З Києва треба було тікати. Але спочатку необхідно було переінакшити зовнішність, щоб не впізнав якийсь посіпака

Але спочатку необхідно було переінакшити зовнішність, щоб не впізнав якийсь посіпака...

У голярні, здавалося, всі хотіли відмолодитися. Перукар знімав кучері, вуса, бороди, ніби не розуміючи, чому люди забажали раптом змінити свій лик на ангельський. Усе більше ставав схожим на новонародженого і Олександр Євтухів: його вуса, борідка та шевелюра вже валялися на підлозі. Залишилося зголити ще одну щоку.

Раптом у голярню ввійшло двоє озброєних червоних. Багато хто з клієнтів змінився в обличчі. Напевно, не один із них радий був провалитися крізь землю.

Але муравйовці виявилися людьми чемними. Зайнявши чергу, вони сіли прямо за спиною Олександра. Ці хвилини для нього були не з найприємніших. Краєм ока в люстро він тривожно спостерігав за представниками нової влади. А ті ніби тривогу люду не розуміли...

Богу дякувати, скінчилося все добре...

У той день Олександр вже не виходив із дому, хіба заскочив на хвилину до родини доктора Бабського, що жив у будинку №11 на тій же вулиці Назаріївській. Родина лікаря страшенно здивувалася, побачивши старшину Вільного козацтва у Києві, окупованому бандами Муравйова. Всі були впевнені, що Олександр цофнувся зі своїми, тобто втік подалі від гріха.

27 січня чортяка знову виштовхнув Євтухіва у місто. Разом із гімназистами, переодягнений і на себе зовсім не схожий, вийшов він на київські вулиці. Перше, що вразило, – це “товпи босячні з рушницями. Чогось їздять на самохідах, кричать...”

Звертало увагу й те, що всі перехожі були вбрані в старі пальта, часом якесь лахміття, напевно, щоб не вирізнятися від муравйовців. На вулицях столиці неможливо було побачити жодного перехожого, пристойно одягнутого.

Зі знайомими Олександр вітався тільки очима.

Біля пам’ятника графу Бобринському лежав труп обірванця. Якийсь цинік засунув йому в руку кілька марок. На порохон, чи що... Бобринський теж отримав, хоч і несмертельні, поранення – багато на ньому було слідів від кульок.

На Тимофіївській, біля Контрольної палати, де нещодавно стояла українська батарея і гатила по вокзалу і залізничних майстернях, в яких засіли більшовики, валялося кілька скриньок із гарматними набоями. І два тіла – старця та нашого козака. Далі, біля анатомки, – людський натовп. То родичі розшукували “своїх замордованих близьких”.

Он привезли нові жертви, і люди посунулися назустріч...

У під’їзді “Франсуа” лежало тіло українського старшини з блакитно-жовтою стрічкою під кокардою, а до театру вели нові й нові партії арештованих.

Раптом Євтухів здибав козака свого полку, який повідомив, що у Вільному козацтві було кілька робітників-провокаторів, “котрі тепер опізнають і видають”.

Олександр Євтухів, начальник штабу 1-го полку Вільного козацтва міста Києва, поспішив додому. Завернув біля музею. На розі Бібіковського бульвару побачив калюжу крові, а в ній “щось сіро-біло-червоне лежить грудками”. Придивився, а то людський мозок...

Від університету до Назаріївської вулиці Олександр нарахував 17 небіжчиків. Декотрі лежали ще з перших днів оборони Києва. Олександр бачив їх щоденно, як ходив на позиції.

Було “гидко і страшно”.

Багато будинків стояли підбиті, поранені, вражені шаленим бомбардуванням, яке вчинив Муравйов напередодні вступу в українську столицю. Особливо постраждала Фундукліївська. Майже у кожний її будинок влучив снаряд.

У цей день Олександр вирішив, що далі зволікати не можна – треба тікати. З ним вирішив вислизнути з Києва Стась – син домогосподарки пані Бонецької, у якої знімав кімнату старшина Вільного козацтва Євтухів.

Вирушили 28 січня вранці.

До Маріїнської дійшли спокійно. Далі Олександр хотів йти через Жидівський базар, а там вишмигнути на Брест-Литовський шлях. Та Стась збив його з наміченої дороги, переконавши йти на вокзал. Йти туди страшенно не хотілось, але знову смикнув чортик і проти волі Євтухів подався в бік вокзалу.

Підійшли до Безаківського мосту через Либідь.

Перша застава з двох червоноармійців пропустила безперешкодно – документи їх цілком задовольнили. Минули й другий пост. Коли раптом у спину штовхнуло коротке як постріл слово:

– Стой!

Серце завмерло, але Євтухів повернувся із розпогодженим обличчям.

Біля червоноармійця, який вже підніс карабінку, стояв “якийсь жид і вказував на нас”, згадував Євтухів.

Вартовий, “звичайний кацап”, запитав суворо:

– Ти вілєнскій казак?

– Што ти, товаріщ?! Нєт, я нікада ім нє бил, – щиро відповів Олександр.

– Пакажи дакумєнти...

– Смотрі...

Папери не викликали підозри, але “жидюга”, який стояв біля русака, вперто наполягав, що “етот тіп” – старшина Вільного козацтва...

– Ідьом на станцию, к камєнданту, – вирішив все ж проявити “бдітєльность” червоний москаль.

– Ідьом так ідьом, – погодився старшина, намагаючись не видати хвилювання.

“Маленький був путь, – згадував Олександр, – але страшенно неприємний... А жидюга з нами разом іде”.

Комендатура містилася біля каси дачних потягів. Її вікна виходили на перони 1 і 2 класу. Комендантом виявився звичайний залізничник, а отже – “цілковита шляпа” у комендантській справі. Головну роль знову відіграв пильний єврей. Він висловив і коменданту своє бачення проблеми.

Залізничник передивився документи, за якими Євтухів числився солдатом російської армії.

– Ти – афіцер? – запитав суворо.

– Нєт... Какой там офіцер?! Вот єду дамой і застрял в Кієвє із-за бойов...

Комендант подивився на руки Євтухіва і промовив грізно:

– Врьош, сукін син... Рукі у тєбя, што, пралєтарскіє? Афіцер...

Забравши документи, наказав занести затриманих у черговий реєстрик засуджених до розстрілу та відпровадити до арештантського вагона.

Документи ж кинув на стіл.

Слово “расстрєлять” кинуло Олександра в піт – спочатку холодний, потім – гарячий. Якась дивна слабість опанувала його тіло. Але розум продовжував аналізувати: очевидно, комендант набирає для розстрілу партії, щоб менше возиться. Значить, час ще є...

Тим часом арештантів вивели з комендатури і повели через колії. На них Євтухів побачив “кільканадцять розстріляних та роздягнених”. Ніби туман заслав очі козакові, а у мозку билася одна лише думка: “Утікти, утікти, утікти...”

Ось тут, на коліях київського вокзалу, Олександр Євтухів і пізнав справжню цінність життя.

Вартовий арештантського вагона не знайшов. Мусили йти назад до коменданта. Зайшли у приміщення. Вартовий начальству не доповів і десь подався.

Охорона в комендатурі явно не відповідала своєму призначенню. Відтак ще більша рішучість опанувала старшиною Вільного козацтва. Чекав тільки слушної миті.

Олександр і Стас сіли на диванчик. Тільки тепер Євтухів помітив його. Стас був страшенно блідий...

Євтухів почав заговорювати зуби писарю комендатури. Той непривітно виматюкався. І раптом з уст арештанта почув справжній фронтовий мат. Можливо, це й викликало до нього довіру...

Олександр взявся опановувати ситуацію. Сівши на край столу, він витягнув люльку і махорку... “Для більш демократичного вигляду” почав плювати на підлогу... Та ще й сякався двома пальцями. Все це він проробив невимушено, природно...

Тим часом приводили нових заарештованих. “Одного жидика зараз же звільнили, бо він оказався членом Петроградської бойової організації”.

Минула година. Стась вже зовсім повісив носа на бантину. А Євтухів опанував себе.

Бог прийшов у вигляді дурної жінки, на яку наїхав візник. Вона підняла такий страшний лемент, що навіть комендант мусив, накинувши шинелину, йти надвір розбиратися.

Євтухів зорієнтувався миттєво: хапнув зі столу свої документи, які перед тим вже пригледів, і – за комендантом до виходу. Йшов не поспішаючи, з незалежним виглядом. “Дуже стиснулося серце, коли проходив поруч із часовими, але нелегка вивезла, – згадував він. – Моя махорка та засунуті по кишенях руки і нахабна фізіономія... запевнили їх в моїй благонадійності”.

Вийшовши через службову кімнату, Євтухів майнув на дальні колії. Повернувши голову, побачив, що за ним поспішає Стась.

На дальніх коліях київського вокзалу Олександр Євтухів відчув себе “новонародженою дитиною – так легко було на душі”. Дика радість наповнила кожну клітину його тіла... Все ж небезпека ще вешталася поруч, попльовуючи, – територія станції просто “кишіла озброєними більшовиками”. Кожну хвилину можна було напоротися на них...

Кривими стежками вибрались до Караваєвських дач, а там звернули в бік ланів. Напрямок взяли на Святошине. Лише коли Київ був далеко за спинами, заспокоїлися.

Залягли у рівчак на ще не сталий сніг.

Лютий 1918 року був теплий, і ще недавно засніжені поля перетворились у страшне болото. Саме через ці прикиївські поля і йшли Стась та Олександр, люди, яких мало що єднало, хіба оця смертельна пригода.

Йти було важко – до ніг приставали великі грудки грязі. Але ж смерть була позаду!

У Святошині здибали полоненого австрійського німця. Євтухів звернувся до нього німецькою, і той вказав шлях далі.

Йшли через Борщагівку, Плисецьке, Забір’я, Мотовилівку... “Ночували по селах, у селянських хатах, де селяни приймали нас дуже приємно, – згадував Євтухів. – Декотрим, щирим людям, ми не таїлися і все розказували...”

Співчуваючи, селяни на дорогу ще й клуночок з їжею давали...

Вийшовши з Плисецького, стали свідками, як червоні задля розваги випустили з бронепотяга по селу три снаряди... За два дні дісталися Фастова. “І, помітьте, – зауважував Олександр, – не по колії (67 в.), а сільським розмокшим шляхом... всього більш за 100 верст”. Отак хотіли жити!

Що з того, що ноги були повністю стерті...

Фастів приймав поїзди зі Жмеринки, але в зворотному напрямку їх не відпускав. І все ж “паровик” до Жмеринки трапився. “Він був обліплений сірими шинелями, як мухами. Там було багато таких втікачів, як ми, – писав Олександр Євтухів. – У Козятині Стась узяв напрямок на Миколаїв. Я поїхав далі і 1 лютого прибув до м. Винниці”.

Ось так закінчив розповідь Олександр Євтухів, отаман залоги м. Вінниці, помічник Подільського губернського комісара, а до того ще й військовий комендант Подільської губернії навесні 1918 року.

“Гайда, браття!”

Цей спомин Євген Лоханько написав за рік до смерті...

Затриманих везли з Фастівської в’язниці до Києва, в губернську ЧК. Потяг посувався помалу, пухкав хмарами диму і через силу тягнув червоні “теплушки”.

У лісі гуляв вітер, заганяючи до вагона через щілини краплини дощу. Ліхтар, як повішений, мотався на дроті під стелею, сумно блимав і чадів. Було вогко і незатишно – краплини дощу долітали то з одного, то з другого боку.

А головне, мучила думка – що буде завтра?..

Арештованих було чотирнадцять осіб. Три жінки, шестеро старшин Галицької армії, літній чоловік (урядовець ще з царських часів), троє робітників і поручник Армії УНР Онущенко.

Галичани, вкрившись однаковими ковдрами, полягали один біля одного. Жінки-“спекулянтки” тулились у куті, хмикали та щохвилини втирали носи фартухами. Старенький урядовець сидів на великому клунку і сумно дивився поперед себе. Робітники дрімали під стінками.

Посередині “теплушки” розмістилися червоноармійці: двоє з них вартувало коло дверей, неголосно перемовляючись, а троє спало, поклавши біля себе рушниці.

Поручник української армії Онущенко розумів, що його везуть на розстріл... Чекати смерті, не спробувавши врятуватись? Ні!

Але як втекти?! У вагоні п’ятеро червоноармійців, а він один, та ще й беззбройний. Щоправда, в кишені лежала зігнута виделка, яку знайшов, коли їх вели з в’язниці до станції.

Поручник вже говорив із галичанами, намовляв їх тікати разом, але ті не погодилися, бо “чомусь були певні, що їх, як громадян чужої держави, мусять випустити на волю...”

Страшно одному...

Ось і Мотовилівка. За нею знову великий ліс. Ну як не тепер, то ніколи... В кишені скрюченими пальцями Онущенко міцно стиснув виделку...

– Товаришу, – гукнув він робітнику на другий кінець вагона, – чи не маєте закурити?

– А йди сюди, то й закуримо, щоб дома не журились, – відізвався глухий голос.

Цього було й потрібно. Тепер він має причину, не викликаючи підозри, дійти до дверей.

Непомітно глянувши на вартових і обережно переступаючи сплячих, він поволі наблизився до конвоїрів... “Ні! Хай краще вб’ють мене в борні, аніж пасивного розстріляють під стінкою”, – блискавкою промайнуло в голові.

Підійшов до дверей... Вартові вже поруч. На нього уваги не звертають. “Ну, амба!” – шепнув хтось всередині Онущенка, і він, як звір, кинувся на ворогів.

Тьмяно блиснуло в повітрі залізо, й один із вартових, залитий кров’ю, впав на підлогу. З горла у нього стирчала виделка.

“Не встиг другий схаменутись, як дві сильних руки вхопилися за його рушницю... Божевільний погляд чиїхось очей, потім тяжкий удар, і він покотився з розбитим черепом... Дзіркнула куля – вдарилася в гайку над головою Онущенка... Більше стрілу не було. Страшний дикий звір, що його породжує кров і вбивство, прокинувся в арештантах... Досі німі та пасивні, вони раптово з нелюдським ревом зірвалися з місць...” Жінки заголосили і попадали на підлогу, а чоловіки навалились на трьох вартових, що лежали посеред вагона. Все злилося в жахливу купу... Люди “топтали та вбивали собі подібних”.

Онущенко сильним рухом відсунув двері...

– Гайда, браття! Хто не хоче загинути, гайда за мною! – крикнув він і, тримаючи в руках рушницю, плигнув із вагона.

За ним стрибнуло ще кілька постатей і також зникло у темряві...

“А потяг так само помалу посувався наперед, пухтів, розсилав червоні искри та тягнув до Київа брудні “теплушки”, – закінчив свою розповідь Євген Лоханько, урядовець Української Народної Республіки...

Про Євгена відомо небагато. Народився він у Києві 21 січня 1898 року. 1916-го в рідному місті закінчив Другу комерційну школу. Від травня 1918 р. працював у Міністерстві віросповідань Української Держави. Паралельно навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту.

Та довго вчитися не довелося. Вже наприкінці січня 1919-го мусив під тиском Муравйова евакуюватися з Києва разом з урядовими інституціями. “При Уряді УНР” був до кінця 1921 року.

Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ УНР засвідчив, що “громадянин У.Н.Р. Евген Лоханько з боку політичного і морального є людиною певною”.

Коли Євгена скоротили за штат, він покинув Тарнів і перейшов нелегально польсько-німецький кордон. Поступив до Берлінської політехніки, а пізніше, 1922 року, став студентом економічно-кооперативного факультету Української господарської академії в Подєбрадах у Чехословаччині. Але вищої освіти так і не здобув. У Подєбрадах у нього загострився туберкульоз, і він несподівано, 1923 року, помер.

Було йому тоді 25 років.