Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Види та структура умовиводу





3. Безпосередній дедуктивний вивід: обернення, перетворення.

4. Безпосередній дедуктивний умовивід: протиставлення предикату, виводи за “логічним квадратом”.

Умовивід є найскладнішою формою мислення.

Умовивід – така форма мислення або логічна операція, за допомогою якої виводиться нове судження з одного або кількох відомих суджень. (всі квіти є рослинами, тюльпан – квітка, отже, тюльпан – рослина).

За своєю структурою умовивід складається із засновків та висновку.

Засновок (засновки) – раніше відомі судження, на підставі яких робиться висновок. (у вищенаведеному прикладі – “всі квіти є рослинами” та “тюльпан – квітка”).

Висновок – нове судження, отримане в результаті зіставлення засновків. (в даному прикладі – “тюльпан - рослина”).

Таким чином, умовивід являє собою процес отримання нової думки. Це виведення базується на правилах та законах логіки, йому властивий закономірний характер.

На відміну від поняття і судження, умовивід характеризується не адекватністю, тобто відповідністю реальності, істинністю або хибністю, а правильністю чи неправильністю.

Умовивід ділиться на види за певними характеристиками.

За ступенем обґрунтованості висновку умовиводи поділяють на демонстративні (необхідні) та правдоподібні (ймовірні). В демонстративних умовиводах висновок необхідно істинний, а у правдоподібних – ймовірно істинний.

За характером зв’язку між засновками й висновком умовиводи поділяються на дедуктивні та індуктивні.

Дедуктивний умовивід (від лат. deductio – виведення) – умовивід, між засновками та висновком якого існує відношення логічного слідування. (“Всі студенти вивчають іноземну мову, Іваненко – студент, отже, він вивчає іноземну мову”)

Індуктивний умовивід (від лат. inductio – наведення) – такий умовивід, між засновками та висновком якого існує відношення наведення. (“Іваненко, Петренко, Сидоренко – студенти. Іваненко, Петренко, Сидоренко вивчають іноземну мову. Отже, всі студенти вивчають іноземну мову”).

В дедуктивному умовиводі ми переходимо від загального до часткового, в індуктивному – від часткового до загального.

За кількістю засновків умовиводи поділяються на безпосередні та опосередковані.

Безпосереднім називається такий умовивід, в якому висновок отримують із одного засновку. (“Адвокатом може бути лише особа з юридичною освітою. Отже, особа без юридичної освіти не може бути адвокатом.”)

Опосередкованим називається такий умовивід, в якому висновок отримують із двох або більше засновків. (вищенаведені приклади).

До безпосередніх умовиводів належать обернення, перетворення, протиставлення предикату і умовиводи за логічним квадратом.

При цих операціях діє правило – термін, не розподілений у засновку, не може бути розподіленим у висновку.

Обернення – це така операція, внаслідок якої суб’єкт вихідного судження стає предикатом, а предикат – суб’єктом.

В категоричному висловлюванні безпосередньо дана інформація про відношення S до Р і прихованою є інформація про відношення Р до S. Це відношення висвітлюється шляхом обернення судження.

У процесі отримання умовиводу шляхом обернення відбувається перестановка місць S і Р, але якість засновку не змінюється (тобто стверджувальне судження залишається стверджувальним, а заперечне – заперечним).

Кількість судження при оберненні може змінюватись чи залишатись незмінною. Залежно від цього виділяють два види обернення – просте та обернення з обмеженням.

Просте обернення – такий вид обернення, при якому кількість судження не змінюється.

Обернення з обмеженням – таке обернення, при якому змінюється кількість судження. Воно має місце у судженях з нерозподіленим предикатом.

Розглянемо обернення різних типів суджень.

Коли в засновку висловлювання А, то у висновку – І. (“всі підручники належать до навчальних видань / отже, деякі навчальні видання є підручниками”). Однак у судженнях А з розподіленим предикатом (визначення, судження з виділяючим суб’єктом) предикат розподілений, тому тут має місце просте обернення. (“пряма лінія – найкоротша між двома точками, отже, найкоротша між двома точками - пряма”).

Якщо в засновку висловлювання Е, то у висновку також Е (Жоден студент нашого курсу не має академзаборгованості / отже, жоден з маючих академзаборгованість не є студентом нашого курсу).

Коли засновок І, то й висновок І. (деякі студенти знають англійську / дехто із знавців англійської є студентом). Однак означені судження І, в яких S не розподілене, а Р розподілене, обертаються з обмеженням. (“Тільки деякі люди знають англійську / всі знавці англійської – люди”).

Висловлювання О не підлягає оберненню. (деякі люди не є економістами).

Як правило, обернення висловлювань Е, І – обернення без обмежень, обернення висловлювання А – обернення з обмеженням.

Перетворення – це така операція, внаслідок якої вихідне судження перетворюється у судження, рівнозначне за змістом, але відмінне за структурою.

В категоричному висловлюванні, крім неявного знання про відношення Р до S, міститься ще й неявне знання про відношення S до Р, яке передбачає, що якщо S належить до Р, то неможливо, щоб S належав –Р.

При перетворенні до висловлювання вноситься два заперечення, одне ставиться перед зв’язкою, друге – перед предикатом. (усі S є Р / жодне S не є не Р).

При перетворенні висловлювання передбачається, що оскільки термін Р у висновку піддається запереченню, то якість висловлювання зміниться, але кількість буде незмінною (часткове судження залишиться частковим, а загальне – загальним).

Шляхом пертворення А переходить в Е і навпаки (Всі адвокати мають вищу освіту / немає жодного адвоката, який не мав би вищої освіти).

Судження І переходить в О і навпаки (деякі студенти вивчають англійську / деякі студенти не належать до тих, хто не вивчає англійську).

Протиставлення предикату – логічна операція, що складається з поєднання перетворення і обернення.

Вказуючи на те, що з відношення S до Р можна отримати інформацію про відношення S до –Р, необхідно враховувати і відношення –Р до S.

Протиставлення предикату можна розглядати як результат двох послідовних дій – перетворення і обернення.

Внаслідок протиставлення предикату з різні види суджень трансформуються таким чином:

З висловлювання А утворюється висновок Е. (Всі студенти вивчають англійську / жоден, хто не вивчає англійську, не є студентом).

З Е – І.

З О – І.

Протиставленню предиката можна піддавати всі категоричні висловлювання крім І.

Умовиводи за “логічним квадратом”.

Будувати безпосередні умовиводи можна не лише з урахуванням інформації між S і Р, але й виходячи зі змісту логічних відношень між категоричними висловлюваннями, тобто із відношень підпорядкування, суперечності, протилежності, підпротилежності.

Побудова умовиводів за “логічним квадратом” підпорядковується правилам, які забезпечують правильність висновку у кожному конкретному випадку і дають систематичний огляд всіх можливих міркувань такого типу.

При побудові умовиводів за “логічним квадратом” використовуються крім висловлювань А, І, Е, О, ще й одиничні висловлювання а є Р і а –є Р.

Правила виводів на основі відношення підпорядкування:

А (S, Р) / І (S, Р)

Е (S, Р) / О (S, Р)

А (S, Р) / а є Р

Е (S, Р) / а –є Р

а є Р / І (S, Р)

а –є Р / О (S, Р)

Правила виводів на основі відношення суперечності:

А (S, Р) / - О (S, Р)

О (S, Р) / - А (S, Р)

Е (S, Р) / - І (S, Р)

І (S, Р) / - Е (S, Р)

а є Р / -а –є Р

а –є Р / -а є Р

Правила виводів на основі відношення контрарності:

А (S, Р) / -Е (S, Р)

Е (S, Р) / -А (S, Р)

А (S, Р) / -а –є Р

Е (S, Р) / - а є Р

а –є Р / - А (S, Р)

а є Р / - Е (S, Р)

Правила виводів на основі відношення підконтрарності:

- І (S, Р) / а –є Р

- І (S, Р) / О (S, Р)

- О (S, Р) / а є Р

- О (S, Р) / І (S, Р)

- а є Р / І (S, Р)

- а є Р / О (S, Р).

Маючи засновком яке-небудь із шести висловлювань можна побудувати правильні умовиводи на основі вказаних правил.

 

Лекція 8.

Категоричний силогізм.

1. Поняття простого категоричного силогізму.

2. Терміни та засновки силогізму, їх правила.

3. Фігури та модуси категоричного силогізму.

Категоричний силогізм – дедуктивний умовивід, що складається із двох засновків і висновку, представлених категоричними судженнями. Це такий дедуктивний умовивід, в якому висновок здійснюється із двох категоричних суджень на основі співвідношення дескриптивних термінів. (“Всі планети обертаються навколо своєї осі, Сатурн – планета, отже, Сатурн обертається навколо своєї осі”).

За структурою категоричний силогізм складається із трьох термінів, що позначаються як S, М, Р.

Менший термін – термін, що входить до висновку як його суб’єкт. Він позначається літерою S. (в даному прикладі – “Сатурн”).

Більший термін – термін, що виконує у висновку роль предиката. Він позначається літерою Р. (в даному прикладі – “обертатись навколо своєї осі”).

Терміни, що входять до висновку, називаються крайніми.

Засновок, в який входить більший термін, називається більшим, а засновок з меншим терміном – меншим.

Середній термін – термін, що входить в обидва засновки, але відсутній у висновку. Він позначається буквою М. (в даному прикладі – “планета”).

Відношення між крайніми термінами, тобто між S і Р не наявне у засновках, воно встановлюється лише у висновку на тій підставі, що в засновках обидва ці поняття пов’язані із середнім терміном. (S пов’язаний з М, а М – з Р, отже, S пов’язаний з Р).

Хід міркувань у силогізмі спирається на аксіому силогізму.

Аксіома силогізму – це положення, яке обґрунтовує правомірність висновку із засновків категоричного силогізму.

Вона має два формулювання залежно від того, розглядаються засновки з точки зору обсягу чи змісту.

1.Все, що стверджується чи заперечується про клас предметів, може стверджуватись чи заперечуватись про кожен предмет даного класу.

2.Ознака ознаки речі є ознака самої речі, те, що суперечить ознаці речі, суперечить самій речі.

Зміст цих положень відображає зв’язок між термінами силогізму. Якщо відомо, що клас предметів М має ознаку Р, то з цього випливає, що будь-який окремий предмет S цього класу має ознаку Р.

Відношення між термінами категоричного силогізму можна зобразити за допомогою кіл Ейлера як відношення між обсягами понять, що входять до засновку. Відношення обсягів таке: до обсягу поняття М входить обсяг поняття S, а М, в свою чергу, входить до обсягу Р. Тоді обсяг поняття S входить до обсягу поняття Р.

 
 

 


Так само якщо клас предметів не має ознаки Р, то й окремий предмет S, що входить до класу М, не матиме ознак Р. В цьому разі існує інша схема відношення: якщо обсяг М повністю виключається із обсягу Р, а обсяг S входить до обсягу М, то обсяг S повністю виключається із обсягу Р.

       
   

 


При побудові категоричного силогізму дотримуються ряду загальних правил. Цих правил сім. Три з них стосуються термінів, чотири – засновків.

Правила термінів:

1.У простому категоричному силогізмі має бути лише три терміни.

2.Середній термін повинен бути розподіленим хоча б у одному із засновків.

3.Якщо крайній термін розподілений (чи нерозподілений) у засновку, то він повинен бути відповідно розподіленим (чи нерозподіленим) у висновку.

Правила засновків:

4.Якщо один із засновків – заперечувальне судження, то висновок буде заперечувальним судженням.

5.Якщо один із засновків – часткове судження, то й висновок буде частковим судженням.

6.Із двох заперечувальних суджень висновок отримати неможливо. Тобто хоча б одне із суджень має бути стверджувальним.

7.Із двох часткових суджень висновок отримати неможливо. Тобто хоча б одне із суджень має бути загальним.

Залежно від розміщення трьох термінів силогізму можливі чотири схеми.

Ці схеми є фігурами категоричного силогізму.

Фігури силогізму – форми силогізму, що відрізняються одна від одної розташуванням середнього терміна в засновках.

У першій фігурі середній термін займає місце суб’єкта у більшому засновку і предиката – в меншому.

М – Р

S – М

-------

S – Р

У другій фігурі середній термін займає місце предиката в обох засновках.

Р – М

S – М

-------

S – Р

У третій фігурі середній термін займає місце суб’єкта в обох засновках.

М – Р

М – S

-------

S – Р

У четвертій фігурі середній термін займає місце предиката у більшому засновку і суб’єкта в меншому.

Р – М

М – S

-------

S – Р

Категоричний силогізм ще ділиться на різновиди за формами засновків і висновку. Ці форми є модусами категоричного силогізму.

Модуси силогізму – різновиди фігур, які відрізняються одна від одної кількістю і якістю суджень, котрі складають їх засновки й висновок.

Окрім загальних правил категоричного силогізму існують спеціальні правила фігур. Спеціальні правила виводяться із загальних та із знання про розташування середнього терміна в засновках.

Використовуючи загальні правила силогізму і спеціальні правила фігур, для кожної фігури можна вивести всі правильні модуси. В межах кожної фігури можливі 16 комбінації засновків внаслідок сполучень чотирьох видів суджень А, І, Е, О. Однак правильними будуть лише деякі модуси.

Правила першої фігури:

1.Більший засновок має бути загальним судженням.

2.Менший засновок має бути стверджувальним судженням.

Відповідно до цих правил із усіх 16 модусів правильними будуть лише ті, що мають більший засновок загальний (А чи Е), а менший – стверджуючий. Правильними будуть сполучення засновків АА, АІ, ЕА, ЕІ. Згідно загальних правил категоричного силогізму можна визначити висновки з цього набору засновків. Якщо обидва засновки загальностверджувальні, то й висновок буде загальностверджувальним (АА)А; якщо більший засновок загально стверджувальний, а менший – частково стверджувальний, то й висновок буде частковостверджувальний (АІ)І; якщо більший засновок загальнозаперечний, а менший загально стверджувальний, то й висновок буде загальнозаперечувальним (ЕА)Е; якщо більший засновок загальнозаперечувальний, а менший – частковостверджувальний, то висновок буде частковозаперечувальним (ЕІ)О.

Отже, перша фігура силогізму має модуси ААА, АІІ, ЕАЕ, ЕІО.

Правильні модуси інших фігур знаходять аналогічно.

Перша фігура силогізму – це найтиповіша, класична форма дедуктивного умовиводу. Вона використовується найчастіше, адже за її допомогою із загальних положень виводяться часткові твердження, тобто ми застосовуємо знання загальних положень до часткових фактів конкретної дійсності. Іншими словами, до першої фігури ми вдаємося щоразу, коли сказане про клас предметів поширюємо на окремий, одиничний предмет цього класу, коли висновок про конкретне робимо на підставі знання загального положення чи правила.

Правила другої фігури:

1.Більший засновок повинен бути загальним судженням.

2.Один із засновків – заперечувальне судження.

Друга фігура силогізму має такі модуси: ЕАЕ, АЕЕ, ЕІО, АОО.

Сутність другої фігури силогізму полягає в запереченні належності якого-небудь предмета або явища до того чи іншого класу предметів. До умовиводів другої фігури ми вдаємося щоразу, коли необхідно довести, що конкретний предмет, який нас цікавить, не може бути віднесений до класу предметів, про котрий ідеться в більшому засновку. Ця фігура широко застосовується при критиці та спростуванні.

Правила третьої фігури:

1.Менший засновок – стверджувальне судження.

2.Висновок – часткове судження.

Модуси: ААІ, ЕАО, ІАІ, ОАО, АІІ, ЕІО.

За допомогою третьої фігури спростовуються загальні твердження, вона вказує на винятки в загальних твердженнях.

Правила четвертої фігури:

1.Якщо більший засновок – стверджувальне судження, то менший повинен бути загальним судженням.

2.Якщо один із засновків – заперечувальне судження, то більший засновок повинен бути загальним судженням.

Модуси цієї фігури: ААІ, АЕЕ, ІАІ, ЕАО, ЕІО.

Четверта фігура простого категоричного силогізму має штучний характер і як правило, у міркуваннях не використовується, а перетворюється в інші фігури категоричного силогізму.

Внаслідок недотримання правил силогізму трапляються певні помилки. Проаналізуємо найпоширеніші з них.

Умовивід за першою фігурою при заперечному меншому засновку. (студенти нашої групи вивчають логіку, Іваненко не є студентом нашої групи, отже він не вивчає логіку).

Умовивід за другою фігурою із двох ствердних засновків.

Почетверення термінів. В явному вигляді ця помилка, що полягає у використанні в силогізмі чотирьох термінів, замість трьох, трапляється рідко (всі судді мають юридичну освіту, а бухгалтери – економічну, тут висновок неможливий). Однак іноді почетверення термінів виникає внаслідок вживання омонімів (усі закони приймаються Верховною Радою, закон суперечності – закон, отже, він був прийнятий Верховною Радою).

Є інші приховані помилки в умовиводах: коли загальне невизначене судження розглядається як визначене, тобто як судження із квантором усі (всі політики – брехуни, А – політик, отже, він брехун), або ж коли судження можливості логічно виражене як судження дійсності (квіти в’януть без поливання, квіти зів’яли, отже, їх не поливали. Хоча квіти можуть зів’яти з багатьох інших причин).

Окремим випадком категоричного силогізму є категоричний силогізм із виділяючими засновками. Є два види виділяючи суджень: із виділяючим суб’єктом та з виділяючим предикатом.

У категоричних силогізмах, у котрих більшим засновком є судження із виділяючим суб’єктом, деякі загальні правила, а також особливі правила фігур втрачають дію.

Розглянемо кілька найпоширеніших випадків.

Висновок із двох частковостверджувальних суджень. (деякі філологи – випускники нашого університету, деякі вчені – філологи, отже, деякі вчені – випускники нашого університету).

Вищенаведений приклад свідчить також про те, що у випадку виділяючого судження можна робити висновки за першою фігурою, де більший засновок – частковостверджувальне судження.

У силогізмах першої фігури, засновком яких є судження з виділяючим суб’єктом, менший засновок може бути не лише ствердним, а й заперечним.

Якщо в силогізмі другої фігури більший засновок є судженням із виділяючим суб’єктом, то істинний висновок можливий також із двох ствердних засновків.

При виділяючому судженні один із засновків може бути частковим судженням, а висновок – загальним. (деякі юристи – адвокати, всі учасники конференції – адвокати, отже, всі учасники конференції - юристи).

Отже, у категоричних силогізмах, у котрих більший засновок є судженням із виділяючим суб’єктом, менший засновок за якістю може бути будь-яким – ствердним або заперечним – незалежно від того, за якою фігурою ми будуємо умовивід.

Це положення не стосується силогізмів, у яких більшим засновком є судження із виділяючим предикатом. У таких умовиводах дотримуються особливих правил фігур силогізму.

 

 

Лекція 9.

Виводи логіки висловлювань.

1. Поняття про виводи логіки висловлювань.

2. Умовно-категоричний умовивід: modus ponens, modus tollens, ймовірні виводи.

3. Розділово-категоричний умовивід: modus ponendo tollens, modus tollendo ponens.

4. Умовно-розділовий умовивід: дилеми, їх види.

5. Скорочені силогізми.

Поряд із умовиводами із простих суджень, існують умовиводи із складних суджень, що аналізуються засобами логіки висловлювань. Особливість цих умовиводів полягає в тому, що виведення висновку із засновків визначається не відношеннями між термінами, як у категоричному силогізмі, а характером логічного зв’язку між судженнями. Тому при аналізі засновків і висновку в логіці висловлювань їх суб’єктно-предикатна структура не враховується.

Традиційна логіка розглядає умовиводи логіки висловлювань, засновками яких є не лише категоричні судження, а й комбінації категоричного судження з умовним чи розділовим судженням, комбінації тільки умовних суджень і комбінації з умовних і розділових суджень.

З цих комбінацій можливі кілька типів умовиводів:

Суто умовні умовиводи

Умовно-категоричні виводи

Суто розділові виводи

Умовно-розділові виводи

Суто умовний умовивід – такий умовивід, в якому і засновки, і висновок є умовними твердженнями. Тобто засновки і висновок такого висловлювання є імплікативними.

Суто умовний силогізм має в своїй основі таку аксіому: наслідок наслідку є наслідком підстави.

Схема цього умовиводу:

А → В

В → С

--------

А → С

(Наприклад,

Якщо вчасно не виплатити зарплату, то погіршиться ставлення робітників до роботи;

якщо погіршиться ставлення робітників до роботи, то погіршиться якість продукції;

-----------------------------------------------------------------------------------------

отже, якщо вчасно не виплатити зарплату, то погіршиться якість продукції).

 

Логічна структура цього умовиводу:

((А→В) /\ (В→С)) → (А→С)

Суто умовний силогізм дає змогу перейти від одного факту до другого, причинно пов’язаного з першим, а від другого – до третього, і таким чином встановити не дану безпосередньо залежність третього факту від першого.

Умовно-категоричний умовивід – такий умовивід, в якому один засновок – умовне судження, а другий засновок і висновок – категоричні судження, які є антецедентом чи консеквентом умовного судження.

Логічною основою висновків умовно-категоричного силогізму є така аксіома: ствердження підстави неодмінно призводить до ствердження наслідку, а заперечення наслідку – до заперечення підстави.

Існує кілька видів умовно-категоричних міркувань:

А → В

А

--------

В

(наприклад,

якщо йде дощ, то на вулиці мокро;

йде дощ;

------------------------------------------

отже, на вулиці мокро).

Мовою логіки висловлювань цей умовивід можна записати у такому вигляді:

((А → В)/\А)→В

Цей умовивід має назву “від ствердження підстави до ствердження наслідку”, латинською “modus ponens”.

Стверджуючий модус (modus ponens) – це такий умовно категоричний силогізм, у якому в меншому засновку стверджується підстава, а у висновку – наслідок більшого засновку.

Умовно-категоричний умовивід має ще один правильний різновид “від заперечення наслідку до заперечення підстави”, латинською “modus tollens”.

Заперечний модус (modus tollens) – це такий умовно-категоричний силогізм, у котрому у меншому засновку заперечується наслідок, а у висновку – основа більшого засновку.

Структура modus tollens:

А → В

--------

(наприклад,

якщо йде дощ, то на вулиці мокро;

на вулиці не мокро;

-------------------------------------------

отже, дощ не йде).

Мовою логіки висловлювань цей умовивід записується так:

((А → В)/\-В) → -А

Вищенаведені схеми умовно-категоричних міркувань є правильними модусами умовно-категоричного силогізму.

Крім них існують неправильні модуси умовно-категоричних виводів, які мають ймовірний характер:

А → В

В

--------

А

Тут робиться висновок від істинності наслідку до істинності підстави.

(якщо йде дощ, на вулиці мокро;

на вулиці мокро;

-----------------------------------------

отже йде дощ.

Тут не враховується, що на вулиці може бути мокро з іншої причини, а не тільки від дощу).

А → В

--------

Тут робиться висновок від хибності підстави до хибності наслідку.

(якщо йде дощ, на вулиці мокро;

дощ не йде;

-------------------------------------------

на вулиці не мокро.

Як і в попередньому міркуванні, не враховується, що на вулиці може бути мокро з іншої причини).

В обох вищенаведених силогізмах не враховується неоднозначний зв’язок причини й наслідку, тобто те, що один наслідок може виникнути внаслідок різних причин. Тому умовиводи від заперечення підстави до заперечення наслідку і від ствердження наслідку до ствердження підстави дають не достовірне, а лише ймовірне знання.

Отже, можна вивести чотири правила умовно-категоричного умовиводу, які гарантують його правильність:

Від ствердження підстави можна переходити до ствердження наслідку

Від заперечення наслідку можна переходити до заперечення підстави

Від заперечення підстави не можна переходити до заперечення наслідку

Від ствердження наслідку не можна переходити до ствердження підстави

Наступний вид умовиводів логіки висловлювань – розділово-категоричний умовивід.

Розділово-категоричний умовивід – умовивід, у якого один засновок – розділове (диз’юнктивне) судження, а другий засновок і висновок – категоричні (один із диз’юнктивних членів або його заперечення). (“завтра будуть або опади, або сонячна погода; опадів завтра не буде; отже, буде сонячна погода”).

Логічна основа висновків розділово-категоричного силогізму ґрунтується на аксіомі: якщо думки перебувають у розділовому (альтернативному) відношенні, то, стверджуючи одну думку, ми заперечуємо другу, і навпаки, заперечуючи одну, ми тим самим стверджуємо другу.

Розділово-категоричний силогізм має два правильні модуси.

А). “заперечувально-стверджувальний” латинською “modus tollendo ponens” (“На семінарі з логіки відповідав студент Н чи Л, Л не відповідав, отже, відповідав Н”).

Модус заперечно ствердний (modus tollendo ponens) – це такий розділово-категоричний силогізм, у якому в меншому засновку заперечуються всі члени диз’юнкції, перелічені в більшому засновку, крім одного, а у висновку стверджується цей один елемент диз’юнкції.

З структури цього умовиводу видно, що диз’юнкція може використовуватись як в з’єднувально-розділовому смислі, тобто як нестрога (слабка), так і в строго розділовому смислі, тобто як сильна

((А \/ В) /\ -В) → А

Цей модус може мати чотири схеми:

А \/ В А \-/ В

-А -А

-------- --------

В В

А також:

А \/ В А \-/ В

-В -В

-------- --------

А А

Б). “стверджувально-заперечувальний” латинською “modus ponendo tollens” (“Студент Н зараз в бібліотеці чи на лекції; студент Н зараз на лекції; отже, він не в бібліотеці”).

Модус стверджувально-заперечувальний (modus ponendo tollens) – це такий розподільно-категоричний силогізм, в якому у меншому засновку стверджується істинність одного члена диз’юнкції із перелічених у більшому засновку, а у висновку заперечуються всі інші.

Структура цього умовиводу свідчить про те, що диз’юнкція тут використовується у строго розділовому смислі (є сильною):

((А \-/ В) В) → -А

Цей модус має дві схеми:

А \-/ В

А

--------

В

А також:

А \-/ В

В

--------

А

При побудові розділово-категоричних умовиводів слід дотримуватись таких правил:

1.У стверджувально-заперечному модусі більший засновок містить строго розділову (сильну) диз’юнкцію.

2.У більшому засновку мають бути перераховані всі альтернативи, інакше такий засновок стане хибним (угоди бувають двосторонні і багатосторонні, ця угода не є двосторонньою, отже, вона є багатосторонньою. Тут не враховано, що угода може бути односторонньою, наприклад, заповіт).

Наступним різновидом виводів логіки висловлювань буде умовно-розділовий умовивід.

Умовно-розділовий умовивід – умовивід, в якому один із засновків є розділовим (диз’юнктивним) судженням, а інші – умовні (імплікативні). (якщо завтра буде гарна погода, ми підемо на прогулянку; якщо завтра буде погана погода, ми залишимося вдома; завтра буде або гарна, або погана погода; отже ми завтра або підемо на прогулянку, або залишимося вдома).

Умовно-розділові умовиводи ще називаються лематичними (від гр. “lemma” - припущення).

Залежно від кількості альтернатив у розділовому засновку тематичні умовиводи поділяються на дилеми (дві альтернативи), трилеми (три альтернативи) і полілеми (чотири і більше альтернатив). Альтернативи це виключаючи одна одну можливості або рішення.

Найпростішим різновидом лематичних міркувань є дилеми.

Дилема – це умовно-розділовий силогізм із двома альтернативами.

Дилеми поділяються за якістю наслідку (заперечувальні та стверджувальні наслідки – відповідно конструктивні та деструктивні дилеми) і за складністю наслідку (прості і складні).

Конструктивна дилема – дилема, у висновок якої входять наслідки умовних засновків.

Деструктивна дилема – дилема, висновок якої складається із заперечення підстав умовних засновків.

Проста дилема – дилема, висновком якої є наслідок умовного засновку або заперечення підстави умовного засновку.

Складна дилема – дилема, висновком якої є диз’юнкція наслідків умовних засновків або заперечення підстав умовних засновків.

В процесі міркування використовується об’єднана класифікація, в якій представлені чотири різновиди дилем: проста конструктивна дилема, складна конструктивна дилема, проста деструктивна дилема і складна деструктивна дилема.

Проста конструктивна дилема має таку схему:

А → С

В → С

А \/ В

---------

С

(якщо студент здібний, він складе залік, якщо студент старанний, він складе залік, студент або здібний, або старанний, отже, він складе залік)

Тобто проста конструктивна дилема має один стверджувальний наслідок. В простій конструктивній дилемі умовні (імплікативні) засновки містять дві підстави, з яких випливає один наслідок. Розділовий (диз’юнктивний) засновок стверджує обидві підстави, висновок стверджує наслідок. Міркування спрямоване від ствердження істинності підстав до ствердження істинності наслідку.

Складна конструктивна дилема має таку схему:

А → С

В → D

А \/ В

--------

С \/ D

(Якщо уряд вдасться до рішучих заходів, це викличе невдоволення великих підприємців; якщо уряд продовжуватиме попередню політику, це викличе невдоволення профспілок; уряд або вдасться до рішучих заходів, або продовжуватиме попередню політику; отже, це викличе невдоволення або великих підприємців, або профспілок).

Складна конструктивна дилема має кілька стверджувальних наслідків, поєднаних диз’юнкцією. В складній конструктивній дилемі умовні засновки містять дві підстави і два наслідки. Розділовий засновок стверджує дві можливі підстави, а висновок містить диз’юнкцію наслідків. Міркування спрямоване від ствердження істинності підстав до ствердження істинності наслідків.

Схема простої деструктивної дилеми:

А → В

А → С

-В \/ -С

--------

(Якщо студент активний, він візьме участь в конференції чи підготує ґрунтовну доповідь; студент не взяв участі в конференції чи не підготував грунтовної доповіді; отже, він не активний).

Проста деструктивна дилема у висновку має заперечення однієї підстави умовних засновків. В простій деструктивній дилемі умовні засновки містять одну підставу, з якої випливає два можливих наслідки. Розділовий засновок заперечує обидва наслідки, у висновку заперечується підстава. Міркування спрямоване від заперечення істинності наслідків до заперечення істинності підстав.

Схема складної деструктивної дилеми:

А → В

С → D

-В \/ -D

--------

-А \/ -С

(якщо студент матиме час завтра вдень, він підготується до семінару з логіки; якщо студент матиме час завтра ввечері, він підготується до заняття з англійської; студент не матиме часу завтра вдень чи ввечері; отже, він не підготується до семінару з логіки чи заняття з англійської).

Складна деструктивна дилема у висновку має диз’юнкцію заперечень підстав умовних засновків. В складній деструктивній дилемі умовні засновки містять дві підстави і два наслідки. Розділовий засновок заперечує обидва наслідки, висновок заперечує обидві підстави. Міркування спрямоване від заперечення істинності наслідків до заперечення істинності підстав.

Для правильної побудови дилеми слід дотримуватися таких умов:

1.У імплікативному засновку має бути правильно виражений зв’язок підстави й наслідку, тобто наслідки мають дійсно випливати із наведеної підстави.

2.Альтернативи, що містяться в дилемі, мають вичерпувати всі можливі рішення. В іншому випадку висновок може виявитись хибним внаслідок неврахування котроїсь із можливих альтернатив.

В процесі міркування нерідко використовують силогізм у скороченому вигляді, не висловлюючи у повному вигляді всі засновки й висновок.

Скорочений силогізм (ентимема) – це силогізм, у котрому пропущений один із засновків чи висновків.

“Ентимема” з гр. означає “в думках”, тобто вказує на те, що певна частина силогізму не висловлюється, але мається на увазі. (“Н має вищу освіту, бо він адвокат”).

Розрізняються три види ентимем:

1. Ентимема з опущеним більшим засновком (Н має вищу освіту, бо він адвокат, пропущено: всі адвокати мають вищу освіту)

2. Ентимема з опущеним меншим засновком (всі студенти складають іспити, тому Н складає іспити; пропущено – Н – студент).

3. Ентимема з опущеним висновком (всі студенти брали участь у конференції, а Н – студент; опущено Н брав участь у конференції).

Вищенаведені ентимеми є ентимемами категоричного силогізму. Однак у вигляді ентимем можна висловлювати також різновиди умовного та розподільного силогізму.

В суто умовному силогізмі, який висловлюється у вигляді ентимеми, випущеним є як правило, висновок. (“якщо вчасно не виплатити зарплату, це викличе невдоволення робітників, а це, в свою чергу – погіршення якості продукції”).

В умовно категоричному силогізмі, як правило, пропускається більший засновок (“він не міг прийти на лекцію, оскільки він хворів”).

У розділово-категоричному силогізмі є два види ентимем:

З випущеним більшим засновком (“Його немає ні в бібліотеці, ні на лекції, отже, він у буфеті”)

З випущеним висновком (“Він може бути в чи бібліотеці, чи на лекції, чи в буфеті. Однак в бібліотеці чи на лекції його немає”).

Менший засновок у розділово-категоричному силогізмі не висловлювати не можна.

Дилеми в практиці мислення, як правило, трапляються у вигляді ентимем.

 

Лекція 10.

Індуктивний умовивід.

1. Види та структура індуктивного умовиводу.

2. Повна та неповна індукція.

3. Методи наукової індукції.

4. Умовивід за аналогією.

Індукція виникає в процесі досвідного (емпіричного) пізнання як потреба узагальнення результатів одиничного досвіду. Пізнавальне значення індукції полягає в тому, що вона дає нове знання – у вигляді більш чи менш суттєвих узагальнень окремих фактів у результаті емпіричних спостережень, експериментів тощо. Діапазон індуктивних узагальнень досить широкий – від буденних узагальнень повсякденного досвіду, до глибоких наукових узагальнень.

Індуктивний умовивід – такий умовивід, в якому із одиничних або часткових суджень виводиться загальне судження. Тобто це умовивід від часткового до загального.

 

(наприклад,

працівник Н. даної фірми знає англійську,

працівник К. даної фірми знає англійську,

працівник А. даної фірми знає англійську

--------------------------------------------------------------------

отже, всі працівники даної фірми знають англійську.)

 

За своєю структурою, як і інші умовиводи, індукція складається із засновків та висновку. Засновки в індукції – це судження про окремі факти, одиничні предмети чи явища (одиничні судження), а висновок – судження про клас предметів чи явищ у цілому (загальне судження). Логічний зв’язок між засновками й висновком має не достовірний, а лише ймовірний характер.

Від дедуктивного умовиводу індукція відрізняється насамперед напрямком думки. В дедуктивному умовиводі на підставі загального робиться висновок про конкретне, в індуктивному навпаки – на підставі конкретного робиться висновок про загальне.

Дедукція дає достовірне знання, індукція у більшості випадків – лише ймовірне.

Дедукція та індукція мають також відмінну структуру – в дедуктивному умовиводі кількість засновків чітко визначена, а в індуктивному вона може бути найрізноманітнішою, залежно від кількості вивчених фактів.

Між засновками і висновком індуктивного умовиводу існує неспівмірність: вивчивши лише частину предметів класу, ми робимо висновок про клас в цілому. Знання, здобуте у висновку індуктивного умовиводу, за своїм обсягом ширше, ніж вихідне знання: висновок у індукції охоплює весь клас предметів, у засновках міститься знання лише про частину цього класу.

Хоча індукція не належить до демонстративних умовиводів, застосування її в процесі міркувань має підстави, спираючись на повторювані ознаки предметів.

Безпосередньою основою умовиводу від окремого до загального (тобто індукції) є повторюваність ознаки. Загальне неминуче повторюється, воно належить кожному предмету даного роду. Те, що не повторюється, є унікальним, особливістю лише цього предмета. Повторюваність ознаки у ряді прикладів наводить на думку про те, що ця ознака є загальною, властивою всім предметам певного класу.

Але повторюваність може виявитись і випадковою, тоді йдеться радше про збіг, ніж про закономірність. Тому повторюваність обґрунтовує лише ймовірність індуктивного висновку.

Ймовірність індуктивного висновку підвищується із збільшенням знання про елементи класу. Чим більше досліджено випадків, тим вища ймовірність індуктивного висновку. У випадку, коли досліджені всі елементи класу, індукція має достовірний характер.

Індуктивні умовиводи поділяються на повну й неповну індукцію, а неповна індукція поділяється на наукову і популярну.

Повна індукція – це такий умовивід, в якому на підставі притаманності ознаки кожному предметові певної множини робиться висновок про належність цієї ознаки всім предметам даної множини.

 

Схема повної індукції:

А1 є Р

А2 є Р

А3 є Р

А4 є Р

А1, А2, А3, А4 – це всі елементи класу М

------------------------------------------------------

Отже, всі А є Р

 

(наприклад,

Сполучені Штати є республікою

Канада є республікою

Мексика є республікою

-----------------------------------------

отже, всі держави Північної Америки є республіками)

 

У повній індукції кілька засновків виражають судження про окремі факти, таких засновків стільки, скільки налічується предметів, що входять до даного класу. Один із засновків повної індукції є судженням, у котрому стверджується, що перелічені предмети вичерпують всі предмети, що входять до даного класу.

Повна індукція може ефективно використовуватись лише стосовно скінченних і осяжних класів, які ще називаються закритими. В закритих класах нам відомі всі елементи, на відміну від відкритих. Як правило, закриті класи є невеликими за обсягом. (студентська група, планети Сонячної системи).

Повна індукція – єдиний різновид індуктивного умовиводу, висновок у якому має достовірний характер. Те, що в засновках перелічені всі елементи класу, надає дослідженню повноти і є достатньою підставою для логічного переносу ознаки на весь клас. Через достовірний характер висновку іноді повну індукцію вважають схожою на дедуктивний умовивід.

Неповна індукція – такий умовивід, в якому висновок про весь клас предметів базується на вивченні тільки деяких предметів, що належать до даного класу. Особливістю неповної індукції є те, що відоме лише про певну частину класу ми поширюємо на весь клас, тобто знання з вивчених фактів переноситься на факти, котрі не вивчалися.

Неповна індукція використовується при аналізі неосяжних і нескінченних множин предметів.

Висновок у неповній індукції має ймовірний характер. Висновок неповної індукції не випливає логічно із засновків, а лише підтверджується ними більшою або меншою мірою. Істинність засновків ще не гарантує істинності висновку.

Для неповної індукції є характерним ослаблене логічне слідування, коли із засновків отримується не достовірний, а проблематичний висновок.

Неповна індукція може бути популярною або науковою.

Популярна індукція – такий вид неповної індукції, в якому відсутній конкретний метод відбору засновків. Ця індукція ще називається “індукція через простий перелік при відсутності контрприкладу”.

Загальний висновок про клас предметів тут робиться на підставі того, що серед спостережуваних фактів не траплялося жодного, який би суперечив узагальненню. Ми приписуємо ознаку, виявлену в певній частині предметів, усім предметам класу тільки тому, що не трапилося жодного предмета, який не мав би цієї ознаки.

В популярній індукції узагальнення базується на тому, що в усіх прикладах, де спостерігаються елементи класу М, вони мають властивість Р, яка регулярно повторюється при спостереженні елементів цієї множини.

 

 

Схема популярної індукції:

А1 є Р

А2 є Р

А3 є Р

А4 є Р

А1, А2, А3, А4 є елементами М

-----------------------------------------

Всі елементи М є Р

 

(наприклад

Франція є республікою

Німеччина є республікою

Польща є республікою

Україна є республікою

Франція, Німеччина, Польща, Україна – європейські держави

--------------------------------------------------------------------------------

отже, всі європейські держави є республіками)

 

Висновок популярної індукції є ймовірним, правдоподібним. Причини цього – у випадковому характері відбору досліджуваних предметів, відсутністю серед них різноманітності і відсутністю гарантій від контрприкладу. Головним недоліком популярної індукції є відсутність гарантії від контрприкладу (наприклад, на підставі численних спостережень вважалось істинним твердження про те, що всі лебеді білі, однак згодом це твердження виявилось хибним, адже в Австралії є чорні лебеді).

Для того, щоб підвищити надійність висновку в популярній індукції, необхідно дотримуватись таких правил:

Збільшувати число досліджуваних випадків

Збільшувати різноманітність досліджуваних випадків

Враховувати характер зв’язку між досліджуваними предметами та їх ознаками (тобто наскільки ознаки є суттєвими).

Загалом ступінь ймовірності отримання істинного висновку при популярній індукції залежить від двох ознак: кількості досліджуваних випадків та якості (суттєвості) ознаки.

Хоча популярна індукція дає недостовірне знання, саме вона становить метод, завдяки якому відбувається узагальнення на перших стадіях наукового дослідження. Початковий етап формулювання гіпотези часто має вигляд популярної індукції. Крім того, незважаючи на певну обмеженість, популярна індукція широко застосовується у буденних міркуваннях на рівні здорового глузду.

Більш імовірні, хоча також недостовірні висновки дає наукова індукція.

Наукова індукція – це такий індуктивний умовивід, в якому загальний висновок про всі предмети класу робиться на підставі знання необхідних ознак або причинних зв’язків частини предметів класу.

У науковій індукції висновок робиться на підставі встановлення того, що спостережувана ознака є неодмінною, істотною ознакою предметів, що вивчаються. Тут узагальнення не може спиратись лише на просту повторюваність ознаки чи факту. Необхідно встановити, що дана ознака є суттєвою для усіх предметів даного класу.

Наукова індукція пов’язана з різними методами наукового дослідження, важливе місце серед яких займають методи встановлення причинних зв’язків між явищами.

Причинний зв’язок має ряд особливостей.

Найважливішими властивостями причинного зв’язку є всезагальність, послідовність у часі, необхідність, однозначність.

Всезагальність причинного зв’язку передбачає, що в світі не існує безпричинних явищ, кожне явище має свою причину.

Послідовність у часі означає, що причина завжди передує наслідку. Це має значення при дослідженні причин певного явища: із багатьох можливих обставин вибирають лише ті, які з’явились раніше цього явища, виключаючи ті, що з’явились одночасно чи пізніше. Однак послідовність у часі ще не означає обов’язково причинності, неврахування цього веде до помилки “після цього – значить, внаслідок цього”.

Необхідність передбачає, що наслідок настає лише при наявності необхідних причин, відсутність цих причин означає відсутність наслідку.

Однозначність причинно-наслідкового зв’язку проявляється в тому, що кожна конкретна причина завжди викликає відповідний наслідок. Видозміни причини викликають видозміну наслідку, видозміна наслідку свідчить про зміну причини.

Виявлення причинно-наслідкових зв’язків – складний процес. Але в окремих найпростіших випадках причинний зв’язок може бути установлений за допомогою певних логічних засобів, котрі мають назву методів установлення причинного зв’язку, або методів наукової індукції.

Наукова індукція спирається на п’ять методів:

1. Метод єдиної подібності

2. Метод єдиної відмінності

3. З’єднаний метод подібності і відмінності

4. Метод супутних змін

5. Метод залишків (остачі)

Метод єдиної подібності базується на таких властивостях причинного зв’язку, як передування, необхідність і всезагальність. Цей метод полягає у виявленні серед умов досліджуваного явища такої умови, яка постійно передує даному явищу. Якщо умова А постійно передує появі явища х при зміні всіх інших умов, то, ймовірно, ця умова є причиною х.

 

Схема цього методу:

АВС – х

АГД – х

АКЛ – х

--------------------

А є причиною х

 

(наприклад,

коли працювали А В С сталась крадіжка

коли працювали А Г Д сталась крадіжка

коли працювали А К Л сталась крадіжка

-----------------------------------------------------

отже, А причетний до крадіжки)

 

Висновок за методом єдиної подібності ґрунтується на такому правилі: якщо два чи більше випадків досліджуваного явища мають спільну лише одну обставину, а всі інші обставини різні, то ця єдина схожа обставина і є причиною явища.

Метод єдиної відмінності передбачає що якщо за наявності умови А настає явище х, а за відсутності А х не настає, то А є причиною х.

 

Схема методу єдиної відмінності:

АВС – х

ВС – не х

--------------------

А є причиною х

 

(наприклад,

того дня коли працювали А В С, відбулась крадіжка

коли працювали лише В і С крадіжки не було

------------------------------------------------------------

отже, А причетний до крадіжки)

 

Правило цього методу: якщо випадок, у котрому досліджуване явище настає, і випадок, у якому воно не настає, в усьому схожі й різняться лише однією обставиною, то ця обставина і є причиною досліджуваного явища.

Ці два методи можуть поєднуватись.

Об’єднаний метод подібності і відмінності є синтезом попередніх методів. Він базується на такому принципі: якщо два або більше випадків, коли настає явище х, подібні тільки за однієї умови А, тоді як два або більше випадків, коли дане явище х відсутнє, відрізняються від перших випадків відсутністю умови А, то А є причиною х.

 

Схема цього методу:

АВС – х

АДК – х

ВС – не х

ДК – не х

--------------------

А є причиною х

 

(наприклад,

у дні, коли працювали А Л К були крадіжки

у дні, коли працювали Л К крадіжок не було

----------------------------------------------------------

Отже, А причетний до крадіжок)

 

Правило цього методу: якщо два чи більше випадків виникнення досліджуваного явища мають загальним лише одну обставину, а два чи більше випадків не виникнення цього явища мають загальним лише відсутність тієї ж обставини, то ця обставина і є причиною досліджуваного явища.

Всі попередні методи враховували лише відсутність чи наявність причини для виникнення певного явища. Однак слід враховувати й вплив інтенсивності причини на інтенсивність наслідку.

Це здійснюється за допомогою методу супутніх змін. Якщо із зміною умови А тією ж мірою змінюється деяке явище х, а решта явищ залишаються незмінними, то ймовірно, що А є причиною х.

 

Схема методу супутних змін:

А1ВС – х1

А2ВС – х2

А3ВС – х3

--------------------

А є причиною х

 

(прикладом цього є зв’язок тертя і сповільнення: чим більше тертя, тим більше сповільнення)

 

Загальне правило методу супутних змін: якщо виникнення чи зміна одного явища щоразу неодмінно викликає певні зміни іншого явища, то обидва ці явища перебувають у причинному зв’язку одне з одним.

Однак не завжди причинно-наслідкові зв’язки мають однозначний характер, коли можна точно встановити окремий наслідок для окремої дії.

Цей аспект враховується у методі залишків: якщо складні умови породжують складну дію і відомо, що частина умов викликає частину цієї дії, то залишкова частина умов викликає залишкову частину дії.

Цей метод застосовується при дослідженні обставин, до складу яких, крім відомих причин, що викликають відомі явища, входить ще якась невідома причина, яка зумовлює явище, що досліджується.

 

Схема методу залишків:

АВС є причиною хуz

В є причиною у

С є причиною z

----------------------

А є причиною х

 

(прикладом цього методу є відкриття планети Нептун: при дослідженні відхилень орбіт планет було встановлено, що на Уран впливає невідома планета).

Загальне правило методу залишків: якщо складне досліджуване явище викликається складною причиною, котра складається із сукупності однорідних передуючих обставин і ми знаємо, що деякі із цих обставин є причинами явища, то остача цього явища викликається останніми обставинами.

Незважаючи на певну обмеженість індукції, вона має вагоме значення. Ступінь ймовірності індуктивних випадків часто залежить від простоти досліджуваних предметів та явищ: при вивченні простіших предметів та явищ індуктивні висновки, як правило, більш достовірні і шляхи їх перевірки більш прості, при дослідженні складніших предметів та явищ ці висновки менш достовірні, а шляхи їх перевірки більш складні.

Ми розглянули умовиводи, в яких здійснювався перехід від загального до часткового і навпаки. Однак іноді виникає необхідність переходу від загального до загального, від часткового до часткового. Це здійснюється в умовиводах за аналогією.

Аналогія – це такий не дедуктивний умовивід, в якому судження про притаманність ознаки деякому об’єкту виводиться на основі подібності цього об’єкта з іншим об’єктом. Тобто від подібності предметів за деякими ознаками робиться висновок про схожість цих предметів за іншими ознаками.

Ймовірність висновку при аналогії буде досить низькою, однак аналогія є плідною при висуванні здогадів.

При побудові аналогії визначають зразок (об’єкт, ознака якого переноситься на другий об’єкт) і суб’єкт (об’єкт, на який переноситься ознака). Зразок і суб’єкт є термінами аналогії.

Ознака, що переноситься із зразка на суб’єкт, називається переносною, а ознака, що одночасно притаманна і зразку, і суб’єкту, називається основною.

Структура аналогії складається з трьох засновків та висновку:

Судження про наявність основної ознаки у зразка

Судження про наявність основної ознаки у суб’єкта

Судження про наявність переносної ознаки у зразка

--------------------------------------------------------------------

Судження про наявність переносної ознаки у суб’єкта

Залежно від типу переносної ознаки розрізняють аналогію властивостей (переносна ознака - властивість) і аналогію відношення (переносна ознака - відношення).

Для підвищення ймовірності аналогії слід дотримуватись таких вимог:

1.Число спільних для зразка і суб’єкта ознак має бути якомога більшим.

2.Основа аналогії повинна бути суттєвою для зразка і суб’єкта аналогії.

3.Спільні ознаки для зразка і суб’єкта повинні бути найрізноманітнішими.

4.Переносна ознака повинна бути пов’язана зі спільними ознаками.

 

 

Date: 2015-11-13; view: 1544; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию