Система освіти України і Болонський процес

Система освіти України складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

Однією з найважливіших сфер розвитку євроінтеграції є сфера вищої освіти, де вона набула форм Болонського процесу. 19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген Україна приєдналася до Болонського процесу.

Базові засади Болонської декларації:

♦ трирівнева система вищої освіти (бакалавр, магістр і доктор наук - на відміну від

сьогоднішньої системи бакалавра, спеціаліста, магістра, кандидата наук і доктора наук);

♦ застосування академічних перевідних кредитів EСТS;

♦ європейський додаток до диплома;

♦ сприяння мобільності студентів, викладачів і науковців;

♦ створення єдиного європейського дослідницького простору;

♦ контроль за якістю вищої освіти.

Запровадження кредитної системи обумовлює кредитно-модульну організацію навчального процесу. Вона базується на поєднанні модульних технологій навчання та залікових освітніх одиниць (кредитів). Система не передбачає обов’язкового семестрового екзамену для всіх студентів. Протягом навчального семестру студенти складають кілька модульних контролів, а їх знання оцінюється за 100-бальною шкалою. Але ця система передбачає більшу частину матеріалу на самостійне освоєння, тому орієнтована на працьовитих, прагнучих до знань студентів та породжує конкуренцію між ними, що, як відомо, сприяє прогрессу.

Проблеми української вищої освіти в контексті Болонського процесу:

♦ велика кількість вишів, надлишкова кількість напрямів і спеціальностей – у системах вищої освіти провідних країн їх у 4 – 5 разів менше;

♦ невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їх еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV;

♦ тенденція до погіршення якості вищої освіти;

♦ недостатня співпраця між сферою освіти і ринком праці;

♦ рівень автономії вітчизняних вишів значно нижчий за європейський;

♦ проблема хабарництва у вишах – недостатньо викоренено продаж оцінок, коли іспити приймає викладач, який навчав студентів упродовж семестру;

♦ відсутність мобільності студентів – у більшості з них немає можливості вчитися за кордоном, хоча понад чверть наших студентів мали б здобувати знання в інших країнах;

♦ у європейських країнах молодь бере активну участь в освітніх процесах, проте українські студенти скаржаться, що з ними фактично ніхто не радиться;

♦ викладачі вишів зазвичай працюють з невстигаючими студентами, а натомість мають приділяти більше уваги молодим людям, які прагнуть знань.

Отже, Болонський процес, у своєму початковому вигляді, – це позитивне явище, однак його український аналог не зовсім відповідає своєму першоджерелу.