Любов до романної оповіді

Якщо повернемося до нашого викладу легенди, то будемо вражені та­ким фактом: два права, що входять до гри, кодекс лицарства та феодальна мораль, автор розглядає лише у тих ситуаціях, які дають змогу романній оповіді робити різкі повороти [4] •

Ця заувага сама по собі нічого не пояснює. На кожне наше питання, очевидно, легко відповісти: все відбувається так, бо інакше не було б роману. Проте, така відповідь видається переконливою лише для тих, хто звик до лінивства нашої літературної критики. Насправді, вона не дає жодної відповіді. Вона лише змушує нас поставити засадниче питання: для чого потрібен роман взагалі? І цей роман, зокрема?

Питання, відверто кажучи, наївне, поставлене з якоюсь неусвідомле­ною мудрістю: навіть з небезпекою для того, хто його ставить. Воно запро­ваджує нас до суті проблеми - і без сумніву, виходить за межі конкретно­го випадку нашого міту.

Той, хто завдяки мисленнєвому зусиллю, зміг би опинитися за межа­ми спільної для романіста й читача сфери, щоби спостерігати за їх інтим­ним діалогом, легко виявить мовчазну згоду, чи, радше, певне взаєморо­зуміння між ними. Це умова для того, аби роман тривав і аби спалахував щоразу з новою силою. Якщо знищити цю умову, залишиться тільки часткова правдоподібність: що трапляється із тлумаченою науково істо­рією (читач "серйозної" праці буде набагато вимогливішим, бо знає, що перебіг подій не повинен залежати ні від його бажання, ні від примх автора). Якщо ж залишити лише цю умову, то все стає можливим: так відбувається з казкою. Між цими двома полюсами є стільки ж рівнів правдоподібности, скільки й сюжетів. Або, якщо хочете: у конкретному романному творі правдоподібність залежить від природи тої пристрасти, яку він оспівує. Тобто, ми приймаємо "удари" творця та відгалуження у логіці оповіді доти, доки вони живлять ту пристрасть, яку ми хочемо відчути. Дійсний сюжет твору відкривається через природу "вибриків" автора, яким даємо право існувати настільки, наскільки поділяємо його наміри.

Ми побачили, що зовнішні перешкоди, які трапляються на шляху кохання Трістана, у певному сенсі немотивовані, тобто, по суті, є вигад­ками романної оповіді. З наших розмірковувань стосовно правдоподібнос­ти випливає, що навіть невмотивованість використаних перешкод може виявити справжній сюжет твору, справжню природу пристрасти, яку він вводить до гри.

Слід зрозуміти, що у романі - все символ, все тримається, все компо­нується на зразок сну, а не нашого життя: мотиви романіста, дії його двох героїв і таємні вподобання, які, на його думку, можуть виникнути у читача. "Факти" є лише зображеннями чи відтвореннями бажань того, що їм суперечить, що може Їх розбудити, або хоча б дати їм змогу тривати. У поведінці лицаря і королеви все вказує на невідому їм - і можливо рома­ністові - потребу, глибшу, ніж потребу бути щасливим. Жодна з пере­шкод, яка їм зустрічається не є об'єктивно нездоланною, а проте вони ніколи не долають їїl Можна сказати навіть, що вони не уникають можли­вости розлучитися. Коли немає перешкод, вони Їх вигадують: оголений меч, одруження Трістана. Вони їх вигадують, ніби для задоволення, хоча й страждають від них. Чи, можливо, все відбувається лише для того, аби зробити приємність романістові та читачеві? І те, й інше, бо демон куртуаз­ного кохання, який надихає закоханих на хитрощі, що породжують їхні страждання, це той самий демон романної оповіді, якою так захоплюють­ся на Заході.

Що ж є справжнім сюжетом легенди? Розлука закоханих? Так, але розлука задля пристрасти, задля кохання, навіть такого, що їх мучить, аби піднести його, аби істотно змінити його - через знищення їхнього щастя, ба, навіть їхнього життя...

Ми починаємо виявляти таємний і зворушливий сенс міту: небезпека, яку він втілює і приховує, пристрасть, що нагадує запаморочення... Та вже немає дороги назад. Ми переможені, ми відчуваємо його принадність, ми знову "народжуємось у солодких муках". Його не можна засудити. Хіба можна засуджувати запаморочення? Можливо, знання - це лише зусилля людського розуму, який опирається падінню, і захищається від спокуси.