Апокаліпсис. 1920 року жито на Таращанщині заквітувало наприкінці травня

1920 року жито на Таращанщині заквітувало наприкінці травня. Ранній овес та ячмінь вже викинули колоски. Дехто з господарів почав на пар орати. Хоч і війна, а жити треба. Тільки хто збиратиме цей врожай? “Може, Бог дасть, то самі й зберемо”, – думали селяни.

Та чорні хмари війни не давали спокою хліборобському серцю. Вже другий місяць як таращанці “не на життя, а на смерть” вели жорстоку війну боротьбу з більшовиками.

“Почин дав Тетіїв, – розповідав Олександр Личак. – Обізвались П’ятигори. Подав руку Животів, за ним Ставища, Жашків, а там майже весь повіт. Не один москаль наклав головою. Порозбігались більшовицькі комісари, зникли ріжні “ісполкоми” та “продкоми”. Замісць червоних, повівають жовто-блакитні прапори. Прокинувся давній дух козацький. Повстала нова січ. Вибрали кошового, волосних отаманів та сільських ватажків; кошового, волосних та сільських суддів. Все селянство записалось у козаки, від вісімнадцяти до тридцяти років – реєстровими, від тридцяти до сорока літ – резервовими.

Реєстрове козацтво охороняє повіт від червоних наїзників, стоїть залогами в містечках, при волостях. Резервове козацтво несе варту по селах, а як насуває де ворог, йде на допомогу реєстровим.

Не пізнати колишніх хліборобів. Чи старе, чи мале – при зброї. Чи сіяти їде на поле, чи до млина, рушницю бере з собою. У неділю, в свято чи так у вільну від праці годину скрізь по селах на майданах молоде козацтво муштрується. Де б хто не був, що б не робив, а як чує, що дзвін б’є на тривогу, кидає працю, миттю біжить на збір. Січ, та й годі...

Таращанці не раз насипали жару червоним за комір. Тричі побили їх під Тетієвом. Останній раз, у велику суботу, так їх привітали, що ні один не діждав паски з’їсти. А раз під Довгалівкою так наполохали червоних, що вони мусіли тікати аж до Козятина.

Заворушились селяне і в сусідніх повітах. Присилають до Таращанського кошового посланців. Просять дати пораду, як і собі вигнати червоних гостей із хати.

Лютують вороги. Загрожують таращанцям пекельними муками. Обіцяють ввесь повіт із димом пустити, а населення вирізати до ноги, та ба... Нічого не вдіють. Камінним муром стало козацтво. Не сміють більшовики й носа на Таращанщину показувати”.

А тут ще радісні чутки, що українське військо разом із поляками жене більшовиків з-під Вінниці та Бердичева. “Тікають москалі, минають Таращанщину, бо знають, небораки, що там добре вітають. Чули про це від своїх товаришів”.

У травні дійшли вістки, що й Київ уже в українських руках. Москалі повтікали десь за Дніпро. Всі раділи. “Буде своя влада, свій порядок, – думали селяни. – Не діжде вже ворог знущатись, останній кусень хліба грабувати”.

“Та не так склалось, як бажалось”. Як не виглядали українське військо, а так і не діждалися його. На Таращанщину, щоправда, прийшли польські улани. Але хіба поляки можуть замінити рідне військо? “Чом воно не йде, чом молодих козаків до себе не кличе? Адже-ж вони кожну хвилину чекають поклику Головного Отамана, щоб стати як один у ряди Українського вояцтва”.

Заклику Петлюри більшість так і не дочекалася. Звернення, щоправда, було, але хто про нього знав? Хто приніс його у таращанські села?.. А все через недбальство “керовників”... І 1920 року українська пропаганда була поставлена вкрай кепсько.

Польські улани радості принесли мало: гарцюють по селах “та те й знають, що у дядьків овес, “яйка” та “млеко” забирають”.

– Де ж наші, чи скоро прийдуть вони? – питали дядьки уланів.

– Там, – показують на захід сонця. – А ми пуйдєм напшуд, будеме большевікув біць, Москву заберемо.

“Скоса поглядають козаки на чванькуватих ляшків, та що ж робити? – союзники. Ось незабаром прийдуть свої, буде краще”.

Та не дочекались таращанці свого війська і рідної влади. А прийшли ті, кого й не сподівалися, – до кордонів Таращанського повіту підступила Перша кінна армія Семена Будьонного.

Завдяки розвідниці Раїсі Кравченко, яка повернулася з далекої подорожі, штаб коша вже знав, що будьонівці рухаються двома великими потоками. Перша група, під командою Григорія Котовського, наступала на Ставище – П’ятигори – Високе, тримаючи напрямок на Тетіїв, а друга група кінноти, під командою Будьонного, сунула на Таращу і Білу Церкву.

Тетіїв – столицю таращанських повстанців – мали боронити Перша й Друга дивізії Таращанського коша Запорозької Січі. До складу Першої дивізії, якою командував отаман В. Зраєцький, входили Тетіївський, Кашперівський, Животівський і Оратівський відділи. Дивізія мала обороняти південно-західну лінію фронту по лінії Стадниця – Високе – Голодьки – Росішки – Тетіїв. Праве крило оборони сягало Оратова. Його забезпечував Оратівський полк під командою Шарнопільського.

Друга дивізія Таращанського коша Запорозької Січі обороняла південно-східний відтинок фронту на лінії Ставище – Жашків – П’ятигори – Олександрівка. Дивізію формували п’ять полків: П’ятигірський, Ставищанський, Жашківський, Організаційний і кінний імені Івана Ґонти та Максима Залізняка.

Через ліве крило Другої дивізії вився стратегічний шлях із Жашкова через П’ятигори на Тетіїв. Це був найбільш небезпечний напрям на всьому фронті Другої дивізії. Тому й кошовий отаман згрупував тут найбільшу силу. Всі мости було заміновано. На шосе і дорогах споруджено низку перешкод проти кінноти і панцерних авто. Авангард оборони висунуто на південний берег річки Молочної й ставків, що суттєво скріплювали позиції.

Загальна лінія фронту становила близько 60 кілометрів. Витримати бій на такій великій території, коли наступають багатотисячні хмари кінноти, було важко. Тому штаб намагався використати всі можливі природні перешкоди – річки, ставки, багна.

На південь від Тетієва, на Снігурівці та Плоханівці, козаки побудували низку барикад із сотень борін і дроту, вирили шанці та рови, облаштували кулеметні гнізда, замінували мости. Якби ж командування української армії дотримало слова і забезпечило козацтво зброєю та набоями, то, звісно, було б веселіше.

Знову таращанці самі оборонятимуть свою землю, без допомоги українського уряду. Ну що ж, не вперше. Два місяці як сам на сам із ворогом, може, й тепер пощастить...

А червоний смерч наближався. Вже вчора будьонівці були в Жашкові. Влетіли туди надвечір, зарубали старшину Коропа і кількох козаків. Жашківські повстанці відступили під П’ятигори...

Котовський, який командував лівою групою армії Будьонного, не чекав, що натрапить “на вогнище найсильнішої оборони”. Під час першої атаки на позиції повстанського коша котовці зазнали значних втрат. “Після того рух москвинів був трохи обережніший і повільніший, але не менш завзятий, – писав старшина Василь Задояний. – Спроба заатакувати наші позиції в селі Олександрівці не дала жодного висліду. Олександрівські селяни ставили запеклий спротив...”

У Зелену суботу відділ повстанця Олександра Личака стояв під Стрижавкою, чекаючи на ворога. Польські улани, відчувши небезпеку, зникли. Ні одного не залишилося.

Була одинадцята година ранку. Припікало сонечко. “В селі тихо. Всі люди на полі. Козацтво потягнулось довгою лавою під лісом... Тільки багнети поблискують. Жартують хлопці, той байку оповідає, той рушницю лагодить, там кулемети примощують, щоб зручніше було стріляти. З близчих сіл деяким козакам жінки обідати поприносили. Аж ось чуєм, під П’ятигорами, як ті баби сварливі, затарахкотіли кулемети. Забухали гармати”.

А на ділянці, де перебував Олександр Личак, тихо. Козаки почали хвилюватися: що таке, чому досі штаб не дав ніякого розпорядження?

Тим часом на південь від їхніх позицій піднімалися чорні стовпи диму. Невдовзі вони закрили вже половину неба. То “дикі будьонівці” палили села.

Під П’ятигорами бій не вгавав. А високо в небі гудів аероплан, спостерігаючи за картиною бою. Увагу повстанців привернув вершник, що мчав дорогою. Це був вістовий. Він привіз наказ негайно відступати за Рось, де вирішено зробити нову лінію оборони.

– А там, може, підійдуть поляки або наші, дадуть допомогу. Тут своїми силами не втримаємося, – казав він. – Ворога велика сила під Олександрівкою прорвала наш фронт. Ворожа кіннота обхоплює нас кільцем. Де увірветься в села, рубає старих і малих, майно грабує, нищить, будинки палить.

Запалало і село Високе.

“Височанці ще з вечора застелили шлях під селом боронами, – розповідав Олександр Личак. – Сьогодня зранку почався бій під Високим. Височанці довго боронились від ворожої кінноти самі, потім прислали до штабу післанця, щоб дав допомогу. Штаб мусів здійняти з П’ятигірського фронту триста чоловік і післати під Високе. Що з ними сталось, невідомо, бо потім післали розвідку туди, але вона не застала там нікого, – ні наших, ні більшовиків. Тільки хати палають, на вулицях валяються трупи жінок та дітей, а на плотах, воротях розліплені червоні об’яви, в них говориться, що так залізна рука влади робітників та бідніших селян карає ворогів працюючого люду”.

Пролунала команда вирушати. І вчасно. Ледь встигли останні ряди повстанців сховатися у лісі, як подали голоси червоні кулемети, а будьонівська кіннота вискочила на узлісся. Серед дерев і кущів, звісно, безпечніше, кіннота тут вже не страшна, хай сама тепер бережеться.

У лісі колону наздогнало кілька козаків, що боронили П’ятигори. Розповіли, що будьонівці порубали силу людей. “Наші кулеметники бились до останнього, мабуть, не остався ніхто живий...”

Авангардні відділи Таращанського коша планово відступили на лінію головного опору. З обсерваційних пунктів на церковних дзвіницях у біноклі старшини розглядали рух колон “нашого смертельного ворога”.

“На хребтах горбів, відлеглих від наших позицій ледве на 4 – 5 кілометрів, польовими дорогами, які простягалися рівнолегло до нашого фронту, посувалася довга хвиляста колона московської кінноти і валка підвід, на яких сиділа піхота. А з лівого боку, по трактовому шляху, який простягався рівнобіжно до фронту, сунувся довжелезний вуж московської піхоти, артилерії і обозів. Велетенське тіло того вужа видно було на всіх пригорбках, а кінець його зникав у блакитній далечині за с. Високим. Москвини не сподівалися зустріти тут жодних перешкод, а що найважливіше – не знали, що перебувають так близько від наших позицій... – описував Василь Задояний. – На якийсь час запанувала мертва тиша. На всіх обсерваційних пунктах командири відтинків фронту скерували свій зір на те надзвичайне й подиву гідне явище”.

Москалі сунули пристріляною місцевістю. Всі відстані тут були виміряні. Залишалось тільки дати вогню волю.

Начальник штабу коша сотник Скворців кинувся до телефону, щоб дати розпорядження, але командири полків і сотень вже взяли ініціативу на себе. Наші гармати і кулемети вибухнули вогнем смерті. “...Гранати із зловорожим гуком і свистом полетіли на голови москвинам”. Дим закрив поле бою, через біноклі було видно тільки вибухи.

Серед москалів виникло замішання. Тачанки тікали, намагаючись сховатися за горбки. “Лави московської кінноти й артилерії безвладно розсипалися по довколишніх полях”. Вогонь затих лише тоді, коли ворог розпорошився. “На передпіллі диміли рештки розбитих возів і тачанок. Москвини зазнали в тій хвилині дошкульної втрати й дістали пересторогу...”

На кілька годин встановилася тиша. Розбійному військові потрібен був час, щоб впорядкуватися. Близько 16-ї години москалі знову виглянули з-за горбків.

Їхня атака розвивалася фронтально з обох боків тракту на терени, які захищав П’ятигірський полк. Московську піхоту підтримала артилерія.

Вогонь ворожих гармат набирав сили. П’ятигірці відчували себе як на розпеченому вулкані, з якого “щохвилини вибухали стовпи вогню, землі й диму”.

Будьонівці стріляли влучно. Здавалося, що шанці зрівняно із землею, а живих оборонців не залишилося. “Проте, коли показалися розгорнуті довгими хвилями маси московської кінноти, – одізвалися з усіх боків наші кулемети й гармати, а вогонь їхній ставав із кожною хвилиною сильніший і щоразу цільніший, – зазначав Василь Задояний. – Козаки, чорні від диму і пороху, оглушені гуком вибухів гранат, – висувалися на борти вирв, витягали кулемети, які до цього часу були сховані в надбережних заростях, і плювали кулями на ворога, що атакував наші позиції. П’яна матросня, без сідел, сидячи охляп на конях, одчайдушно гнала вперед.

Треба тут відзначити надзвичайну стійкість і безстрашну відвагу чотового кулеметної сотні Михайла Шостопала, який, не зважаючи на чорну хмару ворога, що атакував, не втратив рівноваги духу і, підпустивши на дуже близьку віддаль до своїх позицій, концентрованим кулеметним вогнем змусив його відступити назад, залишаючи на полі бою багато вбитих червоноармійців і багато воєнних матеріялів. (Та) московській нахабності не було міри. Незважаючи на наш запеклий спротив, москвини щораз нагальніше атакували наші позиції своєю кіннотою”.

Вогненний танок диких будьонівців набирав шалу. Але брудні московські хвилі розбивалися на добре розбудованій оборонній лінії коша. Особливо дошкуляли окупантам борони, пов’язані в козли вверх зубками й переплетені колючим дротом. Москалі ніяк не могли пробитися через цю перешкоду. Тож почали окопуватися. В цей момент повстанська артилерія й кулемети залили їх вогнем. І ворог знову відступив на попередні позиції.

На полі бою лишилося десять кулеметних тачанок із мертвою обслугою та гірська гарматка, збита кулеметною чергою чотового Михайла Шостопала.

Але боротьба на цьому не зупинилася. Лінія оборони повстанців “була весь час в огні”. На правому крилі з’явилася московська кіннота.

“З мостового причілка безперервним шнурком прибували поранені. Мости на річках попалено, залишилися тільки кладки, які можна було швидко й легко знищити, – описував побачене Василь Задояний. – Вогонь московської артилерії бив по всій лінії нашої оборони, шукаючи становищ нашої артилерії, обсерваційних пунктів і замаскованих кулеметних гнізд, але цей вогонь не був для нас шкідливим, бо москвини на цьому відтинку фронту не мали доброї наземної обсервації”.

Отаман Галайківського куреня Народного фронту (народного ополчення) сотник Галамейда, що керував одним із відтинків фронту, був вкрай здивований, коли несподівано побачив перед собою на віддалі не більше як 300 метрів купи московської піхоти, яка перла до хутірця. Дійшовши до криниці, москалі зупинилися й почали пожадливо пити воду. Інші розбрелися по хатах у пошуках поживи. “Картина була гідна подиву...”

Москалі ходили собі й наспівували: “Ох, люблю же тєбя да за ета, что ти тьотка Лісавєта...”

Не доспівали москалі. Видно, не бажали слухати гидотних “частушек” повстанці сотника Галамейди. Чотири “Максими” та рушниці вдарили по москалях перехресним вогнем. “Важко собі уявити страх і заколот, який постав серед москвинів, – писав Василь Задояний. – Заки вспіли зорієнтуватися в ситуації або втекти назад до лісу, кільканадцять трупів усіяло маленький хутірець. Особливо багате жниво мали наші “Максими” біля криниці на хутірці. Москвини з лютого безсилля запалили кілька невинних хат і почали втікати до лісу, але кількадесятиметровий скок до лісу треба було виконати під довгими серіями наших “Максимів”, які не мовкли ані на одну хвилину”.

Побачивши, що тут атакувати марна справа, будьонівці перегрупувалися і вдарили на ліве криво повстанців – на Тайницю і Галайки. Про це доповів у штаб дивізії командир Жашківського полку сотник Дзюньківський. Підтвердили це й спостерігачі з усіх висунених вперед обсерваційних пунктів. На жаль, брак резервів не дав можливості протиставити щось новому натиску москвинів.

“Під загрозою оточення П’ятигірський полк Другої дивізії відступив і зайняв ключову позицію на лівому крилі, – зазначав Василь Задояний. – Небагато, однак, мав на це часу, бо сильні московські відділи передових ліній, зміцнені кіннотою й кулеметами, вже пенетрували терен...”

Тягар боротьби пересунувся на ліве крило оборони. Ставищанський і Організаційний полки швидко змінили становища, щоб підтримати оборону нашої ключової позиції, а кінний полк під командою Чайківського пересунувся групками з правого на ліве крило фронту...

Тим часом Черепинський відділ відійшов вже під Галайки. Біля самого села Олександр Личак побачив підводу, а коло неї – трупи... “За Галайками шлях і поле вкрили люди, майже саме жіноцтво та діти, (всі) тікають від червоних”.

Козаки рушили через Галайки. “Село неначе вимерло. Хати пусті, не затикані клеченням, двері в хатах і ворота настіж поодчиняні. По вулицях тиняється худоба без догляду... хазяїв нема”. Біля колодязя – гурт козаків. Хотіли напитися, але криниця обезводніла. Запитали у дідуся, де поділась вода.

– Таж цілий день люди тікають... – відповів старий. – Ще відколи живу, не бачив, щоб стільки люду йшло через Галайки, як сьогодня... Їдуть підводами й пішки, йдуть аж із-під Уманя, тікають. То й випили всю воду з керниці.

– А ви ж, дідуню, чому не тікаєте, он же більшовики йдуть?

– А куди мені, старому, тікати? На все Божа воля, від смерти не втечеш. Он невістка з дітьми вже на Володарку поїхала, а я, старий, зостався, хати доглядатиму. Бог його святий знає, що воно буде... Десь мій син також пішов на хронт під П’ятигори... Аякже, ще звечора виправив всіх наш ватажок. Не знаю, чи живий син. Хто його знає, що воно з тими більшовиками буде. Кажуть, силу людей наших вирізали.

З Галайок попростували на Черепинку. За нею шляхом, скільки оком не кинь, чорнів довгий ряд підвід. “То все втікачі”. По цей бік Черепинки підвод уже не було, хіба окремі групки людей, що відстали.

Повстанці наздогнали двох старих жінок із клунками і дівчину в новому кожусі – “бідна, вдягнула, щоб не достався більшовикам”. А козаки ще й зуби скалять – питають, чи не змерзла вона. Бідна дівчина тілько сумно головою похитала та заплакала.

З Чечельницьких полів Олександр подивився на П’ятигори, де ще недавно була лінія оборони. Від села на Тетіїв шлях вказувала величезна курява – “то ворожа кіннота простує на Тетіїв”. Треба поспішати, щоб будьонівці не відрізали від Росі.

Ось і Черепинка, рідне село Олександра. До нього підійшла сусідка, питає, чи не бачив її чоловіка.

“Що їй казати? Її чоловік був під П’ятигорами, а звідтіль (майже) ніхто не вернувся. Серце стискається в грудях... Все навкруги таке дороге, миле, таке рідне... Це все приходиться кидати, і невідомо, на який час. Що станеться з ріднею, яку дати пораду?”

Повстанець забіг на хвилю до рідної хати, але там нікого не знайшов. Вибіг у садок – де ж мама і брати?!

“Що робити?! – це питання не давало спокою. – Чи лишитися дома, чи йти далі?.. Ні, лишатись не можна, таким пощади не буде”.

Але з рідними треба попрощатись. Де ж вони?!

“А садок зелений, тихий, – писав Олександр, – неначе просить: “Останься, куди йдеш, де найдеш краще, як тут?”

Ось і дружина. Веде за руку сина. Плаче.

Чи побачаться ще?

Синок простягнув рученята:

– Татку, дай мені калабінку.

– Не можна, Валюню, он більшовики йдуть, треба стріляти. Дай краще я тебе поцілую.

Хлопчик образився, що йому татко не дав погратися, і одвернувся.

– Валюню, попрощайся з татком, він далеко йде, – каже схвильовано мама.

А хлопчик і слухати не хоче...

Горіла Тетіївщина. Димом вкрилась уся Таращанщина. Від запаху пожарищ будьонівці шаленіли і прискорювали свій кривавий танок.

Куди не глянеш, скрізь горіли села – Стадниця, Високе, Олександрівка, Тайниця, Василиха, Черепин, Черепинка, горіли осади й хутори, горіло збіжжя в полі.

“Сонце, заходячи, з трудом продиралося через чорну пелену диму й світило несамовитим, понурим, кривавим блиском просто в очі оборонцям української ключової позиції, – описував ті апокаліптичні дні Василь Задояний. – З того блиску почали виринати вершники московської кінноти, як біблійні їздці Апокаліпсиса. За ними йшла піхота”.

Це вже була восьма атака москалів за цей день.

І знову українці зустріли шквальним вогнем ворожі лави. Гриміли гармати, тряслися в гарячці кулемети, бухкали рушниці, вистрілюючи останні набої.

“Кривавий блиск сонця, що заходило, осліпив наших наводчиків, – писав Василь Задояний. – Достиглі лани збіжжя на узбіччях... загорілися від сильного безперервного смугового вогню й створили... несподіване задимлення. Було то якраз на руку ворогові... Перевага ворожої сили була величезна... Замовкали один по одному наші кулемети, розбиті сильним вогнем ворожої зброї. Наша безстрашна піхота, відгризаючись від настирливого ворога і чіпляючись за кожний об’єкт і кожний горбок, поволі відступала...

Сонце вже давно сховалося за долішній рубчик небосхилу. Темрява, насичена димом, почала огортати землю. Але це, однак, не перешкоджало ворогові провадити дальший наступ, загрожувати нашій позиції й нашому тилові.

Тим часом Тетіївський полк, як наша залізна резерва, причаївся в терені й чекав на ворога. Його курені й сотні “Народнього фронту” вліпилися в кожну долинку і в кожний рівчак і так лежали нерухомо, щоб не виявити себе московським стежам... Тетіївський полк не мав більших утрат у людях від вогню ворожої артилерії, тому зі свіжими силами приготовився для зустрічі ворога”.

Отаман Першої дивізії Зраєцький, він же й командир Тетіївського полку, сам повів полк у протинаступ. Стрілянина, що почала вже була стихати, раптом посилилася. Чотири тетіївські курені і групки П’ятигірського полку бравурно рушили вперед на ворога. Тетіївці не мали сили, щоб відкинути ворога, але їхня завзятість справила на москалів враження. Вони здивовано зупинилися “за хребтами низьких лагідних пригорбків”. Московська кіннота спішилась і зустріла козацтво сильним кулеметним вогнем.

Тетіївський полк просунувся ще пару сотень метрів, заліг і почав кропити москалів. Дивно було спостерігати, як один полк хліборобів затримав величезну хмару розбійного московського війська. “Любов до Батьківщини, завзятість і самопосвята були сильніші від переважної маси ворога, – підсумовував Василь Задояний. – Коли згасли останні відблиски дня, москвини, які боялися нічної боротьби, – відступили, а Тетіївський полк Першої дивізії посунувся за ними й зайняв перед тим утрачені ключові позиції... Для українських партизанів московська кіннота в умовах нічної боротьби не була грізною, скорше являла собою ласу мету – здобути коней. Але заки, однак, вспіли зібрати відповідні сили й змонтувати акцію діяння, ворожа кіннота тихо вимкнулася з нашого району і відійшла глибше в терен, зайнятий московською піхотою”.

Попри успішний протинаступ, все ж надійшов наказ відступати на Дзвеняче, Довгалівку і Дзюньків, бо була небезпека оточення.

Штаб Таращанського коша, обози і Друга дивізія в складі П’ятигірського, Ставищанського, Жашківського, Організаційного полків і відділів “Народнього фронту” відходили на розбудовані 13-ю польською дивізією оборонні лінії фронту: Долотецьке – Довгалівка – Дзюньків – Липник. Їхній організований відступ прикривав кінний полк імені Івана Ґонти і Максима Залізняка.

Штаб коша наказав і Першій дивізії відійти на вищезгадану лінію фронту, але наказ прийшов запізно. Внаслідок прориву ворожої кінноти Перша дивізія, що боронила праве крило, потрапила в оточення під Тетієвом і зазнана втрат...

Отака правда: хлібороби б’ються не на життя, а на смерть, а українська армія, замість прийти на поміч, поспішно тікає разом із поляками на захід. Якими “стратегічними міркуваннями” можна пояснити таку “мудрість” військового керівництва?! А потім ще й ремствуватимуть на “анархізм” українських повстанців...

Слід окремо сказати про участь у кривавих боях хліборобів із так званого Народного фронту, тобто народного ополчення, які виявили страшенну завзятість у боротьбі. “Ці безстрашні народні лицарі зі звичайними вилами рвалися до атаки на стократ сильнішого ворога, озброєного від ніг до голови, – так оцінював їх Василь Задояний. – Вони також дбали про те, щоб жоден вояк не вимкнувся з рядів і, боронь Боже, не наробив паніки в нашім запіллі. Це були вояки, які твердо постановили в цій боротьбі здобути перемогу або вмерти за Україну... В козацьких серцях пробудилася глуха завзята ненависть до віковічного ворога-москаля й охота дорватися до його горла. Затискаючи зуби, вони перескакували з розбитих окопів до вирв, які не вспіли ще охолонути після вибуху гранат, і негайно розпочинали наново боротьбу. Місця забитих командирів негайно заступали молодші старшини, а то й козаки, які виявляли велику відвагу й сприт під час боротьби”.

Криваві бої над річкою Роською і під Тетієвом загартували козаків Таращанського коша Запорозької Січі. Вони вийшли з цієї тяжкої битви з піднятою головою. Таращанські козаки продемонстрували ворогові свій запеклий характер і скріпилися морально. “В наступних тяжких боях (козак-повстанець Таращанського коша) піднісся на висоту слави, і не шкодував крови в обороні своєї Батьківщини!” – так закінчував свій спогад підполковник Армії УНР Василь Задояний.

А останніми словами спогаду козака-повстанця Таращанського коша Олександра Личака були слова про сина, який в останню мить спілкування з батьком надумав образитися за те, що йому не дали погратися “калабінкою”. “Нема коли прощатись. Буденівці вже під селом”, – так закінчив свій спогад Олександр Личак, студент Української господарської академії в Подєбрадах.

Було це 11 грудня 1922 року.

Вже більше двох років як Олександр залишив рідний край і дорогих людей.

Як вони?! Як Валюня? Досі сердиться? Чи вже забув?!

Чи побачить він колись свого сина, чи обніме дружину, чи вклониться низько в ноги батькам?

Ні, цього вже не буде ніколи...

Про це, звісно, Олександр ще не знав.

Він вірив, що Бог справедливий і не забере у нього радість спілкування з рідними... Що казати, туга за Батьківщиною завжди малює солодкі мрії.