Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Передмова автора





 

Однією з найцікавіших і водночас недосліджених тем історичного пошуку є переродження людини звичайної, людини, що цікавилася лише власними потребами і потребами своєї родини, в громадянина, який раптом починає дбати про суспільний інтерес, про долю своєї Батьківщини, її свободу і щастя.

Цей зліт, це одухотворення настає не через удосконалення мозку, набуття суми знань із хімії, фізики, математики чи інших точних наук... Часом для народження української душі досить увібрати в себе думу кобзаря, прочитати або почути вірші Тараса Шевченка чи оповідання Адріана Кащенка... Тобто мова йде про відкриття людиною історії своєї Батьківщини, історії драматичної, трагічної і неймовірно кривавої.

А коли вчорашній малорос ще й відчує зневагу чужинця-окупанта до своєї мови, традицій чи звичаїв, образу батьків, на своїй шкурі дізнається, що таке брутальне насильство...

Особиста образа і знання козацької історії свого народу творять із малоросів козаків, запеклих бойовиків, закривавлених лицарів із дитячою посмішкою... І з людини, байдужої до громадських справ, на яку ніхто особливої уваги не звертав, на допомогу якої ніколи не розраховував, виростає людина-легенда, пострах для ворогів-окупантів і надія-опора для рідних, земляків, для народу.

Прикро, але таїна народження воїна-громадянина мало цікавить українських істориків і державних мужів, які б мали плекати покоління захисників Вітчизни. Видно, не про силу держави вони дбають...

Кубанський козак Михайло Теліга став свідомим українцем, коли в грудні 1915 року послухав “Думу про Морозенка” у виконанні кобзаря Дмитра Суховія. Друзі Теліги, учні фельдшерської школи, перевтілилися на українців після того, як прочитали “Кобзар” Тараса Шевченка, якого їм приніс у школу той же невгамовний Михайло. Яків Хоменко з-під Києва пішов у партизанський загін Орлика воювати проти москалів, коли ті пограбували і спалили його обійстя... Більшовицькі нагаї народили з дорогинського юнака Івана Грисюка отамана Гайового. А хлопчик Кирило Бондарук, довідавшись завдяки сільському вчителеві Лаврентієві Петренку, “чому в щоденному житті вони спілкуються однією мовою, а в школі вчать іншу”, коли почалася революція, виміняв у колишнього ананьївського жандарма за чотири золоті десятки з карбованим Миколою II на аверсі шаблю й пістоль і пішов до місцевого священика, щоби той благословив “на боротьбу за свободу матері-України”...



Але чи не найбільшу роль у народженні десятків тисяч запеклих українських патріотів відіграла мерзенна твар російського шовінізму. Той, хто мав людську гідність і хоч раз стикнувся з великодержавним мурлом московського окупанта, ставав, як правило, затятим борцем за відновлення потоптаних національних прав свого народу...

Не менш повчально звернути увагу на причини та мотиви переродження свідомих українців на зрадників, анархістів, перебіжчиків в інші стани, часто ворожі, антиукраїнські.

Яка причина того, що дисциплінований український старшина Омелян Волох став на шлях анархії та зради?

Як сталося, що виходець із старовинного козацького роду генерал-майор Василь Кирій, начальник штабу Гайдамацького коша Слобідської України, учасник придушення більшовицького повстання в Києві та оборони української столиці від Муравйова, на початку 1919 року перекинувся до денікінців? Чому перейшли в Добровольчу армію командир Запорозького загону генерал-майор Костянтин Прісовський та отаман Запорозького корпусу генерал-майор Зураб Натіїв? Те саме стосується багатьох інших...

А організатор українського війська (і наддніпрянського, і галицького) генерал-хорунжий Микола Какурін чому опинився в Красній армії?..

А чому Нестор Махно не хотів підпорядкуватися урядові УНР?

Як сталося, що Матвій Григор’єв перекинувся до більшовиків, а організатор українського війська Юхим Божко, безмежно хоробра людина, залюблена у козацьке минуле, оголосив, що стає отаманчиком “першої категорії” – як і Петлюра?..

Чому отамани Волох і Козир-Зірка стали чекістами? Що, вони були зрадниками від самого початку і кров свою проливали під “Арсеналом” і на інших ділянках українсько-російського фронту не щиро? А Микола Міхновський чому відійшов від справи військового будівництва?

Бачите, я ставлю питання не про тих, хто не витримав катувань...

Безперечно, у кожного з цих людей були свої мотивації відходу з “петлюрівського табору”. Але ж була і якась закономірність. Якась же була логіка. І тенденція. Все ж таки не одинаки, а тисячі українських патріотів добровільно опинились у Красній чи денікінській арміях або створили свої ватаги, які нікого, крім батька-отамана, не визнавали і діяли на власну руку...

Чи не розчарування Україною спонукало козацтво до такого кроку? Розчарування насамперед її репрезентантами, політичним і військовим проводом УНР, який у час революції не був революційним, весь час хитався, гальмував ріст збройної української сили, робив дурниці за дурницями, злочин за злочином, орієнтувався на тих, хто не бачив України на геополітичній карті світу.



Якби українську державність очолював український Бісмарк чи український Наполеон, власне новий Богдан, втеча з українського табору не набрала би такого розмаху. “...Коли б була тоді рука, що змогла, як колись гетьман Богдан Хмельницький, взяти його за чуба, – писав Яків Гальчевський про Нестора Махна, – хто знає, чи не вийшов би був із нього новітній Кривоніс на пожиток Батьківщині. А так ворогам на користь...”

На жаль, Україну очолювали люди іншого масштабу, іншої ваги, іншої якості... Не мілітаристи, не вояки, а політики, які вважали, що для перемоги досить їхнього красномовного слова і благих намірів.

Усіх, хто не погоджувався з лінією керівництва Центральної Ради, а пізніше й УНР на роззброєння України, на збереження “загальноросійського революційного фронту”, на братерські стосунки з червоною Москвою, гальмування росту Вільного козацтва, демобілізацію частин, які прагли захищати Україну, на “союзницькі стосунки” з окупантами (Антантою, денікінцями, Красною армією, поляками), всіх нарекли українські історики запроданцями чи анархістами. І з легкістю шулера звинуватили в поразці Визвольної війни.

Ніби безвладна УНР була точкою відліку, системою координат, істиною в останній інстанції...

Чи багато істориків задумується над питанням, чому видатні воїни і організатори українського війська – такі як Григор’єв, Волох і Божко – зійшли з уенерівського шляху в пошуках власного шляху, часом помилкового, навіть злочинного... А Махно на уенерівські манівці так і не став, вважаючи керівників УНР “наймитами буржуазії”, “наймитами французького імперіалізму”. Англійського і польського також...

Уенерівські політики, а за ними й уенерівські історики проблему “вирішували” занадто спрощено: всі, хто мав власну точку зору й інший погляд, зокрема на створення армії та українсько-єврейські стосунки, всі попадали у списки підозрюваних, переслідувались, а часом і репресувалися. Їх публічно оголошували перекинчиками, отаманчиками, зрадниками, чекістами, злодіями, погромниками... А тоді створювалася опінія, що з подібними людьми багато говорити не варто. Стріляти таких треба...

І стріляли!

Доля багатьох українських військових діячів є показовою і повчальною, особливо полковника Петра Болбочана. Але хто хоче робити адекватні висновки?..

Досі в українській історіографії панує погляд: якщо ти критично налаштований до руїнницької політики урядових партій (есерів і соціал-демократів), та ще й до Головного отамана, та ще й у час війни, коли треба було об’єднати всі сили під одним керівництвом, то хто ж ти єси як не ворог?

Ніби логічно, правдоподібно... Але не слід забувати, що правдоподібність – далеко не правда, швидше її антипод...

Тенденційність викладу української історії властива багатьом, у тому числі й безпосереднім учасникам подій.

Показовими у плані тенденційності є спогади прем’єра Бориса Мартоса “Оскілко і Болбочан” та мемуари полковника Миколи Чеботаріва, першого начальника контррозвідки Армії УНР, начальника особистої охорони Симона Петлюри.

Щоб не бути голослівним, наведу для прикладу оцінку Миколою Чеботарівим отамана Козир-Зірки. “Козір-Зірка, – писав Микола Чеботарів, – повстанець проти гетьмана, але ще в 1919-му році перекинувся до большевиків і як їхній агент працював на їхню користь. Большевики уміло використовували його українство для провокаційної роботи середь українського населеня, зовнішній вигляд українця-запорожця найкраще спріяли виконанню ганебних планів большевиків. До сього часу Козір-Зірка у большевиків на урядовій посаді. С. В. (Симон Васильович Петлюра. – Ред.) завжди до нього негативно ставився. І під час евакуації Камянця в 1919 році (Козир-Зірка) був заарештований і засуджений до розстрілу. Виконання присуду відбувалося в ночі, завдяки чому ранений в руку втік” (ЦДАВО України, ф. 4453, оп. 1, спр. 19, арк. 68 – 69 зв.).

Це була точка зору творця “петлюрівської чрезвичайки”, організатора і виконавця усних смертних присудів, які постановляв сором’язливий Симон Петлюра.

Факти ж були іншими. Ось коротка, енциклопедичного стилю, довідка.

“КОЗИР-ЗІРКА Олесь (? – після 1923). Військовий діяч, повстанський отаман; командир кінної партизанської сотні (листопад – грудень 1918), командир кінного полку Армії УНР, кінних частин Запорозької Січі (1919).

Родом із Катеринославщини. Учасник оборони Києва від військ Муравйова (січень 1918). Учасник протигетьманського повстання, зокрема бою під Мотовилівкою (листопад 1918). Учасник оборони підступів до Києва в січні 1919 року (Овруч і Ніжин). Заарештований чинниками УНР за звинуваченням у єврейському погромі в Овручі та засуджений до розстрілу. Під час розстрілу вдалося втекти. Перейшов на службу до більшовиків” .

Я ніколи не відчував симпатії до Козир-Зірки, як до перекинчика, але ж це не причина деформувати його справжній портрет, зокрема навмисно переставляючи віхи його діяльності, як це робить тенденційний Микола Чеботарів. Спочатку він безапеляційно стверджує, що Козир-Зірка – агент більшовиків, а вже потім пише про його арешт і розстріл (у такому “викладі” кара виглядає цілком логічною і справедливою). А сталося ж навпаки: позасудовий розстріл свідомого українця Козир-Зірки (про його українство пише і сам Чеботарів) не залишив йому шансів продовжувати боротьбу в складі Армії УНР. Лише після цього він перейшов на бік більшовиків, які боролися проти денікінців і тих, хто прирік його на смерть...

“По-чеботарівськи” тенденційно висвітлювались постаті й інших українських діячів, які були в опозиції до – часом злочинної – політики українських урядів і Головного отамана...

Але ця книга переважно про інше... Хоча і в ній будуть болючі оповіді про те, як ми самі себе побивали... Все ж серед півсотні історій і біографій переважають світлі постаті та оптимістичні моменти буття нашого народу. Це дуже важливо, адже домінування негативного історичного досвіду може деморалізувати нові покоління. Але сильного досвід випробувань і поразок лише збагатить...

І все ж позитивний приклад переконливіший...

Впевнений, що подвиги українського козацтва і жіноцтва, про які йдеться в цій книзі, запалять нових романтиків на лицарські вчинки і звершення. Тому я і повертаю в наше дружнє коло тих шляхетних, хто відійшов, – і для відновлення справедливості до них, і для зміцнення моралі нині сущих.

Наш тихий, не зі сцени, уклін героям за кров, пролиту в обороні нашої землі, і справедливість відновить, і ошляхетнить нас самих.

А народу нашому простелить світлу перспективу.

Так що, шановний читачу, розкрий обійми богданівцю Сім’янціву, сірожупанникові Пархомюку, сотникам Шилу та Ляховичу, шляхетному македонцю докторові Гелєву і вічному повстанцю Степанові Щербаку. А юну Марусю Соколовську пригорни до серця. І шістнадцятилітнього Петра Ляшка, що загинув під селом Біленьким на Запоріжжі в атаці проти більшовиків. А гайдамаці Ігорю Троцькому усміхнись у відповідь.

Усміхнись всім серцем, – адже це велике щастя і розкіш мати таких попередників.

 

 








Date: 2015-11-13; view: 68; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2018 year. (0.009 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию