Список літератури до курсу

Питання для поточного контролю (контрольна робота)

1. З яких книг складається Біблія?
2. Яка частина Біблії є головною для християн? Дайте їй характеристику?
3. Назвіть основні церковні Таїнства. В чому їх зміст?
4. Яким є внесок християнства у розвиток особистості?
5. Що таке канон у сакральному мистецтві (християнський контекст)?
6. В чому полягають особливості храмового мистецтва?
7. Мова як сакральна цінність?
8. Зміст християнського виховання?
9. Християнство і наука.
10. Річне коло християнських свят як втілення Бога-Слова.
11. Декалог.
12. Хто такі пророки?
13. Відповідно до християнського вчення, в чому сутність порятунку людей від вічної загибелі?
14. Згідно Біблії, чому Бог створив людину за образом і подобою Своєю?
15. Охарактеризуйте структуру Біблії.
16. За біблійним вченням, що є основою людського життя?
17. В чому сутність християнського вчення про зло і про гріх?
18. В чому виявляється нерозривність Старого й Нового Заповітів, а в чому є принципова різниця між ними?
19. Чому свято хрещення Ісуса Христа називають також святом Богоявлення?
20. Чому Ісус Христос повчав притчами
21. Як пояснити, що після Воскресіння Христового смерть більше не має влади над людиною
22. Що вимагає від людини чернече життя і чому воно не може бути примусовим
23. Що лежить у основі канонізації
24. Що пов’язує богословська традиція з особою Давида? Що він залишив після себе?
25. Хто такий Предтеча і в чому полягає його місія?
26. Чому святитель Миколай так вшановується у всьому християнському світі?
27. У чому найголовніший подвиг свв. Кирила і Мефодія?
28. Чому княгиня Ольга і князь Володимир названі рівноапостольними?
29. Чому преподобний Антоній жив у печерах?
30. Яким чином поєднується заповідь «не убий» з військовою службою і захистом Батьківщини?
31. У чому полягає подвиг преподобних Антонія і Феодосія Печерських?
32. Як розташовуються ікони в храмі?
33. Чим відрізняються перехідні і неперехідні свята?
34. Що є знаряддям християнського спасіння?
35. Чим відрізняється іконо шанування від ідолопоклонства?
36. Як розуміє любов християнство?
37. Чому для християн так важливо, щоб сім’я освячувалася Богом?
38. В чому значення посту?
39. Як у християнстві розуміється смерть?
40. Як у християнстві пов’язуються поняття «свобода» і «благочестя»?

2. Догмат – це:

а) сукупність обрядів;

б) основне положення віровчення;

в) релігійний напрям;

г) різновид сучасних релігійних організацій;

д) форма вірувань.

3. Перша заповідь Одкровення Декалога?

а) заборона на вбивство;

б) ствердження єдинобожжя;

в) вимога вшанування суботи;

д) заборона ідолопоклонства

4. В якому році хрестив киян святий рівноапостольний князь Володимир Великий?

а) 907;

б) 988;

в) 1000;

г) 1010;

д) 1056.

5. Автор одного з канонічних Євангелій:

а) апостол Петро;

б) апостол Павло;

в) апостол Іоанн;

г) апостол Яків;

д) апостол Фома.

6. Що таке есхатологія?

а) Таїнство причастя в християнстві;

б) спілкування з духами;

в) вчення про кінець світу;

г) залучення до своєї віри інших людей;

д) Таїнство хрещення у християнстві.

7. В якому році стався розкол у християнстві на католицизм та православ’я?

а) 325:

б) 1011;

в) 1054;

г) 1517

8. В якому році і де відбувся І Вселенський Собор?

а) у 125 р.; а) у Нікеї;

б) 65 р. до н. е.; б) у Константинополі;

в) 313 р.; в) у Ефесі;

г) 325 р.; г) у Труллі;

д) 31 р. д) у Фесалоніках.

9. Що таке миропомазання?

а) відвідування святих місць;

б) місіонерська діяльність;

в) одне з головних християнських свят;

г) одне з головних Таїнств у християнстві.

10. Що у перекладі з грецької мови означає слово «апокаліпсис»?

а) блага звістка;

б) одкровення;

в) проповідь;

г) воскресіння;

д) спасіння.

11. Що таке євхаристія?

а)Таїнство причастя в християнстві;

б) місіонерська діяльність;

в) відвідування святих місць;

г) Таїнство хрещення в християнстві;

д) одна з молитов.

12. Час виникнення християнства:

а) ХІІ ст. до н. е.;

б) VІ ст. до н. е.;

в) І ст. н. е.;

г) VІІ ст. н. е.

13. Місце зародження християнства:

а) на Аравійському півострові;

б) в Індії;

в) в Єгипті;

г) в Палестині.

14. Один з авторів послань апостолів, включених до Нового Завіту:

а) апостол Фома;

б) апостол Павло;

в) апостол Філіп;

г) апостол Андрій;

д) апостол Матвій.

15. Особливістю віровчення в католицизмі є:

а) догмат про творення Богом світу;

б) догмат про сходження Духа Святого від Бога Отця і від Сина (Христа) – філіокве;

в) догмат про народження Христа від Діви;

г) догмат про воскресіння Христа на третій день;

д) догмат про воскресіння з мертвих.

16. Що таке целібат?

а) вчення про нескінченність світу;

б) ототожнення Бога і природи;

в) залучення до своєї віри інших людей;

г) безшлюбність духовенства

17. Як називають голову Помісної православної Церкви?

а) митрополит;

б) диякон;

в) кардинал;

г) пресвітер;

д) патріарх.

18. Головне релігійне свято християн східного обряду:

а) Благовіщеня;

б) Пасха;

в) Стрітення;

г) Вознесіння;

д) Святого Василія.

19. Чому вівтар православного храму зорієнтований на схід?

а) там сходить сонце;

б) там знаходиться Голгофа і Гроб Господній;

в) немає пояснення, бо випадково склалася така традиція;

г) так вирішили представники духовенства;

д) для зручності.

20. Що означає слово ортодоксія?

а) древність;

б) православ‘я;

в) консерватизм;

д) догматизм.

21. Таїнство православної церкви:

а) поховання;

б) заручини;

в) повноліття;

г) священство;

д) народження.

22. Що таке екуменічний рух?

а) боротьба за віру в християнстві;

б) прагнення об’єднати сучасні християнські конфесії;

в) залучення людей до християнської віри;

г) діалог віруючих та атеїстів;

д) відвідування святих місць.

23. Абсолютна релігія за систематизацією Г.-Ф. Гегеля

а) іслам;

б) іудаїзм;

в) християнство;

г) буддизм.

24. Що таке лавра?

а) сад біля храму;

б) великий чоловічий монастир;

в) храмова бібліотека;

г) дім єпископа.

25. Яке місце у Європі називають монастирською державою?

а) Києво-Печерські схили;

б) Соловецький острів;

в) гору Афон;

г) Каппадокійські печери.

26. Яке свято називають «Святом свят»?

а) Різдво;

б) Пасху;

в) Покрову;

г) Трійцю;

д) Вознесіння.

27. Яке з чотирьох Євангелій було спочатку написане єврейською мовою?

а) Євангеліє від Матфея;

б) Євангеліє від Марка;

в) Євангеліє від Луки;

г) Євангеліє від Іоанна.

Список літератури до курсу

11.1. Підручники і посібники

11.2. Довідникова література: словники, енциклопедії

10.3. Першоджерела і святоотцівська література

10.4. Основна література

1. Алексеев А.А. Место Острожской Библии в истории славянского текста Священного Писания // Острожская Библия: Сб. статей. – М., 1990.

2. Барская Н.А. Сюжеты и образы древнерусской живописи. – М., 1993.

3. Библия и шедевры мирового изобразительного искусства / Подгот. Т.И. Диденко: Об-во «Знание». – К., 1991.

4. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі: У 4-х т. – К., 1989.

5. Вагнер Г.К. Канон и стиль в древнерусском искусстве. – М., 1987.

6. Влодек П., прот. Закон Божий: Посібник для недільних шкіл та сім'ї. –, 1994.

7. Восточно-христианский храм. Литургия и искусство // Сост. А.М. Лидов. – СПб., 1994.

8. Горський Н.С. Святі Київської Русі. – К.: Абрис, 1994.

9. Еремина Т.С. Мир русских икон и монастырей: История Предания. – М., 1998.

10. Зеньковский В. Основы христианской философии. Проблемы воспитания в свете христианской антропологии. – М., 1993.

11. Іларіон, митрополит (Іван Огієнко) Як поводиться в Божому Храмі: підручна книжка для укр. молоді та для широкого громадянства. – К., 1993.

12. Іларіон, митрополит (Іван Огієнко). Життєписи великих українців. – К.: Либідь, 1999.

13. Кара-Васильєва Т. Літургійне шитво України ХVІІ-ХVІІІ ст.: Іконографія, типологія, стилістика. – Львів: Свічадо, 1996.

14. Кирил, Патріарх Московський і всієї Русі. Слово пастиря. – К.,2009.

15. Клеман О. Истоки. Богословие отцов Древней Церкви. Тексты и комментарии. – М., 1994.

16. Кузик Б.М., Литвин Л.І. Джерело духовності – К., 2008.

17. Кузик Б.М., Литвин Л.І. Благовіст – К., 2008.

18. Культура Византии IV– перв. пол.VІІ в./ Под ред.З. Удальцовой, С.Аверинцева. – М., 1984.

19. Культура Византии втор. пол.VІІ–ХІІ в./Под ред. Г. Литаврина, С. Аверинцева. – М., 1989.

20. Лазарев В.Н. История Византийской живописи: В. 2 т. – М., 1981.

21. Ломачинська І. Православне черництво і козацтво в ХVII – XVIII ст. // Людина і світ. – 1999. - № 5. – С. 20-24.

22. Ломачинська І. Просвітницька діяльність київських монастирів // Київська старовина. – 1997. – 3 6. – С. 132-141.

23. Монастирська книгодрукарня як фактор національної культури // Українська церква між Сходом і Заходом. – К., 1996. – С. 135-151.

24. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. – К., 1997.

25. Нямцу А.Е. Новый Завет и мировая литература. – Черновцы: Черновицкий гос. ун-т, 1993.

26. Плетнев А.А., Кравецкий А.В. Церковно-славянский язык. – М., 1996.

27. Православная икона. Канон и стиль. – М.: Паломник, 1998.

28. Святитель Лука (Войно-Ясенецкий). Наука и религия. – Троицкое слово, 2001.

29. Топоров В.Н. Святость и святые в русской духовной культуре: В 2-х томах. – М., 1996.

30. Трубецкой Е.Н. Умозрение в красках. – М., 1992.

31. Українське сакральне мистецтво: традиції, сучасність, перспективи: Матеріали міжнародної наукової конференції. – Львів: Свічадо, 1994.

32. Формування основ. християнської моралі в процесі духовного відродження України: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конфер. – Острог, 1995. – Кн. 1-2.

33. Четьи Минеи святителя Дмитрия Ростовского (будь-яке видання).

10.5. Додаткова література

1. Абрамович Д.І. Києво-Печерський Патерик. – К.: Час, 1991.

2. Алпатов М.В. Андрей Рублёв. – М., 1972.

3. Антоний (Сурожский), митр. Человек перед Богом. – М., 1995.

4. Вздорнов В.И. Феофан Грек. Творческое наследие. – М., 1983.

5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К.: Освіта, 1992.

6. Давыдова Н.В. Евангелие и древнерусская литература. – М.: Мирос, 1992.

7. Духовні бесіди за словами святих отців православія / Укл. схимамонахиня Екатерина. – К. 1999.

8. Ильин И.А. Основы христианской культуры. Собр. соч.: В 10 т. – М., 1993. – Т. 1.

9. Кабанець Є. Печерна аскеза: Походження печерного затворництва на Русі в контексті загальної історії християнського чернецтва // Людина і світ. – 1999. - № 3, 4. – С. 49-55.

10. Кальниш Ю. Соціальна і гуманітарна роль Церкви в українському суспільстві // Вісник УАДУ при Президентові України. – 2000. № 1. – С. 166-174.

11. Люїс К.С. Проблема страждання. – Львів: Свічадо, 1998.

12. Мень А. История религии. Т.2: Пути христианства: Уч. пособие для учащихся. – М., 1999.

13. Ничипоров Б.В. Введение в христианскую психологию. – М., 1994.

14. Соціально-культурна значимість монастирів в Україні // Українська церква між Сходом і Заходом. – К., 1996. – С. 119-135.

15. Храми України // Пам'ятки України: історія та культура. – 1997. - № 7..

16. Шпідлік Т. Рупнік М.І. Про що розповідає ікона. – Львів, 1999.

його внутрішнього змісту. Обряд і молитва для віруючих – це не стільки засіб інформації, скільки комунікації – входження людини в духовну реальність.

Головні ідеї християнства. Прагнення позбавитися зла, жага спасіння, повна довіра й відданість людини Богові, віра у те, що Божественна сила орієнтує в життєвих потребах, різноманітних відтінках традицій, здатність бачити присутність Бога у кожній часточці світобудови – все це по своєму виявлялося ще у дохристиянські часи у різноманітних релігіях, зокрема, в індуїзмі, буддизмі, даосизмі, іудаїзмі, пізніше – в ісламі. Однак, у християнстві воно з колосальною силою наповнилося новим змістом і набуло нового звучання, обумовленого проривом Божественного життя в людську буденність, а саме – сходженням Бога на землю.

Людина жадала безсмертя і богоподібності для себе і для світу. Ці прагнення відобразилися в мотивах різноманітних релігійних вчень, у сакральному мистецтві. Таке драматичне протиріччя між відчутною обмеженістю людини і її абсолютними бажаннями було розв’язане за допомогою трьох головних ідей, внесених у світ християнством:

· Бог-Любов;

· богоподібність людини;

· безсмертя людини не тільки духовне, але й тілесне і здатність наслідувати Царство Боже.

Бог сприймався у часи античності як антропоморфна істота. Для язичницьких релігій, наприклад, Він був безособистісним «усім», а для буддистів – «нічим». У християнстві Бог стає Любов’ю, яка дає людині пізнання, свободу, силу і спасіння. За християнським вченням, в любові для людини відкривається перш за все джерело пізнання. Ще цар Соломон говорив, що в лукаву душу премудрість не увійде і не буде перебувати в тілі, яке підкорило себе гріху (Прем.1,4). Той, хто ненавидить, ходить у пітьмі, а розуміє той, хто любить. Люблячи ближнього, людина сама стає любов’ю і приймає в себе Бога-Любов, тобто – істину, світло й розуміння. Це пізнання, отримане від Бога робить людину вільною, вона починає ясно бачити зло, смерть, гріх, ницість і відчуває своє право на обрання між добром і злом.

Однак, людині необхідні ще й сили, аби йти шляхом свободи і добра. Такі сили дає людині Бог-Любов. Поєднуючись з Ним через зусилля молитви, Таїнства, людина перемагає не тільки гріх, але й саму смерть. Проте, чи може поєднатися обмежена смертна людина і безкінечний безсмертний Бог, адже для цього Йому Самому потрібно зійти до людини, стати поряд з нею, олюднитися. У християнстві розвилося вчення про кенозис – применшення, приниження Бога, заради спасіння людини і світу. Воно стало найвищим свідченням Божої любові: не перестаючи бути Богом, Він прийняв на Себе людське тіло, добровільно підкорився законам природи, жив як людина, помер за людські гріхи. Люди отримали можливість бачити Бога на власні очі, споглядати Його божественну Особистість, торкатися Її, тобто підійти до божественного світу настільки близько, наскільки можна це зробити взагалі, залишаючись людиною.

У дохристиянському світі людина мала значення частини роду, держави. В кращому випадку над масою висувалися видатні діячі – полководці, вчені, митці, проте їх цінували не безкорисливо, не як людські особистості, а за їхні таланти, вигідні народові або державі (наприклад, у Периклові греку був дорогий не сам Перикл, а його красномовство, патріотизм). Християнство навчило людей любити і цінувати в людині не її атрибути, не її таланти, а її сутнісне ядро, її душу, незалежно від того, чи прекрасна ця душа талантами, чи ні. Християнство ставилося байдуже до зовнішніх людських досягнень. З точки зору Євангелія, людина може бути навіть обмеженою, негарною, слабкою, фізично ушкодженою, однак – горіти свічкою перед Богом, вести бесіду з янголами. Християнство очистило душу від усього випадкового і показало її безкінечну красу й цінність.

У християнстві стверджується, що всі проблеми людського життя породжуються гріхом, відхиленням від Божественного закону. Христос застерігає від тих вад, що вбивають душу. Якщо людина така велика святиня, то кожна легковажна дія по відношенню до себе або до ближнього є руйнівною, а значить – злочинною. В чому таємниця такої цінності людського «я». В тому, відповідає Євангеліє, що люди є дітьми Божими і належать до роду Божого. Про причетність людини до божества йшлося і в попередні періоди культури, але християнське вчення стало життям і піднесло самосвідомість людини на незнану раніше височінь, воно відкрило людині світлі перспективи майбутнього євангельською заповіддю – будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний.

Євангеліє є Радісною Благою звісткою для кожної окремої людини. Водночас воно веде мову про спасіння всього світу, який страждає разом з людиною. Тому спасіння полягає не лише у визволенні кожної окремої особистості, а й усього творіння: все створене Богом призначене для спасіння – від людини до каменя. Цей новий порядок речей, новий спосіб буття й відношень називається у Євангелії Царством Божим або Царством Небесним. Воно розуміється як внутрішній стан преображеної людини і досягається значними зусиллями особистості. З іншого боку, воно знаходиться поза межами людини, воно поступово народжується у світі, перетворює світ (як закваска тісто), незалежно від індивідуальних людських зусиль. Царство Небесне – це ідеальний Божественний світ, існуючий споконвічно. Маючи бажання, людина здатна увійти в нього з Божою допомогою.

Сила впливу християнських ідей була безпримірною в історії людства. Культура оновилася благодатним духом, який оживив саму субстанцію культури, її справжнє єство, її живу душу. Цей дух дивовижно увійшов у вороже іудейсько-римське середовище, в атмосферу раціональної думки, абстрактних законів, формальних обрядів, змертвілої релігії, жадібно-земної волі і жорстокого інстинкту. В таких умовах культура не могла творитися, вона могла лише вироджуватися. Зрозуміло, що люди такої культури і цивілізація такого укладу не могли прийняти християнське вчення.

Разом з християнством прийшло нове розуміння людської гідності, смислу життя і творчості, обумовлене тим, що людина – образ і подоба Божа. Свобода почала визнаватися як один з найважливіших законів Духа, а гріх – як форма рабства. В процесі боротьби з рабством людині надавалася можливість особливої взаємодії з Духом Святим на основі власних зусиль, спрямованих назустріч Богові (у термінах християнства, – «стяжати» Дух Божий). Така духовна праця відрізняється від хворобливої екзальтації, надуманого піднесення, емоційного захоплення, тобто такого переживання, яке називають станом «принадності» (рос. – «прелести») і судити тут потрібно за плодами Духа.

По-новому осмислювалося людське тіло. Для Платона, наприклад, тіло – «в’язниця душі», а для апостола Павла, відданого традиції Мойсея, тіло – це храм духа. Тіло людини зліплене руками Творця. Бог творить людину за образом Своїм і подобою. Через занепад природного стану, тіло стало недосконалим тому вказувалося на необхідність піклуватися про нього, при цьому повністю відкидався «культ плоті» (1 Кор. 6,19; 1 Тим. 5,23). Вірою в Ісуса Христа стверджувалася святість людської любові, за умови, що вона поєднана з відповідальністю, а також святість сім’ї та шлюбу (Бут. 2,18,23 – 24; Мф. 19,5). Свідоцтвом віри в світі, з точки зору християнства, є служіння і дієва любов (1 Кор. 13).

Світова історія сприймається християнством як поступовий процес, який через випробування, катастрофи і боротьбу підноситься до майбутнього надісторичного Царства Божого. Водночас, говориться, що Царство Боже починається вже у сьогоденні і може запанувати «всередині людини». Християнство відкидає концепцію «історії, яка не вдалася», тобто переконання, за якими правда Божа потерпіла на землі суцільну поразку (проти цього свідчить Об’явлення 20, 1 – 6). До настання Судного Дня, людина покликана трудитися на благо інших, створюючи царство добра, Град Божий. За християнським вченням, Суд почався, з того моменту, коли Христос вийшов на проповідь. Посмертна доля душі сприймається як тимчасовий, недосконалий стан, який в майбутньому зміниться й відновиться загальним воскресінням та преображенням (Дан. 7,13; Ін. 5,28; Рим. 8,11; Об. 20,11 – 15).

Вчення про походження зла і про гріх як розвиток зла. Зло в людини пояснюється не її недосконалістю чи пережитками «звіриної природи», а реальним існуванням у всесвіті метафізичного персоніфікованого зла. В книзі Іова говориться, що не з праху виходить горе і не з землі виростає біда (Іов. 5,6). Бог – творець усього, не творить зла, тому що Він – джерело всілякого блага. Він лише попускає злу бути у світі до того часу, який відомий тільки Йому. Звідки взялося зло? Святе Письмо у тій своїй частині, де розповідається про шість днів творення (Шестоднів), вказує на джерело зла: спочатку Бог з нічого створив небо, тобто духовний невидимий світ і янголів – безтілесних і безсмертних духів, обдарованих розумом, почуттями, волею й могутністю («янгол» – дослівно – «вісник»). Вони відрізняються один від одного за рівнем досконалості і за родом свого служіння Богові і складають ієрархію небесних служителів, де кожен янгол виконує своє призначення. Тому, крім янголів, є також вищі небесні чини: архангели, херувими, серафими й інші.

Від початку всі янголи були створені добрими, бо Сам Бог є Абсолютним Добром. Проте, один з найвищих і наймогутніших янголів Денниця загордився своєю силою і захотів стати як Бог. Вперше обравши і вчинивши зло він відмовився від любові до Бога, відпав від джерела любові, блага, добра, ставши натомість джерелом зла й темряви. З того часу, вчить християнство, він поставив собі на меті обманювати й залучати людину до протистояння Богові, спонукаючи її порушувати дані Богом заповіді.

Денниця продукує зло: задумує і діє відповідно до свого задуму, настільки, наскільки це попускає Бог. Реалізувавши свою волю проти Бога злий янгол назавжди втратив свободу вибору: з того моменту, як він за власним бажанням відпав від добра, він може перебувати лише в царині зла, не маючи вже свободи вибору.

З цієї причини на небі відбулася велика битва: злий янгол і ті, кого він спокусив, протиставили себе силам світла. Добрих янголів очолив архангел Михаїл (названий за це архістратигом). Гучно промовивши: «Хто рівний Богу? Ніхто, крім Бога!», архангел Михаїл скинув з неба проклятого Богом Денницю разом з іншими янголами-зрадниками. Усі вони стали уособленням зла, темними духами. Головний з них отримав назву диявола (дослівно – «наклепник») або сатани (дослівно – «противник» Бога і всього доброго).

Сили злоби були скинуті у темряву, у місце вічного прокляття – у пекло. Там вони, згідно з християнським вченням, визнавши своє безсилля перед Богом, мучаться злобою, намагаються підступністю і хитрощами спокусити кожну людину, навіюючи їй облудні думки і злі бажання, жадаючи погубити її. Так безсмертна душа людини опинилася в центрі боротьби світлих і темних сил. Ф.М.Достоєвський про це сказав дуже точно: «Бог і диявол борються між собою і полем цієї битви є серце людини».

Злом у християнстві називається все, що робиться проти Бога, порушує Його святу волю. Зло є наслідком свободного вибору ангелів і людини. Відповідальними за те, що зло увійшло в світ, стали янголи, а за те, що зло живе й поширюється в світі – людина: маючи свободу обирати, вона замість добра обрала зло, хоча сама не була винахідником зла. Отже зло – це зловживання свободою, дарованою Богом своїм творінням.

Через гріхопадіння (як віддалення від Бога) утворилася тріщина в спілкуванні людини з Богом і, як наслідок, ворожнеча в спілкування між людьми. Агресивне ставлення один до одного характеризує всю наступну історію людства. Відсутність спільного звернення до Бога позбавила людей єдності і примусила замкнутися в оболонці самотності та індивідуалізму. Людина, призначена для поєднання видимого творіння з Богом потягла за собою всю світобудову. А світ, втративши зв’язок з Богом, став ворожим до людини. Тому вона примушена боротися за своє існування і підкорювати природу. В результаті таких взаємовідносин з оточуючим світом народилася технократична цивілізація.

Після гріхопадіння людина вперше відчула, що втратила свою богоподібність. Вона почала олюднювати світ, у який потрапила через власний гріх. Духовне бачення погіршилося і з’явилася необхідність створювати штучне середовище символів, вторинну реальність, тобто світ культури, де Бог вже сприймався як щось далеке, чуже і навіть вороже. Крім того, відбувся розкол у самій людині – розкол душевного почуття і розуму, внаслідок чого сталося відчуження від самої себе. Тому потреба в «самопізнанні» стане однією з фундаментальних духовних потреб людини, а також і одним з головних завдань культури. З точки зору християнства, культура твориться людиною, а релігія ставить людину перед лицем того, що знаходиться по іншу сторону культури, за межами людської реальності.

Для викорінення зла Бог дав людям через пророка Мойсея є Закон (Десять заповідей). Закон вказав межу, яку людина не повинна заступати, якщо вона хоче уникнути тотального панування зла. При цьому критерієм поведінки людини ставали не її особисті мінливі уявлення про добро і зло, а вірність Богові, Який дав Закон. Крім того, кожен, хто намагався виконати Закон, пересвідчувався у надмірній зіпсованості своєї природи, не вкоріненої в добрі і схильної до зла, адже виконувати Закон було надзвичайно важко. Органом, що відрізняє добро і зло, спонукає людину до добра, а також засобом протистояння злу є совість. Вона була притаманна тим, хто ще не знав Закону. Однак ні совість ні Закон не могли убезпечити людину від наслідків гріхопадіння і прояву зла: ушкодженою стала сама людська природа. У християнстві ясно висловлено думку, що подолати зло, смерть, хвороби власними зусиллями, людина не може. Тільки втручання Бога, Його допомога дає людині спасіння. Християнське вчення тому і не пояснює детально природу зла, щоб легше було з ним боротися (зокрема, у Біблії не описано саме повстання і падіння ангела Денниці).

Отже, зло, як вже згадувалося вище, коріниться не у містичних великих «законах світобудови», а у таємницях свободи, в «маленькій» свободі людини. Людина приходить у світ, який є ще добрим і прекрасним, але у який вже прокралося зло. Саме по собі зло не діє – воно лише паразитує на житті й добрі, і спокушуючи людей, отримує владу в світі.

Християнська етика. Звільнивши людину від насильства колективу, давши їй можливість моральної свободи і силу для здійснення цієї свободи християнство піднесло людську гідність на недосяжний для язичницького світогляду рівень. Воно стало критерієм для переоцінки попередніх моральних цінностей. В основу взаємовідносин між людьми було покладено не насильство, не регламент зовнішніх дріб’язкових приписів, а любов. В цьому відношенні християнство дало культурі новий імпульс. Проте, жодне суспільство ніколи не було повністю християнським, і навіть найкращі представники християнської культури знаходилися лише на шляху до ідеалів Євангелія, які завжди випереджали людство. Навіть для святих подвижників, за їхніми ж свідченнями, заповіді християнства були даром Божим і способом відновлення за допомогою благодаті людської немічності й недосконалості.

Дотримуватися справжнього християнського способу життя – подвиг, який вимагає постійної внутрішньої боротьби людини з самою собою (за чистоту думок, бажань, вчинків). У боротьбі з гріхом вона не завжди перемагає, а частіше підкорюється темним демонічним силам, які знаходять шлях до надр її серця через гординю, пристрасті. Людина з власної волі відкриває себе впливу темних сил, тому й спостерігається постійне зниження духовного рівня, моральна переорієнтація, зміна інтересів, деградування людського в людині.

Біблія закінчується Об’явленням (або Одкровенням, Апокаліпсисом), де говориться про те, що на межі людської історії встановиться не Царство Христа на землі, а царство антихриста. Християнство єдина в світі система поглядів, яка з самого початку попереджає про те, що ця релігія немає тріумфального кінця. Земна історія завершиться не ствердженням Христового Царства, а владарюванням антихриста, тобто, в межах земної історії, шлях людства закінчиться не в Царстві Христовому, а в царстві антихриста. Це «царство» визріває в структурах людської історії століттями, і поступово складатиметься в той спосіб життя та мислення, який позбавлятиме людину її головної нагальної свободи: свободи вибору з Христом вона чи ні. За таких умов, само поняття «життя з Христом» ставатиме безрелігійним символом і набуватиме значення виключно етичного або навіть політичного регулятора. Бути християнином означатиме бути просто «доброю людиною», слово «християнин» буде неухильно втрачати свій зміст, релігійне життя людини заплутуватиметься.

Видатний філософ І. Ільїн, аналізуючи причини духовної деградації ХХ століття, зобразив страшні наслідки у майбутньому через ухилення від християнських цінностей: люди поступово перенесуть мету свого життя з внутрішнього світу у зовнішній. Матерія стане перемагати, духовність знеціниться, все почне зводитися до земного на землі; небесне вже не захоплюватиме ні поглядів ні серця. Механічні тенденції візьмуть гору над органічними. Розум виключить з культури споглядання, віру, молитву і зробить спробу їх скомпрометувати. Вчення про класову ненависть ви тіснить вчення про любов, серця вичерпаються, глибина обміліє, розум відкине щирість і перетвориться на хитрість. Зміст життя стане несуттєвим, почнеться гонитва за беззмістовною формою. Через це у філософії запанують пусті абстрагування, у науці на перший план висунуться формальні прийоми, юриспруденція також знесилиться і стане задихатися від формалізму. Зовнішнє, формальне, показне, чуттєве завоює й наповнить майже всі види мистецтва, наявність змісту буде визнана зайвою, воля до художньої досконалості майже зникне. Без цієї волі до досконалості культура неможлива.

Згідно з християнським світобаченням, усе зовнішнє, матеріальне, чуттєве само по собі не має безумовної цінності і виправдання перед лицем Божим. Воно не відкидається, але є тільки можливістю духа і вдосконалення (як сосуд для дорогоцінної рідини). Внутрішнє, сокровенне, духовне вирішує питання про гідність зовнішнього, явного, предметного. З точки зору християнства, моральний стан людини оцінюється не стільки на основі її зовнішньо позитивних і корисних дій, скільки за внутрішнім настроєм душі і серця. Твір мистецтва цінується не тоді, коли він вирізняється ефектністю, оригінальністю естетичної матерії, а тоді, коли він відповідає сокровенному духовному предмету. Зовнішня точність наукового опису є тільки початком істинного знання, право і держава життєздатні лише тоді, коли на висоті перебуває жива правосвідомість людей. Усі господарські питання розв’язуються не зовнішньо, а зсередини – через виховання у людей потреби у братстві й справедливості.

Дух християнства – це дух любові. Христос вказав на любов як на першоджерело творчості і культури. Любов протиставляється абстрактному розуму, черствій волі, холодній уяві, земній хтивості. Однак, підкорюючись любові й насичуючись нею, усі ці властивості оновлюються: думка, що рухається любов’ю, стає силою розуму і дає справжнє знання; воля, народжена з любові, стає совісною, шляхетною волею і перетворюється на джерело справжніх героїчних вчинків; уява втрачає свій холод, перестає бути довільною, байдужою грою, а загоряється духовним вогнем і починає справді бачити й творити; земна хтивість (яка у буденному житті називається любов’ю, але не є такою), пройнята любов’ю перестає бути елементарною пристрасною одержимістю і починає жити за духовними законами.

У світлі християнського вчення, культура починається з любові і створюється любов’ю: любов до Бога – це джерело віри; шлюб набуває сенсу тільки через любов; любов до предмету, який вивчається, надає змісту науці, і вона – вже не пуста, жадібна зацікавленість або розумова гра, а духовна діяльність, спрямована на пошук істини. Християнство не приймає черствої благодійності, не насолоджується абстрактним, відстороненим від духовного предмету, холодним, бодай і яскравим мистецтвом, не очікує розв’язання соціальних питань за допомогою класової ненависті або хитро розрахованих інтересів. Навіть у політичне життя воно вносить начала любові – любові до батьківщини, до нації, держави; вимагає милості від суду; людяності у ставленні до дитини, немічної людини; вміє співчувати жорстокому злочинцю й жаліти його, адже «кожен, хто любить народжений від Бога і знає Бога» (1 Ін. 4,7).

За християнським вченням, у людини є особлива не примусова сила духовного, сердечного споглядання, що дає можливість бачити Бога і пізнавати усе Божественне в світі. Цю силу споглядання християнство подарувало й заповіло усій людській культурі. Нею здобуваються найвищі благодатні синтези в науці, вона творить будь-яке істино художнє мистецтво, нею здійснюються усілякі совісні дії, з неї виростає правова інтуїція. Сама по собі вона є молитовним зверненням до Бога. Тому можна сказати, що християнство заповіло людям будувати культуру на основі молитви, постійно перебуваючи у молитовному спогляданні.

У християнстві стверджується дух живого творчого змісту, а не форми як такої. Домінуюча над усім форма не визнається цінністю. Якщо вона позбавлена духовної наповненості і не освячена нею, то стає пустою й беззмістовною. Форма не заперечується, а наповнюється живим і глибоким змістом духу, так що вже перестає бути «формою», а є живим способом змістовного життя, благочестям, художньою довершеністю, знанням, правотою – усією повнотою і багатством культурного буття. Відтак, формалізація та механізація культури входять у протиріччя з християнським духом.

На величезну висоту християнство піднесло тему вдосконалення. Зразком досконалості є Бог і саме цією досконалістю вимірюються усі життєві справи й обставини. Дух християнського вдосконалення навчає відрізняти «те, що подобається, дарує насолоду», «є приємним, корисним» від того, що дійсно є хорошим, гарним, що є об’єктивно досконалим – і саме тому постає як істинне, моральне, художнє, справедливе, героїчне. Навчившись розрізняти ці два ряди цінностей, людина обиратиме досконале, служитиме йому, берегтиме й захищатиме його, навіть ціною життя. Християнин не тільки обирає досконалість, він бачить своїм обов’язком постійно вдосконалюватися самому: звідси в нього з’являється живий досвід гріха і відчуття особистої недосконалості, тому він засуджує себе, звинувачує, приносить каяття, очищується і у кожній справі, в кожному власному вчинку жадає досконалості, прагне до неї.

Таким чином, християнству притаманний особливий дух відповідальності, самозасудження, каяття, дух дисципліни, працьовитості, чесності, володіння собою, подвигу. Людина звертається до Бога, до Божої справи на землі, і ця справа стає предметом служіння, тому і життя і справи стають предметними. Цей дух предметності християнство вносить в усю культуру – в сімейне життя, виховання, працю, суспільне життя, господарство, політику, мистецтво, науку.

Спрямованість християнської моралі. «Чим вища релігія, тим важче людині засвоїти її» (Томас Еліот). Духовність, яка знайшла своє вище втілення у Євангелії, не принижуючи розуму показує, що раціональне пізнання має межі. Ця духовність припускає осмислення досвіду, дає критерії для розмежування добра і зла. Творець заборонив людині вживати плоди з Дерева пізнання добра і зла. У Біблії це Дерево не символізує лише моральні поняття. Тут, «пізнати» – означає володіти, а «добро і зло» – ідеома, яка означає усе створене. Мова йде про претензії людини панувати над світом незалежно від Бога, розпоряджатися ним на свій розсуд. В тому числі – самочинно будувати етичні принципи. Це, за Біблією, й означає бажання «бути як боги». Відповідно до християнського вчення, в людині після зради Богові почали переважати самість, свавілля, облудне самоствердження.

Апостол Павло показує, що трагедія Адама повторюється в кожній людині і цю прабатьківську недугу людства можна подолати за допомогою розвитку в собі рис богоподібності. Цей процес складний і сповнений драматизму, адже через закладений в людині дар свободи, вона може спрямовувати свою духовність і у бік зла (слово «дух» у Біблії деколи використовується і в негативному значенні). Тому Біблія приділяє так багато уваги боротьбі між духом корисливої самості і духом відкритості до Бога і Його Заповіту.

Пророки заповідали любити Творця усім серцем і ближнього як самого себе. Ці фундаментальні основи етики освячені, закріплені і поглиблені в Новому Заповіті. У сфері моральній він продовжує пророків, хоча Христос відхилив чимало визнаних у древності етичних норм. Зокрема, це стосується клятви і обов’язку «священної помсти». Юридичному правилу справедливості «око за око» Він протиставив вміння прощати. Свою заповідь про вищу любов, яка доходить до самозречення, Христос називає «новою». Його заповіт «зректися себе» спрямований проти зосередження гріха – егоцентризму. Впродовж історії люди, формально приймаючи християнство, нерідко викривлювали його моральний зміст, перетворюючи Благу Звістку про любов на знаряддя соціального й духовного придушення.

Основні положення євангельської етики прояснюються, якщо підійти до неї у світлі розповіді про три життєвих шляхи, запропоновані Христу дияволом, і безумовно засуджені Ісусом. Перший шлях – «перетворити камені на хліби» – має ґрунтуватися на обіцянці матеріальних благ. Отримавши їх, людина заживе у спокої та щасті. Ця спокуса є постійним супутником людства, вона тим більша, чим кращим у матеріальному відношенні є життя. Відповідь Христа – «не хлібом єдиним буде жити людина». Необхідність «хліба» визнається, однак, важливим є не тільки він. Людина, захоплена всепоглинаючою гонитвою за матеріальними благами, втрачає щось набагато важливіше, стає ненаситною.

Християнству не властивий однобічний спіритуалізм. Воно вчить, що любов до ближнього передбачає піклування про матеріальні потреби. Один з християнських містиків говорив: якщо ти, споглядаючи таємницю Всевишнього, піднісся духом на «сьоме небо», а поряд з тобою – людина, яка потребує їжі, зійди з «сьомого неба» і нагодуй її. В усі часи церковні общини і монастирі турбувалися про «хліб», про справи практичного милосердя. Спокуса полягає в абсолютизації матеріального, коли людина, за висловом М.Бердяєва, шукає не смислу життя, а лише благ життя. Відплатою за це стає споживацтво, зростання егоїзму, зубожіння почуттів, спустошеність.

Християнська аскетика спрямована на розвиток в людині її духовного ядра, що неможливо без контролю над інстинктами. Приборкуючи їх, аскетика зміцнює в людині ті начала, які відрізняють її від тварини. Вимогою посту Євангеліє не засуджує і не принижує «плоть». Освячуючи плоть, природу, матеріальний аспект життя, християнство вказує на першість вищого, духовного начала.

В другій спокусі сатана запропонував Христу завоювати схильність людей владою, яка б піднеслась над законами природи. Біблія вчить – людина покликана «панувати» над природою. Однак, коли ця влада стає самоціллю, коли вона здійснюється автономно, лише заради самоствердження і не супроводжується духовним вдосконаленням, вона стає руйнівною. Принижена природа мститься за себе. Втрачаючи духовні цілі, людина втрачає контроль над силами природи, які намагалася підкорити.

Технічна цивілізація починається з завдання зробити життя більш зручним і створити побут гідний людини. Коли ж засоби витісняють мету, люди стають додатком мертвої «еволюції машин», що загрожує тотальною дегуманізацією. Техніка – це людський спосіб пристосовуватися до оточуючого середовища. Проте, коли в житті головне місце починають займати пристосовницькі функції, людина фактично стрімко повертається назад в царину тварин і рослин. Техніка, яка сама по собі є нейтральною, перетворюється на троянського коня, що приховує в собі небезпеку загибелі.

Третя спокуса пов’язана з іншою формою насильства – людини над людиною. Богоподібність людини проявляється в дарі свободи. Особистої свободи. Духовне становлення людини є одночасно і розвитком в ній свободи. Тому Благовістя Христа залишало за людиною право на вибір, не нав’язувало Істину, прийняти яку потрібно лише свободним актом волі. Влада насильства керує тваринними зграями. Спокуса поступитися цим біологічним законам життя означає регрес, повернення від людського до звірячого.

Євангеліє встановлює новий принцип взаємовідносин: хто хоче бути першим, нехай буде слугою, визнається лише одна влада – влада любові і служіння. Отже, християнство вказало шлях пізнання добра і зла, і тепер сама людина мусить відповідати за прийняття хибних рішень. Місце християнських надбань у сфері етики І.-В.Гете визначив так: «Нехай духовна культура невпинно йде вперед, нехай природничі науки безперервно зростають в ширину і в глибину, нехай дух людський охоплює все більш і більш широкі горизонти, – височини моральної культури християнства, яка осяває нас з Євангелія, ми ніколи не перевершимо». Євангеліє стало джерелом найкращого в людській особистості.

Вчення про тимчасове й вічне. Людина, у християнському розумінні, створена для Вічності. Для входження в неї потрібно відмовитися від егоцентризму, від звички усе міряти по собі. Необхідно свій життєвий центр віднайти поза межами себе. Тоді людина буде боятися не за себе, а за свою вірність Істині.

Християнство відкриває новий вимір змісту життя: людина отримала його в дар і не може привласнити лише собі, а мусить віддати іншому. Вижити можна через жертву: тільки те, що людина віддає, – назавжди залишається з нею. Над тим, хто діє у відповідності до цього Закону, здійснюються слова Христа – «він не побачить смерті ніколи».

Страждання й радість, життя і смерть не протиставляються одне одному абсолютно. Слово «успіння» – це антонім смерті. Смерть – лише двері, виходячи з яких, можна стати «одесную» або «ошуйю», тобто праворуч або ліворуч Христа. Праворуч місце праведників, тих, хто успадкує Царство Небесне, а ліворуч – грішників, на яких чекає пекло. Спасіння людини – це поєднання ефемерного, тимчасового життя з безсмертям і Богом, прилучення до Божественного. Таким чином, життя не закінчується, воно – сповнюється. І на відміну від тварини, людині, як духовно-моральній істоті, потрібно дати саме моральну відповідь: чи виконала вона у реальному житті Закон, без якого неможливо жити у Вічності, а увійти туди самостійно, лише за своїм бажанням неможливо.

Віра в Боголюдяність Христа обумовила віру в те, що, можливо поєднати обмежене і тимчасове (людське) з безкінечним (Божественним). З моменту, коли Ісус Христос прийняв людські радощі і страждання, любов і працю, – природа, світ, усе в чому Він знаходився, в чому народився як людина і Боголюдина, – не відкидається, а підноситься на новий щабель, освячується.

Бог прийшов у реальний світ, щоб закликати людей не бігти з нього, а виконати свій людський обов’язок в суспільстві. Христос не дозволяє апостолам залишитися на Фаворі, бо серце, яке любить Бога, але не любить і не милує світ і людей, створених Богом, не зможе осягнути широти заповідей Божих, за якими те, що прийнято і потім віддано людям і Богові, не зникає, не віднімається: там, звідки прийшла людина і куди з часом піде, кожна краплина добра відгукнеться невимірно великою радістю.

Бог і людина. Християнство дало світові ідею особистої, безсмертної душі, індивідуальної за своїм даром і за своєю відповідальністю, особливої у гріхах, самостійної у каятті і в любові, тобто ідею метафізичної особливості людини. Людина настільки цінна, що заслуговує Божої любові і піклування. Ціна, що сплачується за збереження світу й людини, неймовірно висока – Розп’яття Сина Божого. Чому світобудова настільки дорогоцінна в очах Абсолюту? У Біблії говориться, що світ не чужий Богу. Зокрема, у П’ятикнижжі дається виправдання космосу: бути іншим, ніж Бог, – це не гріх. Бути матеріальним – не гріх. Для багатьох філософських і релігійних систем виникнення матеріального світу – наслідок чийогось занепаду. Для Біблії, навпаки, – це свободний дар Творця. І тому Христос приходить до людини не для визволення її душі з полону матеріального світу, а щоб усю людину зцілити (Ін.7,23).

Світ до появи людини – монологічний, в ньому не було нічого, що б повністю не залежало від волі Бога. Однак, той образ, який хоче Творець від Себе дати людині, включає свободу. Це означає, що у світі з’являється буття незалежне від Бога. Бог обмежує Свою Всемогутність, створюючи таку сферу, куди Сам не може увійти без дозволу. Відтак, у світ приходить уся непередбачуваність особистісного й люблячого діалогу. Своєю рукою Бог створює істоту, якою відмовляється керувати безпосередньо і перед якою Його воля завмирає в очікуванні, коли її туди допустить людина.

Ще грецькі софісти любили вдосконалювати логічне мислення своїх учнів на загадці про Всемогутність Божу: якщо Бог Всемогутній, то чи може Він створити такий камінь, який Сам не в силі буде зрушити? Християнське богослов’я відповідає на це питання однозначно – так, може і Бог його вже створив. Це людина. Бог усе може, крім одного: спасіння людини, котра сама того не бажає (класичний афоризм отців Церкви: «Бог не може врятувати нас без нас»). За виразом християнського філософа В. Лосського: «Бог стає безсилим перед людською свободою».

Оскільки Бог дивиться з кола Вічності в коло часу, Він бачить як негативно буде вчиняти людина зі своєю богоподібною свободою. І тому рішення про створення Адама – це ще й рішення про прийняття смерті Самим Богом, про неминучість Свого Хреста. Якщо Бог є любов, то любов розкриватиме себе перед тим, на кого вона спрямована, жертвуватиме собою і завжди нестиме хресний відтінок.

Після створення людини, Божественна воля завжди буде коритися блуканням, ухиленням, навіть збуренню людської волі, тільки б привести її до свободного єднання. За словами В.Лосського, потрібно відчути «в Богові жебрака, який просить милостиню любові і чекає біля дверей душі, ніколи не наважуючись їх виламати». Тут початок самоприменшення Бога, Його кенозису. Як вже вказувалося вище, грецьким словом «кенозис» у християнському богослов’ї визначається смирення Бога перед творінням, служіння йому, повнотою якого є Голгофа. Як педагог набуває смирення перед маленькою дитиною, намагаючись говорити її мовою, так і Бог на людській мові говорить до людей і навіть більш того, Сам стає Людиною заради їхнього спасіння.

Образ Божий в людині – це ті духовні якості, що роблять її «схожою» з Богом і відрізняють від усього іншого світу. Зокрема, – здатність до мови, мислення, до безсмертя, любові, творчості, влади, але перш за все до того, щоб бути особистістю. Людина є образ особистісного Бога у безособистісному світі. Християнство стверджує, що між Богом і людиною лежить нездоланна прірва. Людина не Бог, не Абсолют, в ній немає «частки Божества». Проте в ній є образ Божий, тобто прагнення стати подобою Бога. Це не наявна причетність до Божественного життя, а лише прагнення до нього.

Тому подоба Бога в людині – це міра явлення Бога в ній. Людське життя, за християнським вченням, має стати зростанням з образу в подобу. Святитель Іоанн Златоуст дає такий коментар: «Я створив, – каже Господь, – прекрасне тіло; даю тобі владу зробити дещо краще: створи прекрасну душу».

У християнстві стверджується, що в людині є декілька прошарків життя: фізичне життя, тваринне, психічне, культурне, людське і надлюдське. Святитель Феофан Затворник вбачав в людині п’ять таких прошарків: життя тілесне, душевно-тілесне, душевне, духовно-душевне, і духовне. Головне у цьому феномені багатоярусності, що християнин може вмістити в собі і тварне і Божественне життя. З огляду на таку складність устрою, людина повинна вчитися координувати усі прояви цих прошарків життя, навчитися збирати себе у єдине ціле, адже вона носить в собі соборне начало і покликана подолати «тиранію роздрібненості». За висловом одного сучасного богослова, людина усе своє життя має влаштовувати симфонічно, і навіть більше – всю реальну різноманітність і складність світу вона повинна привести до нової симфонії, зібравши себе – і через себе – увесь світ в єдність. Соборність і Церква тут проявляються як призначення людини. Людина у її окремішності ще не є вінцем Божественної творчості. Повнота людства – у єдності чоловіка й жінки. Вони постають у книзі Буття насправді єдиносущними. Їхня єдність благословляється, і задовго до гріхопадіння вони отримують заповідь про народження дітей.