жалість до них повстанців, які мали припинити опір, аби не наражати на небезпеку невинних. То хто ж тоді справді захищав мирне населення? Запитання цілком риторичне і відповіді не вимагає. Ставлення повстанців до взяття червоними заручників і терору чітко простежується у листівці отамана Семена Заболотного до Балтського ревкому і парткому, яка показує, хто насправді захищав мирне селянство.

Після поразки Добровольчої армії генерала Антона Денікіна більшовики наприкінці 1919 — на початку 1920 років встановили свою владу над більшою частиною території України. У лютому 1919-го Червона армія встановила контроль над Одеською губернією. Повстанці Одещини після боротьби з білими почали боротися з червоними. Їх підтримали рейдуючі відділи Армії УНР під командуванням генерал-хорунжого Михайла Омеляновича-Павленка та генерал-хорунжого Юрка Тютюнника, які в цей час здійснювали славнозвісний Перший Зимовий похід по тилах білих і червоних окупантів. У своїх зверненнях і листівках вони також закликали селянство до боротьби.

У квітні 1919 року повстанським загонам і рейдовим частинам Армії УНР вдалося з боями оволодіти повітовими центрами Одеської губернії — Балтою і Вознесенськом. Особливо великих втрат більшовики зазнали у боях за Вознесенськ, оскільки у той момент там відбувався повітовий з’їзд партії.

17 квітня 1920 року повстанський загін Семена Заболотного, який був найчисельнішим і найбоєздатнішим, при підтримці повсталих проти більшовиків місцевих селян, взяв штурмом місто Ананьїв. Частина червоних військ відступила до залізничної станції Жеребкове, де зайняла оборону. Генерал-хорунжий Ю. Тютюнник надіслав С. Заболотному підкріплення силою 400 багнетів при двох гарматах. Українці атакували Жеребкове і розгромили червоний загін. У бою загинуло 220 червоноармійців, у тому числі 31 комуніст. Повстанці утримували Ананьїв протягом восьми діб, відбиваючи атаки на місто 41-ї червоної дивізії. 25 квітня повстанці були змушені відступити. Але бої не припинялися. На підтримку повстанських загонів почали спалахувати антибільшовицькі селянські повстання в інших волостях. Так, у селі Липецьке, неподалік Бірзули, озброєні селяни на чолі зі священиком орга­нізували оборону церкви від більшовиків, які намагалися осквернити храм і вивезти з нього цінності. У сутичці було вбито 21 червоноармійця.

23 травня 1920 року Одеська губернська надзвичайна комісія виявила українську підпільну організацію. Її очолював колишній командир добровольчого дроздовського загону полковник Гусак-Гусаченко. В Одесі він організував загін, який мав виступити на фронт начебто проти отамана Ю. Тютюнника, але насправді повинен був підняти в Одеському повіті повстання і в рішучу хвилину перейти на бік української армії. Помічниками Гусака-Гусаченка були брат Ю. Тютюнника — Георгій Тютюнник і колишній пристав Сквирського повіту капітан Москвин. Слід зазначити, що члени організації займали відповідальні посади в радянських установах. Перехід колишніх білогвардійців (особливо українського похо­дження) на бік повстанців став дуже поширеним явищем у 1920 році.

Відомо, що загони, керовані отаманом С. Заболотним, який був найбільшою фігурою у повстанському русі на Одещині, поповнювалися також врангелівськими офіцерами. А один з керівників врангелівського підпілля, полковник Євстаф’єв, очолював повстанський загін під іменем отамана Кропиви. В Одесі також діяла терористична офіцерська організація під керівництвом штабс-капітана Єрмощенка.

Улітку 1920-го активність повстанців України посилилася у зв’язку з насильницькою мобілізацією до Червоної армії і конфіскаціями зібраного селянами врожаю. Лише в Ананьївському районі на 30 серпня вже було конфісковано 1,5 мільйона пудів зерна і 2 тисячі голів великої рогатої худоби. Селяни відповідали на це повстаннями. У селі Павлівка цього ж району після конфіскації продзагонами 3237 пудів зерна і 630 пудів м’яса спалахнуло повстання, яке червоні жорстоко придушили.

У липні цього ж року проти насильницької мобілізації юнаків на погибель за «диктатуру пролетаріату» повстали села Миколаївка і Казанка Вознесенського повіту. У Миколаївці повстання було придушене швидко, а от в Казанці влада в селі на деякий час опинилася в руках повсталих селян. Бронепотяг, який прибув із Знам’янки, обстріляв село з гармат і кулеметів, після чого повстання придушили багнетами червоногвардійських загонів. Прибула «надзвичайна трійка» на чолі з членом більшовицької партії з 1917 року П. Аненком, провела масові арешти селян. Мешканці села звернулись по допомогу до повстанського загону під проводом полковника Іванова на псевдо Чорна Борода, який оперував з весни 1920-го в цій місцевості. Селяни вказали на хати, де перебували чекісти. Уночі останні були оточені і знищені. Аненка селяни прив’язали до коня, протягнули по селу і порубали шаблями.

24 червня 1920 року спалахнуло повстання в селі Маяки Ові­діопольського району. До повсталих приєдналася молодь села Петрівки (Петросталя), яка виїхала до Маяків на підводах з кулеметами. За архівними документами, в Маяках повстанці захопили й розстріляли 50 червоноармійців і політпрацівників. За повідомленням Слободзейського ревкому від 1 липня повстанці, серед яких більшу частину складали німці-колоністи, у кількості 600 осіб з кулеметами, половина на конях, зайняли Біляївку, Ліски, Троїцьке і Градениці. Зведення губернської ЧК від 13 липня свідчать про те, що на цей час повстання було придушене. Про втрати з обох боків не повідомлялося, за винятком того, що в Маяках розстріляли 10 повсталих селян.

Ні література, ані архівні джерела не дають змоги ретельно і послідовно простежити історію створення і діяльності окремих повстанських загонів під керівництвом конкретних отаманів. Більшість загонів залишилися «безіменними» і визначалися чи за чисельністю, чи за місцевістю, в якій оперували. Наприклад: «на запад от Голованевска оперирует банда до 200 человек при 25 пулеметах, большенство — украинцы петлюровской окраски». Дуже рідко в архівних документах більшовиків «засвічуються» прізвища керівників загонів, як-от в одному зі зведень від 1 — 2 грудня 1920 року: «На південь від Голованівська Балтського повіту банда близько 200 чоловік при 2 кулеметах «петлюровской окраски», очолювана колишнім начальником міліції УНР в Данилівській волості Балтського повіту Червоним і колишнім агрономом Антоновичем».

Достеменно відомо, що більшість повстанських загонів на Одещині були згуртовані у велике з’єднання, яке мало назву «Чорноморського війська» або «Наддністрянської дивізії». Цим з’єднанням командував отаман С. Заболотний, котрий, як зазначалося раніше, був найпомітнішою постаттю повстанського руху Причорномор’я. Найбільш боєздатними і небезпечними для ворога були повстанські загони отаманів Якова Кощового, Гуляй-Біди, Волинця, К. Солтиса, Нечипоренка, Малого, Левченка, Солоненка — у Балтському повіті та Залізняка, Підкови, Головатого, Гулька, Марченка, Гризла і Чумака (Кравченка) — у Первомайському повіті. У Вознесенському повіті Одеської губернії та в Миколаївській губернії найбільш небезпечним для радянської влади був загін полковника Іванова на псевдо Чорна Борода.

Повстанці відбивали конфісковане в селян збіжжя і худобу, знищували продподаткову документацію, нападали на продзагони і військові об’єкти, ліквідовували радянський партійний апарат, здійснювали терор стосовно чекістів і більшовиків. За більшовицьким зведенням від 30 жовтня 1920 року, «розверстку у Балтському і Кривоозерському районах зірвано».

Найвдалішою операцією загону С. Заболотного був напад на повітовий центр Балту 22 вересня 1920-го. О 5-й годині ранку загін напав на місто. Повстанці звільнили всіх ув’язнених чекістами громадян, більшість з яких були приреченими на розстріл заручниками, й, обстрілюючи червоних, вирвалися з міста. Після цього нападу загін С. Заболотного здійснив рейд по всій території повіту.

Аналогічний рейд здійснив загін отамана Якова Кощового в районі Саврані. У Вознесенському повіті й на Миколаївщині рейдував Чорна Борода. Проти нього з Миколаєва були кинуті численні підрозділи кінної та пішої міліції. У Єлисаветградському повіті переслідуваний загін Іванова дав червоним бій, у якому загинуло понад 50 міліціонерів. Після цього загін пройшов з боями багато кілометрів і розсіявся на території Херсонського повіту, щоб згодом зорганізуватися знову та продовжити боротьбу.

На знищення загонів С. Заболотного і Я. Кощового червоне командування кинуло значні військові сили. Це змусило загін Я. Кощового передислокуватися у район Ольгополя, а угруповання С. Заболотного — у Брацлавський повіт Подільської губернії. Та незважаючи на передислокацію цих найзначніших повстанських угруповань, активність повстанської боротьби не знижувалася. Оперативні зведення більшовицьких органів влади свідчать, що взимку 1920 — 1921 років вона велася досить активно іншими загонами. Так, зведення від 17 січня 1921-го визнає, що «банды в Савранском, Крутянском й Голованевском районах с прекрасной организацией и хорошим комсоставом».

З початком весни 1921 року ситуація не змінюється. Більшовицькі зведення з Балтського і Первомайського повітів повідомляють про повне припинення продовольчої роботи. Така ситуація була закономірною, оскільки на початку весни 1921-го угруповання С. Заболотного покинуло Подільську губернію і повернулося до Одеської. Тоді загін Заболотного складався з 800 вершників і 150 піхотинців на тачанках і підводах при 16 кулеметах. Це була грізна сила, і червоне командування зробило спробу перешкодити передислокації, кинувши на перехоплення 12-ту стрілецьку дивізію. Але загони отаманів Я. Кощового і Лихо-Дорошенка, які оперували в районі Ольгополя, самі завдали червоним низку відчутних ударів і зірвали їх оперативний план. На початку квітня 1921 року загін отамана Я. Кощового прорвався в Ольгопіль і завдав удару по штабові 12-ї стрілецької дивізії червоних, порушивши перед тим його зв’язок з іншими військовими частинами. В бою загинули і були розстріляні понад 50 червоних бійців і командирів, у тому числі й командир дивізії А. Рева.

Повернувшись у рідну місцевість, повстанці отамана С. Заболотного одразу ж зайнялися більшовицькою продовольчою роботою. Наприклад, 4 квітня 1921 року загін С. Заболотного вдарив на село Полянецьке, де були зосере­джені продзагони. Після жорстокого бою продзагони були розгромлені, а зерно вивезене і повернуте селянам. Повернення повстанцями зерна та інших продуктів селянам зміцнювало авторитет і підтримку повстанського руху серед місцевого населення. Беззахисне перед хижаками з продзагонів і перед голодом, що насувався на Україну з весни 1921-го, воно потребувало захисту і допомагало повстанцям, які залишалися єдиною силою і владою, на яку міг розраховувати і сподіватися український селянин. І це визнавали більшовики.

У звіті губернського революційного комітету про свою діяльність, політичне й економічне становище в губернії за квітень 1921 року можемо прочитати: «Не дивлячись на перегрупування військових частин і надсилання нових, боротьба з бандитизмом не дає потрібних результатів. Частини малочисельні і часто відступають перед добре озброєними й організованими зграями бандитів, боєздатність яких дуже велика, оскільки серед них багато кадрових офіцерів. Допомога, яка надається населенням волостей, значною мірою ускладнює боротьбу червоних частин з бандитами… У місцях, особливо сильно охоплених бандитизмом, населення користується покровительством банд». Варто звернути увагу: не куркулі, не якісь там «ворожі елементи», а саме населення користується покровительством «банд», на думку більшовицького губернського начальства.

Саме це «бандитське» покровительство врятувало сотні тисяч селян в Україні від голодної смерті, на яку їх прирікали червоні продзагони.