Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Християнство про призначення людини та її місце у світі





Усе, що ми любимо, родом із християнства. Ця думка митрополита Антонія Сурозського стала афоризмом. Дійсно, визначаючи час, коли визначальними й рятівними у людському загалі стали такі якості, як милосердя, смирення, здатність безкорисливо йти на подвиг заради Істини, ми прийдемо до початків християнства. Cаме з часів його становлення в людині починає формуватися не тільки вміння бачити в іншому найкраще, але й орієнтуватися на це, краще, сприяти його розвитку, не нав’язуючи себе і не пригнічуючи волю іншого. Особливість християнського світогляду розкривається у переживанні власної причетності до всього, що відбувається у світі, у почутті особистої відповідальності за «всі скорботи земні». Визначення такого принципу життя дав Ф.М.Достоєвський – «усі відповідають за всіх».

Нова система літочислення поділила час на два періоди. Перший, коли ці якості були рідкісним винятком, і другий, коли вони стали нормою, проявом людської гідності: до Різдва Христового і після нього. Сучасна європейська цивілізація виводить свій початок від цієї події і носить назву християнської, впродовж двох тисяч років всі основні події своєї історії, свої досягнення вона співвідносить з народженням і життям Христа.

У християнстві усе зводиться до Особистості Христа. Він є найбільшою цінністю, на основі якої формується і визначається вся решта індивідуальних і соціальних цінностей. Він приходить без зовнішньої сили і слави, без зброї, як здійснення тисячолітньої надії на спасіння. Ніякими ефектами перевтілень, фізичною могутністю, грізною нездоланністю Він не тисне на людину, не примушує її прийняти Його. Тобто не допускається нічого, що б пригнічувало свободу вибору людини. Вперше стверджується, що Бог хоче увійти в серце людини без жодного насильства. У Об’явленні св. Іоанна Богослова читаємо: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хтось почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним, а він зі Мною» (Об. 3,20). Таким чином, Христос стоїть біля дверей людського серця (а не вдирається туди), не вимагає, не наказує, а тихенько стукає.

В інших релігіях ми не побачимо навіть і натяку на подібний мотив. Таке ставлення до людини, до її права на вибір відкрило необмежені можливості для внутрішньої активності та розвитку людської самосвідомості. Християнська світоглядна система надає виняткового значення духовному життю, вбачає у внутрішній роботі таку силу, яка призводить до преображення особистості ще в рамках земного буття.

Христос ходить по Галілейській землі, розповідає притчі, творить чудеса, навчає, зцілює, воскрешає, переконує, що, маючи віру, люди самі здатні до чудотворіння. Своїм власним життям Він свідчить про Істину і спасіння. Ісус – єдине явище в історії не тільки з огляду етики. Він відкриває людям Бога як люблячого Батька і тим самим пробуджує вищу духовність. У християнстві Бог проявляє себе не тільки через волю, силу чи розум, а переважно через любов. Невипадково християнство називають релігією любові. Бог першим засвідчив свою любов до людини.

З початком християнської ери були розширені межі самого поняття «любов». Ця категорія наповнилась новим, небаченим раніше змістом. Дослідники відзначають, що дохристиянський світ майже не знає безкорисливої любові. Любити означає володіти певною цінністю, мати її у використанні: милуватися, насолоджуватися нею, задовольняти за її допомогою конкретні потреби.

Без неї навіть можна було не уявляти свого життя, однак вона точно визначена – у природі, в суспільстві, в самій людині. Така любов («любов-ерос» і «любов-філос») мала чіткі якісні характеристики й кількісні виміри, вона завжди співвідносилася з доцільністю, проте не виводила за межі реального, у новий вимір – у безсмертя. Точкою відліку в такій любові є «я», обмежене часом і простором.

У християнстві любов одухотворюється тим, що розуміється як вища Божа любов до грішної людини. Вона безкорислива і не має жодних раціональних пояснень: який зиск Богові з людини, якщо і так все належить Йому? У дохристиянських віруваннях здебільшого так пояснюється сенс створення людей богами і стосунків між ними: люди потрібні богам, щоб виконувати важку роботу і будь-які забаганки, щоб служити фізично. Християнський Бог, керуючись метою, тільки одному Йому до кінця зрозумілою, вказує людині шлях звільнення від гріха і піднесення до стану, коли люди будуть називатися вже не рабами, а друзями й синами Божими.

Християнська релігія ставить виключну мету – втілити досконалість Бога в людині і людстві, в особистості й суспільстві. Людина у християнстві – це не матеріал для Божої справи. Бог вшановує її тим, що дарує їй частку буття, де дозволяє панувати не Собі, а лише їй самій. Ця частка – душа людини. Сюди навіть Творець не входить без дозволу. Він закликає людей стати Його синами і обіцяє підтримати та не покинути їх наодинці: залишатися з ними до скінчення віку, не покинути людей сиротами, а бути поряд. На цьому будується весь глобальний досвід християнства.

За християнським вченням, Бог залишає на землі Силу, яка називається – Благодать. Це подарунок людині, те, що вона не заробляє, а отримує понад усе, дарма. Безперечно, важливим завданням життя є прагнення до вдосконалення, подолання гріха, боротьба з пристрастями тощо. Але докорінна відмінність християнства від інших релігій у вірі в те, що до Бога не можна дійти тільки своєю волею, власним бажанням. Можна себе вдосконалювати, але тільки сам Бог визначає силою Свого Промислу коли приходити, і це Його рішення не підлягає ніяким людським розрахункам.

Християнський Бог не тільки повчає, як жити. Він Сам, від початку і до кінця, проживає звичайне (навіть найгірше з точки зору матеріального влаштування) людське життя, яке відмінне тільки тим, – що безгрішне. Його учні – не еліта, а прості трударі. Він не творить чудес, щоб довести Свою владу. Його не підтримують можновладці. Він смиренно приймає від людей зраду, обмову, засудження, катування й смерть. Навіть після Пасхи Він не приходить до Своїх ворогів, з метою зламати їхню волю і примусити повірити в Себе, тому що береже людську свободу і шукає не рабів, а синів. Ісус показує людям, що тільки через самопожертву, можливо прийти до істинної любові, тобто можливо піднестися над собою, стати краще, досягти досконалості й наблизитися до Бога. Тим самим християнство розкриває перед людиною нескінченні можливості творчого розвитку.

Для такої любові знадобилося нове визначення – «любов-агапе», любов-жертва: стверджувалося, що людина здатна любити подібно до того, як любить Бог – безмежно і безкорисливо. Дієва Божа любов стала основою Нового Заповіту. Христос надає нового значення заповіді любити ближнього, як самого себе: «Як Я возлюбив вас», – каже Він, тобто до останку, до Голгофи, до Хреста і смерті. Невимовне сходження Бога до граничних меж людського приниження, до самої смерті відкриває можливість поєднання смертного і безсмертного, земного і Божественного і складає сутність християнства.

Спокутувальна жертва Христа пов’язана з кінцевою метою, поставленою перед людиною. За християнським вченням, головне призначення кожної людини – «обоження», максимальне наближення до Бога, поєднання з Ним, адже «Бог став Людиною, щоб людина стала богом». Богоподібність людини полягає в її здатності до вдосконалення: «Отже, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 5, 48). У цій істині міститься визнання й виправдання безмежної гідності кожної людської особистості. «Безодня безодню призиває» (Пс. 41,8) – це заклик безодні Бога до безодні людської душі.

У розбурханому, прагматичному, жорстокому просторі Римської імперії виникла і стрімко захопила десятки тисяч людей потреба наслідування новому Ідеалу. Заради наближення до Нього, християни всіх часів йшли на неймовірні, граничні обмеження і навіть на мученицьку смерть. Чому? Пошуки відповіді на це питання – у двохтисячолітній християнській духовній і життєвій практиці, у сотнях томів богословської, філософської, художньої літератури («Не тому ж, що я дурень і фанатик, я вірую в Бога»,– зауважував Ф. Достоєвський).

Однак, найважливішим стало те, що людина вперше відчула можливість і побачила приклад подолання хибного самоствердження власної гордині, зосередженості лише на своєму, як на єдиній цінності, а також відчуженої замкненості, безмежного егоїзму, монотонної одноманітності, самотності, руйнівної агресивності, тобто всього того, що є антиподом любові. У термінах християнства, людина врешті усвідомила спосіб спасіння для вічного життя. Історія людської культури свідчить, що відхилення від цього шляху призводило до колосальних і незворотних втрат у житті як конкретної особистості, так цілого загалу. Повернення на цей шлях завжди сприяло відновленню людини духовної. Таким чином, служіння Христу стало покликом духовної свободи, зверненої до совісті людини.

Велич і сила християнської любові розкривається у Новозавітних текстах. «Немає більше тієї любові, якщо хто покладає душу свою за друзів своїх» (Ін. 15,13). «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє неправді, а тішиться істиною; усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Любов ніколи не перестає, хоча пророцтва існують, – та припиняться, хоч мови існують, – замовкнуть, хоч існує знання, – та скасується!» (1 Кор. 13, 4 – 8). «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любові не маю, – то став я як мідь та дзвінка, або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, знаю усі таємниці й усі знання, коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю – то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, – то пожитку не матиму жодного!» (1 Кор.13,1 – 3).

Так пояснює і тлумачить новий зміст любові апостол народів Павло, звертаючись до язичників і навертаючи їх до віри. Нічого подібного у дохристиянському житті ми не зустрінемо. Це саме та любов, якої навчає Христос, і якою Він Сам є.

Християнська любов – це здатність не тільки відчути в іншому таку ж абсолютну цінність, яка зосереджена у своєму «я», але й поставити інтереси іншого вище власних. Тобто – це любов-самозречення. І якщо навіть під впливом любовного почуття йде нав’язування себе іншому, то така любов, за християнським визначенням, – «для себе», вона не є жертовною, не «заради Христа».

Учень Христа св. апостол Іоанн звертається безпосередньо до апостолів, але у їхній особі до людей усіх часів: «Улюблені, – любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!.. Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас і послав Сина Свого вблаганням за наші гріхи. Улюблені, – коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного. Бога не бачив ніколи ніхто. Коли один одного любимо, то Бог в нас пробуває, а любов Його в нас удосконалилась» (1 Ін. 4,7 – 8; 10 – 12). Отже, не зовнішні прояви, а внутрішній зміст духовної праці, визначає сутність людини.

У Посланні до римлян апостол Павло переконує: «Любов нехай буде не лицемірна, ненавидьте зло та туліться до доброго! Любіть один одного братньою любов’ю; випереджайте один одного пошаною!» (Рим. 12,9-10). «Благословляйте тих, хто вас переслідує; благословляйте, а не проклинайте! Тіштеся з тим, хто тішиться, і плачте з тим, хто плаче! Думайте між собою однаково; не величайтеся, але наслідуйте слухняних, «не вважайте за мудрих себе»! Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добро перед усіма людьми! Коли можливо, якщо це залежить від вас, – живіть у мирі зо всіма людьми! Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь». Отож, як твій ворог голодний, – нагодуй його; як він прагне, – напій його… Не будь переможений злом, але перемагай добром!» (Рим. 12,14 – 21). Давні етичні норми тут змінюються, буденна життєва логіка відступає назад перед духовним повсякденним подвигом, адже так потрібно жити щодня, щомиті.

Проте не робити поганих вчинків, ще не означає вміти любити. Що ж таке жити в любові? І Христос навчає цьому, розповідаючи притчу про доброго самарянина… Від початків християнства пройшло більше двох тисяч років, а Христове навчання складає головний зміст людського життя. І загальні успіхи тут, як стверджує відомий соціолог П. Сорокін, невеликі: зіставлення рівня видобутку і використання енергії з сучасним рівнем етики, показує, що розвиток «енергії любові» знаходиться на стадії кам’яного віку.

Винятковим для всього релігійного досвіду людства є свідчення Євангелія про постійне, терпляче, смиренне служіння Христа людям, за допомогою всієї природи, усього Всесвіту. У християнстві вперше визначається можливість подібного взаємозв’язку між Богом і людиною: Бог особисто навчає людей верховному Божественно-природному Закону – «… хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (Мф. 20,26 – 27). Цей закон суперечить суто природному закону, за яким виживає й панує фізично і матеріально сильніший. Христос дає людській спільноті інший принцип відносин: більший нехай служить меншому з радістю і лагідністю, тому що всякий, хто підносить себе самого, принижений буде, а принижуючий себе піднесеться (Лк. 22,26; 18,14). Усе Євангеліє від початку до кінця демонструє дієвість цього нового закону буття.

Які вимоги, відповідно до християнського вчення, ставить перед людиною Бог, чого Він хоче від неї, якої жертви? Христос дає точну, просту, зрозумілу відповідь: «Милості хочу, а не жертви». У вітхозавітному 50-му псалмі вищою жертвою Богові називається «дух упокорений», «серце смиренне й лагідне». У Новому Заповіті ясно звучить – милосердя, вже як результат роботи смиренного й упокореного серця.

Віра у милосердного Бога, який всього Себе без останку віддав людині: і Свою Божественність і Свою Людяність, дозволила Ф.М.Достоєвському дати таку відповідь матері. котра запитала про виховання свого сина: «Вашій дитині 8 років, познайомте її з Євангелієм, вчіть вірити в Бога … інакше Ви не зможете зі свого сина зробити тонку істоту, у кращому випадку це буде мученик, у гіршому – бездумний летаргічний «успіх», а це ще більш сумно. Вірте мені, Ви не зможете ніколи, ніде, ні в чому знайти щось краще, ніж Спаситель».

Саме поняття «людяність» набуває змісту лише у ранньо-християнський період. Спочатку людяним називають тільки Христа – досконалу Людину, яка не несе в собі гріха. Зрештою, так починають називати людину, яка прагне в усьому наслідувати Христа, і для якої любов і милосердя є вищим законом буття. Завдяки християнству людяність (латинською – «гуманність») стає найважливішим критерієм оцінки людської гідності. Так, вперше в історії теоретично обґрунтовувалась і практично втілювалась проста й велична істина, що людина повинна бути людяною, і саме в цьому вона виявляє себе як вільна особистість. Про силу милосердя говорить у своєму вірші видатний австрійський поет Р.-М. Рільке:

Нет без Тебя мне жизни на Земле:

Утрачу слух – я все равно услышу,

Очей лишусь – еще ясней увижу.

Без ног – я догоню Тебя во мгле.

Отрежь язык – я поклянусь губами.

Сломай мне руки – сердцем обниму.

Разбей мне сердце – мозг мой будет биться

Навстречу милосердью Твоему.

А если вдруг меня охватит пламя,

И я в огне любви Твоей сгорю –

Тебя в потоке крови растворю.

Отже, християнство відкрило особистість і проголосило її вищою цінністю у створеному Богом світі. Цій особистості даровані небачені на землі потенціальні можливості продуктивного саморозкриття і творчих досягнень. Однак, після гріхопадіння людина втратила відчуття власної духовної висоти і значущості. «Біда ваша в тому, що ви самі не знаєте, які ви прекрасні … кожен з вас, якби тільки захотів, зараз би міг ощасливити всіх … могутність є в кожному з вас, але так глибоко прихована, що давно вже стала здаватися неймовірною» (Ф.М.Достоєвський).

В науці характеристика особистості не містить чітких критеріїв, специфіка особистості розглядається з різних позицій. Наприклад, у зв’язку з дослідженням індивідуальної неповторності людини, тобто виокремлюється набір таких якостей і особливостей людини, що відрізняє її від інших. Подібний підхід сама ж наука визначає як «колекціонерський»: особистість розглядається як певна ємкість, куди входить темперамент, характер, домінуючі потреби, інтереси, здібності, схильності тощо. У зв’язку з цим завжди поставало питання про упорядкування багатьох особистісних якостей та побудову певної морально-ціннісної ієрархії.

З 60-х років XX століття ведуться спроби визначити загальну структуру особистості, яка б розумілася як поєднання біологічно й соціально обумовлених особливостей. У кінці 70-х років структурний підхід до проблеми особистості змінився системним, коли було з’ясовано, що особистість можна зрозуміти тільки в системі стійких міжособистісних зв’язків, які опосередковуються змістом, цінностями, сенсом сумісної діяльності для її учасників. Таким чином, в другій половині XX століття психологія впритул підійшла до відкриття духовного виміру особистості. У кожному з підходів акцентується важлива психологічна установка особистості – прагнення набути друге життя в інших людях. В художньо-образній поетичній формі про це говориться так: «Жизнь ведь тоже только миг, /Только растворенье /Нас самих во всех других /Как бы им в даренье». (Б. Пастернак)

В релігійній філософії проблему особистості, як самостійну проблему, вперше було поставлено видатним філософом І.О.Ільїним: «Людина покликана оволодіти своєю душею та її слабостями, звільняти себе зі стану духовної сліпоти і творчо складати свою нову долю перед лицем Божим». На думку І.О. Ільїна, людина як духовна істота, завжди шукає кращого, тому що таємничий голос кличе її до досконалості.

У християнстві маються прямі судження про особистість. Розуміння її витікає з вчення про Трійцю (триіпостасність Бога). Таємниця особистості полягає не у якостях індивідуальної природи, а у здатності «піднестися над собою, бути по ту сторону самої себе». «Кожна особистість, пише філософ В.Лосський, існує не шляхом виключення інших, не шляхом протиставлення себе тому, що не є «я», а шляхом відмови володіти природою для себе; іншими словами, особистість існує в напрямку до іншого… особистість може бути особистістю лише в тій мірі, у якій вона не має нічого того, чим вона хотіла б володіти тільки для себе, виключаючи інших, тобто, коли вона має природу, спільну з іншими… Немає ніякого поділу єдиної природи між Трьома Лицями Трійці: Божественні Іпостасі не є трьома частинами одного цілого … але кожна містить в собі цілісну природу, кожна є цілим, адже вона немає нічого для себе: навіть воля – спільна у Трьох».

Християнська оцінка будь-яких проявів особистості передбачає свободу її морального самовизначення. Свобода усвідомлюється як «здатність особистості до творчого становлення в рамках тих можливостей, які визначені Богом». Хоча все у світі підпорядковано закону необхідності, людина завдяки свободі не підлягає йому остаточно. В її владі змінювати і спрямовувати процес свого формування й розвитку. Користуючись даром свободи, людина визначає смисл процесу свого становлення, обираючи той чи інший спосіб існування. За християнським вченням, свобода – найглибша моральна основа особистості, її виключний привілей і невід’ємний дар.

Можливість вибору надана людині, щоб вона знайшла у своєму внутрішньому світі сили для піднесення над законом справедливості (який «тримав її на ланцюгу») в ім’я вищого закону – прощення, щоб за зло воздати добром. Саме про це йдеться в Нагірній проповіді й інших заповідях Христа. За християнським вченням, особиста етика випереджає соціальну, тому що має ґрунтуватися на милосерді, а суспільний закон – на справедливості. Прикладом є заповідь любити ворогів – один з найважливіших і найдостойніших подвигів: любити людину навіть у спотвореному її вигляді, прощати навіть найбільше зло, що завдано особисто тобі. Вищим ступенем самозречення є здатність не противитися злу насильством, за умови, що це зло спрямоване особисто проти тебе. Однак, коли воно торкається ближніх, то за християнськими вимогами, потрібно зробити все, аби дати йому відсіч.

У виконанні заповідей, тобто в послуху Богові людина розвиває свій дар свободи, який допомагає особистості самовизначитися по відношенню до тих світових сил, що кардинально протистоять одна одній, а саме – до добра і зла. Переступаючи межі морально-недозволеного, людина втрачає дар духовної свободи, стає рабою пристрастей, занурюється у стихію примітивних задоволень. Християнство прийшло у світ як Блага Звістка про повернення людині свободи через подолання згубних наслідків гріха і через любов. «У мене є потреба мати недосяжно високий ідеал віри. І, коли я взявся за Евангеліє, якого ніколи ще сам не читав, – а мені було вже 38 років від народження, – я знайшов для себе цей ідеал», так писав про себе М.І.Пирогов

Духовне становлення людини є одночасно і розвитком її свободи: «Пізнаєте істину і істина зробить вас вільними!» (Ін. 8,32). Для християнства осягнення істини перестало бути грою зацікавленого розуму. Воно набуло гранично серйозного й важливого значення, тому що несло в собі світло спасіння. Християнство виключає абстрактне розуміння істини: Істина втілилася у Синові Божому, Він і є Істина, невід’ємна від справжнього преображення життя людини і світу. Відтак, поняття «істина» вже не могло бути абстрагованим від понять «добро» і «краса». Моральне переживання істини християнство зробило наріжним каменем людської думки.

Пізнання всього того, що робить людину кращою і, відповідно, наближує до Істини, визначається як основа освіти. Сенс освіти вбачається у відновленні цілісності людини, у розвитку всіх сторін її особистості при збереженні ієрархічного трихотомічного (дух, душа і тіло) устрою. Позитивного змісту освіті як такій надає духовна (внутрішня) освіта. Вона полягає у розвитку потреби в каятті, смиренні, моральному очищенні, постійному живому діалозі людської душі з Богом. Для християнина – це шлях стяжання Духа Святого, яким йшли всі подвижники, досягаючи, кожен по-своєму, святості. Така духовна освіта розглядається як домінуючий компонент всієї освітньої справи. «Світло Христове просвітлює всіх» – ці слова літургійної молитви наповнили духовним змістом процес пізнавально-навчальної діяльності і стали основними змістовими категоріями («освіта», «просвіта») цього процесу, вказуючи на головну мету освіти – вести людину до спасіння.

У християнстві життя людини розуміється не як часовий період, закінчений і самоцінний, обмежений рамками земного виміру, воно розглядається в категоріях «вічності», «безсмертя». Віра у спасіння відкрила людям їхню справжню унікальність і неповторність через причетність до вічного й незмінного. Тому в основі християнського виховання лежить мета не розвитку особистості, а спасіння людської душі. Спасіння не відкидає розвитку, але позбавляє його стихійної самоцінності. Поза межами спасіння розвиток розуміється як самореалізація, з притаманним їй розпалюванням пристрастей і плеканням пихи. З християнської точки зору, якщо в основі виховання лежать лише принципи самодостатності людини, освіта переривається, її замінюють процеси соціалізації і професіоналізації. Освітня справа перетворюється на пристосування, яке не передбачає зміни духовного досвіду. Головним результатом освіти у християнстві вважається усвідомлення людиною своєї недосконалості, свого незнання і прагнення до преображення. Освіта й виховання мають відповідати меті самої християнської релігії – зробити людину людиною, зціливши її від моральних і духовних вад і вивести у вічне життя, поєднавши з Богом.

З християнством у світову культуру входить і нове духовне розуміння дитинства та сімейних стосунків. Так, у ставленні до дітей вимагається висока повага і визнання особистої гідності дитини (Мф. 10,15 – 16; 18,4; Мк. 9,42). Батькам заповідується віддана любов у справі виховання своїх дітей, як у притчі про блудного сина. Однак, батьків застерігають від такої любові до дітей, яка заради них

нехтує вищою метою: «Хто любить сина чи дочку більше ніж Мене, не гідний Мене» (Мф. 10,37). Визнається вся важливість тілесно-душевного виховання, але виховання духу вважається вищим ніж розвиток тіла і придбання земних скарбів (Мф. 16,26; 6,19 – 21,33).

Християнська думка приймає все, що народилося поза межами християнства, якщо це не заперечує його сутності. «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем смиренний, – і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо любе, а тягар Мій легкий» (Мф. 11,28-30). Для наближення людини до Абсолюту, християнство використовує все, що є кращого в науці, в мистецтві, природі, житті суспільства, але при цьому наголошує, що Бог завжди на першому місці, а людина на другому, Бог веде – людина йде за Богом, Бог працює – людина співпрацює. Через взаємодію Божої Благодаті і вільної діяльності людини, набуває значення і живе все людське, все – крім гріха.

«Гріх» у його біблійному змісті означає помилку, падіння, відхилення від справжньої мети. Гріх – це нечесність, невдячність, невиконаний обов’язок, невірність, розпуста, невитриманість і взагалі будь-яка нечистота, безчестя, несправедливість.

Сенс морального самовизначення людини полягає у подоланні гріха і зверненні до доброчесності. Тому, з точки зору православної культури, для особистості не прийнятне проповідування себе, хизування людиною, перетворення гуманізму (як абсолютизації людини) на ідола, адже на всіх ланках християнської системи цінностей чільне місце належить Боголюдині, і сама система будується на ствердженні того, що Євангельська мета досягається тільки Євангельськими засобами.

Як підсумок, зазначимо, що християнство відкрило і сформувало нові ціннісні підходи до визначення змісту людського життя і діяльності.

1. У особистісній сфері. Відкрито шлях власного спасіння через подолання гріха, прагнення до духовної досконалості, наближення до образа і подоби Бога-Любові. Водночас було доведено, що для особистості є руйнівним бажання бачити себе центром Всесвіту, проявляти риси егоцентризму і відчуженої замкненості.

2. У соціальній сфері. Вказано на можливість істинного людського єднання. Соборність виникає там, де люди безкорисливо, до самопожертви люблять Бога і ближнього, і в цьому шукають спасіння й удосконалення.

3. В галузі моралі. Усвідомлена необхідність подолання в собі власними внутрішніми зусиллями «вітхої людини». Визначено обов’язок людини слідувати Істині – Христу, подолати протиставлення духа і матерії (подібно до нероздільної Боголюдяності Христа). Відбулося одухотворення й ушляхетнення таких природних явищ людського життя як шлюб, праця, держава, навіть приватна власність, що перетворилася на духовно-службову цінність, і тим перевершила своє економічне та матеріальне значення. Розкрилася велич людини як безсмертної істоти, і людська особистість вийшла за часові межі життя. Ствердилася думка, що світ так влаштований Богом, що в кінцевому результаті переможе добро, а завдання людини зрозуміти зміст битви між добром і злом, визначивши при цьому свою позицію.

4. Християнство, таким чином, усвідомлює людину, суспільство, світ як духовне ціле і прагне пояснити сенс життя людини і зміст історії, універсально обіймаючи найскладніші протиріччя земного буття: між особистістю і суспільством, свободою і державним примусом, смертністю людини і абсолютним змістом її життя, між світом, який «лежить у злі» і необхідністю робити у цьому світі добро.

Методичні матеріали до оволодіння спецкурсом   До лекційної теми 1. Християнська картина світу Особливості християнського віровчення Християнство – світова релігія, яку сповідає найбільша кількість людей – більше 1,5 мільярда населення планети (майже кожний четвертий). Християнство розділено на три конфесії: православ’я, католицизм, протестантизм. Загальна ознака, що об’єднує усі християнські гілки та напрямки, – це віра в Ісуса Христа як Боголюдину, Спасителя світу, Який приніс спокутувальну жертву за гріхи людства, Одвічного Логоса, Другої Іпостасі Божественної Трійці. Свята Трійця – один з основних догматів християнства, згідно з яким Бог Єдиний за своєю сутністю. Він постає у Трьох Лицях – Бог-Отець, Бог-Син (Ісус Христос) і Бог-Дух Святий. Цей догмат було затверджено на двох Вселенських Соборах: Першому – в Нікеї у 325 р. і Другому – у Царграді (Константинополі) у 381 р. Одкровення про внутрішню Божественну Таємницю Трійці сприймається як свідоцтво Божої любові до людини і як заклик до єдності у любові (Ін. 3,16; 4,8;17,21) Наступними найважливішими догматами християнства є вчення про Боголюдяність Ісуса Христа, вчення про Царство Небесне, Друге пришестя Христа, Страшний Суд і спасіння. Християнство кинуло виклик багатьом філософським і релігійним системам. І одночасно воно відповіло на очікування більшості з них. Не випадково один з відомих теологів ХХ століття так визначив його місце в культурі: «Християнство – це не одна з релігій, а це криза усіх релігій». Найсильнішим у християнській духовності є не заперечення, а ствердження, охоплення й повнота. Увесь догматичний зміст християнського вчення вміщено у Символі віри, остаточно прийнятому на Другому Вселенському Соборі. Основні риси християнського світогляду. Християнство не є ідеологією, абстрактною доктриною або застиглою обрядовою системою. Блага Звістка (Євангеліє) увійшла в світ як динамічна сила, яка охопила усі сторони життя, завдяки своїй відкритості по відношенню до всього і у природі і у людині. Єдиний Бог, стверджує християнство, відкривався людині в обох Заповітах і це відбувалося поступово, з урахуванням рівня людської свідомості (Євр.1,1 – 2). Для християнина віра зосереджена в Ісусі Христі. Ним вимірюється й оцінюється усе (Гал.2,20; Об.1,8). Прихід Боголюдини на землю визнається не однобічним Божественним актом, а закликом відповісти на Божу любов (Об. 3,20). Присутність Христа пізнається у церковному житті, а також у самих простих, буденних проявах повсякденного життя. Шануються обрядові форми благочестя. Розмежовується Передання (дух віри та вчення) і «передання» (фольклорні народні перекази з їх різноманітними фантазійними напластуваннями на релігійну тему). Сповідується ієрархічний і канонічний принципи церковного устрою, в них вбачаються властивості структури дієвого організму, який має своє призначення на землі. Основні положення християнського віровчення. Про властивості Бога говорить Святе Письмо. Зокрема, у Євангелії від Іоанна сповіщається, що Він є, був і прийде в майбутньому (О’бявл.1,4). Святий Іоанн Дамаскін дає наступне визначення: «Безмежне Божество й неосяжне і лише одне в Ньому можна осягнути: безмежність і неосяжність». Найголовніші властивості Бога-Трійці відкриті людині – Бог Невимовний, Невидимий, Неосяжний, Вічний, Всезнаючий, Премудрий, Всесильний, Всеприсутній, Святий, Справедливий. Людина не може скласти повного уявлення про Його сутність. Також неможливо знайти слів для визначення у повній мірі смислу і змісту поняття «Бог». Однак, це не означає, що людина позбавлена можливості пізнавати Бога. Християнство вчить, що через Свою безмежну любов до людини Бог не став для неї абсолютно прихованим і не залишив її у темряві. Апостол Павло вказує, що Бог свідчить про Себе благодіяннями (Діян.14,17). Увесь видимий світ, що оточує людей, наголошує християнство, є тим дзеркалом, у якому відобразилася велич Божа. Знання, отримані від спостереження природи, називаються природним богопізнанням. Крім того, є ще й інше знання, більш значуще й досконале, його людина отримала безпосередньо від Бога шляхом надреального одкровення. Воно давалося ще до сходження Христа на землю, через пророків, котрими написані старозаповітні книги. З приходом Христа це одкровення набуло своєї повноти, адже у людини з’явилася можливість не тільки пізнавати істину про Бога, але самій брати участь у Його житті. Намагаючись осягнути таємницю спілкування Бога зі Своїм творінням, отці Церкви розрізняли сутність Бога і Його енергії. Якщо за Своєю сутністю Бог залишається неосяжним, то у Своїх енергіях Він сповіщає про себе, і коли людина відкриває Богові своє серце, вона може ці енергії сприйняти, тобто отримати благодать. Через Божественну благодать людині надається честь обожитися. Обоження не означає набути одну сутність з Богом. Обожена людина стає богоподібною по благодаті, тобто по Божественному дару. У Своїх енергіях Бог дарує людині усе, чим володіє Сам, усю повноту Божественного буття. І лише від духовно-морального стану самої людини залежить те, в якій мірі вона здатна засвоїти ці Божественні дари. Однак, дар завжди залишається невід’ємним даром, тому людина може досягти обожнення. У світлі християнського бачення, Богом починається історія світу і людини. Він знаходитися серед людей, дбає про них, спрямовує їхні зусилля до мети, заради якої ті прийшли у цей світ. Він з’явиться в кінці часів судити людей і основним питанням Страшного Суду буде питання про реалізацію людьми своєї свободи повернутися до Того, від Кого вони отримали своє буття. Ісус перекладається з грецької як Спаситель, а Христос як Помазаник Божий. За християнським вченням, Ісус Христос прийшов на землю для викуплення людських гріхів, прийняв від людей наругу й смерть на Голгофському Хресті, на третій день воскрес по плоті і на сороковий день після Свого тілесного Воскресінн вознісся з Єлеонської гори на небо. Таким чином, Сам Бог став людиною, щоб дати людству конкретну, визначену, відчутну ідею Тієї Особистості, Котру людина називає Богом. Його поява на землі, з точки зору християнства, є центральною подією історії. Вся Біблія обертається навколо розповіді про Христа і про Його обітницю дарувати вічне життя усім, хто Його прийме. Христос визнається християнами віссю і серцем Біблії, а також і всієї історії людства. Ставши одним з людей і заплативши максимальну ціну, за право дати всім свободу бути синами Божими, а не синами гріха і підлеглими смерті Христос приніс дар, який, однак, ще треба вміти прийняти. Згідно християнському вченню, об’єктивно здійснену Богом жертву заради спасіння людей необхідно зробити своєю власною суб’єктивною реальністю через вибір віри, причастя, інші Таїнства. За церковним Переданням, літургія бере свій початок від Самого Спасителя. Цій вищій священнодії був навчений апостол Іаков, єпископ Єрусалимський, названий братом Ісуса Христа, коли Спаситель явився йому після Воскресіння з мертвих. Літургія – це, церковна служба, в якій беруть участь священики й вірячи, вона має свої правила, які склалися ще у IV ст. Однак, містичну силу літургії мова не може зробити зрозумілою на раціональному інтелектуальному рівні. Людина відкриває таїну Божої служби по мірі свого внутрішнього очищення. Кульмінаційною подією літургії є євхаристія – причастя Тіла і Крові Христової (під час молитов дивовижним чином ритуальний хліб і вино перетворюються на Тіло і Кров Христа). Жодне словесне пояснення обряду не може вичерпати

його внутрішнього змісту. Обряд і молитва для віруючих – це не стільки засіб інформації, скільки комунікації – входження людини в духовну реальність.

Головні ідеї християнства. Прагнення позбавитися зла, жага спасіння, повна довіра й відданість людини Богові, віра у те, що Божественна сила орієнтує в життєвих потребах, різноманітних відтінках традицій, здатність бачити присутність Бога у кожній часточці світобудови – все це по своєму виявлялося ще у дохристиянські часи у різноманітних релігіях, зокрема, в індуїзмі, буддизмі, даосизмі, іудаїзмі, пізніше – в ісламі. Однак, у християнстві воно з колосальною силою наповнилося новим змістом і набуло нового звучання, обумовленого проривом Божественного життя в людську буденність, а саме – сходженням Бога на землю.

Людина жадала безсмертя і богоподібності для себе і для світу. Ці прагнення відобразилися в мотивах різноманітних релігійних вчень, у сакральному мистецтві. Таке драматичне протиріччя між відчутною обмеженістю людини і її абсолютними бажаннями було розв’язане за допомогою трьох головних ідей, внесених у світ християнством:

· Бог-Любов;

· богоподібність людини;

· безсмертя людини не тільки духовне, але й тілесне і здатність наслідувати Царство Боже.

Бог сприймався у часи античності як антропоморфна істота. Для язичницьких релігій, наприклад, Він був безособистісним «усім», а для буддистів – «нічим». У християнстві Бог стає Любов’ю, яка дає людині пізнання, свободу, силу і спасіння. За християнським вченням, в любові для людини відкривається перш за все джерело пізнання. Ще цар Соломон говорив, що в лукаву душу премудрість не увійде і не буде перебувати в тілі, яке підкорило себе гріху (Прем.1,4). Той, хто ненавидить, ходить у пітьмі, а розуміє той, хто любить. Люблячи ближнього, людина сама стає любов’ю і приймає в себе Бога-Любов, тобто – істину, світло й розуміння. Це пізнання, отримане від Бога робить людину вільною, вона починає ясно бачити зло, смерть, гріх, ницість і відчуває своє право на обрання між добром і злом.

Однак, людині необхідні ще й сили, аби йти шляхом свободи і добра. Такі сили дає людині Бог-Любов. Поєднуючись з Ним через зусилля молитви, Таїнства, людина перемагає не тільки гріх, але й саму смерть. Проте, чи може поєднатися обмежена смертна людина і безкінечний безсмертний Бог, адже для цього Йому Самому потрібно зійти до людини, стати поряд з нею, олюднитися. У християнстві розвилося вчення про кенозис – применшення, приниження Бога, заради спасіння людини і світу. Воно стало найвищим свідченням Божої любові: не перестаючи бути Богом, Він прийняв на Себе людське тіло, добровільно підкорився законам природи, жив як людина, помер за людські гріхи. Люди отримали можливість бачити Бога на власні очі, споглядати Його божественну Особистість, торкатися Її, тобто підійти до божественного світу настільки близько, наскільки можна це зробити взагалі, залишаючись людиною.

У дохристиянському світі людина мала значення частини роду, держави. В кращому випадку над масою висувалися видатні діячі – полководці, вчені, митці, проте їх цінували не безкорисливо, не як людські особистості, а за їхні таланти, вигідні народові або державі (наприклад, у Периклові греку був дорогий не сам Перикл, а його красномовство, патріотизм). Християнство навчило людей любити і цінувати в людині не її атрибути, не її таланти, а її сутнісне ядро, її душу, незалежно від того, чи прекрасна ця душа талантами, чи ні. Християнство ставилося байдуже до зовнішніх людських досягнень. З точки зору Євангелія, людина може бути навіть обмеженою, негарною, слабкою, фізично ушкодженою, однак – горіти свічкою перед Богом, вести бесіду з янголами. Християнство очистило душу від усього випадкового і показало її безкінечну красу й цінність.

У християнстві стверджується, що всі проблеми людського життя породжуються гріхом, відхиленням від Божественного закону. Христос застерігає від тих вад, що вбивають душу. Якщо людина така велика святиня, то кожна легковажна дія по відношенню до себе або до ближнього є руйнівною, а значить – злочинною. В чому таємниця такої цінності людського «я». В тому, відповідає Євангеліє, що люди є дітьми Божими і належать до роду Божого. Про причетність людини до божества йшлося і в попередні періоди культури, але християнське вчення стало життям і піднесло самосвідомість людини на незнану раніше височінь, воно відкрило людині світлі перспективи майбутнього євангельською заповіддю – будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний.

Євангеліє є Радісною Благою звісткою для кожної окремої людини. Водночас воно веде мову про спасіння всього світу, який страждає разом з людиною. Тому спасіння полягає не лише у визволенні кожної окремої особистості, а й усього творіння: все створене Богом призначене для спасіння – від людини до каменя. Цей новий порядок речей, новий спосіб буття й відношень називається у Євангелії Царством Божим або Царством Небесним. Воно розуміється як внутрішній стан преображеної людини і досягається значними зусиллями особистості. З іншого боку, воно знаходиться поза межами людини, воно поступово народжується у світі, перетворює світ (як закваска тісто), незалежно від індивідуальних людських зусиль. Царство Небесне – це ідеальний Божественний світ, існуючий споконвічно. Маючи бажання, людина здатна увійти в нього з Божою допомогою.

Сила впливу християнських ідей була безпримірною в історії людства. Культура оновилася благодатним духом, який оживив саму субстанцію культури, її справжнє єство, її живу душу. Цей дух дивовижно увійшов у вороже іудейсько-римське середовище, в атмосферу раціональної думки, абстрактних законів, формальних обрядів, змертвілої релігії, жадібно-земної волі і жорстокого інстинкту. В таких умовах культура не могла творитися, вона могла лише вироджуватися. Зрозуміло, що люди такої культури і цивілізація такого укладу не могли прийняти християнське вчення.

Разом з християнством прийшло нове розуміння людської гідності, смислу життя і творчості, обумовлене тим, що людина – образ і подоба Божа. Свобода почала визнаватися як один з найважливіших законів Духа, а гріх – як форма рабства. В процесі боротьби з рабством людині надавалася можливість особливої взаємодії з Духом Святим на основі власних зусиль, спрямованих назустріч Богові (у термінах християнства, – «стяжати» Дух Божий). Така духовна праця відрізняється від хворобливої екзальтації, надуманого піднесення, емоційного захоплення, тобто такого переживання, яке називають станом «принадності» (рос. – «прелести») і судити тут потрібно за плодами Духа.

По-новому осмислювалося людське тіло. Для Платона, наприклад, тіло – «в’язниця душі», а для апостола Павла, відданого традиції Мойсея, тіло – це храм духа. Тіло людини зліплене руками Творця. Бог творить людину за образом Своїм і подобою. Через занепад природного стану, тіло стало недосконалим тому вказувалося на необхідність піклуватися про нього, при цьому повністю відкидався «культ плоті» (1 Кор. 6,19; 1 Тим. 5,23). Вірою в Ісуса Христа стверджувалася святість людської любові, за умови, що вона поєднана з відповідальністю, а також святість сім’ї та шлюбу (Бут. 2,18,23 – 24; Мф. 19,5). Свідоцтвом віри в світі, з точки зору християнства, є служіння і дієва любов (1 Кор. 13).

Світова історія сприймається християнством як поступовий процес, який через випробування, катастрофи і боротьбу підноситься до майбутнього надісторичного Царства Божого. Водночас, говориться, що Царство Боже починається вже у сьогоденні і може запанувати «всередині людини». Християнство відкидає концепцію «історії, яка не вдалася», тобто переконання, за якими правда Божа потерпіла на землі суцільну поразку (проти цього свідчить Об’явлення 20, 1 – 6). До настання Судного Дня, людина покликана трудитися на благо інших, створюючи царство добра, Град Божий. За християнським вченням, Суд почався, з того моменту, коли Христос вийшов на проповідь. Посмертна доля душі сприймається як тимчасовий, недосконалий стан, який в майбутньому зміниться й відновиться загальним воскресінням та преображенням (Дан. 7,13; Ін. 5,28; Рим. 8,11; Об. 20,11 – 15).

Вчення про походження зла і про гріх як розвиток зла. Зло в людини пояснюється не її недосконалістю чи пережитками «звіриної природи», а реальним існуванням у всесвіті метафізичного персоніфікованого зла. В книзі Іова говориться, що не з праху виходить горе і не з землі виростає біда (Іов. 5,6). Бог – творець усього, не творить зла, тому що Він – джерело всілякого блага. Він лише попускає злу бути у світі до того часу, який відомий тільки Йому. Звідки взялося зло? Святе Письмо у тій своїй частині, де розповідається про шість днів творення (Шестоднів), вказує на джерело зла: спочатку Бог з нічого створив небо, тобто духовний невидимий світ і янголів – безтілесних і безсмертних духів, обдарованих розумом, почуттями, волею й могутністю («янгол» – дослівно – «вісник»). Вони відрізняються один від одного за рівнем досконалості і за родом свого служіння Богові і складають ієрархію небесних служителів, де кожен янгол виконує своє призначення. Тому, крім янголів, є також вищі небесні чини: архангели, херувими, серафими й інші.

Від початку всі янголи були створені добрими, бо Сам Бог є Абсолютним Добром. Проте, один з найвищих і наймогутніших янголів Денниця загордився своєю силою і захотів стати як Бог. Вперше обравши і вчинивши зло він відмовився від любові до Бога, відпав від джерела любові, блага, добра, ставши натомість джерелом зла й темряви. З того часу, вчить християнство, він поставив собі на меті обманювати й залучати людину до протистояння Богові, спонукаючи її порушувати дані Богом заповіді.

Денниця продукує зло: задумує і діє відповідно до свого задуму, настільки, наскільки це попускає Бог. Реалізувавши свою волю проти Бога злий янгол назавжди втратив свободу вибору: з того моменту, як він за власним бажанням відпав від добра, він може перебувати лише в царині зла, не маючи вже свободи вибору.

З цієї причини на небі відбулася велика битва: злий янгол і ті, кого він спокусив, протиставили себе силам світла. Добрих янголів очолив архангел Михаїл (названий за це архістратигом). Гучно промовивши: «Хто рівний Богу? Ніхто, крім Бога!», архангел Михаїл скинув з неба проклятого Богом Денницю разом з іншими янголами-зрадниками. Усі вони стали уособленням зла, темними духами. Головний з них отримав назву диявола (дослівно – «наклепник») або сатани (дослівно – «противник» Бога і всього доброго).

Сили злоби були скинуті у темряву, у місце вічного прокляття – у пекло. Там вони, згідно з християнським вченням, визнавши своє безсилля перед Богом, мучаться злобою, намагаються підступністю і хитрощами спокусити кожну людину, навіюючи їй облудні думки і злі бажання, жадаючи погубити її. Так безсмертна душа людини опинилася в центрі боротьби світлих і темних сил. Ф.М.Достоєвський про це сказав дуже точно: «Бог і диявол борються між собою і полем цієї битви є серце людини».

Злом у християнстві називається все, що робиться проти Бога, порушує Його святу волю. Зло є наслідком свободного вибору ангелів і людини. Відповідальними за те, що зло увійшло в світ, стали янголи, а за те, що зло живе й поширюється в світі – людина: маючи свободу обирати, вона замість добра обрала зло, хоча сама не була винахідником зла. Отже зло – це зловживання свободою, дарованою Богом своїм творінням.

Через гріхопадіння (як віддалення від Бога) утворилася тріщина в спілкуванні людини з Богом і, як наслідок, ворожнеча в спілкування між людьми. Агресивне ставлення один до одного характеризує всю наступну історію людства. Відсутність спільного звернення до Бога позбавила людей єдності і примусила замкнутися в оболонці самотності та індивідуалізму. Людина, призначена для поєднання видимого творіння з Богом потягла за собою всю світобудову. А світ, втративши зв’язок з Богом, став ворожим до людини. Тому вона примушена боротися за своє існування і підкорювати природу. В результаті таких взаємовідносин з оточуючим світом народилася технократична цивілізація.

Після гріхопадіння людина вперше відчула, що втратила свою богоподібність. Вона почала олюднювати світ, у який потрапила через власний гріх. Духовне бачення погіршилося і з’явилася необхідність створювати штучне середовище символів, вторинну реальність, тобто світ культури, де Бог вже сприймався як щось далеке, чуже і навіть вороже. Крім того, відбувся розкол у самій людині – розкол душевного почуття і розуму, внаслідок чого сталося відчуження від самої себе. Тому потреба в «самопізнанні» стане однією з фундаментальних духовних потреб людини, а також і одним з головних завдань культури. З точки зору християнства, культура твориться людиною, а релігія ставить людину перед лицем того, що знаходиться по іншу сторону культури, за межами людської реальності.

Для викорінення зла Бог дав людям через пророка Мойсея є Закон (Десять заповідей). Закон вказав межу, яку людина не повинна заступати, якщо вона хоче уникнути тотального панування зла. При цьому критерієм поведінки людини ставали не її особисті мінливі уявлення про добро і зло, а вірність Богові, Який дав Закон. Крім того, кожен, хто намагався виконати Закон, пересвідчувався у надмірній зіпсованості своєї природи, не вкоріненої в добрі і схильної до зла, адже виконувати Закон було надзвичайно важко. Органом, що відрізняє добро і зло, спонукає людину до добра, а також засобом протистояння злу є совість. Вона була притаманна тим, хто ще не знав Закону. Однак ні совість ні Закон не могли убезпечити людину від наслідків гріхопадіння і прояву зла: ушкодженою стала сама людська природа. У християнстві ясно висловлено думку, що подолати зло, смерть, хвороби власними зусиллями, людина не може. Тільки втручання Бога, Його допомога дає людині спасіння. Християнське вчення тому і не пояснює детально природу зла, щоб легше було з ним боротися (зокрема, у Біблії не описано саме повстання і падіння ангела Денниці).

Отже, зло, як вже згадувалося вище, коріниться не у містичних великих «законах світобудови», а у таємницях свободи, в «маленькій» свободі людини. Людина приходить у світ, який є ще добрим і прекрасним, але у який вже прокралося зло. Саме по собі зло не діє – воно лише паразитує на житті й добрі, і спокушуючи людей, отримує владу в світі.

Християнська етика. Звільнивши людину від насильства колективу, давши їй можливість моральної свободи і силу для здійснення цієї свободи християнство піднесло людську гідність на недосяжний для язичницького світогляду рівень. Воно стало критерієм для переоцінки попередніх моральних цінностей. В основу взаємовідносин між людьми було покладено не насильство, не регламент зовнішніх дріб’язкових приписів, а любов. В цьому відношенні християнство дало культурі новий імпульс. Проте, жодне суспільство ніколи не було повністю християнським, і навіть найкращі представники християнської культури знаходилися лише на шляху до ідеалів Євангелія, які завжди випереджали людство. Навіть для святих подвижників, за їхніми ж свідченнями, заповіді християнства були даром Божим і способом відновлення за допомогою благодаті людської немічності й недосконалості.

Дотримуватися справжнього християнського способу життя – подвиг, який вимагає постійної внутрішньої боротьби людини з самою собою (за чистоту думок, бажань, вчинків). У боротьбі з гріхом вона не завжди перемагає, а частіше підкорюється темним демонічним силам, які знаходять шлях до надр її серця через гординю, пристрасті. Людина з власної волі відкриває себе впливу темних сил, тому й спостерігається постійне зниження духовного рівня, моральна переорієнтація, зміна інтересів, деградування людського в людині.

Біблія закінчується Об’явленням (або Одкровенням, Апокаліпсисом), де говориться про те, що на межі людської історії встановиться не Царство Христа на землі, а царство антихриста. Християнство єдина в світі система поглядів, яка з самого початку попереджає про те, що ця релігія немає тріумфального кінця. Земна історія завершиться не ствердженням Христового Царства, а владарюванням антихриста, тобто, в межах земної історії, шлях людства закінчиться не в Царстві Христовому, а в царстві антихриста. Це «царство» визріває в структурах людської історії століттями, і поступово складатиметься в той спосіб життя та мислення, який позбавлятиме людину її головної нагальної свободи: свободи вибору з Христом вона чи ні. За таких умов, само поняття «життя з Христом» ставатиме безрелігійним символом і набуватиме значення виключно етичного або навіть політичного регулятора. Бути християнином означатиме бути просто «доброю людиною», слово «християнин» буде неухильно втрачати свій зміст, релігійне життя людини заплутуватиметься.

Видатний філософ І. Ільїн, аналізуючи причини духовної деградації ХХ століття, зобразив страшні наслідки у майбутньому через ухилення від християнських цінностей: люди поступово перенесуть мету свого життя з внутрішнього світу у зовнішній. Матерія стане перемагати, духовність знеціниться, все почне зводитися до земного на землі; небесне вже не захоплюватиме ні поглядів ні серця. Механічні тенденції візьмуть гору над органічними. Розум виключить з культури споглядання, віру, молитву і зробить спробу їх скомпрометувати. Вчення про класову ненависть ви тіснить вчення про любов, серця вичерпаються, глибина обміліє, розум відкине щирість і перетвориться на хитрість. Зміст життя стане несуттєвим, почнеться гонитва за беззмістовною формою. Через це у філософії запанують пусті абстрагування, у науці на перший план висунуться формальні прийоми, юриспруденція також знесилиться і стане задихатися від формалізму. Зовнішнє, формальне, показне, чуттєве завоює й наповнить майже всі види мистецтва, наявність змісту буде визнана зайвою, воля до художньої досконалості майже зникне. Без цієї волі до досконалості культура неможлива.

Згідно з християнським світобаченням, усе зовнішнє, матеріальне, чуттєве само по собі не має безумовної цінності і виправдання перед лицем Божим. Воно не відкидається, але є тільки можливістю духа і вдосконалення (як сосуд для дорогоцінної рідини). Внутрішнє, сокровенне, духовне вирішує питання про гідність зовнішнього, явного, предметного. З точки зору християнства, моральний стан людини оцінюється не стільки на основі її зовнішньо позитивних і корисних дій, скільки за внутрішнім настроєм душі і серця. Твір мистецтва цінується не тоді, коли він вирізняється ефектністю, оригінальністю естетичної матерії, а тоді, коли він відповідає сокровенному духовному предмету. Зовнішня точність наукового опису є тільки початком істинного знання, право і держава життєздатні лише тоді, коли на висоті перебуває жива правосвідомість людей. Усі господарські питання розв’язуються не зовнішньо, а зсередини – через виховання у людей потреби у братстві й справедливості.

Дух християнства – це дух любові. Христос вказав на любов як на першоджерело творчості і культури. Любов протиставляється абстрактному розуму, черствій волі, холодній уяві, земній хтивості. Однак, підкорюючись любові й насичуючись нею, усі ці властивості оновлюються: думка, що рухається любов’ю, стає силою розуму і дає справжнє знання; воля, народжена з любові, стає совісною, шляхетною волею і перетворюється на джерело справжніх героїчних вчинків; уява втрачає свій холод, перестає бути довільною, байдужою грою, а загоряється духовним вогнем і починає справді бачити й творити; земна хтивість (яка у буденному житті називається любов’ю, але не є такою), пройнята любов’ю перестає бути елементарною пристрасною одержимістю і починає жити за духовними законами.

У світлі християнського вчення, культура починається з любові і створюється любов’ю: любов до Бога – це джерело віри; шлюб набуває сенсу тільки через любов; любов до предмету, який вивчається, надає змісту науці, і вона – вже не пуста, жадібна зацікавленість або розумова гра, а духовна діяльність, спрямована на пошук істини. Християнство не приймає черствої благодійності, не насолоджується абстрактним, відстороненим від духовного предмету, холодним, бодай і яскравим мистецтвом, не очікує розв’язання соціальних питань за допомогою класової ненависті або хитро розрахованих інтересів. Навіть у політичне життя воно вносить начала любові – любові до батьківщини, до нації, держави; вимагає милості від суду; людяності у ставленні до дитини, немічної людини; вміє співчувати жорстокому злочинцю й жаліти його, адже «кожен, хто любить народжений від Бога і знає Бога» (1 Ін. 4,7).

За християнським вченням, у людини є особлива не примусова сила духовного, сердечного споглядання, що дає можливість бачити Бога і пізнавати усе Божественне в світі. Цю силу споглядання християнство подарувало й заповіло усій людській культурі. Нею здобуваються найвищі благодатні синтези в науці, вона творить будь-яке істино художнє мистецтво, нею здійснюються усілякі совісні дії, з неї виростає правова інтуїція. Сама по собі вона є молитовним зверненням до Бога. Тому можна сказати, що християнство заповіло людям будувати культуру на основі молитви, постійно перебуваючи у молитовному спогляданні.

У християнстві стверджується дух живого творчого змісту, а не форми як такої. Домінуюча над усім форма не визнається цінністю. Якщо вона позбавлена духовної наповненості і не освячена нею, то стає пустою й беззмістовною. Форма не заперечується, а наповнюється живим і глибоким змістом духу, так що вже перестає бути «формою», а є живим способом змістовного життя, благочестям, художньою довершеністю, знанням, правотою – усією повнотою і багатством культурного буття. Відтак, формалізація та механізація культури входять у протиріччя з християнським духом.

На величезну висоту християнство піднесло тему вдосконалення. Зразком досконалості є Бог і саме цією досконалістю вимірюються усі життєві справи й обставини. Дух християнського вдосконалення навчає відрізняти «те, що подобається, дарує насолоду», «є приємним, корисним» від того, що дійсно є хорошим, гарним, що є об’єктивно досконалим – і саме тому постає як істинне, моральне, художнє, справедливе, героїчне. Навчившись розрізняти ці два ряди цінностей, людина обиратиме досконале, служитиме йому, берегтиме й захищатиме його, навіть ціною життя. Християнин не тільки обирає досконалість, він бачить своїм обов’язком постійно вдосконалюватися самому: звідси в нього з’являється живий досвід гріха і відчуття особистої недосконалості, тому він засуджує себе, звинувачує, приносить каяття, очищується і у кожній справі, в кожному власному вчинку жадає досконалості, прагне до неї.

Таким чином, християнству притаманний особливий дух відповідальності, самозасудження, каяття, дух дисципліни, працьовитості, чесності, володіння собою, подвигу. Людина звертається до Бога, до Божої справи на землі, і ця справа стає предметом служіння, тому і життя і справи стають предметними. Цей дух предметності християнство вносить в усю культуру – в сімейне життя, виховання, працю, суспільне життя, господарство, політику, мистецтво, науку.

Спрямованість християнської моралі. «Чим вища релігія, тим важче людині засвоїти її» (Томас Еліот). Духовність, яка знайшла своє вище втілення у Євангелії, не принижуючи розуму показує, що раціональне пізнання має межі. Ця духовність припускає осмислення досвіду, дає критерії для розмежування добра і зла. Творець заборонив людині вживати плоди з Дерева пізнання добра і зла. У Біблії це Дерево не символізує лише моральні поняття. Тут, «пізнати» – означає володіти, а «добро і зло» – ідеома, яка означає усе створене. Мова йде про претензії людини панувати над світом незалежно від Бога, розпоряджатися ним на свій розсуд. В тому числі – самочинно будувати етичні принципи. Це, за Біблією, й означає бажання «бути як боги». Відповідно до християнського вчення, в людині після зради Богові почали переважати самість, свавілля, облудне самоствердження.

Апостол Павло показує, що трагедія Адама повторюється в кожній людині і цю прабатьківську недугу людства можна подолати за допомогою розвитку в собі рис богоподібності. Цей процес складний і сповнений драматизму, адже через закладений в людині дар свободи, вона може спрямовувати свою духовність і у бік зла (слово «дух» у Біблії деколи використовується і в негативному значенні). Тому Біблія приділяє так багато уваги боротьбі між духом корисливої самості і духом відкритості до Бога і Його Заповіту.

Пророки заповідали любити Творця усім серцем і ближнього як самого себе. Ці фундаментальні основи етики освячені, закріплені і поглиблені в Новому Заповіті. У сфері моральній він продовжує пророків, хоча Христос відхилив чимало визнаних у древності етичних норм. Зокрема, це стосується клятви і обов’язку «священної помсти». Юридичному правилу справедливості «око за око» Він протиставив вміння прощати. Свою заповідь про вищу любов, яка доходить до самозречення, Христос називає «новою». Його заповіт «зректися себе» спрямований проти зосередження гріха – егоцентризму. Впродовж історії люди, формально приймаючи християнство, нерідко викривлювали його моральний зміст, перетворюючи Благу Звістку про любов на знаряддя соціального й духовного придушення.

Основні положення євангельської етики прояснюються, якщо підійти до неї у світлі розповіді про три життєвих шляхи, запропоновані Христу дияволом, і безумовно засуджені Ісусом. Перший шлях – «перетворити камені на хліби» – має ґрунтуватися на обіцянці матеріальних благ. Отримавши їх, людина заживе у спокої та щасті. Ця спокуса є постійним супутником людства, вона тим більша, чим кращим у матеріальному відношенні є життя. Відповідь Христа – «не хлібом єдиним буде жити людина». Необхідність «хліба» визнається, однак, важливим є не тільки він. Людина, захоплена всепоглинаючою гонитвою за матеріальними благами, втрачає щось набагато важливіше, стає ненаситною.

Християнству не властивий однобічний спіритуалізм. Воно вчить, що любов до ближнього передбачає піклування про матеріальні потреби. Один з християнських містиків говорив: якщо ти, споглядаючи таємницю Всевишнього, піднісся духом на «сьоме небо», а поряд з тобою – людина, яка потребує їжі, зійди з «сьомого неба» і нагодуй її. В усі часи церковні общини і монастирі турбувалися про «хліб», про справи практичного милосердя. Спокуса полягає в абсолютизації матеріального, коли людина, за висловом М.Бердяєва, шукає не смислу життя, а лише благ життя. Відплатою за це стає споживацтво, зростання егоїзму, зубожіння почуттів, спустошеність.

Християнська аскетика спрямована на розвиток в людині її духовного ядра, що неможливо без контролю над інстинктами. Приборкуючи їх, аскетика зміцнює в людині ті начала, які відрізняють її від тварини. Вимогою посту Євангеліє не засуджує і не принижує «плоть». Освячуючи плоть, природу, матеріальний аспект життя, християнство вказує на першість вищого, духовного начала.

В другій спокусі сатана запропонував Христу завоювати схильність людей владою, яка б піднеслась над законами природи. Біблія вчить – людина покликана «панувати» над природою. Однак, коли ця влада стає самоціллю, коли вона здійснюється автономно, лише заради самоствердження і не супроводжується духовним вдосконаленням, вона стає руйнівною. Принижена природа мститься за себе. Втрачаючи духовні цілі, людина втрачає контроль над силами природи, які намагалася підкорити.

Технічна цивілізація починається з завдання зробити життя більш зручним і створити побут гідний людини. Коли ж засоби витісняють мету, люди стають додатком мертвої «еволюції машин», що загрожує тотальною дегуманізацією. Техніка – це людський спосіб пристосовуватися до оточуючого середовища. Проте, коли в житті головне місце починають займати пристосовницькі функції, людина фактично стрімко повертається назад в царину тварин і рослин. Техніка, яка сама по собі є нейтральною, перетворюється на троянського коня, що приховує в собі небезпеку загибелі.

Третя спокуса пов’язана з іншою формою насильства – людини над людиною. Богоподібність людини проявляється в дарі свободи. Особистої свободи. Духовне становлення людини є одночасно і розвитком в ній свободи. Тому Благовістя Христа залишало за людиною право на вибір, не нав’язувало Істину, прийняти яку потрібно лише свободним актом волі. Влада насильства керує тваринними зграями. Спокуса поступитися цим біологічним законам життя означає регрес, повернення від людського до звірячого.

Євангеліє встановлює новий принцип взаємовідносин: хто хоче бути першим, нехай буде слугою, визнається лише одна влада – влада любові і служіння. Отже, християнство вказало шлях пізнання добра і зла, і тепер сама людина мусить відповідати за прийняття хибних рішень. Місце християнських надбань у сфері етики І.-В.Гете визначив так: «Нехай духовна культура невпинно йде вперед, нехай природничі науки безперервно зростають в ширину і в глибину, нехай дух людський охоплює все більш і більш широкі горизонти, – височини моральної культури християнства, яка осяває нас з Євангелія, ми ніколи не перевершимо». Євангеліє стало джерелом найкращого в людській особистості.

Вчення про тимчасове й вічне. Людина, у християнському розумінні, створена для Вічності. Для входження в неї потрібно відмовитися від егоцентризму, від звички усе міряти по собі. Необхідно свій життєвий центр віднайти поза межами себе. Тоді людина буде боятися не за себе, а за свою вірність Істині.

Християнство відкриває новий вимір змісту

Date: 2015-12-11; view: 1057; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию