Кримінальні та кримінально-процесуальні конфлікти

Кримінальний конфлікт — це “конфлікт із кримінальним законом”, в який вступає людина, що скоїла суспільно небезпечне діяння. Сферою кримінального конфлікту можуть бути різноманітні соціальні відносини, що охороняються кримінальним законодавством: національна безпека держави; життя, здоров'я, свобода, честь і гідність особи; власність; громадська безпека; громадський порядок і моральність тощо. Основу кримінальних конфліктів становить суперечність між антисуспільними та суспільними інтересами.

Отже, сторонами кримінального конфлікту є: а) злочинець; б) носій (особа, організація, суспільство чи держава) соціальних цінностей, на які спрямовано злочин; в) суд, що фіксує наявність злочину, призначає покарання винному чи звільняє його від покарання.

В основу класифікації кримінальних конфліктів може бути покладено кілька підстав. Так, підставою для класифікації кримінальних конфліктів можуть бути види злочинів, якими вони завершуються. За цим чинником кримінальні конфлікти можна систематизувати за групами споріднених суспільних відносин (проти життя та здоров'я особи, проти власності, у сфері господарської діяльності, проти довкілля тощо).

Кримінальні конфлікти можуть також розрізнятися за тяжкістю злочинів, якими вони завершуються: а) невеликої тяжкості; б) середньої тяжкості; в) тяжкі; г) особливо тяжкі. Достеменно різняться як за змістом, так і за формою, наприклад, конфлікти, результатом одного з яких стало умисне вбивство, а другого — порушення вимог законодавства про охорону праці.

В юридичній психології розрізняють кримінальні конфлікти за складом учасників, поділяючи їх на: а) міжособистісні; б) міжгрупові; в) особистісно-групові. Міжособистісні, або “парні”, конфлікти, що поширені серед сусідів, родичів, знайомих по роботі, як правило, пов'язані з психологічною несумісністю. За умови низької правосвідомості та безкультур'я такі конфлікти часто_густо реалізуються в агресивній формі, що має наслідком скоєння насильницьких злочинів. У таких випадках злочинна поведінка стає способом розв'язання спровокованої конфліктної ситуації. До міжгрупових конфліктів належать, наприклад, конфлікти серед криміногенних молодіжних груп, між злочинними угрупованнями тощо. Особистісно_груповий конфлікт — це конфлікт між особистістю та соціальним середовищем, соціальною групою. Конфліктогенами тут, на думку В. Л. Васильєва, можуть виступати так звані маргінальні особистості. Вони не здатні глибоко і повно засвоїти культурні традиції і виробити відповідні соціальні навички поведінки того середовища, у якому ця особистість опинилася.

“Маргінальна” особистість несе в собі високу соціальну напругу й легко вступає у конфлікт із соціальним середовищем. С. В. Кудрявцев серед важливих критеріїв диференціації кримінальних конфліктів визначає критерій часовий, тобто їх тривалість та кількість епізодів конфліктної взаємодії. За цим критерієм конфлікти поділяються на тривалі та ситуативні (спонтанні). Тривалі кримінальні конфлікти — це, як правило, ціла серія конфліктних епізодів. Суб'єктами таких конфліктів виступають родичі, сусіди, знайомі, співробітники та інші люди, між якими накопичується незгода, суперечливість, ворожість і постійно виникають суперечки. Суперечки відбуваються з приводу влади та підлеглості у міжособистісних відносинах, питань володіння та поділу майна, ревнощів у подружжя, аморальних учинків чи неохайної поведінки когось із родини тощо. Такі конфлікти можуть тривати місяці й роки. Злочин є завершальним епізодом цього конфліктного протистояння. Проте конфлікти цього типу можуть мати елементи застосування насилля вже на ранніх стадіях або в процесі розвитку. Насильницькі дії в одних випадках здійснюються однією стороною (майбутнім злочинцем чи майбутньою жертвою), в інших — завершальному кримінальному інцидентові передують взаємні побої та бійки. За даними зарубіжних дослідників (С. Філд, М. Страус), важлива особливість кримінальних конфліктів з “насильницькою складовою” полягає в тому, що частота й інтенсивність застосування насилля постійно збільшується і справа завершується, як правило, тяжким злочином.

Ситуативні конфлікти виникають і відбуваються у межах одного епізоду взаємодії; вони, як правило, спостерігаються в інцидентах, що виникають при спілкуванні раніше незнайомих людей. Виникаючи спонтанно, по суті — це конфлікти інтересів. Причини ситуативних конфліктів можуть бути як “об'єкті”, так і “безоб'єктні”. У першому випадку конфлікти характеризуються наявністю “неподільного” об'єкта обопільних потреб сторін. Наприклад, випадок, коли дві незнайомі раніше особи претендують на один і той же столик у ресторані чи на одне й те ж таксі, за певних умов може перерости у сварку, а то і в бійку [131, с. 155–163].

Сторонами кримінально-процесуального конфлікту на стадії попереднього слідства є: слідчий і підозрюваний чи обвинувачений (їхній захисник). Конфлікти між ними виникають у процесі проведення слідчих дій: у разі застосування запобіжних заходів, допиту, проведення очної ставки, обшуку, виїмки, пред'явлення для впізнання, огляду, відтворення обстановки та обставин події, слідчого експерименту, призначення та пред'явлення обвинуваченому матеріалів експертизи тощо. Крім того, на стадії попереднього слідства конфлікти можуть виникати між слідчим і прокурором, слідчим і начальником слідчого відділу, слідчим і потерпілим (його представником), слідчим і свідками, слідчим та експертами, спеціалістами, іншими особами.

При розгляді справ у судовому засіданні конфлікти відбуваються між його учасниками:

• прокурором і захисником (підсудним) — як реакція на обвинувачення у випадку, коли підсудний є винним, але намагається ухилитися од відповідальності, або коли підсудний не винний і захисник намагається довести невинність підсудного;

• прокурором та свідком захисту, коли прокурор наводить факти, що доводять здійснення підсудним протиправних дій, а свідок — відомі йому факти, які свідчать про невинність підсудного;

• адвокатом та свідком обвинувачення, коли адвокат наводить факти, які свідчать про невинність підсудного, а свідок — відомі йому факти, що доводять здійснення підсудним протиправних дій;

• підсудним та потерпілим, коли підсудний намагається перекласти вину за вчинення злочину або її частку на потерпілого чи коли потерпілий з тих чи інших міркувань намагається переконати суд у скоєнні підсудним більшого злочину, ніж це є насправді;

• захисником та підзахисним, коли останній визнає себе винним у вчиненні інкримінованого злочину, а захисник за наявності для цього підстав відстоює перед судом його невинність чи меншу винність або коли підзахисний заперечує свою вину, але адвокат переконаний у його винності.