Спогади чекіста Пташинського. Петро Никифорович Пташинський народився 28 червня 1902 року в Одесі у сім’ї столяра

Петро Никифорович Пташинський народився 28 червня 1902 року в Одесі у сім’ї столяра. Всього в родині було п’ятеро синів і дві дочки. Рід Пташинських виводився від старости церкви в подільському селі Ободівка Івана Птаха, який внаслідок унії перетворився у Пташинського. По материнській лінії П. Пташинський також українець (“Прабабка, бабка и мать были чистокровными хохлушками, бершадскими, ободовскими, гниванскими”).

Прадід (і дід Йосип Пташинський) брали участь у польському повстанні 1831 року, а дядько В’ячеслав – у польському повстанні 1863 року. В’ячеслава розстріляв, як писав Пташинський, “русский карательный отряд”.

Попри те, що в родині культивувалася “повага до пам’яті предків”, Петро вважав себе росіянином (“Исповедуя православие, мы, младшие Пташинские, всегда считали себя по национальности русскими”).

Батько П. Пташинського був запійним п’яницею. У своїй книзі спогадів Петро писав, що в дитинстві “я озлобился, стал верховодом и организатором проказ”.

Маючи лише 14 років, Петро втік на фронт захищати “родіну, царя і отєчєство”. За власним визнанням, мав “романтичну уяву про війну”. Півроку служив у роті розвідників 148-го Каспійського полку. Був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Після поранення повернувся в Одесу, на свою Малоросійську вулицю. В його будинку №71 жив більшовик Степан Черніков, який і став його наставником. Від нього Пташинський дізнався “правду о большевиках и Ленине”.

У грудні 1917 року разом із друзями Борисом Гольдманом і Олександром Лозовим Петро пішов у Красну гвардію – для боротьби “проти гайдамаків і юнкерів”. Після зустрічі з Сенею (Соломоном) Урицьким став соцмольцем, тобто членом Союзу соціалістичної молоді.

У січні 1918 р. П. Пташинський взяв участь у повстанні проти Центральної Ради в Одесі. Під час збройної сутички з українськими частинами проштрикнув багнетом гайдамаку, а той, падаючи, кинув перевертню під ноги гранату, поранивши його.

28 червня 1918 р. на заводі Артура Анатра Петро здійснив диверсію, внаслідок якої згоріли кілька аеропланів “Декан” і “Ньюпор”, морський човен з авіадвигуном і пропелером, дослідний зразок двофюзеляжного (двомоторного) літака та єдиний екземпляр швидкісного легкого аероплана “Монокок”. Австрійські окупаційні війська зазнали збитків на 7 мільйонів крон.

Переховуючись від Державної варти, Пташинський змушений був виїхати в Москву. За протекцією Юрія Свєтлова, редактора газети “Известия”, Пташинський зустрівся з Берзіним, тоді військовим комісаром Москви. Берзін скерував юнака до Фелікса Дзержинського, а той розпорядився зачислити його в латиський загін ВЧК “Свеаборг”.

У вересні 1918-го у складі цього загону Петро охороняв Володимира Леніна в Горках. Від грудня того ж року став він під команду “товаріща Сємьона” (Шварца), голови ВУЧК, та виїхав для підривної діяльності в Україну.

Брав участь у боротьбі проти УНР, пізніше денікінців, а тоді вже й проти повстанців-боротьбистів і партизанських відділів уенерівської орієнтації – на Лівобережній і Правобережній Україні...

Про своє бурхливе життя Петро Пташинський написав спогади. Називаються вони “Пути-дороги”. Дванадцятий розділ цих спогадів називається “Последний бой”. Присвячений він боротьбі проти партизанів Холодного Яру влітку 1921 року.

“До початку 1921 року громадянська війна в основному закінчилася розгромом збройних сил контрреволюції... – так починає цей розділ своїх спогадів Петро Пташинський. – Але в Україні, особливо правобережній її частині, все ще давалася взнаки отаманщина. Холодноярський бандитизм був серйозною занозою в тілі молодої республіки, його ліквідація стала невідкладною задачею... Партія спрямовувала кращі свої сили в райони, де відновлювалася влада Рад... Скасовувалися старі та створювалися нові адміністративно-територіальні райони, особливо у Придніпров’ї. З частини території Київщини і Полтавщини було створено Кременчуцьку губернію, де бандитизм набрав особливо великого розмаху у Знаменських лісах1 із Холодним Яром на Правобережжі та у районах сіл Вереміївка, Жовнине, Келеберда на Лівобережжі. У місто Чигирин можна було потрапити тільки в супроводі армійського підрозділу; самотні й невеличкі групи, що намагалися дістатися Чигирина, гинули від бандитських куль і шабель. Тому центр Чигиринського повіту тимчасово розмістили у великому містечку Кам’янка. Багато сіл перебували під владою бандитів, сільські та волосні ради і ревкоми там не існували...”2

В один з останніх днів травня 1921 року на станції Кременчук висадилася група комунарів. В її складі був і одесит Петро Пташинський. Але приїхав він не з Одеси, а з Харкова, де тоді розміщалися совєтський уряд та його каральні органи.

Ще перед від’їздом із Харкова Петро довідався, що його брат Іван працює в Кременчуцькій губернській ЧК. Тож заздалегідь радів майбутній зустрічі... Однак сталося не так, як гадалося. У бюро перепусток повідомили, що Івана призначено секретарем повітової ЧК в Олександрію...

Вранці харківських посланців підняв із підлоги завідувач організаційно-інструкторським відділом “товаріщ” Бєлєнькій.

– Падйом! Хватіт паліровать пали, за работу, таваріщі!..

Ось так Пташинський познайомився із заворгом Бєлєнькім, правою рукою секретаря губернського комітету комуністичної партії “товаріща” Свистуна, старого більшовика, що керував підпільною комуністичною організацією ще до революції...

Для проживання Петрові відвели невеличку кімнату (“комнатушку”) в приміщенні міської бібліотеки, а за сприяння старого друга “Івана”, колишнього одеського кравця чекіста Соломона Гудзя, Пташинський одержав місячний “продпайок”...

Ніч, проведена в кременчуцькій бібліотеці, запам’яталася йому на все життя.

Просидівши половину ночі над першим томом “Капіталу” Карла Маркса, Петро вмостився на підлозі кімнатки, умебльованої невеликим столиком і віденським стільцем на трьох ніжках.

Ледь заплющив очі, як у кімнаті з’явився покійний брат дядька Матвія. Він мовчки уп’явся в племінника кривавими очима... Заціпенівши від жаху, чекіст уздрів ще й одноокого чоловіка. Підійшовши впритул до Петра, той завдав йому страшного удару по голові. Впавши, Пташинський відчув його ногу на своїх грудях. Одноокий так сильно тиснув на груди, що Петро не витримав і... прокинувся. На грудях у нього принюхувався пацюк. Петро відмахнувся рукою. Пацюк миттю зіскочив і побіг у кут...

Пташинський знову взявся за “Капітал”...

Та все ж сон виявився сильнішим за Марксову науку. Підклавши велемудрий “Капітал” під свою не таку вже й світлу голову, чекіст знову дав хропака.

На цей раз йому приснився величезний гайдамака – отой, що колись в Одесі, в січні 1918-го, поранив його. Недовго думаючи, гайдамака жбурнув у чекіста “лимонку”. Від удару Петро прокинувся... А це знову був пацюк.

Чекіст підхопився. Запаливши лампочки, почав пошуки. Лише тепер побачив, що плінтуси погризені, а скрізь – щурячі нори...

Та все ж обійми Морфея перемогли острах і огиду. Не вимикаючи світла, Пташинський знову почав сповзати у сон. Та ще повністю не встиг відключитися, як відчув наближення пацюка. Не відкриваючи очей, грюкнув кулаком по підлозі, намагаючись злякати голодну тварину...

За хвилю Пташинський відчув, як щось ворушиться у його ногах. Почувся й писк. Брикнувши ногами, Петро знову підскочив. І майже одразу заснув.

Та мир в душі чекіста не запанував. Ба більше, вже не один, а кілька пацюків, досліджуючи кімнату в пошуках їжі, перебігали через нього, змушуючи щораз підхоплюватися... Тут він і згадав про зброю. Діставши з кобури наган, націлився на одну з дір...

До світанку його трофеями були чотири великі пацюки...

Вранці, збуджений нічними пригодами, ледь не бігцем подався до свого земляка Гудзя. Треба ж із кимсь поділитися...

– Нє надо стрєлять, пабєрєґі патрони, – порадив Соломон Мойсейович...

У кабінеті секретаря Кременчуцького губернського комітету компартії “товаріща” Свистуна починалася нарада. Тут зійшлися командир 25-ї стрілецької дивізії Зомберг, комісар 74-ї кавалерійської бригади цієї дивізії Михайлов, голова Кременчуцької губернської ЧК Курятников, губернський воєнком Чекаленко1, заворг Бєлєнькій, працівник Одеської губчека Кошелєв, Петро Пташинський і низка відповідальних працівників “губпарткома”.

– Ми сабралі вас, – почав “товаріщ” Свистун, – так как настало врємя навєсті порядок в ґубєрніі, создать условія для нармальной работи совєтскова, партійнова апарата і общєствєнних організаций в ґородах і сьолах. Во мноґіх сьолах Золотоношсково і Чіґірінсково уєздов сєльсовєти, волісполкоми, рєвкоми, комбєди отсутствуют ілі засорєни кулацкімі елємєнтамі. В рядє мєст партійниє ячєйкі сущєствуют полулєґально. Важнєйшиє рєшенія партіі і правітєльства в етіх сьолах і волостях нє виполняются, особєнно нєудовлєтворітєльно поступаєт хлєб на ссипниє пункти. Заготовка хлєба в рядє волостєй вообщє нє вєдьотся. Прічіной етово являєтся бандітізм. Дошло до того, что в уєздний центр Чіґірін можно попасть только в сопровождєніі воінской часті. Знамєнскіє лєса с Холодним Яром осєдлалі атамани Заболотний2, Чучупака, Полтавєц-Остряніца, в Золотоношском уєздє тєрорізіруют сьола Вєрємєєвку і Жовніно, сєло Кєлєбєрду – атаман Калібєрда... Настало врємя рєшитєльно, всємі доступнимі срєдствамі унічтожить осіниє ґньозда атаманщіни, і в пєрвую очєрєдь на Правобєрєжьє...

Свистун зачитав директиву “центра” про необхідність у найкоротший термін покінчити з “бандітізмом” у Кременчуцькій губернії, нормалізувати роботу партійного і совєтського апаратів, “ліквідувати бандитське вогнище в Холодному Яру”.

– Ми пріґласілі сюда всєх, кто будєт праводіть халадноярскую апєрацию і абєспєчівать виполнєніє дірєктіви в кратчайшиє срокі. Ви далжни асущєствіть ето рєшеніє партіі і правітєльства, прівлєкая бєдноту, саздавать всє условія для нармалізациі палаженія в районах Знамєнка – Чіґірін – Чєркаси, васстановіть там органи савєтской власті, аказать самоє енерґічноє садєйствіє камуністам етого района, арґанізовать партійниє ячєйкі, рєвкоми там, ґдє унічтожени бандітамі і длітєльноє врємя нє дєйствуют волостниє і сєльскіє савєти, васстановіть работу комнєзамов. Актів, каторий ви арґанізуєтє, направьтє на виполнєніє продналоґа.

“Центром бандитизму”, як довідався Пташинський, був Холодний Яр, а його “штабом” – Мотронинський жіночий монастир. “У разі потреби” секретар Кременчуцького губернського комітету компартії дозволяв “знищити це осине гніздо”, тобто сам монастир...

Далі “товаріщ” Свистун порадив “широко і вміло” використовувати у роботі постанову Надзвичайного з’їзду совєтів України про амністію тим, хто складає зброю, припиняє боротьбу проти совєтської влади і здається.

– Вам прєдоставляєтся право аб’являть амністію от імєні с’єзда совєтов... Атпєчатанний тєкст пастановлєнія об амністіі вам видадут.

Для керівництва операцією було створено губернську надзвичайну трійку. Їй безпосередньо і підпорядкували трійку надзвичайних уповноважених для боротьби проти “бандитизму” в районі Холодного Яру (Чекаленка і двох одеситів – Кошелєва і Пташинського). Вони автоматично стали заступниками військових комісарів бригад 25-ї стрілецької дивізії. До кожного з них було прикріплено кавалерійський ескадрон.

– У каждово із вас в падчінєніі будєт дастаточно байцов і аружия; в том чіслє станкових і ручних пулємьотов... – казав Свистун.

Кожному надзвичайному уповноваженому надавалося право розпускати сільради, волосні виконкоми і ревкоми, а також створювати їх, арештовувати всіх, хто підозрювався у зв’язках із “бандитами” й “бандитизмі”, розпускати партійні осередки і створювати нові, погоджуючи, щоправда, свої дії з Чигиринським повітовим комітетом більшовицької партії.

– Лічності уполномочєнних об’являются нєпрікосновєннимі, – завершив промову Свистун. – Вас моґут арєстовать только с санкциі ґубєрнской тройкі.

Завдання Пташинський зрозумів: він разом із Чекаленком і Кошелєвим за допомогою підрозділів 25-ї стрілецької дивізії мав ліквідувати “бандитизм” у Холодному Яру...

Наприкінці наради заворг Бєлєнькій вручив чекістам мандати, в яких засвідчувалося право пред’явника оголошувати амністію...

Далі уповноважених запросив до свого кабінету комдив Зомберг. З його допомогою чекісти докладно вивчили карту району операції і ділянок, призначених кожному уповноваженому. Вислухали назви і характеристики сіл, що входять у зону дій кожного.

– Паддєрживайтє мєжду сабой пастаянную связь, саґласовивайтє друґ с друґом сваі дєйствія, – порадив командир дивізії.

Наприкінці наради військовий комісар 74-ї кавалерійської бригади вручив уповноваженим мандати такого змісту:

“Военный комиссар 74-й бригады 25 стр. дивизии

июня 20 дня 1921 г. № 200.

Мандат

Дан сей тов. Пташинскому П. Н. в том, что он назначается на время Холодноярской операции заместителем Военкома 74 бригады в 5 кав. эскадрон 25 с. д. Всем советским властям и учреждениям, а также военной власти оказывать всемерное содействие по предоставлению перевозочных средств и т. д. во время исполнения своих обязанностей. Ему же разрешается ношение холодного и огнестрельного оружия, что подписью и приложением печатью удостоверяется.

Комбриг 74 бригады

Военный комиссар 74 бригады (підписи)”.

Повноваження скріпила кругла гербова печатка.

Зустріч з ескадроном відбулася на залізничній станції Бобринська.

Представившись, командир ескадрону Штеренберг1 познайомив Пташинського з особовим складом. “Це були славні хлопці, неодноразово обстріляні в жорстоких сутичках з ворогами революції, – згадував Пташинський. – Деякі з них боролися під керівництвом легендарного комдива Василя Івановича Чапаєва, вступили в партію за комісара Фурманова. В ескадроні був міцний партійний осередок. Із такими хлопцями, думалося мені, не страшні будь-які Чучупаки і Заболотні”.

Не затримуючись на станції Бобринській, у кінному ладі рушили до Кам’янки.

Секретар Чигиринського повітового партійного комітету, голова Чигиринського повітового виконкому і повітовий військком, що вимушено перебували в Кам’янці, вже знали про приїзд ескадрону, тож підготували харчування і нічліг. Секретар парткому докладно розповів Пташинському про ситуацію в районі Холодного Яру і виділив “досвідченого бойового провідника”, що добре знав місцевість...

“Нашу появу в районі Холодного Яру (бандити) зустріли калатанням монастирських дзвонів, – згадував Пташинський. – Пізніше я довідався, що завжди, коли неподалік монастиря з’являється військова частина, лунає дзвін. Це був сигнал тривоги й оповіщення бандитів. За звуками дзвону вони дізнавалися, з якої сторони насувається небезпека, хто наближається – чи піхота, чи кавалерія, з артилерією чи без неї, приблизна чисельність...

Сумна картина постала перед нами, коли прибули на місце. Був розпал селянських жнив, але людей на полях видно не було. На вулицях зрідка з’являлися перехожі, не було на вулицях веселої, гучної дітвори. З настанням сутінок наставала якась дивна, тривожна тиша... Навколо розгромлених чи забитих дошками сільрад, волосних виконкомів, комітетів бідноти (комнезамів) вітер ганяв їхні канцелярські папери і документи. У селах Полуднівці й Медведівці серед цих паперів ми знайшли списки тих, хто здав продовольчий податок.

Члени сільрад, волосних виконкомів і комнезамів ховалися від бандитів, не з’явилися вони і після нашого приїзду. Причину цього пояснив секретар партійного осередку с. Мельники. Це пояснюється просто, сказав він. Ви поїдете, а вони залишаться і загинуть від рук бандитів...”

Почати боротьбу Пташинський вирішив на ідеологічному фронті. І підготував звернення, текст якого червоні вершники одразу розклеїли у всіх селах його ділянки.

“Граждане холодноярской округи Чигиринского уезда! Заканчивается гражданская война! Все враги, иностранные и местные, три года терзавшие советскую землю, разгромлены и вышвырнуты за ее кордоны. Разгромлены банды Петлюры и Махно, а сами главари сбежали от народной кары в панскую Польшу. Остатки бандитов все еще мешают мирной жизни – грабят, насилуют и убивают, не дают нормально жить, восстанавливать разрушенное войной народное хозяйство. Страна перешла к новой экономической политике, отменена продразверстка, и вместо нее взимается продовольственный налог, и теперь крестьянин сам будет распоряжаться своими излишками, сколько бы их у него ни было!

Чрезвычайный съезд Советов Украины объявил амнистию всем, кто прекратит борьбу против власти рабочих и крестьян и сдаст свое оружие.

В селах Чигиринского уезда в районе Холодного Яра шайки атаманов Заболотного, Чучупака, Гребенюка и других чего-то выжидают, на что-то надеются, нарушают мирный труд. Впереди их ждет только гибель!

На окончательную ликвидацию бандитизма в ваши села, в Холодный Яр направлены войска, они твердой рукой восстановят порядок.

Советской власти гражданская война навязана врагами рабочих и крестьян. Руководители этой власти, коммунисты-большевики, – противники насилия, они несут трудовому народу мир и свободу. Заблудшим и обманутым людям дается возможность возвратиться к мирному труду, спокойной жизни!

Доводится до сведения населения всех сел в районе Холодного Яра, что в с. Мельники создан постоянный военный гарнизон, начальником которого назначен товарищ Штеренберг.

С 26 июня сроком до 2 июля включительно объявляется амнистия всем атаманам и членам их банд, кто добровольно сдаст свое оружие и заявит о прекращении борьбы против Советской власти. Каждому амнистированному будет выдан об этом документ с гербовой печатью. Задерживаться и арестовываться амнистированные не будут.

Все посторонние лица, не принадлежащие к Мотрониевскому монастырю, должны покинуть его территорию не позднее 2 июля сего года.

Не выполнившие этого требования будут считаться активными врагами рабочих и крестьян и в случае вооруженного сопротивления будут уничтожены.

Председателям, секретарям и другим членам сельских советов и волостных исполкомов, а также комнезамов следует немедленно возобновить нормальную работу, и в том числе работу по выполнению продналога. В сельсоветах и волисполкомах восстановить круглосуточное дежурство десятихатников и подвод.

Прием бандитов, сдавших оружие, производится в помещении гарнизона в с. Мельники в течение всего светлого дня суток.

Заместитель военкома 74-й бригады 25-й дивизии, уполномоченный Кременчугской Губчрезвычтройки Пташинский, начальник военного гарнизона с. Мельники Штеренберг”.

Газетно-пафосний текст звернення свідчив про повне незнання Пташинським ситуації в Холодному Яру. Він так і не зрозумів, що начальство послало його у “фортецю петлюрівщини”, послало практично на неминучу смерть. “Населення Холодноярщини абсолютно відірване від Радянської влади... а будь-який представник влади негайно робився жертвою бандитів, як тільки з’являвся тут...” – так зазначено в доповіді таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УРСР №154 від 23 серпня 1921 року.

Більшовицькі фахівці терору називали Холодний Яр і “чем-то вроде петлюровской “Запорожской Сечи”. Ось на цю Холодноярську Січ і послали гарячого юнака.

Особливо трагікомічно у зверненні Пташинського звучала теза, що “коммунисты-большевики – противники насилия... несут трудовому народу мир и свободу”. Плювалися, мабуть, селяни, читаючи такі нісенітниці. Як видно, Пташинський і творів Леніна як слід не читав, бо саме Ленін висунув гасло перетворення війни імперіалістичної на громадянську. Все ж, може, і недаремно Пташинський стверджував, що “совєтській владі громадянська війна була нав’язана ворогами робітників і селян”. Справді, вороги робітників і селян – російські більшовики – оголосили їм війну...

У Головківці й Буді звернення уповноваженого швидко зірвали. З’ясовуючи, хто це зробив, Пташинський довідався, що в Головківці живе дружина повстанця Івана Гребенюка. Батьки ж отамана Чучупака жили в Мельниках.

Родини гайдамаків чекіст вирішив поки не зачіпати. Звісно, не з гуманних мотивацій. Просто він розумів: краще встановити пильний нагляд за обійстями повстанців у надії, що хтось із них прийде провідати рідних, помитися чи ще за якою потребою.

За порадою членів партійного осередку с. Мельники, котрий відновив роботу, Пташинський з ескадроном зробив рейд до Холодного Яру. Червоноармійці розклеїли на узліссі чимало екземплярів звернення. Але, побоюючись гайдамаків, у ліс вирішили далеко не заходити...

Зрозуміло, що письмових звернень виявилося недостатньо. Тоді Пташинський взявся організовувати у селах мітинги – “для безпосередньої розмови з населенням”. Разом зі Штеренбергом і комуністами Мельників розробив план проведення мітингів у кожному селі, намітив доповідачів. Подбав Пташинський і про безпеку під час зібрань...

Збори відбулися в Мельниках, Головківці, Медведівці та Полуднівці. Теми доповідей були такі: “Нова продовольча політика і бандитизм”, “Надзвичайний з’їзд совєтів України і його рішення про амністію”, “Міжнародне і внутрішнє становище совєтської влади”, “Комунізм і релігія: що таке відділення церкви від держави?” та інші.

До 28 червня було “обрано” сільради в Полуднівці, Медведівці, Головківці та Мельниках. У Головківці поновив роботу волосний виконком. Довідавшись, що в холодноярських селах “відновлюється совєтська влада”, окупанти надіслали з Кам’янки двох уповноважених “по продналоґу” відбирати в населення хліб...

Наслідки мітингів було неважко передбачити – адже селяни добре знали, що таке “совєтская власть”. Тож хліба ніхто не поспішав давати: ні “рабочім Пєтроґрада”, ні “ґолодающім дєтям Поволж’я”. Лише скарги посипалися на голову Пташинського у відповідь на заклики здавати хліб державі. Скаржилися на неправильне обкладання “розверсткою”, завищене нарахування продовольчого податку... Та й взагалі на багато що жалілися селяни.

Після сходу в Мельниках Пташинський зі Штеренбергом заїхав роздивитися господарство батька отамана Чучупака.

– Син-то что ваш думаєт? – почав урезонювати розбійник старого. – Пачєму прадалжаєт бєсчінствовать? Нєужелі нє панімаєт, что дашол до края ґібєлі і ґібєлі абманутих хлопцев сваєй банди?

Відповіддю було мовчання і тяжке зітхання.

– Дєржава мілостіва, но бандітствовать дальше нікаму нє пазволіт, – закінчив чекіст розмову зі старим...

27 червня Пташинського чекав перший успіх: з’явилося шість невідомих, що назвалися дезертирами, четверо з них були колишніми міліціонерами. Здавши обрізи, заявили, що нікого не вбивали. Уповноважений видав їм посвідчення про “амністування”.

У цей день перший після тривалої паузи “червоний обоз” із хлібом прийшов на зсипний пункт. Пташинський радів, йому здавалося, що “крига скресла”, що справа піде. Засмучувало хіба те, що не вдалося схопити “відомого організатора банди Е. Гребенюка”1, який зумів перехитрити червоних і зник.

Чекіст з’ясував, що дружина і батько повстанця активно допомагають йому. Це викликало обурення – мовляв, ми їх не чіпаємо, а вони “бандітам” допомагають. Тож вирішив уповноважений заарештували “пособніков бандітов”. Дружині Гребенюка вдалося сховатися, а батька (як заручника) посадили в холодну.

28 червня Петру Пташинському виповнилося 19 років. Та йому було не до святкувань. Вечір провів, складаючи доповідь Кременчуцькій губернській трійці та секретарю губернського комітету компартії Свистуну про хід виконання поставленого завдання. А чим міг похвалитися? Хіба що своєю активністю. Все ніби йшло добре, але ж хлібозаготівля з місця практично не зрушилася...

Наступного дня Пташинський виїхав у Суботів на зустріч із Чекаленком і Кошелєвим. Виявилося, що обстановка скрізь подібна: створено актив, розбираються скарги, відновлюється робота совєтів і комнезамів, вивчається становище в Холодному Яру і Мотриному монастирі – скільки там переховується партизанів, розташування їхніх стеж і можливих засідок, наявність озброєння та боєприпасів і, що не менш важливо, вивчається настрій отаманів і партизанів...

Коли Пташинський повернувся в Мельники, йому принесли кілька надрукованих на друкарській машинці листівок, знайдених у Будах, Полуднівці й Головківці. Листівки закликали “не вірити більшовицьким агітаторам, гнати їх із нашої землі, убивати”...

Ніч видалася неспокійною. В різних кінцях Мельників спалахнуло відразу дві пожежі. Горіли хати секретаря сільради і голови комнезаму.

Гасили пожежу довго. Коли вогонь вже опанували, Штеренберг сказав, що далі впорається сам, а Пташинському порадив іти відпочивати перед гарячим днем.

Та не закінчилася ще гаряча ніч.

Під’їжджаючи до будинку священика, де жив, Пташинський зауважив якусь постать, що промайнула і зникла.

– Стой! – закричав уповноважений.

Відповіддю був постріл.

Куля просвистіла над головою.

Відповів зі свого парабелума і Пташинський.

Примчався патруль, почалися безрезультатні пошуки...

Уповноважений збагнув, що холодноярські партизани прийняли його виклик.

Чекіст наказав посилити пости і застави, а по селу пустити кінні патрулі. На пораду Штеренберга вирішив цієї ж ночі перейти жити у штаб ескадрону.

Зібравши особисті речі, Пташинський вже направився до виходу, коли звернув увагу, що зрушено зі свого місця стіл. І килимок не на місці. Поправляючи килим, Пташинський раптом побачив під ним люк.

Відсунувши стіл, відкрили ляду. Внизу була невелика кімната, а в ній сиділа людина. “Так випадково була знайдена “друкарня” підпільної бандитської групи, – зазначав Пташинський, – її заміняла друкарська машинка колишнього церковного старости, на ній друкувала контрреволюційні листівки виявлена в підвалі дочка “гостинного” попа”.

Про долю підпільниці та її батька чекіст у спогадах не повідомив...

Ранок приніс ще одну несподіванку. Якесь хлоп’я принесло в штаб адресовану Пташинському записку. Її текст був лаконічний: “Якщо все, що ти кажеш, правда, то приходь до нас у манастир – поговоримо. Життя тобі гарантуємо. Приходь, якщо не боягуз”.

Пташинський викликав Кременчук. Біля апарата виявився нарком Всеволод Балицький, що якраз туди приїхав. “Ми були особисто знайомі, – згадував Пташинський, – зустрічалися в Харкові, разом голосували за Ленінські тези під час дискусії, нав’язаної партії робочою опозицією, Зінов’євим та іншими уклоністами”.

Пташинський доповів наркому про вимогу отаманів і запитав, які будуть вказівки.

Балицький відповів не одразу. Врешті сказав:

– Указаній нє будєт. Дєйствуйтє так, как ґаваріт вам ваша рєволюционная совєсть і сазнаніє.

– Іду в Яр на пєрєґовори, товаріщ нарком.

– Пташинскій, прімітє строґіє мєри, вазьмітє заложніков. Далажитє рєзультат без прамєдлєнія в случає успєха...

Перед тим як вирушити до лісу, ескадрон сконцентрувався в Мельниках, а у селі оголосили воєнний стан. Всіх родичів отамана Чучупака і Гребенюка було арештовано як заручників. Оголосили, що у випадку вбивства уповноваженого заручників розстріляють, а їхні господарства спалять.

Перед відходом до лісу Пташинський зайшов до арештантів. Старому Чучупаці та батькові Гребенюка сказав:

– Ми нє можем вєріть на слово вашим синав’ям, ані нє заслужилі у нас давєрія... Са мной ва врємя пєрєґоворов всьо может случится. Чтоби абєзопасіть сєбя от каварства і звєрства, рєшено взять вас в заложнікі. Ваша і всєх ваших блізкіх жизнь завісіт ат павєдєнія бандітов. Мая смєрть будєт і вашей смєртью...

Передавши вранці 1 липня Штеренбергу всі особисті документи, крім мандата, що давав право оголошувати амністію, Пташинський скочив на коня. З собою взяв ще плакат із текстом рішення з’їзду совєтів.

До околиці його провів начальник гарнізону...

Як тільки Пташинський під’їхав до узлісся, почув команду:

– Стій!

З-за дерев вийшло троє. Осадили коня. Коли Пташинський зістрибнув на землю, йому зав’язали хусткою очі й кудись повели.

Підтримуючи попід руки, довго водили лісом. Врешті чекісту це набридло і він вигукнув:

– На кой чьорт ви водітє мєня па круґу?

– Ти б трохи потихше, не в гарнізоні ж, – почув у відповідь.

– От і прийшли, – кинув другий.

Пташинський зірвав з очей пов’язку і побачив, що стоїть на краю входу в землянку. Спустившись по сходинках, відчинив дверцята.

У схроні було страшенно накурено. Густий тютюновий дим висів суцільною хмарою. Важко було навіть щось роздивитися.

Несподівано хтось взяв чекіста за руку і повів до столу.

Пташинського посадили на покутті – під іконами.

Його очі почали помалу звикати до ядучого туману.

Кімната виявилася просторою, стіни її вибілені вапном. Три довгих столи були заставлені різноманітною їжею. У землянці сиділо чимало людей, від розмов яких аж гуділо.

– Полтавець-Остряниця, – промовив чоловік, що сидів праворуч, і потиснув руку.

– Чучупака1, – представився сусід ліворуч.

– Вип’ємо за знайомство, – запропонували отамани.

– Вип’ємо, – відповів Пташинський, вважаючи, що відмова може образити і насторожити господарів (він ніколи до цього не вживав “зеленого змія”).

У цю мить залунала стародавня українська пісня “Закувала та сива зозуля”.

“Эта песня про запевшую кукушку и хлопцев запорожцев, туживших и плакавших в турецкой неволе, – писав у своїх спогадах Пташинський, – была одной из любимых в семье родителей, и я взгрустнул, заслушавшись красивым ее исполнением”.

– То що? Так і не познайомимося? – запитав Іван Полтавець, протягаючи гостеві склянку самогонки.

– Пєсня-то какая добрая, – відповів Пташинський і перехилив склянку.

Гидка смердюча рідина обпалила йому слизову горлянки. Одразу потягнуло на блювоту. Чекіст стримувався з усіх сил, щоб не оскандалитися...

Пташинському відразу не сподобався “цей маленький полковник”, який намагався споїти його. Тож звернувся до отамана Чучупака:

– Піть мнє нєльзя, язва желудка данімаєт.

– Так це ж перші ліки проти неї, – з усміхом мовив Полтавець-Остряниця, – їх тільки не терплять наші вороги.

І Полтавець заспівав, як здалося чекісту, “неприємним високим голосом”:

Згинуть наші воріженьки,

Як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття,

У своїй сторонці.

– Та годі тобі... Допанувались, – перебив його Чучупак.

На мить у землянці все стихло...

Тим часом Пташинський вже порахував, що за столами сиділо близько тридцяти лісовиків.

– Что ж, панове атамани, мєня пріґласілі банкєтовать ілі на сєрйозний разґовор?

– Всьому свій час, – відповів Чучупак. – Нехай хлопці побенкетують, добру пісню заспівають...

– Може, не доведеться їм більше співати і веселитися в житті, – знову вступив у розмову Полтавець.

Він явно намагався загострити обстановку за столом.

– Нє надо так мрачно, ґаспадін палковнік. Я віжу, здєсь в бальшинствє сідят маладиє хлопци. Бросят бандітствовать, і свєтлая жизнь пєрєд німі аткроєтся...

– Вистачить політики, – втрутився Чучупак. І заспівав красивим баритоном:

Ревуть, стогнуть гори-хвилі,

Синесеньке море,

Плачуть, тужать запорожці

В турецькій неволі.

Пісню підхопили. Її сумний настрій передався всім...

“Я сидів між двома отаманами в куті під образами, – згадував Пташинський. – Це місце в народі вважалося почесним. Що зв’язало цих двох таких різних людей? – думав я. – Чучупака з потомственних бідняків... і Полтавець – лютий ворог бідноти, потомственний куркуль. Що об’єднало їх на боротьбу з революцією і посадило поруч на почесне місце?”

Важко було збагнути денаціоналізованому українцеві Петру Пташинському, що цих та інших людей злучила національна ідея і ненависть до окупантів за насильства над рідним народом...

Спершу чекісту здалося, що його прихід залишився непоміченим, що, крім отаманів, на нього ніхто не звернув уваги. Але, освоївшись, він збагнув, що помиляється. Більшість співтрапезників були не такі вже й веселі, як дехто вдавав, а їхні пісні виказували глибокий сум безвиході. Пташинський зауважив, що його розглядає багато очей і найменший його рух не залишається непоміченим.

А під образами розгорялася суперечка отаманів. Чучупак намагався стримати запал Полтавця, який все ж хотів споїти чекіста, підливаючи у склянки каламутне зілля.

Під час співу, якому козаки віддавалися повністю, Пташинський непомітно виливав самогонку за халяву чобіт, за комір гімнастерки...

Пізно ввечері настала тиша. Її порушувало лише сонне бурмотіння і зітхання людей, які поснули.

Ліг на підлозі й Пташинський. Але сон не йшов до нього. Та і як спати між двома отаманами гайдамаків? Додавала неприємних відчуттів і білизна, просякнута самогоном. Та й у чоботях хлюпотіла горілка.

На світанку Пташинський вирішив освіжитися. Обережно почав пробиратися через людей, що покотом спали на підлозі. Раптом почув за собою чиїсь, такі ж обережні, кроки. Це йшов Чучупак. “Стежать, не спускають очей”, – подумав чекіст.

– Щось і мене потягнуло на свіже повітря, – мовив, здоровкаючись, отаман.

– Вот что, ґражданін Чучупака, – сказав Пташинський, відповівши на вітання. – Ето же курям на смєх – пріґласілі на сєрьйозноє дєло, а устроілі какой-то п’яний шабаш. Мнє нужно нє пазднєє чєм чєрєз два часа бить в Мєльніках. Єслі етово нє случітся, всє ваші блізкіє і отєц Ґрєбєнюка будут растрєляни, а хати сожґут. Ви, канєчно, знаєтє, что ваши атци і всє радниє взяти в заложнікі. Нє мєдлітє, атправляйтє мєня в ґарнізон, єслі нє хотітє дапустіть нєсчастьє.

Спокійно вислухавши, Чучупак промовив:

– Не поспішайте, громадянин уповноважений, розмова в нас із вами буде серйозна, для цього ми і запросили вас... Відкладіть своє повернення на добу, напишіть про це записку Штеренбергу... Дайте нам можливість розібратися...

Пташинський послухав і записку написав.

Повернулися до землянки...

Другий день нічим не відрізнявся від першого. Чекіст знову сидів між отаманами на покутті, але замість Полтавця був Заболотний (або той, хто представився Заболотним). Після категоричної відмови пити самогон Пташинського більше не силували.

Минув день, але серйозної розмови так і не почали...

Ніч чекіст знову провів незатишно – між двома отаманами. На ранок – чергова прогулянка в компанії Чучупака і Заболотного, яка так само закінчилася пропозицією написати Штеренбергу записку про затримку ще на добу.

Наприкінці листа Пташинський дописав, що більше затримки не буде. Мовляв, у випадку, якщо до того часу він не повернеться, – “виконуйте все намічене”.

Повернувшись до землянки, Пташинський застав її прибраною. Столи стояли чисті, самогону на них не було. Народу в землянці додалося, ніхто не курив і не розмовляв...

Говорив Пташинський впродовж шести годин... Не соромлячись у виразах, намалював перспективи подальшого життя партизанів. Мовляв, загибель їхня неминуча, мети подальшого продовження боротьби вже не існує, залишається звичайний розбій, грабежі, вбивства безневинних людей.

Юний чекіст був в ударі...

Дивно, що отамани дозволили ворогові вести пропаганду в своєму таборі. Та ще й, як виглядає зі слів самого Пташинського, йому не опонували, не заперечували. А Пташинського несло – він відчув, що віддаляється від краю прірви, де перебував дві доби.

– В бальшинствє свайом ви бєднякі і сєрєднякі, абманутиє лживимі лозунґамі... Нєзавісімой Україна может бить только в саюзє с рускімі рабочімі і крєстьянамі – ето ваши союзнікі і братья. Амністія дайот вам виход к спакойному мірному труду. Вся жизнь у вас впєрєді!

Балачкам про “московське братерство”, звісно, вже ніхто не вірив, – не 1917 рік на дворі. Всі вже встигли відчути на власній шкурі, що таке “московське братерство”. Але виснаженість, безперспективність боротьби змушували шукати виходу із ситуації – не сидіти ж вічно у цьому просмерділому схроні!

Хоч і не вірили повстанці московським побрехенькам, та вірити хотілося.

Пташинського засипали питаннями. Всіх цікавило, чи дійсно їх не переслідуватимуть, якщо вони погодяться на “амністію”. Чи буде обчислюватися продовольчий податок їм так само, як і тим, хто не партизанив? Чи приймуть у ряди Красної армії тих, хто був “амністований”, але боровся проти неї? Чи не позбавлятимуть права голосу “амністованих”?..

Відповідати на питання Пташинський припинив, коли аудиторія остаточно виснажилася... Час був пізній. Треба було поспішати в Мельники...

Дорогою через Мотрин монастир чекіст із радістю почув, що отамани та більшість козаків і старшин вирішили прийняти амністію... Не погоджувався лише Іван Полтавець-Остряниця – як і раніше, він був налаштований агресивно і хотів знищити Пташинського.

“Явку з повинною і здачу всієї зброї призначили на 4 липня...” Вживши заходів на випадок можливих ускладнень і несподіванок, Пташинський разом із Чекаленком виїхав у Головківку.

Піднялись на головківську гору. З пагорба відкрився чудовий краєвид на Холодний Яр. Пташинський побачив, як підтягуються вози під зброю, що її мали здати повстанці.

Час тягнувся повільно... Стрілки годинника вже підійшли до цифри чотири, а партизанів ще не було. Пташинський вже зібрався дати відбій, як раптом із лісу, піднімаючи густий пил, вискочили вершники. За ними з’явилася піхота.

Не доїхавши метрів двісті до пагорба, де очікували червоні, вершники спішилися. На ходу знімаючи шаблі та портупеї, вони направилися до уповноважених. На першу підводу полетіла зброя Чучупака, Гребенюка і Заболотного.

“О боги! – згадував Пташинський. – Яких тільки дурниць не зробить молодість на втіху і бурчання моралістів усіх часів?! Я повернув їм їхні шаблі та пістолети і поставив поруч зі мною. Це було для них повною несподіванкою, що підтверджувала щирість совєтської влади...”

У цей день зброю склало три отамани і “141 бандит”.

За вказівкою Кременчуцької губернської трійки “амністовані” розпускалися по домах. Ті, що виявили бажання служити в Красній армії, направлялися в повітовий військовий комісаріат. Отаманів вислали під конвоєм у розпорядження Кременчуцької губернської надзвичайної трійки...

“Пізніше я довідався, – писав Пташинський, – що Чучупака працював заступником начальника повітової робітничо-селянської міліції... Десь на Канівщині, незабаром після відходу з Холодного Яру, знайшов свій кінець отаман Полтавець. При спробі переходу через Дніпро він і його поріділа банда була цілком знищена.

Після закінчення операції в Мельниках я побував у Мотронинському монастирі, де знову зустрівся і попрощався з товаришами по холодноярській операції Кошелєвим і Чекаленком... Порадившись, ми вирішили поставити крапку над бандитською “святинею”, знищивши “систему оповіщення” про наближення до Холодного Яру частин і підрозділів Красної армії. Всі дзвони було знято і відправлено до Кременчука...”

Це визнання показує, що Пташинський не був впевнений, що його праця матиме тривалі наслідки. Йому не вірилося, що боротьба в Холодному Яру завершилася.

І справді, вже остання ніч у Мельниках, яку він вирішив провести як переможець у будинку священика, закінчилася для нього трагічно – на світанку в його кімнаті вибухнула підкладена кимсь граната... Сильна контузія позбавила Пташинського слуху і перетворила його на заїку.

Холодний Яр він залишав інвалідом. Лише за місяць він зміг із трудом доповісти губернській трійці й наркому Всеволодові Балицькому про свою роботу, про свій останній бій із “ворогами революції”.

Так і не відійшов Пташинський від прощального удару Холодного Яру. І наприкінці грудня 1921 року змушений був демобілізуватися з рядів Красної армії...

Варто зазначити, що інформація Пташинського про смерть Полтавця-Остряниці не підтвердилася. Отаман продовжував боротьбу на чолі невеликого загону. Згодом він повернувся до Німеччини, куди виїхав разом із Павлом Скоропадським у грудні 1918 року після перемоги антигетьманського повстання. 1921 року Полтавець-Остряниця відновив роботу з формування Українського національного козачого товариства, яку започаткував ще рік тому.

Щодо співпраці отамана Чучупака з совєтською владою, то це не підтверджено жодними іншими спогадами чи якимись документами. Стосовно отамана Заболотного, то навряд чи це був відомий на всю Україну Семен Заболотний, бо безліч документів стверджує, що в червні – липні він вів активні бойові дії проти червоних на своїй рідній Балтщині.

Невідомий землякам та історикам і холодноярський отаман Гребенюк. Може, це був один із холодноярських старшин?..

Значно пізніше Пташинський довідався, що за рік до подій, в яких він брав участь, вже була спроба знищити холодноярських гайдамаків. “Якийсь час там розташовувалися військові частини, були відновлені сільради, а в Головківці навіть волвиконком, – писав він. – Після відходу військових частин усі ці установи припинили своє існування, приміщення були розгромлені й забиті дошками...”

Ситуація повторилася і після від’їзду надзвичайних уповноважених. Багато “амністованих”, отримавши довідки і провідавши рідних, знову подалися до лісу. І продовжили боротьбу...

Про розмах повстанського руху на Чигиринщині свідчать більшовицькі документи. Ось уривок із протоколу №31 засідання Кременчуцької губернської військової наради від 18 липня 1921 року: “...Бандитизм у губернії посідає значне місце, як це видно з цифр, які вказують на десятки бандитських організацій, що оперували в губернії, нараховуючи у собі до 18700 чоловік та обхоплюючи Чигиринський і Черкаський повіти...”

А у бюлетені таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УСРР №121 від 13 липня зазначено, що в село Мельники (звідки щойно виїхав Пташинський) “прибула банда нез’ясованої назви, чисельністю ніби до 800 шабель, при 8 кулеметах і кількох автоматах... Невідома банда чекає на підхід із-за Дніпра нібито 18 загонів”.

З іншого документу (оперативно-інформаційного зведення РНК “про стан боротьби з бандитизмом” в Україні від 14 липня 1921 р.) довідуємося, що в Холодному Яру діє відділ отамана Івана Савченка-Нагірного. В околицях Холодного Яру оперували загони Ломай-Ярма, Голика-Залізняка, Загороднього, Чорного Ворона та інших отаманів. Всього за даними чекістів станом на 15 липня тут “безкарно... оперувало 15 організованих банд”.

Так що хоч і зазнав Холодний Яр відчутних ударів влітку 1921 року, все ж боротьби не припинив, а восени ще більше активізував її. “Жовтень (1921 р.) на Кременчужчині, особливо її Правобережній частині, – читаємо в бюлетені таємно-інформаційного відділу РНК УРСР №215 від 25 листопада 1921 року, – пройшов під знаком швидкого зростання бандитизму, придавленого в серпні та вересні низкою успішних операцій військових частин і агентури”.

26 жовтня 1921 року на засіданні Військової наради Кременчуцької губернії “член ЦК тов. Хоречко”, що здійснив інспекційну поїздку губернією, заявив, що “в каждом уголке, каждом селении чувствуется присутствие бандитов”.

Оскільки окупаційний режим не мав серйозного успіху в Холодноярській окрузі, Совнарком 23 серпня 1921 р. обговорив пропозицію переселити на місце знищених українських селян Холодного Яру “крєстьян с голодающіх областєй Росії”. Зрозуміло, що це б “нарешті вирішило проблему”, як вони казали, “бандітского района”...

Тут і згадалася одна з тез виступу Петра Пташинського у партизанському схроні в Холодному Яру: “Независимой она (Україна) может быть только в союзе с русскими рабочими и крестьянами – это ваши союзники и братья”. Ось такі союзники. Ось такі брати...

Наприкінці 1920-х років Петро Пташинський взяв участь у колективізації (читай: пограбуванні селян) у Лубнах та на Сумщині, а 1937 року його арештувала “рідна ЧК”. Вісім місяців перебував він під слідством. Все ж врятувався, бо його справа потрапила до слідчого, разом з яким він “служив в армії Якіра в Громадянську”.

1941 року Пташинський пішов добровольцем на фронт. Дослужився до звання капітана. Але геройство у захисті “родіни і Сталіна” йому не зарахували – у повоєнні роки Пташинського знову посадили. Відбувши 10 років ув’язнення, працював у гірничорудній промисловості на Алтаї. Вийшовши на пенсію, оселився в Білгороді-Дністровському, де і помер у липні 1987 року. Спогади його (“Пути-дороги”) досі не видано.

Слід ще сказати, що наприкінці свого життя Петро Пташинський розчарувався у совєтській владі. Якось сказав своєму товаришу Борисові Устименку: “Если бы знали, чем это кончится, то мы бы царя Николку на руках носили”. А на людях продовжував хвалитися, що охороняв Леніна, та й, взагалі, оспівував “революційну романтику”.

Такого життєвого фінішу дійшов палкий борець за совєтську владу Петро Пташинський.