Порядок утворення суб’єкта господарювання

Згідно з ч. 1 ст. 56 ГК суб'єкт господарювання може бути утворений:

а) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу (загальний порядок). Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Наприклад, щодо державних унітарних підприємств - це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні органи державної виконавчої влади. Вони приймають рішення про створення державних підприємств, затверджують статути і контролюють їх дотримання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його збереження (закони України "Про управління об'єктами державної власності", "Про Кабінет Міністрів України").

Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами із засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради (п. 30 ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні"1), а також місцеві державні адміністрації (п. 1 ст. 19 Закону України від 9 квітня 1999 р. "Про місцеві державні адміністрації"2).

Засновники реалізують засновницькі права шляхом:

обрання організаційної форми суб'єкта господарювання; визначення цілей і предмета його діяльності;

прийняття рішення про його створення; затвердження в установленому порядку статуту;

передачі безоплатно на баланс суб'єкта господарювання основних фондів та обігових коштів;

формування органів управління, визначення у статуті меж їхніх повноважень тощо.

Утворення суб'єкта господарювання в юридичному розумінні - це затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення суб'єкта господарювання, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), свідоцтва про державну реєстрацію. При необхідності виділення для новостворюваного суб'єкта господарювання земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України. Дозвіл на користування утворюваним суб'єктом господарювання земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої ради за місцезнаходженням суб'єкта господарювання в порядку, встановленому Земельним кодексом України (статті 19,21,23,32,34 та ін.);

б) у випадках, спеціально передбачених законодавством, - за рішенням інших органів, організацій і громадян (спеціальний порядок). Так, в окремих випадках (наприклад, щодо підприємств будівельного комплексу) функції і повноваження щодо утворення державних унітарних підприємств Кабінет Міністрів У країни делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо.

Стаття 56 ГК визначає також способи утворення суб'єкта господарювання:

- шляхом заснування нового суб'єкта господарювання;

- шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання;

- шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства. Так, примусовий поділ суб'єкта господарювання здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Рішенням про примусовий поділ визначається строк утворення нових підприємств, який не може бути менше шести місяців;

Закон вимагає, щоб створення суб'єктів господарювання здійснювалося з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворен­ня або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.

2. В установчих документах повинні бути зазначені найменування та місцезнахо­дження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і ком­петенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формуван­ня майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом. 3. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови пере­дачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені за­коном, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону. 4. Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменуван­ня і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутно­го та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і кон­тролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта гос­подарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству. Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом. 5. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта гос­подарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

Суб’єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа – підприємець у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (2003 р.).

Ч. 2 ст. 58 ГК України зазначає, що відкриття суб’єктом господарювання філій (відділень), представництв без створення юридичної особи не потребує їх державної реєстрації.

Відомості про відокремлені підрозділи суб’єктів господарювання залучаються до її реєстраційної справи та включаються до Єдиного державного реєстру в порядку, визначеному законом.

Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – Єдиний державний реєстр) – автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців;

Поняття державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців визначено у ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»: державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців – засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців включає, зокрема:

– перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

– перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

– внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу –

підприємця до Єдиного державного реєстру;

– оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Зміни до установчих документів юридичної особи, а також зміна прізвища та/або імені, та/або по батькові (далі – імені) або місця проживання фізичної особи – підприємця підлягають обов’язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних змін до записів Єдиного державного реєстру в порядку, встановленому цим Законом.

Слід зауважити також, що ч. 5 ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію…» встановлює, що «представництва, філії іноземних компаній в Україні підлягають акредитації на території України в порядку, встановленому законом».