Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Професор Рама





 

Присвячується Рею

 

На перетині трьох священних рік стояв чоловік.

Чоловіка звали Амріт Абхішек Капур, але учні кликали його Свамі Кумар.

Чоловік плакав. Він приїхав сюди з далекої Москви, щоби втопитися.

От‑от мало зійти сонце. Було холодно – стояв січень. Чоловік потер плечі, щоби трохи зігрітися, але від думки, що йому більше не потрібно грітися, сльози полилися гіркіше. Втираючи долонею очі, чоловік став рішуче знімати з себе одяг.

Роздягнувшись до нижньої білизни, Амріт розпустив волосся, заплетене у хвіст, і сів, схрестивши ноги, лицем до праяґи – місця, де зливалися три ріки: Ґанґ, Ямуна і невидима ріка Сарасваті.

Чоловік зняв із шиї вервицю рудракші та спробував прочитати молитву, але це не допомагало. Навіть у такий відповідальний момент до голови лізли дурні думки. Ось як воно – бути проклятим.

 

* * *

 

Дитинство Амріта (повне ім’я при народженні Амріт Ґоуранґа Абхішек Капур) проминуло у Калькутті, в Західній Бенгалії. Він народився в сім’ї працівника телефонної компанії, був наймолодшою дитиною, але від цього жодних бенефіцій не отримував. Його батьки були шудрами, ходили до храму Калі, їли сіль і м’ясо, читали американську пресу. Єдиною славою в його дитинстві було те, що батько працював у тій самій телефонній компанії, що й батько Мітхуна Чакраборті. Це дало свої десять хвилин слави потім, у Росії. А так – усе як у всіх.

Амріт ходив до школи, де викладали на гінді, був захисником у шкільній футбольній команді, брав участь у театральній самодіяльності, у постановці «Махабхарати» грав роль Ґанеша. Все виглядало безхмарно, Амріт давав перспективи, Індія любила Амріта, Калькутта ж була загалом байдужою.

У шістнадцять батьки віддали його до Шотландського католицького коледжу в надії, що дитина опанує інґліш і поїде до Штатів шукати кращої долі. Батьки хотіли, щоб Амріт доробився до кращого життя, Амріт хотів скуштувати гамбургер, Калькутта залишалася до нього холодною.

У віці двадцяти одного року він поїхав у Лос‑Анджелес, аби вивчитися на медика. Йшов 1967 рік.

 

* * *

 

Боб Ділан, Донован, Джоні Мітчел, Брюс Спрінґстін. Їхні імена закарбувались у пам’яті сильніше, ніж мантри. Медика з нього не вийшло – Амріт злився з потужним рухом курців трави, споживачів ЛСД і слухачів рок‑н‑ролу, співав «All you need is Love» на концерті у Вудстоку в компанії напівголих дівчат із Сан‑Франциско, допомагав «Чорним пантерам», жив на даху військового госпіталю, переховував від військової повинності студентів‑медиків, їв гамбургери, чіпси, пив колу з льодом, курив «Лакі страйк», читав комікси про Супермена. В листах додому він писав: «Мамо, в Америці настали дивні дні. Всі ходять майже голі. Зараз дуже весело. Демонстрації, страйки. Студенти бойкотують, перекривають залізниці. Я – серед них. Здається, скоро ми захопимо владу. Мамо, я знаю, ти зі мною не погодишся, але я, дивлячись на цю країну, впевнений – справа Ґанді хороша і зробить іще багато доброго для Індії та для всього світу».

З Індії йому приходила така відповідь: «Амріте, не будь дурнем. Кидай це діло і знайди хорошу роботу. Тато каже, щоби ти з’ясував, які можливості експорту бобових до Лос‑Анджелеса».

Після цього листа Амріт батькам писати перестав і тільки час від часу бачив у сні то рідну школу на Радхарані‑роуд, то заплакану маму, то містера Ґанешу з плакату, що висів у них на кухні.

У 1967 році здавалося, що свято триватиме вічно. Амріт поїхав у подорож Америкою та опинився у Сан‑Франциско, де й познайомився з професором Рамою.

 

* * *

 

Професор Рама читав лекції для студентів Берклі, Амріт мив підлоги у коридорах кампусу. Професор Рама був поважним індусом, який добре розмовляв англійською. Амріт носив джинси «левіс» і бейсболку «Доджерсів», команди з дивною назвою, яка грала в дивну американську гру. Вони зустрілися в коридорі.

– Намасте, – сказав Амріт і захитався, коли професор глянув на нього.

– Обережніше! – сказав професор Рама і допоміг Амрітові не впасти у відро для миття підлоги.

Вони одразу ж упізнали один одного за характерним акцентом. Професор Рама теж був із Бенгалії, жив у США від часів революції Ґанді, читав тут лекції з культури Давньої Індії й вів заняття з йоги. Професор Рама натякнув, що був би зацікавлений побачити молодого Амріта у себе на лекціях. Амріт, відчувши підступ, сказав, що зайнятий і що сьогодні не може.

– А завтра?

– І завтра… І післязавтра теж… Ні, ви знаєте, професоре, стільки роботи…

Професор Рама з розумінням кивнув.

– До зустрічі, – загадково кинув він на прощання, і Амріт довго проводжав його постать, що віддалялася по коридору, поглядом.

 

* * *

 

Років зо три минуло, перше ніж Амріт знову згадав ту зустріч. Амріт зійшовся й розійшовся з британкою Трейсі, купив і продав автомобіль «мустанг», підсів і зіскочив з кокаїну, знайшов і загубив сенс життя. Коли розпалися «Бітлз», Амріт відчув, що в серці його щось розкололося навпіл, і почав шукати учителя.

У день, коли для Амріта закінчилося старе життя, він гуляв по Ломбард‑стріт. Проходячи повз вітрину книжкової крамниці, Амріт побачив книгу, яка привернула його увагу. «Шишумара Баба: біографія йога».

На обкладинці було зображено обличчя йогіна.

– Професор Рама! – вигукунув, не стримавшись, Амріт.

Це був він. Сумнівів бути не могло. Амріт почав гортати книгу. З тексту слідувало, що Шишумара Баба – йогін, який живе уже четверте століття поспіль. Йог цей, згідно з книгою, проживає зараз десь у Тамілнаді та є живим доказом безсмертної природи людини.

– Ні, ні! – вигукнув Амріт. – Цього не може бути!

І побіг купляти книгу.

Виявилося, що всіх його грошей вистачає заледве на половину. Амріт був на мілині. Гроші мали прийти по кількох днях.

Коли Амріт прийшов по книгу, її вже не було.

 

* * *

 

Професора Раму він упізнав за тим самим тамільським акцентом. Той і надалі викладав культуру Давньої Індії в Берклі, і Амріт почав ходити як вільний слухач на цикли лекцій із мітології рідного краю.

Після чергової лекції Амріт підійшов до професора і спитав, чи можна було б відвідати його заняття з йоги.

Професор якось невпевнено відповів, що занять уже немає, і що взагалі все вже помінялося в цьому нескінченному Всесвіті, і що молодий Амріт утратив свій шанс три роки тому.

– Візьміть мене в учні, – попросив нарешті Амріт.

– Ні, – відповів професор Рама.

– Чому?

– Вам іще рано, молодий чоловіче.

Амріт розлютився.

– Я знаю, хто ви насправді, – тихо сказав він. – Ви ніякий не професор Рама. Ви – безсмертний йог Шишумара Баба! Ви живете чотириста років і вводите в оману інших.

Професор відповів спокійно:

– Ми всі – частини одного цілого. Як може бути смертним те, що не має ні початку, ні кінця?

– Ви… ви дурите інших! Агов! Люди! Це – Шишумара Баба! Це – безсмертний йог, який видає себе за смертного!

Студенти в коридорі почали озиратися. Всі дивилися чомусь на Амріта, а не на безсмертного йога.

– Ви даремно хочете мене в чомусь звинуватити, молодий чоловіче. Я нічим не відрізняюся від усіх інших, хто є тут.

Амріт відчув насмішку в словах професора Рами. Насмішка ця ранила його в саме серце. В коридорі, як і три роки тому, наче покинуте ним власноруч, стояло відро для миття підлоги.

– Обережно, – сказав професор Рама, коли Амріт знову ледь не втрапив у відро ногою. Коридором уже біг зі шваброю молодий негр.

– Ви! Ви!.. – Амріта охопило таке відчуття несправедливості, що він незчувся, як схопив відро з водою і ледь не вихлюпнув його на сивочолого професора. В останню хвилину він послабив замах, і вода з відра окотила ноги професора Рами. Той усміхнувся.

Амріт більше не міг стримувати себе. Осоромлений, він побіг коридором на вихід, збиваючи на льоту студенток‑першокурсниць.

«Ошуканець! Блюзнір! Аферюга!» – носилось у нього в голові того вечора. Всю ніч Амріт мучився невідомими почуттями, які здавлювали, шматували, розкатували, спресовували його серце у млинець і продавлювали крізь п’ястук гарячими краплями на нутрощі.

Амріт зрозумів, що втрачає глузд.

Амріт почав молитися. Коли стало ясно, що молитва не допомагає, Амріт зателефонував одному своєму знайомому з Берклі.

– Чуваче, у тебе є що випити?

– О, чувачелла! Пацани, це Амріт‑гіндустан телефонує! Приїжджай, брателла!

Амріт напився так, як не напивався ніколи до цього. П’яний, обкурений, на відхідняках від ЛСД, надранок він вийшов на вулицю в бідному кварталі Сан‑Франциско і почав вигукувати прокляття і грозити п’ястуком. Амріт був п’яний, злий, на його очах стояли сльози образи. Він погрожував п’ястуком небу і землі.

Потім він зайшов назад у бунґало. У кімнаті лежало п’ятеро тіл. Ввімкнутий телевізор транслював сірий шум. Програвач розтоплював простір звуками ситара від Раві Шанкара.

– Пацани, а є ще цукор?

Одне з тіл підвело голову.

– На, браток, – протягнуло тіло п’ястук із п’ятьма шматками цукру, змоченого «кислотою», і Амріт із вдячністю прийняв милість.

 

* * *

 

П’ять кубиків «кислоти» ледь не виявилися останніми для пам’яті людини, яка називала себе Амрітом Капуром. По нього прийшла страшна сторука богиня Калі з храму, до якого ходили його батьки. Вона розрубала його на маленькі шматки і з’їла. Амріт кричав, але ніхто не чув його криків. Він умирав, повзав хробаком, стискався в цяту, замовкав, не видавши і звуку, був безіменним, невизнаним, неназваним. «Я Бог! Я Бог!» – стогнав він із заплющеними очима і здирав зі стін бунґало плакати з дівчатами місяця від «Пентхаус».

Коли Амріта попустило, він закурив і вийшов на вулицю. Останній раз він бачив це місто на світанку. Тепер він був іншою людиною.

На Сан‑Франциско спадали приємні рожеві сутінки. Вдалині прогримотів трамвай.

– Чуваче, це не круто, – почув він за спиною. – Чуваче, ти обригав мені весь диван.

Амріт, не обертаючись, усміхнувся. Він знав тепер, ким йому бути, і знання це приємно обпікало серце.

 

* * *

 

Амріт поїхав назад до Лос‑Анджелеса, туди, де було побільше жирних і тупих гаманців на ніжках. Він вирішив почати свою діяльність з коледжів та університетів. «На курси йоги запрошує відомий сиддх,[39]просвітлений йогін з Індії Свамі Кумар. Просвітлення – не казка, а реальність! Пізнай Вищий Дух зі Свамі Кумаром!»

Амріт винаймав спортзал у лос‑анджелеському університеті. До нього почали ходити молоді ботаніки і зубасті зубрилки з перших курсів. Амріт розповідав про єдність із космічною свідомістю, про все у всьому, пропонував бажаючим скуштувати ЛСД, показував, як сісти у позу для медитації, зрештою, проганяв тих, кому було нецікаво, і запрошував на чергове заняття тих, хто йому подобався.

Бізнес зі скрипом, але пішов. Амріт придбав книгу Дейла Карнегі «Як завойовувати друзів», і справи пішли краще. Він переорієнтувався зі студентської аудиторії на середній клас, винайняв студію ближче до історичної частини міста. Він потроху ставав популярним. ЛСД пропонувати перестав, зате освоїв книгу Айєнґара «Прояснення йоги». Додавши до Айєнґара позитивне мислення, він зрозумів, що створив власну систему, і назвав її «Просвітленням Навпаки».

Коли він став популярним серед жінок бальзаківського віку, Амріт зрозумів, що пора братися за книгу. Так з’явився бестселлер «Убивча Посмішка: Просвітлення Навпаки зі Свамі Кумаром».

Він став відомим як один із найбільш екстраординарних ґуру свого часу. Його студенти пили сечу і курили по три паки сигарет на день, і Свамі Кумар пояснював, що куріння сприяє циркуляції прани. Вони робили колективні походи в кінотеатр на сеанс порнографічного фільму, після чого Свамі Кумар читав лекцію з науки тантри. Пік слави Свамі Кумара припав на 1976 рік, коли його запросили на регіональне телебачення у ток‑шоу «Гарячий собака», де у прямому ефірі Свамі Кумар показав, як можна пускати гази, підпалюючи їх запальничкою. Далі популярність Свамі Кумара стала спадати, особливо з появою нової хвилі фітнес‑йогів, які вигідно вирізнялися на тлі Просвітленців Навпаки знанням фізіології та анатомії. У вісімдесятих Лос‑Анджелес затопило сарасватівцями, кундалінцями, прихильниками бікрам‑йоги, які полюбляли проводити заняття у приміщенні, розігрітому до температури турецької бані, а також мускулястими хлопцями, які казали, що вони ведуть «просто йогу, чуваче».

Після скандалу з Ошо у 1985 році Амріт зрозумів, що пора залягти на дно. Він зібрав свої пожитки і поїхав на інший кінець Америки, до Флориди. Там він тихо прожив епоху Буша, викладаючи йогу в санаторії для пенсіонерів під Сент‑Пітерсбергом.

Після чергового стрибка цін на пальне та електроенергію Амріт зрозумів, що далі так жити не можна. Він іще молодий, неодружений, повний сил. Йому потрібен політ, краса життя, смак перемоги. По телевізору він побачив кадри з далекого Радянського Союзу, уже, здається, колишнього. Маленький хлопчик гугнявив у мікрофон: «Pe‑re‑stroy‑ka!» Амріт зрозумів, що це воно.

 

* * *

 

Коли ти повний сил, твоє волосся чорне, обличчя – мужнє і засмагле, коли на тебе спрямовано очі юних слов’янок, коли тобі відкрито серця людей, – що може бути краще за це? Коли ти – голос давнього світу, ти – носій вищого знання, ти – істота неймовірної долі, що може бути солодше?

«Ґуру Свамі Кумар проводить посвячення у традицію індійських йогів у четвер, у колишньому Палаці піонерів. Вхід – 3000 карбованців».

У Росії було холодно. Але ніде його не обпікав вогонь слави з такою силою, як на цих північних землях. Його обожнювали. Йому надягали на шию гірлянди з квітів. Він зрозумів, що означає слово «tzar». Винайнявши офіс на Преображенській, Свамі Кумар відкрив власний Духовний Інститут Вдосконалення Дійсності імені Свамі Кумара.

 

* * *

 

Єдиною його похибкою стала «Olyin’ka». «Olyin’ka» з’явилася зненацька. Вона осліпила його своєю красою, її слов’янські форми, випещені московським маслом і киселем, паралізували його розум, її пелехата мова пробудила в його серці жадібність, яка терзала його вдень і вночі.

Він запропонував «Olyin’ka» стати його секретарем. Вона прийняла пропозицію, і Амріт Капур відчув, що Бог є.

Він назначив «Оlyin’ka» особистим перекладачем. Вона погодилась, і Амріт Капур зрозумів: щастя не в грошах.

Амріт Капур запропонував відсвяткувати індійський Новий рік удвох у нього вдома. «Olyin’ka» не заперечувала, і Амріт почав вірити, що Він є любов.

Коли вони, скуштувавши індійських страв, почали говорити про душу, дух і вічність, Амріт зрозумів, що він прожив це життя, аби на тісній кухні московської однокімнатної квартири говорити тендітній юнці високі слова Істини.

Він пригасив світло, запалив пахощі й оволодів нею, і на нього зійшло знання, що він – її раб, її черв, найнижчий слуга слуги її найнижчого слуги.

Засинаючи на Оліньці, Амріт Капур знав: вічність – це те, що завжди з тобою.

 

* * *

 

Серед ночі він прокинувся, і Оліньки під ним не було.

У коридорі невеличкої квартири горіло світло.

У ванній сиділа Олінька і гірко плакала.

«Я думала… я думала, ви мій духовний вчитель, – захлинаючись, проговорила вона російською. – А ви… а ви… ско… скористалися мною…»

І зайшлася у плачі.

Амріт спершу відчув, ніби над ним зімкнулися якісь двері. Стало тяжко дихати, стало нудотно на серці, стало по‑справжньому страшно.

«Та як… Та шо… та я… та ти…» – Амріт відчув, що російські займенники починають плутатися. Праведний гнів затопив йому горло. Йому плюнули в саме серце. Як його киданули! Як його розвели!

Амріт, тримаючись за серце, повернувся у ліжко і тихо заскулив. Він натягнув на себе простиню і заскулив голосніше. Він відчув над собою космічну насмішку.

Ця насмішка пропекла його до самої глибини.

Амріт зіскочив з ліжка і почав похапцем збирати речі. Сором… Який сором! Який вселенський сором!

Він не мав навіть сили попрощатися. Вискочив із квартири і з криками збіг сходами на морозне повітря. Місяць висів високо, освітлюючи страшні недобудови багатоповерхівок. Куди податися в цій окраїні світу?

Амріт, повискуючи, побрів із валізою в руці просто вперед.

 

* * *

 

Вранці, на станції метро «Пушкінська», в переході, де він зупинився попити розчинної кави, Амріт побачив молодого чоловіка в оранжевому поларі. Той намагався продати перехожим барвисту літературу з зображенням Крішни на обкладинці. Амріт знав, що то за книги. Головна називалася: «Бгаґавад‑ґіта, як вона є».

Це було про нього. Ось вона, Бгаґавад‑ґіта – пісня Бога, як вона є. Ось вона. Ось вона.

«Гей, – покликав він хлопця. – Ти звідки?»

«Харібол, – привітався юнак. – Хочете дізнатися більше про Бога?».

«Не треба. Сам тобі можу розказати. Слухай, мені з вашим старшим поговорити треба. Можеш організувати?».

Хлопець в оранжевому подивився на Амріта, ніби впізнавав у ньому когось знайомого.

– А‑а‑а‑а, я знаю, хто ви, – потягнув юнак. – Ви – Свамі Кумар, так званий безсмертний йог, проклятий. Мені наказано не спілкуватися з вами. Так, я проведу вас до храму.

 

* * *

 

Хлопець привів Амріта до храму.

– Зачекайте, – сказали йому. – Прабху прийде за сорок хвилин.

Перед ним поставили чашку з ароматним напоєм і тарілочку з тістечками, від чого рот наповнився слиною. Амріт скуштував смаколики і пригадав Індію. За стінами чулися знайомі з вулиць Калькутти, повні солодкої розлуки співи: «Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна, Крішна, Харе, Харе, Харе Рама, Харе Рама, Рама, Рама, Харе, Харе».

Звуки музики нагадали йому про дім на Радхарані‑роуд. Пригадав маму, тата, пригадав шкільний театр і постановку «Махабхарати», де він грав роль Ґанеша. Все виглядало так казково в юності, а обернулося бездонним московським болотом.

Раптом у голові піднявся спогад з лекцій професора Рами. Професор розповідав про давній звичай. Ґуру, який спить зі своїми учнями, проклятий. Такому ґуру священні тексти рекомендують для спокути втопитися в місці, де сходяться три ріки. Утопитися, аби не мучитися.

Амріт зрозумів, що Бог ненавидить його.

Амріт подивився на тарілку, де щойно були солодощі, на двері, за якими співали, накинув на плечі пальто і тихо пішов геть.

 

* * *

 

Ні сліду, ні знаку, ні натяку. Він зібрав свої речі з офісу на Преображенській і за три дні вже виїжджав до Внукова на рейс «Москва – Делі».

 

* * *

 

Чоловік припинив вдавати, що він молиться. Холод пробрав його до кісток. З носа крапало. Він відклав вервицю з рудракші, і думки, які зібралися були у струнку картинку біографії, розлетілися, наче зграйка пістрявих рибок.

Чоловік піднявся і став поволі заходити у воду.

Холод обпікав аж до серця.

– Обережно, – почув він з‑за плеча.

На березі, тримаючи в руках його одяг, стояв сивочолий індус у сірому твідовому костюмі, наче щойно вийшов з лекційного кабінету.

– Професоре Рамо! – вигукнув Амріт.

– Амріт Ґоуранґа Капур, – озвався професор, – я прийшов повідомити тобі від імені Господа Ґауранґи, що прокляття знято. Тобі не треба здійснювати праяґ. Тобі достатньо повернутися до Москви і прийняти в дружини матаджи Олінька дасі і присвятити себе відданому служінню її лотосним ступням до кінця своїх днів. Така воля Всевишнього.

– Я не зможу, професоре. – Рот Амріта скривився від сліз. – Я не зможу дивитися їй в очі. Я не зможу сказати їй ні слова! Я осоромлений навіки. Не забирайте в мене хоч цього, професоре! Не забирайте в мене можливості достойно померти!

– Ти ніколи не був ґуру, щоби приймати на себе смерть, приписану блаженним.

– Ні, ні, не кажіть цього. – Амріт сів у воду і гірко заридав. – Я не зможу! Я не зможу приїхати туди знову!

Обличчя професора Рами зм’якшилося.

– Дивіться, сходить сонце.

Амріт повернувся до сходу. Над праяґою зазолотів край сонця.

Амріт затулив обличчя руками.

– Негідний! Негідний бачити це! – прокричав він. – Я виколю собі очі. Я вилию собі на обличчя кислоту. Я проб’ю собі вуха, аби не чути цих звуків, аби не грішити і не забруднювати собою цей світ!

– Вгамуйтеся, молодий чоловіче, – сказав професор Рама, і Амріт раптом відчув, що професор справді вже в літах. – Милістю одної‑єдиної душі вас було прощено. Виняткова душа. Велика душа. Чиста, повністю віддана Господу. Вона попросила за вас.

– Олінька, – прошепотів Амріт.

– Так. Тому виходьте з води й одягайтеся. Їдьте до Москви і служіть їй до кінця своїх днів.

– Олінька, – тремтячими губами прошепотів Амріт Капур і вийшов з води.

– Олінька, – шепотів він, одягаючись. Зуб не попадав на зуб від холоду.

Професор Рама затягнув молитву до сходу сонця.

– Олінька, – прошепотів Амріт Ґауранґа Капур і відчув, як десь глибоко всередині грудей, у глибокому космосі його вічної, безсмертної, знаючої душі, зануреної в морок, його взяли на руки і зігріли.

 

2011

 

Date: 2015-11-13; view: 353; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию