Перелік питань державної атестації

1. Методи організації ефірного виступу.

2. Специфіка роботи ведучого в розмовному типі програм. Підготовка і проведення інтерв’ю.

3. Психофізична діяльність як важлива категорія в професійному становленні телевізійного ведучого.

4. Авторські програми та особливості їхнього ведення.

5. Імідж сучасного ведучого телевізійних програм.

6. Логічний аналіз тексту. Інтонація як засіб комунікації.

7. Позастудійна робота телеведучого – ведучий-репортер, інтерв’юєр.

8. Основні принципи і норми професійної етики телеведучого-журналіста.

9. Телевізійні програми для дітей та юнацтва.

10. Телевізійні ток-шоу. Роль ведучого у підготовці та веденні програм такого типу.

11. Аналітичні програми: види, типи та жанри даних форм.

12. Задум журналістського твору. Технологія виробництва телевізійного сюжету.

13. Суспільні функції сучасного телебачення.

14. Інформаційні програми на телебаченні. Типи інформаційних телепрограм.

15. Особливості підготовки та виробництва новин. Принципи та структура верстки інформаційних програм.

16. Виражальні засоби мовного спілкування.

17. Творчі амплуа ведучих телевізійних програм. Роль і місце ведучого в інформаційному мовленні.

18. Культура мови на телебаченні. Поняття „телевізійна мова”. Правила та критерії підготовки ефірної інформації в програмах новин.

19. Телевізійні програми для молоді. Завдання молодіжного телемовлення.

20. Роль спілкування у професії ведучого телевізійних програм.

21. Винахід кіно та перші кроки кінематографа в Європі та США. Характеристика творчості братів Люм’єрів та Ж.Мельєса.

22. Становлення українського та російського кінематографу.

23. Українське кіно 1918-1926 рр. Формування системи екранної культури.

24. Голівудська естетика у 50-60-ті рр. ХХ ст.: особливості еволюції.

25. Американське кіно початку ХХ століття.

26. Російське кіно 60-80-х років ХХ ст. Загальна характеристика.

27. Мистецькі особливості фільмів А. Тарковського “Іванове дитинство”, “Андрій Рубльов”, “Сталкер”.

28. Режисерські імена європейського кіно 80-90-х. рр. ХХ ст.: П. Грінуей, Е. Кустуріца, Л. Фон Трієр.

29. Відкриття кіно Німеччини 20-х рр. ХХ ст. Особливості німецького експресіонізму.

30. Жанр комедії в російському та українському кіно.

31. Радянське документальне кіно 20-30-х рр. ХХ ст. Творчі пошуки Дзіги Вертова.

32. С. Ейзенштейн і розвиток європейського кіно ХХ ст.

33. Загальна характеристика світового анімаційного мистецтва ХХ століття. Творчість Уолта Діснея. Радянська школа анімації.

34. Творчість О.Довженка в контексті української культури.

35. Італійське кіно 50-70-х рр. Творчість Ф. Фелліні, М. Антоніоні, Л. Вісконті.

36. Творчість А. Куросави. Загальна характеристика.

37. Грузинська школа кіно. Т. Абуладзе, О. Іоселіані, брати Шенгелая.

38. Європейське кіно 1909-1918 рр. Загальна характеристика.

39. Виникнення теорії монтажу. Основні характеристики кіностилю 20-х рр. ХХ ст.

40. Актори кіно європейських країн. Марлен Дітріх, Джульєтта Мазіні, Лів Ульман.

Питання 1. Методи організації ефірного виступу

Ефірний виступ як різновид ораторського мистецтва. Мета ораторського мистецтва: вплив публічної промови на свідомість і почуття аудиторії. Дві форми мислення в майстерності оратора: логічне, притаманне науці, і образне, властивого мистецтву. Основні етапи ораторського мистецтва: задум і втілення. Три складові ораторської майстерності: написання промови, розучування і проголошення. Види ораторського мистецтва. Професійні навички і прийоми ораторської майстерності.

Основні закони побудови промови: ясність, відповідність стилю предмету промови, відповідність лексики, якою користуються на даний час. Мова, стиль і структура ораторської промови в «Риториці» Аристотеля. Цицерон про майстерність красномовства. Образ оратора, його головні риси.

Телевиступ – монолог ведучого в кадрі, звертання до масової аудиторії з телеекрану. Принципи побудови телевиступу. Основні вимоги до композиції телевиступу: вступ, основна частина, висновок (резюме).Функції вступної, основної та заключної частини телевиступу. Завдання ефірного виступу: розбудити допитливість, задовольнити запити аудиторії, дати новее уявлення про предмет.

Передумови успішного ефірного виступу: зацікавленість темою, лексичний відбір матеріалу, композиційна компресія, закон першого і останнього речення, динаміка викладу, утримання уваги глядача, дія на його почуття, залучення до роздумів, процесу співучасті, імпровізація, пошук виразних засобів впливу на кожного глядача зокрема, вираховування специфіки телебачення. Види монологічних жанрів: усне повідомлення, виступ, коментар, звіт, огляд, роздум, сповідь.

Особливості підготовки монологу до його подачі в ефірі: попередня робота ведучого над матеріалом. Три основні форми виступу в кадрі: а)текстовий виступ, написаний самим ведучим; б)тезовий виступ – короткий сценарний план із зазначенням теми, основної думки, коментаря, центральних запитань і характеру показу ілюстративного матеріалу (відео, фото, карти, схеми, макети і т.д.); в) імпровізаційний виступ – попереднє визначення лише теми й обсягу (хронометражу) виступу. Роль і місце імпровізації під час монологу в ефірі.

Діалогізація мовлення. Діалогічність структури ефірного монологу як засіб спілкування з аудиторією та спосіб впливу на неї. Діалогізація процесу мислення ведучого. Засоби залучення теле-,радіоаудиторії до процесу мислення. Монолог як самостійна передача. Бесіда та її роль на телебаченні. Точність, ясність та логічність передачі авторської думки і мовного матеріалу, який використовується в кадрі чи поза кадром. Технічні прийоми при підготовці виступу в кадрі: дикція, правила літературної вимови, логічне читання складних речень (логічна пауза і логічний наголос). Техніка усного читання - закони і правила логіки. Умовні знаки (позначки) для розбору і підготовки тексту до читання. Логічне тонування: логічний наголос, вирізнення нового поняття, протиставлення, порівняння, закон родового відмінку, однорідні члени речення, перелік, звертання.

Прийоми впливу на аудиторію. Стиль ведення: неофіційний,особисте авторське ставлення до події, створення атмосфери відповідно до змісту матеріалу; індивідуальне мовлення – інтонація, тембр, темп, ритм, динаміка; знання української літературної мови та вміле її використання - лексика, побудова речень у телевізійному тексті.

Питання 2. Специфіка роботи ведучого в розмовному типі програм. Підготовка і проведення інтерв’ю.

Інтерв’ю та його види. Творчі методики та технології ведення програм розмовного типу. Природа спілкування зі співрозмовником чи співрозмовниками. Інтерв’ю як жанр і метод (спосіб) збирання інформації. Інтерв’ю як міжособистісне вербальне спілкування для одержання інформації й вироблення нового знання з метою задоволення інформаційних потреб суспільства. Різні підходи до інтерв’ю як способу спілкування інтерв’юера з героєм програми: змагальні чи партнерські відносини.

Стилі ведення інтерв’ю: конфронтаційний, елітарний, партнерський. Підготовка ведучого-автора до інтерв’ю: визначення мети, попереднє дослідження теми, обдумування характеру запитань, стратегії і тактики ведення розмови. Підготовка запитальника, запам’ятовування запитань, розрахунок часу для незапланованих запитань та відповідей.

Основні види запитань: прямі і непрямі, відкриті і закриті. Додаткові (другорядні) запитання в залежності від функціональних завдань: уточнюючі, такі, що розвивають тему, контрольні, викривальні, кількісні, гіпотетичні, проективні, перехідні, пасивні та мімічні. Запитання, яких потрібно уникати: риторичні, підказки (ті, що містять у собі відповідь), улесливі, провокаційні. Перевантажені запитання, два запитання в одному. Недоречні та неетичні.

Попередня розмова з героєм програми. Вивчення його психологічного стану. „Розминка” (преамбула інтерв’ю). Створення дружньої атмосфери. Мімічні та словесні засоби впливу. Вибір амплуа.

Чіткість у визначенні запитань. Формулювання ведучим думки в кадрі як живого, органічного процесу. Зосередженість на співрозмовникові, осмислення його логіки, кола його думок, емоційного стану.

Розвиток взаємовідносин партнерів у кадрі під час діалогу: встановлення внутрішнього контакту, його емоційне наповнення. Чутливе реагування на зміни в поведінці співрозмовника.

Логіка, хронологія, імпровізація.

Дія на розум співрозмовника за допомогою логічних доводів. Дія на уяву

співрозмовника за допомогою збудження в ньому зорових уявлень, бачень.

Уміння ведучого слухати свого співрозмовника, вхопити головну думку. Не „потонути” в деталях. Уміння правильно „перебивати” свого співрозмовника. „Важкі” співрозмовники і особливості підготовки та ведення розмови в ефірі з ними. Послідовне орієнтування співрозмовника в руслі тематики, жанру програми. Дія на телеглядача через співрозмовника.

Завершення інтерв’ю (в прямому ефірі та під час запису). Відчуття часу – одна з головних професійних рис телеведучого.

Питання 3. Психофізична діяльність як важлива категорія в професійному становленні телевізійного ведучого.

Мета психофізичної діяльності ведучого: вплив на власну свідомість, волю, почуття (оцінити, зважити, проаналізувати, прийняти рішення тощо); на свідомість, волю, почуття співрозмовника (співрозмовників), телеаудиторію (переконати, застерегти, втішити, підбадьорити тощо).

Словесні засоби здійснення психічної дії. Вплив словесної дії на інтелект, розум, уяву, почуття телеглядачів шляхом логічних доказів, збудження зорових бачень та уявлень. Підпорядкування головної думки смислових шматків тексту ведучого певній словесній дії впливу (довести, пояснити, заспокоїти, застерегти, опротестувати тощо). Цілеспрямована словесна дія – збудник темпераменту, почуттів, емоційного стану ведучого. Вплив на уяву телеглядачів через „стрічку бачення” ведучого (образні уявлення).

Мімічні засоби здійснення психофізичної дії. Міміка – один з виражальних засобів ведучого. Відмінність міміки дій (вольове походження) від міміки почуттів (невимушений характер).

Змішаний характер психофізичних дій ведучого в кадрі: психічні – фізичні, словесні – мімічні, свідомі – імпульсивні. Самоконтроль та саморегуляція психологічного стану під час ефіру: вміння керувати своєю увагою, переключатись на потрібні творчі завдання, спрямовувати своє мислення в певному напрямку. Створення необхідних психофізичних умов для природного, органічного мовлення, точного і ясного донесення головної думки програми. Методи розробки психологічної дії впливу на глядача.

Значення підсвідомої (пасивної) та свідомої (активної) уваги. Стан уваги - активний пізнавальний процес, необхідна складова роботи телеведучого.

Вміння керувати своєю увагою - найвищий прояв професіоналізму.

Психологічні перешкоди на шляху до виконання творчих завдань: затиск, страх, втрата здатності мислити послідовно і т.д.

Увага зовнішня - підсвідома та внутрішня - свідома. Об’єкти зовнішньої уваги: предмети живі, неживі та звуки. Об’єкти внутрішньої уваги - предмет діяльності ведучого (ведення програми), включення його в процес мислення.

Подолання негативної психофізичної домінанти (психологічних перешкод)- вміння спрямувати своє мислення в потрібному напрямку:

- вольовий імпульс, оцінка ситуації, що склалася;

- фізичні вправи на подолання м’язового „затиску” тіла, мовного апарату;

- правильний вибір об’єктів уваги та зосередженість на них: а) зміст тексту; б) співрозмовник, його свідомість (хід думок, реакції, почуття); в) власна свідомість ведучого (спостереження, вивчення, обдумування, оцінка, аналіз, прийняття рішень).

Активний характер свідомої уваги. Види уваги:

- безперервна;

- ступенева;

- уривчаста;

Переключення уваги з одного творчого завдання на інше по безперервній лінії („прямий” ефір), ступеневий (фрагментарний відеозапис), уривчастий (дублі, непослідовне знімання епізодів).

Важливість зовнішньої уваги (зорової, слухової, на дотик, нюх, смак) для органічного самопочуття на екрані. Підпорядкування зовнішньої уваги внутрішній, процесу мислення, пізнання.

Активна зосередженість вищого ступеня - складна форма зовнішньо- внутрішньої уваги.

Питання 4. Авторські програми та особливості їхнього ведення

Місце і роль авторських програм у сучасному телеефірі. Поява авторського „Я” у вітчизняному телеефірі – ознака змін у суспільстві. Авторські програми – прояв саморозкриття творчої особистості. „Заговори, щоб я тебе побачив” (Сократ) – ці слова можуть слугувати влучною характеристикою сучасного ведучого авторських програм. З’являтися в кадрі, коли є про що розказати людям. Уміння донести думку, переконати, спрогнозувати. Синтез ролі ведучого і журналіста в підготовці авторських програм (обрання теми, збір інформації, осмислення і втілення задуму в сценарії та на телеекрані).

Втілення авторського задуму, висловлення власної позиції. Неординарність ведучого таких програм: цілеспрямованість, наявність ціннісної орієнтації, моральна вихованість, духовне багатство, вміння самостійно вчитися, інтегральна властивість, оригінальність. Авторське розуміння світу і подій у ньому (на відміну від інформаційного мовлення). Авторські програми: завжди мають риси суб’єктивізму – від обрання об’єкта зйомок до останньої склейки.

Основні професійні риси ведучого авторських програм:

компетентність; аналітичність мислення; ерудиція; розуміння суспільно значимих проблем; переконливість і віра в те, про що йдеться в програмі.

Стиль ведення – комунікативний (чітка дикція, оптимальний для сприйняття темп мови, невимушеність, інтенсивність).

Ставлення до аудиторії: щира повага до глядачів, уміння на рівних спілкуватися з ними; добре знання своєї аудиторії; звертання до телеглядачів не як до масової аудиторії, а як до окремої конкретної людини, уміння викликати довіру глядача, оригінальність (самобутність) у подачі матеріалу, імпровізаційність. Пошук нових можливостей впливу на телеаудиторію. Розкутість і тактовність ведучого.

Питання 5.Імідж сучасного ведучого телевізійних програм.

Питання 6. Логічний аналіз тексту. Інтонація як засіб комунікації.

Мова як найважливіший засіб спілкування, як вища форма впливу на партнера, глядача. Мовлення – основний виразний засіб для точної і ясної передачі авторської думки телевізійного матеріалу, який використовується в кадрі чи за кадром.

Спілкуватися в ефірі – це встановлення контакту з телеаудиторією внутрішньою і зовнішньою. Словесна дія в театрі – це процес перетворення пустого виголошення тексту на сцені на продуктивну сценічну мову. Так само і на телебаченні: слова мають діяти, спонукати до народження думок.

Вимоги до ведучого при опрацюванні та підготовці телевізійного матеріалу до ефіру: досконале знання і володіння українською літературною мовою, вміння логічно мислити, точно і ясно передавати зміст. Логічний аналіз тексту як творчий процес: визначення головної думки кожної складової частини телевізійного матеріалу, основних фраз для увиразнення головної думки; другорядних фраз для допоміжних суджень, головних слів, що виражають суть даної фрази, визначення психологічного впливу кожної логічно вивіреної частини тексту на розум, уяву чи почуття глядача. Значення підтекстів, „стрічки бачення” для розкриття задуму автора.: мелодійний малюнок, тривалість наголошеного голосного звуку, темп вимови слова, тембр голосу.

Мовний такт (ланцюг, синтагма) – група слів, що об’єднуються навколо основного слова, яке розкриває смислову суть. Читання за мовними тактами безпосередньо впливає на процес переживання, примушуючи ведучого повсякчасно думати про суть висловлюваних слів.

Організуючий центр мовної ланки – головне слово, що несе логічний наголос; слова, що прилягають до суттєвого центру, доповнюють, деталізують думку. Ключове слово в усному мовленні звучить виразніше від сусідніх слів. Виділення головного слова: при роботі над текстом – графічно; при декламуванні – інтонацією голосу. Основні правила визначення наголошених слів у тексті: нові і знайомі поняття; правило протиставлення; правило зіставлення; правило порівняння; непоширені речення; виділення логічним наголосом перелічуваних слів, однорідних членів речення; виділення узагальнюючих слів; складні найменування; слова, які несуть в собі виражений підтекст; логічний наголос у реченнях зі знаком запитання; правило логічного наголосу у зверненнях; правило повторюваних слів; слово в кінці речення; слова, що виражають фізичне зусилля; правило родового відмінка.

Виражальні засоби мовного спілкування: інтонація, жест, міміка, дикція, голосові дані. Інтонація як засіб вираження думки. Інтонація –з латинської означає „голосно говорити”. Інтонація як засіб створення неповторності, індивідуальності стилю мови ведучого. Інтонація включає: темп мови (ступінь швидкості вимовлення мовних елементів), паузи (перерви у вимовленні мовних елементів), тон мови (ступінь висоти звуку), мелодику (чергування підвищення і зниження голосу), логічний наголос та словонаголошення.

Голос і манера говорити, мовна інтонація як засіб популярності телеведучого. Різні тони голосу однієї і тієї ж людини залежно від обставин (у приміщенні, на вулиці і т. д.

Мелодика як один з найважливіших елементів інтонування відповідно до суті, змісту висловлювання. Інтонація завершення та інтонація продовження. Мелодійна різноманітність мови ведучого.

Темп мови: в побуті – 120 слів на хвилину, в ефірі – і 1,5 -2 рази швидше. Швидка мова, повільна мова і тип програми та вік ведучого, різні традиції на різних каналах, у різних програмах.

Тембр – колорит голосу. Різний як відбитки пальців. Залежність від різних умов. Зокрема часу доби. Тембр різний, сприйняття суб’єктивне.

Особливе місце пауз – знаків мовчання. Засіб полегшення сприйняття тексту. Логічна пауза – відділення такту від іншого зупинками різної тривалості. Інтонаційно-логічні (відділяють один мовний такт від іншого, допомагають з’ясувати їхню суть) та інтонаційно-синтаксичні паузи (відповідають розділовим знакам на письмі). Психологічні паузи – можуть бути навіть там, де не можна зробити логічних пауз. Психологічні паузи як засіб збагачення змісту тексту, підсилення ефекту.

Питання 7. Позастудійна робота телеведучого – ведучий-репортер, інтерв’юєр.

Історія виникнення професії репортера. Репортаж від французького „повідомляти”, латинського –„передавати”. Репортаж як інформаційна розповідь, оперативне повідомлення з місця подій під час її перебігу. Журналіст – учасник подій, на першому плані – особисте сприйняття події, що не суперечить об’єктивності висвітлення. Репортаж – найбільш розповсюджений дієвий провідний жанр тележурналістики.

Характеристика репортажу. Особливості репортажу на телебаченні. Репортаж на телебаченні – трансформація події у видовище з реальними персонажами, діями і декораціями.

Надзавдання репортажу на телебаченні. Головні критерії успішного телерепортажу. Принципи підготовки інформаційних репортажів. Різновиди телерепортажів: синхронний, його ознаки, та „німий” – головні особливості. Репортаж ряду подій. Тематичний репортаж. Постановочний репортаж. Коментований репортаж. Стиль репортажу, його ознаки. Прямий і фіксований репортаж. Типологічні особливості репортажу.

Основні вимоги до репортера – добре орієнтуватися в інформаційному світі, стежити за подіями та розробляти тему сюжету, яка буде цікавою й актуальною для телеглядача.

Особливості роботи репортера і оператора на місці події та в телеефірі. Сучасний репортер – автор, оператор, режисер в одній особі. Персоніфікованість у роботі репортера.

Підготовка і проведення репортажу: вибір соціально значимої теми (реального факту, події, явища), вивчення об’єкту, детальна робота над композицією, написання сценарного плану. Основне завдання репортера- розкриття ідеї, змісту в гармонійному поєднанні зорового ряду і слова.

Літературно-стилістичні особливості написання репортажу: лаконізм, конкретність, емоційна піднесеність, ритмічна відповідність словесно - логічного ряду об’єктивному характеру зображуваної події. Зображально- виражальні засоби телевізійного репортажу – монтажне „злиття” кадрів, озвучене текстом.

Репортер як гід телеглядача.

Ефект присутності - створення репортером психологічного і емоційного стану причетності аудиторії до процесів реальної дійсності – їх виникнення, становлення та розвитку. Коментар ведучого-репортера в кадрі і за кадром: спільне та відмінне.

Бліц-інтерв’ю – „street talk” та „vox pop”.

Мета його проведення, відмінність від соцопитування. Характерна особливість і критерії вибору теми (об’єкта громадської думки). Особливості сценарію короткого, миттєвого інтерв’ю. Вимоги до інтерв’юєра під час „вуличного” опитування респондентів: чітко сформульоване в невимушеній розмовній манері, небагатослівність, довірливо-товариський тон, „контакт очей”, коректність, повага до співрозмовника, культура, інтелігентність, сміливість.

Драматична виразність паузи під час синхрону (емоційний „простір синхрону”) – одне зі свідчень важливості обраної теми.

Поєднання сценарної підготовки з імпровізацією.

Питання 8. Основні принципи і норми професійної етики телеведучого-журналіста.

Кодекс честі журналістів. 20-ті роки ХХ ст. – прийняття кодексів професійної етики журналіста. Сучасне журналістське життя сьогодні – до 60 кодексів професійної етики журналістів.

Основні причини прийняття даних законів:

- комунікативний вибух (вплив на млн. людей) – необхідність правової і моральної регуляції ЗМІ;

- інформаційний імперіалізм – нерівність в обміні інформацією між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються;

- НТП в сфері збирання та обробки, розповсюдженні інформації, що спричиняє низку нових колізій.

Основні етичні принципи журналістики:

а) Соціальна свідомість журналіста – перед громадянами і суспільством в цілому за зміст матеріалів, правдиве і своєчасне інформування громадськості про факти, явища і події суспільного значення. Головний обов’язок журналіста – забезпечення прав громадян на інформацію. Недопустимо розголошення відомостей, що містять держтаємницю, охороняються законом, заклики до насильницької зміни конституційного ладу, війни, національної чи релігійної винятковості, втручання в особисте життя, посягання на гідність.

б) Правдивість і об’єктивність – при збиранні фактів, їхньому викладі і оцінках. При опрацюванні і поширенні інформації журналіст має виходити з інтересів суспільства, відображати плюралізм думок, забезпечувати гарантоване право людини на свободу слова і переконання, не допускати приховування суспільно значимої інформації, перекручення фактів.

в) Сумлінність і чесність – перевірка фактів, точне відтворення даних документальних та інших джерел. У разі похибки негайні заходи для виправлення її наслідків – публікація спростування, вибачення, відшкодування моральних збитків. Професія журналіста забороняє її використання в особистих цілях.

г) Вірність загальнолюдським цінностям – журналіст визнає пріоритет загальнолюдських цінностей перед рештою, спрямовує свою діяльність на відстоювання інтересів держави, народу, ліквідацію соціальних конфліктів, охорону природи і т. д.

д) Професійна солідарність – журналіст піклується про престиж професії, поважає колег, не допускає шкоди їхньому авторитету, бореться проти диктату преси інших країн, підтримує рівноправні контакти з усіма творчими організаціями, підтримує демократичну журналістику. В творчому змаганні не зловживає довірою колег, не заважає їм виконувати професійні обов’язки

Питання 9. Телевізійні програми для дітей та юнацтва.

Мета телевізійних передач для дітей та юнацтва – їхній всебічний розвиток, розширення кола спілкування, вміння дружити, оцінювати себе поряд з іншими дітьми. Завдання: вплив на соціальну поведінку, виникнення стресових ситуацій, виховання працелюбності, формування і розвиток образної форми інтелекту, заохочення до співтворчості, здатності емоційно сприймати і пізнавати дійсність.

Радянське телебачення та дитячі передачі в його структурі. Ведучі програм для дітей радянського періоду. Перші дитячі телепередачі на вітчизняному телебаченні, їх особливості. Криза сучасного дитячого телемовлення в Україні, її причини.

Телеведучий дитячих програм на сучасному телеекрані. Системність підходу до дитячого телемовлення як одна з умов його успішного розвитку.

Суспільні функції дитячих програм: виховна (домінуюча), науково-пізнавальна, освітньо-педагогічна, інформаційна, розважальна, комунікативна.

Дитяча аудиторія та її диференціація. Властивості та психологічні особливості формування особистості в різні вікові періоди. Врахування основних особливостей розвитку дітей дошкільного, молодшого шкільного, підліткового та юнацького віку в телевізійних програмах: тематика, жанри, педагогічні та художні принципи. Телебачення для молодших школярів. Телебачення для підлітків. Телебачення для юнацтва.

Організація екранного матеріалу для дітей: яскрава сюжетна лінія, безперервність дії, наявність елементів гри, конкурсів, дискусій, образів близьких дитячій аудиторії. Мовна стилістика телепередач для дітей. Особливості написання та манери подачі авторських коментарів.

Роль і місце навчальних передач в дитячому телемовленні. Казка як один із типів телепередач для дітей, особливості її ведення. Телешоу для дітей, його завдання. Особливості подачі дитячих новин. Діти в ролі ведучих телепрограм. Робота з дітьми, які працюють у кадрі.

Візуально-зображувальні засоби в телепередачах для дітей.

Питання 10. Телевізійні ток-шоу. Роль ведучого у підготовці та веденні програм такого типу.

Ток-шоу (англ.) – означає показувати, а іменник „шоу” – це те, на що можна дивитися, що розважає. Це видовище, вистава. Специфіка видовища телебачення в порівнянні з іншими видами мистецтв.

Ток-шоу – телевізійні жанри (типи програм), що характеризуються насамперед такою рисою, як видовищність. Відзначається легкістю розмови; артистизмом ведучого. Елементи ток-шоу:

- ведучий-рефері (творча група, що працює над програмою);

- учасник або учасники (опоненти);

- обов’язково -„внутрішній глядач” (глядачі в студії, які теж можуть брати участь у дискусії). Взаємодія елементів шоу відповідно до сценарію та концепції програми. Підпорядкування всіх елементів певній темі. Кожен елемент відіграє певну, відведену йому роль. Створення драматургічної ситуації відповідно до мети, якої хоче досягти

Види ток-шоу:

- розмовні видовища (ток-шоу);

- ігрові видовища (ігрові шоу);

- постановочні шоу.

Ток-шоу – розмовне видовище, під час якого відбувається спілкування ведучого-рефері з учасником (учасниками) програми, запрошеними до студії, ведучого-рефері, учасника (учасників) зі студією, та яке передбачає запитання й відповіді, можливий аналіз висловленого з приводу тієї чи іншої теми, визначеної заздалегідь. Теми ток-шоу – політика, економіка, громадське життя, культура, мистецтво, спорт тощо. Це гострополемічні програми, які дають глядачеві нову інформацію і водночас розважають його. Вони мають спонукати до роздумів та викликати нові запитання. Програма повинна мати закінчення: запропонувати вихід, викликати у глядача обґрунтовану надію. Необхідність розважального елементу в ток-шоу, як запорука популярності такого типу програм. Ранкові ток-шоу як підвид розмовного видовища. Прямий ефір.

Драматургія ток-шоу: як у проблемному інтерв’ю –„пастки”, несподівані для партнера запитання. Тон і атмосфера ток-шоу. Постійний контакт очей.

Особливості ведення ток-шоу (використання акторських здібностей ведучого, його надзвичайна зацікавленість, часом співчуття, часом вдаване нерозуміння з метою одержання потрібної відповіді, блискавична реакція, утримування ниточки розмови).

Сценарна розробка ток-шоу: точне спрямування думок, визначення лінії поведінки ведучого, продумані висновки. Складна тема - легкість подачі. Як приклад – програма В.Познера „Времена”. „Донахью-шоу” - зразок ток-шоу з активною участю аудиторії, глибоким і жвавим розкриттям теми. „Шоу Опри” – приклад майстерного спілкування ведучої з гостями програми, високої журналістської майстерності. Приклади ток-шоу в українському телеефірі.

Класифікація сучасних ток-шоу за кількістю учасників, які беруть в ньому участь. Ток-шоу „Сам на сам” – основа сюжетної лінії програми – розгортання діалогу між ведучим і учасником, запрошеним до студії. Зав’язка даного шоу – наявність сюжету, в якому коротко розповідається про людину, запрошену до студії („Саме той” УТ, „Час пік”, „Герой дня” НТВ тощо). Програма Савіка Шустера „Свобода слова” – свобода технології. Ток-шоу Анни Безуглик „Я так думаю” – аналіз даної форми.

Питання 11. Аналітичні програми: види, типи та жанри даних форм.

Місце і роль аналітичних програм у телеефірі. Політична ситуація в країні та аналітичні програми – взаємозалежність. Аналітичні програми як відображення інтересів глядача: попит на розумний аналіз суспільно-політичних, економічних подій, проблем. Аналітика, публіцистика як висловлення правди суспільству про нього самого. Жанри аналітичних програм: коментар (одна з форм оперативної аналітики, види коментарів), бесіда (вибір теми, конфлікт та внутрішня динаміка як характерна риса такого типу програм), дискусія (вимоги до її проведення), огляд (жанрові особливості, види і типи), кореспонденція (передача – особливості жанру), ток-шоу (поняття, різновиди, характер і специфіка проведення).

Питання 12. Задум журналістського твору. Технологія виробництва телевізійного сюжету.

Журналістська тема та її функціональна заданість. Народження журналістської теми як відгук на актуальні суспільні потреби. Одночасна поява теми та ідеї телетвору. Ідея (грецьке –вигляд, образ, начало) як форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв’язків і відношень зовнішнього світу. Основна особливість ідеї (здатність виявляти найсуттєвіші риси зовнішнього світу й закони об’єктивних процесів, створювати цілісний взірцевий образ предмета в пізнанні або творчості). Зведення всіх подій до однієї ідеї. Спеціалізація журналістів на одній темі. Нові грані старої теми. Пошук нових тем як бажання вивчити питання, небайдужі журналістові та актуальні для суспільства, наївне прагнення до справедливості, амбітне – не загубитися в потоці безликої інформації. Вміння вийти за рамки звичного, загальноприйнятого.

Задум журналістського твору як його мікромодель. Помічена в житті деталь – основа передачі. Різниця між роботою письменника під час формування задуму та його втілення і роботою журналіста (типове і характерне; суворе дотримання фактів). Роль журналістського блокнота в народженні теми, ідеї та задуму телетвору. Структура задуму: виділення найважливішого аспекту теми – аналіз проблеми, ситуації; знаходження об’єкту чи предмету вивчення; висунення гіпотези для більш цілеспрямованого пошуку фактів, вироблення чіткої концепції твору; пошук нових поворотів у темі).

Виробництво телевізійного сюжету за технологіями згідно з прийнятими стандартами телевиробництва. Головні умови якісного сюжету. Типи телевізійних сюжетів: репортажний, історичний, аналітичний, портретний, оглядовий, сюжет-розповідь, сюжет-розслідування.

Робота над телевізійним сюжетом – пошук теми. Різні методи пошуку та використання різних інформаційних джерел.

Вимоги до обраної теми. Робота з інтернет-джерелами, газетами, архівом. Робота з людьми – реальними героями обраної теми.

Соціальна відповідальність драматургічного задуму-ідеї як гарант соціальної доречності та успіху сценарного твору. Побудова сюжету.

Г. Уоллес про чотири фази творчого процесу. Жанрове втілення авторського задуму. Конфліктна ситуація як художній засіб. Пластично-формальні прийоми сценарного розкриття теми. Асоціативні зв’язки та контексту альність. Композиційне рішення: ритм, темп, виразність образних деталей тощо.

Мета сюжету. Відновлення картини подій сюжету. Приклади втілення ідей створення телевізійного сюжету.

Завдання сюжету – зважено та неупереджено розказати телеглядачам про подію „з перших джерел”, дати можливість висловитися свідкам, вислухати різнобічні думки експертів.

Формування сюжету повнометражного сценарного задуму. Центральна та епізодична сюжетна лінія. Авторське вирішення проблеми «образ-характер в сценарії і фільмі». Опрацювання другого плану, атмосфери в сценарії та екранному творі. Епізод, місце його в композиційній структурі. Виразні можливості сцени в сучасному сценарії. Який обрати сюжет – жорстокий чи послаблений? Розгортання сюжетних ходів – за хронологічним принципом, «мандрівні» сюжети та сюжет як образ.

Модель британських телевізійних новин. Завдання британського телерепортера – надання глядачам логічно-зв’язаної і корисної інформації.

Приклади вдалих телевізійних сюжетів інформаційних програм Національного Українського телебачення.

Питання 13. Суспільні функції сучасного телебачення.

Осмислення соціальних функцій телебачення як орієнтир для визначення журналістом власного місця, своїх професійних завдань та своєї ролі на телебаченні. Інформаційна функція телебачення: повідомлення людей про події в країні і світі. Інформаційні випуски (новини) – стрижневі програми на телеканалах. Регулярне одержання соціальної інформації – необхідна умова повноцінної участі в сучасному житті. Світова практика: випуск новин не повинен залишати в людей почуття безвиході і пригнічення. Оперативність передачі інформації. Принципи відбору новин.

Культурно-просвітницька функція ТБ: долучення глядача до культури. Трансляції театральних спектаклів, ігрові телефільми; показ творів мистецтва разом з коментарями письменників, художників, мистецтвознавців (як зразки залишаються передачі Іраклія Андроннікова). Для багатьох телеглядачів телебачення чи не єдина можливість познайомитись з класикою та кращими роботами сучасних майстрів мистецтв. У культурно-просвітницьких програмах – завжди елемент повчання, напутливості.

Інтегративна (консолідуюча, об’єднуюча) функція телебачення: факт регулярного перегляду телепрограм різними людьми, як свідчення їхньої певної спільності, її зміцнення – завдання телебачення. Завдання ТБ – зміцнення почуття спільної причетності кожного до всіх, виявлення спільних для аудиторії цінностей, обговорення шляхів розв’язання спільних проблем і протистояння деструктивним, небезпечним для суспільства тенденціям. Інтегративна функція ТБ забезпечується всіма розділами телемовлення (публіцистика, мистецтво, спорт, розваги). Нова роль тележурналістики – збереження єдиного інформаційного, культурного, духовного простору.

Соціально-педагогічна (управлінська) функція ТБ. Передбачає пряме залучення ТБ в систему адміністративного впливу на населення, в пропаганду певного способу життя з відповідним набором політичних і духовно-моральних цінностей. Все залежить від характеру держави. Важлива функція телебачення – адаптація населення до мінливих обставин життя, до змін середовища життя. Роль теледебатів перед виборами. Важливість їхнього соціально-педагогічного завдання – усвідомлений вибір громадян, демократія суспільства. Необхідність знань соціології журналістами, щоб уникнути грубих помилок.

Організаторська функція: телебачення - ініціатор різних громадських акцій.

Освітня функція телебачення. Безпосередньо не належить до журналістики. Це регулярні цикли різних освітніх програм. Спеціальні телеканали.

Рекреативна функція телебачення. Більшість таких програм також поза сферою журналістики: ігрові телесеріали, телеп’єси, де актори розігрують різні життєві ситуації, відеокліпи. Спеціальні телеканали.

Питання 14. Інформаційні програми на телебаченні. Типи інформаційних телепрограм.

Інформаційна програма – частина інформаційного потоку, який постійно доповнює, збагачує та розвиває інформаційну картину світу, що відображається в контексті телемовлення. Інформаційна програма як відображення суспільного життя, найважливіших та найактуальніших фактів, подій, явищ для задоволення потреб телевізійної аудиторії.

Питання 15. Особливості підготовки та виробництва новин. Принципи та структура верстки інформаційних програм.

Поняття новин. Цінність новин. Принципи та критерії відбору новин: значення (важливість, масштабність події), інтерес публіки, місце події (близькість), ступінь відомості учасників події, актуальність та оперативність (короткий часовий проміжок між подією та повідомленням про неї), людські, емоційні аспекти події. Проблеми спостереження та об’єктивності новин як центрального елементу журналістики в плюралістичному суспільстві.

Журналістське дослідження, як процес збирання інформації. Правила журналістського дослідження. Інформаційні джерела: прес-конференції, преса, оригінальні документи, Інтернет (дослідження он-лайн), прес-служби, добуття інформації за допомогою чекової книжки (за гроші), власні зв’язки і джерела, дослідження на місці події, «журналіст змінює професію», «зміна маски» (екстремальна журналістика). Робота з інформаційними джерелами.

Основні стандарти новин: оперативність; точність; повнота інформації; баланс думок, як одна з основних умов об’єктивності подачі новин; відмова від коментарів та оцінок; достовірність; простота викладу.

Побудова новин. Принцип піраміди. Лід (вступ) та його види. Функції вступної частини. Композиція новин. Новинні жанри. Ключові аспекти телевізійного репортажу. Робота на місці події: репортерська команда. Репортер-ведучий як лідер. Подача екстренних новин: заставка, крупний план, перебивки, деталі, що дають уявлення про місце події, панорама, інтерв’ю з учасниками подій, ключовий момент, заключний кадр, поява журналіста в кадрі – stand up (правила його запису, види та мета).

Типи сюжетів (по відношенню до часу подій): попередній, анонсовий (перед подією), сюжет реального часу, сюжет за результатами події. Поняття про матеріал БЗ (без звуку) та випадки його підготовки.

Типи подачі подій та роль ведучого в їхній підготовці. Основні правила написання студійних текстів у програмах новин.

Ранкові, денні, вечірні та підсумкові випуски новин та їхні особливості. Два формати новин: закадровий та з ведучим у кадрі. Їхня відмінність, переваги та недоліки.

Структура верстки інформаційних програм. Хронометраж сюжетів і випуску новин. Принципи (способи) зацікавлення та утримування аудиторії. Анонс, рубрикація, резюме, анонс наступного випуску новин. Гість студії, прямі включення як форма оперативної подачі матеріалів у програмах новин.

Організація роботи та структура редакції новин. Поняття про інформаційний день. Новини – інформація останньої хвилини. Співпраця ведучого з творчою командою: шеф-редактором, редактором, режисерами, операторами.

Питання 16. Виражальні засоби мовного спілкування

Виражальні засоби мовного спілкування: інтонація, жест, міміка, дикція, голосові дані.

Інтонація як основний спосіб вирізнення усної мови від писемної, інтонація як засіб збагачення усної мови, її увиразнення, неповторності, індивідуалізації мовленнєвих відтінків. Інтонація – засіб передачі смислових і емоційних відмінностей, відображення стану і настрою того, хто говорить, його ставлення до предмета мови.

Складові поняття інтонації: темп мови, тембр, тон, паузи, мелодика голосу, логічний наголос, наголошення слова. Темп мови – ступінь швидкості вимови мовленнєвих елементів; тембр – забарвлення голосу, його колорит; тон – ступінь висоти звуку; мелодика – підвищення чи пониження тону. Мелодійне вираження слова, фрази, абзацу як засіб вираження думки. Засоби віднайдення правильної інтонації. Значення підтекстів, „стрічки бачення” для розкриття задуму автора.

Встановлення контакту між телеведучим і аудиторією за допомогою ритмомелодики, темпу, тембру голосу, підвищення і пониження тону, посилення чи послаблення сили звуку, паузи. Причини помилок, що порушують інформативну точність мовлення: голосові омоніми, омофони, лексична омононімія тощо.

Індивідуальний мовний стиль автора-ведучого: мелодійний малюнок, довгого та наголошеного голосного звука, темп вимови слова, тембр голосу. Чистота голосу, його діапазон, дикційна чіткість.

Пластика рук у кадрі. Жести як емоційне підсилення слів. Забарвлення руху – спосіб викликати почуття до тієї чи іншої дії. Керування жестами, їхнє урізноманітнення, невимушеність, табу на безперервність жестикуляції.

Міміка як виразник внутрішнього стану ведучого під час ефірного виступу.

Контакт очима, діалог поглядів, органічне мовчання – потужний невербальний акомпанемент, встановлення і визнання певного рівня соціальної взаємодії, підтримання рівня психологічної близькості.

Питання 17.Творчі амплуа ведучих телевізійних програм. Роль і місце ведучого в інформаційному мовленні.

Роль природних, психологічних та професійних рис при обранні ведучим того чи іншого амплуа. Роль ведучого в інформаційному мовленні. Основні якості ведучого новин: авторитетність, компетентність, здатність ясно висловлюватися, душевність, харизма, професійність, гарний голос. Особливості зовнішнього вигляду ведучих теленовин: одяг, зачіска, макіяж, міміка, жести. Енергетика телеведучого. Громадянські та психологічні якості, необхідні ведучому теленовин. Складнощі ведення програм новин. Ведучий-диктор і ведучий журналіст: історична розвідка і тенденції сучасного телемовлення. Ведучий новин – візитна картка телеканалу, його „обличчя”. Ведучий новин і рейтинг телеканалу. Зовнішній вигляд ведучого новин, його голос і манера ведення та їхня роль у сприйнятті програми новин аудиторією. Роль журналістського досвіду для ведучого новин. Ведучий у ролі репортера як спосіб здобуття авторитету і популярності у телеглядачів. Ведучий у кадрі –„господар програми”. Власні погляди та ставлення ведучого до подій: позиція в ефірі. Особливості підготовки текстів ведучого та їхньої подачі в ефірі: присутність автора в ефірному тексті, відчуття ”живого” слова, рухливість ефірного тексту, можливість його зміни в ефірі, імпровізаційність, розрахунок на розумного, освіченого глядача (не „розжовувати” і не пояснювати), простота і стислість викладу, спрямованість новин на глядача, уникнення символів, скорочень, щоб не збиватися в ефірі, відмінність телевізійної мови від мови газетних повідомлень. Особливості подачі закадрового тексту: в запису і в прямому ефірі. Засоби інтонаційного підкреслення слова в інформаційному мовленні. Різний мотиваційний перехід від однієї інформації до іншої (різні теми, настрій тощо). Анонс випуску новин та особливості його подачі ведучим.

Способи встановлення контакту з телеаудиторією. Відчуття ефірного часу, як вияв високого професіоналізму. Психофізичні аспекти роботи ведучого програм новин (до та під час ведення ефіру). Робота в прямому ефірі, нестандартні ситуації та вміння знаходити вихід з них. Блискавична реакція, як одна з основних складових професіоналізму ведучого. Особливості роботи з суфлером. Прямі включення та роль ведучого в їхній підготовці та проведенні.

Специфіка ведення монотематичних та політематичних інформаційних програм. Поняття співведучих. Особливості ведення програм новин у парі.

Персоніфікація інформації в програмах новин. Стилі ведення новин: ведучий – серйозна, авторитетна, дистанційована від глядача фігура без емоцій (британський стиль); харизматична, авторитетна особистість, яка знається на новинах і люб’язно представляє їх глядачам (американський стиль).

Відмінність стилів ведення в загальному програмуванні та в новинах.

Ведучий-інтерв’юер. Вимоги до такого ведучого: здатність до імпровізації, миттєве народження думки в процесі діалогу, неочікуване запитання і чітка відповідь, дуель інтелектів, відступ від звичайного ходу думок, природнє усне мовлення, але з дотриманням усіх норм культурного мовлення.

Ведучий-оглядач. Ведучий-коментатор. Особливості ведення аналітичних, авторських програм.

Модератор. Його завдання у веденні програми та основні професійні риси.

Шоумен і його професійна маска. Особливі дані, якими має володіти шоумен: акторські здібності, почуття гумору, комунікабельність, легкість у спілкуванні з аудиторією. Ведучий ігрових програм у сучасному телеефірі. Природа контакту ведучого ігрових програм з аудиторією в студії та телеглядачем. Розважальні та розважально-ігрові програми – стилістика, мовні особливості ведучого (ведучий виступає в ролі лідера-оповідача). Інтелектуальні ігрові програми та особливості їх ведення.

Особистісні та професійні якості ведучого ток-шоу.

Спільне і відмінне в роботі ведучого програм новин, інтерв’юера, шоумена та модератора. Майстерність актора, як головне спільне у творчих амплуа телеведучого. Ведучий інформаційного мовлення працює заради новин, інтерв’юер виводить на люди свого героя, шоумен організовує масове дійство, модератор скеровує розмову в потрібне русло і не втручається в дискусію. Приклади роботи телеведучих-журналістів у різних амплуа. Поєднання кількох творчих амплуа сучасними телеведучими.

Питання 18. Культура мови на телебаченні. Поняття „телевізійна мова”. Правила та критерії підготовки ефірної інформації в програмах новин.

Українська мова – один з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Відомі українські та зарубіжні письменники, композитори, актори про милозвучність української мови. Відповідальне ставлення до мови – одна з найважливіших вимог до журналістики. Мова – основний виразний засіб спілкування телеведучого з глядачем. Сучасний телеведучий – носій мовної культури. Досконале володіння українською літературною мовою. Телевізійна мова: точність, ясність передачі авторської думки і мовного матеріалу, який використовується в кадрі чи поза кадром, чіткість та логічність викладення думки, закладеної в тексті, чіткість формулювання запитань до гостей студії. Мова ефіру – це розмовна мова, але без вживання суржика, професіоналізмів, діалектизмів, сленгу, вульгаризмів тощо. Характерні особливості розмовної мови на телебаченні: спонтанність; застосування позамовних засобів (міміка, жести тощо); застосування позалексичних засобів (фразовий та емфатичний наголос, паузи, темп мовлення, ритм тощо); застосування розмовно-побутової, емоційно-експресивної лексики й фразеології; переважання простих речень; уживання слів-звертань, слів-речень; повторення слів.

Мова телеведучих, тележурналістів як еталон культури мовлення. Досконале знання словесних наголосів та їхньої смислорозрізнювальної ролі: коли наголос слугує способом розмежування лексичного і граматичного значення фонетично тотожних слів, коли за допомогою наголошування розрізняються однакові за звучанням слова. Правильна вимова слів іншомовного походження. Обов’язкове знання та вміле використання телеведучими правил фонетики української мови. Словники – настільні книги телеведучого.

Підготовка студійних текстів (підводок) та правила побудови текстів новин (хто? що? де? коли? чому?) як приклад використання телевізійної мови. Чіткість, ясність, лаконічність, колорит: виклад суті складного матеріалу кількома простими реченнями, ілюстрація його яскравим відеоматеріалом – основні правила ефірної журналістики. Структура ефірних новинних матеріалів: кульмінація, причина, результат. Розмовна мова та зрозумілість текстів як один з найголовніших критеріїв та стиль ефірних матеріалів. Побудова речень та підбір слів при написанні текстів новин. Особливості використання абревіатур, числівників, прикметників, пасивного та активного способів дієслів.

Стиль матеріалу для ефіру та його відмінність від газетного стилю: подача титулів (звань, посад) перед іменами та прізвищами, обов’язковість ідентифікації людей, про яких ідеться в новинах, уникнення скорочень, у тому числі і при повторному згадуванні, переказ суті висловлювання замість прямого цитування, посилання на джерело – до цитати, а не після неї, заокруглення чисел, уникнення займенників для чіткішого розуміння тексту аудиторією, уникнення граматичних прикладок, складних речень. Уміння писати наочно як результат професійного володіння мовою.

Питання 19. Телевізійні програми для молоді. Завдання молодіжного телемовлення.

Історія розвитку вітчизняного молодіжного телебачення. Молодіжні телепрограми середини 80-х – початку 90-х - як ілюстрація перевороту в суспільній свідомості. Роль телебачення у вихованні молоді, формуванні життєвої позиції.

Стан молодіжного мовлення на сучасному українському телебаченні: безсистемність, спорадичність, відсутність оперативності, гостроти поставлених проблем, публіцистичності, аналітичності. Причини і наслідки кризи молодіжного телемовлення. Проблеми естетики молодіжного телемовлення: відеоряд, монтаж, звукове оформлення, змістове наповнення.

Герой на екрані. Кумири сучасної молоді. Зміна пріоритетів та смаків під впливом молодіжних програм українського телебачення.

Кадрові проблеми молодіжного мовлення

Аудиторія молодіжного мовлення: її чисельність та вікова категорія.

Питання 20. Роль спілкування у професії ведучого телевізійних програм.

Основні критерії діалогових відносин журналіста-ведучого з аудиторією: врахування потреб, інтересів, мотивів. Установка і відповідна характеристика аудиторії. Ситуативний. соціальний, психологічний аналіз аудиторії. Поняття пристосування до відповідної категорії аудиторії з точки зору віку та соціального становища. Психологічні та етичні аспекти спілкування телеведучих з аудиторією.

Слухове сприйняття інформації, його ефективність. Тембр людського голосу, його роль у подачі інформації.

Розгляд теоретиками журналістами „вакуумного” варіанту взаємодії ЗМІ і аудиторії або окремої особи: тобто коли ті чи інші газети частіше за все розглядалися для них як єдине джерело інформації, а сама аудиторія виступала як якась абсолютна не критична маса, від початку запрограмована для сприйняття текстів.

Сьогоднішня практика – аналіз взаємодії ведучого і аудиторії ЗМІ разом з очевидними психологічними чинниками, що впливають на характер сприйняття журналістських творів.

Рівні психічної діяльності людини. Перший рівень (програма) – генетична, як відзначають фахівці записана у відповідних мозкових утвореннях дитини ще до моменту народження. Другий рівень (програма) – формування на основі узагальнення суб’єктивного, засвоєного у процесі життєдіяльності, досвіду індивіда, особливо отриманого у віці до двох трьох років. Третій рівень (програма) – частина свідомої психіки, однією з головних її складових частин є свідомість, необхідна умова для розвитку інших частин.

Свідома психіка та доступність її аналізу. Взаємодія особистості і ЗМІ та роль ЗМІ у прогнозі, моделюванні, маніпулюванні свідомою психікою людини. Процес усвідомлення інформації – і є формування свідомості. Проблема організації діалогових відносин аудиторії зі ЗМІ. Статична та динамічна адаптація особистості до ЗМІ. Статична адаптація – передбачення включно технічних удосконалень ЗМІ і всього, що з ними пов’язано. 90 рр. ХХ ст. – від журналістики „мовлення” – до журналістики „повідомлення”, тобто відмова від її моноідеологічності. Динамічна адаптація особистості до ЗМІ – складне психологічне явище. Кардинальна зміна, наприклад, тематики, змісту, масово-комунікавних текстів, градації систем координат: „добро – зло”, „важливе – другорядне” тощо.

Аудиторія як надзвичайно складний соціально-духовний феномен. Основні критерії встановлення діалогових відн