Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Старші верстви української усної традиції 4 page





 

 

Таким чином, круг голосіння затіснився; відпали елементи політичні, громадські, все зійшло до чисто індивідуальних переживань і то доволі однородних — які зводяться до невеликого числа тем.

Головні мотиви голосіння в нинішнім його вигляді можна намітити такі:

Заклич до небіжчика (небіжчиці), в формах ласкавих, ніжних, заразом можливо енергійна і усильна, щоб заставити себе почути.

Вирази жалю і болю з приводу смерті — «лемент».

Поклик «не вмирати», вернутись, устати, подивитись, промовити.

Докори за те, що небіжчик сиротить рідних, кидає господарство.

Докори попереднім одшедшим, що вони покликали, перевабили до себе покійного.

Образ сумного стану небіжчика в його новій домовині і контраст покиненого життя.

Образ сумного стану покинених без нього і контраст страченого життя 1.

Побоювання, що без небіжчика його рідні не тільки не даватимуть собі ради з домом і господарством, але будуть безборонні супроти кривд чужих.

Вирази відчаю: краще було не родити дітей, ніж стратити; краще не жити без помершого (-ої).

Прошення прибути хоч на коротко, на побачення, на розмову, і запити, коли чекати, звідки виглядати?

Вирази резігнації: неможливість побачитись, прибути,

промовити; неможливість що-небудь передати, як-небудь зв’язатись живим з небіжчиками.

Запити до природи, до садів, до птахів, чи вони не бачили небіжчика і не можуть щось від нього передати?

Образи-контрасти подружжя і смерті.

Образи-порівняння: зламане дерево, відірване від гілки яблуко і т. д.

Прошення до старших одшедших: прийняти і упокоїти новоодшедшого (одшедшої).

Надії побачення.

Крики жалю і відчаю та заклики небіжчика, одна з найбільш архаїчних частин плачу, виступають сильно і яскраво. Натомість поклики до повороту до життя доволі рідкі, ослаблені здебільшого до поклику ще раз глянути, встати, промовити, або держаться в плачах дітей, більш простих, нерозроблених поетично («Ой, мамочко, не вмирай, уставай, мамочко!»). Переважає свідомість неминучості і незмінності — неможливості вернути небіжчика до життя, неможливості побачитись. Старі містичні переконання про всемогучість слова і магічного обряду відступили і розтопились перед новими поняттями і перед лірикою жалю і резігнації. Бажання своїм словом утворити краще посмертне життя покійному теж виступають слабо. Як симптом пізніших відносин — упадку роду — годиться підчеркнути мотиви безпомічності і безпорадності покинених родичів.

Таким чином, хоч вся практика похорону глибоко пересякла магічно-містичним елементом, котрий зберігається і нині ще не раз дуже пильно, в формах незвичайно архаїчних 1, — саме голосіння вже дуже значно вийшло з магічного світогляду.

 

 

1 Одмічу, напр., такі звичаї, що люди, котрим болять зуби, беруться за палець небіжчика, аби їм зуби замертвіли, так само, як кому «жонва росте», або що; вдова, яка має замір віддатись, потягає покійника за ноги перед тим, як його кладуть в домовину; все зав’язане на покійнику розв’язується; не уживається на гріб нічого металічного, що не зогнило б з небіжчиком; додержується прощання трупа в хатою (удар о поріг), на знак, що більше він не поверне, і т. д.

 

 

Відігравши свою велику ролю в розвої ліричної пісні, в її початках, голосіння в тій нинішній стадії, котрій його бачимо у нас, уже саме стоїть під впливами високо розвиненої лірики. Між піснею і плачем існує тісна зв’язь, обопільні запозичення, переходи, обміна поетичними образами і символікою; се до певної міри може рахуватись наслідком пізності наших записів, але почалось воно, очевидно, давно — як тільки лірична пісня, особливо жіноча, стала розвиватись. Мотиви розлуки, жалю, туги, любові, спільні обом категоріям, потворили певні переходи між голосіннями і піснями і увели голосіння властиво в круг ліричної поезії як її частину, відмінну тільки певними традиційними формами і присутністю певних постійних «загальних місць» 1.

 

 

1 Про спільні мотиви пісень і голосінь особливо стаття Данилова: Взаимовліяніе укр. погребальныхъ причитаній и бытовыхъ пЂсень, К[иїв.] Ст[арина], 1905, XII, і новіша Ф. Колесси: Про генезу укр. народних дум, 1921.

2 Числами без ближчого пояснення значу нумерн збірки Свєнціцького сторінками матеріали того тому Етногр. Збірника.

 

 

Наведу тут кілька плачів в цілості або в характерніших уривках:

 

Дитятко моє, любе та миле,

Куди ти убираєшся?

Відкіля тебе визирати,

Відкіля тебе виглядати?

Чи ти з церкви ітимеш,

Чи з дороги їхатимеш?

Чи тебе соловейки відщебетали,

Чи тебе зозуленьки відкували?

Яка твоя доріженька смутна та невесела,

Яка твоя хаточка темна та невидна,

Що ні дверечок ні віконечка,

Ні праведного сонечка!

Як яблучко від яблуньки одкотилося,

Так ти од мене, моє дитяточко, одрознилося!

І відкіля ти йтимеш?

І яку вісточку нестимеш,

Моя донечко, моя ягідочко

(Мій синочок, мій колосочок).

......................

Приймай мене до себе,

Пригортай мене до себе,

Обирай мені містечко коло себе!

Де тобі містечко знайшлося гарне,

Що ти мене покинуло,

І серце моє обірвалося!..

(13, Королевецьк. пов.).

 

Моя дочко, моя голубочко,

Моя дочко, моя коханочко,

Моя швачко, моя й прачко,

Моя іскальнице, моя й вимітальнице,

Моя й помічнице!

Коли ж ти до мене прибудеш у гості?

Коли ми побачимось,

Коли ми порадимось?

Якби ж я знала,

Я б тобі віконечка і дверечка одчиняла,

І стежечку промітала,

Моя донечко, моя павочко,

Моя дочко, моя зозуле!

Яку ти мені вістку подаватимеш,

Чи ти куватимеш, чи щебетатимеш?

Чи тебе виглядати з поля, чи тебе з моря,

Чи з високої могили,

Чи з далекої України?

(30, Лубешцина).

 

Моя донечко, моя княгинечко,

Та якого ж ти собі князя обібрала?

Такого тайного, що й мені не об’явила?

Стрічайте, мої родителі, мою донечку

І прибирайте їй містечко біля себе,

І доглядайте, як я доглядала!

Де ж тії вітри набралися,

Що вишеньку зламали?

І де ж вони набралися,

Що на вишенці листочки оббили?

(49, Лубеyoина).

 

 

Моя дочко, моя княгинечко,

Як мені тебе забувать

І відкіля мені тебе виглядать?

Що до людей ідуть з скринями та перинами,

А до тебе йдуть з хрестами та хоругвами?

Моя дочко, моя павочко,

Нащо ти мені таку сумну свадьбу ізробила,

І нащо ж ти собі такої хаточки забажала?

Се ж хаточка сумна-невесела,

І се хаточка темна і невидна,

у неї ні вітер не завіє,

Ні сонце не пригріє,

Що в ту хаточку ні вітер не вскоче,

І в ту хаточку і дощик не промоче!

Дочко ж моя, коханочко,

Дочко ж моя, паняночко!

Коли ж мені тебе в гості дожидать,

І коли мені ті столи застелять,

І кубочки наповнять,

А тебе в гостеньки дожидать?

(49 — 50, Лубенщина — звожу разом варіанти).

 

Мій синочку — мій голубчику,

Мій синочку — моя й дитиночко,

Моя дитиночко — моя щіпочко!

Моя щіпочка одщіпнулася,

Моє яблучко одкотилося,

Моя маківка осталася!

Як ти зацвіла — та й не на довго,

Моя дитиночко — моя родиночко!

Мій синочку, мій соловейчику!

Мій синочку, мій ріднесенький!

Мій синочку, мій дрібнесенький!

Мій синочку, мій робітнику!

Мій синочку, мій косарику!

Мій синочку, мій виноградочку!

Мій синочку, мій князе!

Я ж не думала, що ти будеш такої

смутної, невеселої хати бажати —

Сонечко не загріє,

Буйний вітер не завіє!

На що ж ти мене покинув?

Моя матінко, коли ж ти прибувала

Та од мене синочка перемовляла?

Та стрічайте мого синочка,

Та прибирайте йому містечко біля себе,

Та доглядайте ж мого синочка, як я доглядала!

І синочку, моя дитино,

Устань, подивись!

Яке ти весілля наробив смутне-невеселе!

Подивись, скільки роду зійшлося!

Чому ж ти до їх і словечка не промовиш!

Мої сини — мої соловейки,

Мої сини — мої маленькі,

Та якого ж вам гостинця передам?

Покочу яблучко — воно зогниє!

Покочу булочку — зацвіте,

Покочу бубличка — не докотиться,

До твого серденька не пригорнеться! (З чч. 72 — 75, Лубенщина).

 

Чоловіче мій, дружино моя,

Куди ж ти убираєшся,

Куди ти виряжаєшся?

Якої ти темної хати забажав,

Темної-невидної,

Смутної-невеселої?

Туди ж вітер не віє,

Туди й сонце не гріє,

Туди й дзвони не дзвонять,

Туди й люде не ходять!

Та як же я до тебе ходитиму,

Та як я з тобою говоритиму,

Як я з тобою поражатимусь,

Як я з тобою розважатимусь?

Ой устань, порадь, моя дружиненько,

Як мені в світі жити,

Як мені чуже діленько робити,

Та як мені чужим людям годити?

Та я ж над чужим ділечком ізневажалась,

Я ж по чужих нивах наспотикалась!

Ой приймай же, пригортай мене до себе,

Щоб я не жила, щоб не горювала,

Щоб я й горенька не знала,

Щоб я по чужих людях не ходила,

Щоб я чужим людям не годила!

Та я чуже ділечко зроблю не так,

Та я словечко скажу не в лад, —

Моє ділечко перероблять,

Моє словечко пересловлять.

Коли ж мені тебе, моя дружиночко, дожидать?

Коли мені столи застелять?

Чи мені на Різдво,

Чи мені на Великдень,

Чи на святу неділоньку?

А чи мені з Миколи —

Та й ніколи?

 

Відкіль мені тебе виглядать?

Чи з гори, чи з долини,

Чи з високої могили,

Чи з глибокого яру,

Чи з далекого краю?

Та не йди ж полем — бо ніжку поколеш,

Та не йди морем, бо утонеш,

А йди ж попід горою,

Та бери й мене з собою!

Та будуть, моя; дружинонько, сади процвітать,

Та будуть зозуленьки кувать,

А соловейки щебетать,

Будуть мені, нещасниці, жалю завдавать,

А я вийду за ворітечка та й буду питать:

Ви зозульки сизесенькі,

А соловейки малесенькі,

Та ви високо літаєте,

Ви далеко буваєте:

Чи не чули, чи не бачили моєї дружини вірненької?

Як бачили, то хваліться,

Як побачите, поклоніться

Моїй дружині вірненькій!

(128, Лубенщина).

 

Сестричко моя, павочко,

Куди ти полинула?

Промов до нас словечко,

Бо твої дружки стоять смутні та невеселі.

Чого на нас розсердилась?

Якої ж ти хати забажала,

смутної та невеселої?

У нас хата веселая, з вікнами,

Видная, хорошая,

А твоя темная,

А такая невидная!

Коли ж ти, сестро, в гості до нас прийдеш?

Чи к Рожеству? чи к Святій Неділі?

Ок Рожеству сніги позамітають,

А од Великодня води порозливають,

К Святій Неділі трави позаростають,

А я сестру виглядатиму,

Куди до нас в гості прийде!

(271, Київщина).

 

Ой Іванчику мій любий,

Ой Іванчику мій срібний,

На кого ти мене лишив,

Приятелю мій дорогий!

Іванчику мій намальований,

Як ти мене засмутив,

Іванчику мій пишний,

Карочко моя велика,

Нуждочко моя страшна!

Коли ми ся будемо видіти,

Іванчику мій золотий,

Що я буду сама робити?

Коби ти був мене перідь відпроважав —

Не я тебе тепер!

Де ти тепер ідеш?

Що тобі таке було,

Що ти нас лишаєш?

Ти йдеш у ямку глибоку,

Де сонечко не загріє,

Ні вітрець не завіє!

Відки будем тебе визирати?

Чи з ямки глибокої,

Чи з-за гори високої?

Коли ти до нас прийдеш,

Як ти сю глинку на собі видержиш?

Ой, зозульки муть кувати,

Відки ми тебе будем ся сподівати!

(111, Галичина).

 

 

Мамко моя, голубко моя,

Мамко моя, зозулько моя,

Мамко моя, порадичко моя,

Де ми ся зійдемо,

Де ми ся порадимо?

Мамко моя, голубко моя,

Де вас найду, де вас відшукаю?

Чу в садочку, чи в місточку,

Чи в полі на колосочку,

Чи в городчику на зілечку,

Чи в церкві на подвір’ячку?

Мамко моя, голубко моя,

Коли ж вас ся надіяти,

Чи на Різдво з колядами,

Чи на Великдень з писанками,

Чи на Николая з скрипниками?

Задзвоніть дзвони, задзвоніть,

Та мою мамку збудіть!

Та най вже вони встають,

Та най нас порадять —

Бо ми ґаздувати не знаємо,

Бо ми мамки не маємо!

Встаньте, мамко, встаньте

Та на сироти погляньте —

Бо сироти ніколи правди не мають,

Бо сироти рано встають,

До полудня обіда чекають

Та пізно лягають!

Мамко моя, ластівочко моя,

Мамко моя, щебетушко моя,

Звідки вас буду визирати?

Чи з-за гори високої,

Чи з долини глибокої?

Відай же ваші, мамко, стежечки травов заростуть,

А доріжки листом западуть!

Мамко моя, зозулько моя,

Що сьте свої ніжки зложили,

Нащо сьте свої ручки навхрест склали,

Нащо сьте свої очка зажмурили?

Коли ними будете робити,

Коли чорними очками дивити,

Коли ними будете ходити?

Станьте, мамко, станьте,

Та походіть по своїм подвір’ячку.

Та наробіть нам слідочків!

Ми будемо ті слідочки збирати,

Будем васильчиками їх обтикати

Та по тих слідочках вас будемо мамко, пізнавати!

(167, Буковина).

 

 

Як бачимо, не вважаючи, що матеріал походить з різних кінців України, де можливий вплив сусідів, він в своїх основних мотивах настільки одностайний, що се ясно свідчить про суцільність його основи. Одностайність ліричних загальних місць, очевидно, з свого боку причиняється до сього. Імпровізовані голосільницями місця, які говорять про певні індивідуальні подробиці утрати, розлуки і т. д. (я їх не наводив, бо якраз вибирав загальне), мають тенденцію теж більше-менше достроюватись до такого загального ліричного строю. Короткі і бідніші форми імпровізації, розвиваючись, попадають в сю ліричну течію і виявляють тенденцію до все більшого підпорядкування ритмічній і музикальній мелодії голосіння.

По формі голосіння, як і замовляння, являються нерівноскладовими синтактичними речитативними віршами, аналогічними з замовляннями, тільки що вони мають далеко більшу тенденцію до мелодійності і часами навіть таки починають переходити в пісню 1.

 

 

1 Взірцем переходу до пісенної віршової та й музикальної форми можуть послужити отсі записи з Покуття та Буковини:

Ненько наша, ненько наша,

Порадонько наша,

Ненонько наша, порадонько наша!

Заговоріть до нас, порадьте нас,

Ми си, ненцю, не сподівали,

Щоби ми без вас пораду давали!

Ой ти, смерте, ти злослива,

Чьось нас, смерте, всиротила,

Чьось нам неньку рідну взяла!

Ой Боже, Боже, що [ми тепер] будем робити,

Як без неньки рідной жити?

Ненько наша, люба неньцю,

Скажіть, неньцю, відки вас визирати?

Чи з-за гори високої,

Чи з долини глибокої?

Коли ви до нас, неньцю, прийдете?

Коли вас си нам сподівати?

Чи на Різдво з колядниками,

Чи на Великдень з писаночками?

Ой де ся з вами здибаємо?

Чи у місті на дорозі,

Чи у церкві на підлозі,

Чи у полі на роботі,

Чи на цвинтарі в темнім гробі?

Ой де ся з вами, ненцю, здиблю,

Де ся з вами наговорю?

Ой будуть навесні зозулі кувати,

А я буду свої ненці всюди шукати.

Ой зозульцьо, сивенька, ти всюди літаєш,

Чи ти моєї неньці в світі не видаєш?

Ой скажи ми, любко,

Скажи ми, зозульцю!

Бо ми дуже сумно,

Бо ми дуже гірко! (с. 327).

Встаньте, мамко, подивіться,

Бо підете собі відси!

Вийдіть, вийдіть на двірочок

Та зробіть нам хоч слідочок,

Аби усі пам’ятали,

Що ми мамку добру мали.

Ах, скажіть нам, наша мати,

Відки нам вас визирати:

Чи з-за гори високої,

Чи з-за води глибокої,

Чи в садочку, чи в місточку,

Чи в городі на зільочку?

(с, 358)

 

Частіше в рецитації вони тільки місцями набирають певної ритмічності, і по них знов скандовання притихає, сходячи майже до прозової, ледве ритмованої мови: «голосіння зачинаються стихами, а далі тягнуться звиклою мовою», «голосять звичайно прозою, хоч деколи слідний ритм і рим», зазначують записувачі. «Мелодія голосіння, подібно як і текст, не має постійної форми: се одноманітне варіювання одного розтяжимого мотиву, під який підходять довші і коротші вірші; сей мотив обертається в вузьких рамцях перших чотирьох або п’ятьох тонів мольової скалі, що при інших архаїчних признаках вказує також на старинність голосінь», характеризує їх музичну сторону дослідник. «Така архаїчна мелодія співаного плачу має вповні характер імпровізації, що складається по взірцям старинної традиції: не лише з нагоди смерті близьких осіб, але також під впливом інших нещасть, н. пр. пожару, повені, побиття, сільські жінки починають не раз голосити під мелодію похоронних заводів» 1.

Як поетичні і музичні твори вони ціняться й поза своїм принагідним ужитком, рецитуються жінками й дівчатами при роботі, на сходинах, і таким чином найбільш поетичні і мелодійні варіанти мають тенденцію закріплятись 2. Найбільш влучні і уподобані форми зараз переймаються й поширюються, і так мабуть треба розуміти замітку деяких записувачів, що «тексти голосінь з кожним роком зміняються» (с. 29). Голосіння ціниться як музикально-поетичний твір. Та й справді цілі категорії ліричних пісень (особливо весільні) стоять в найтіснішім спорідненні з ним.

 

1 Ф. Колесса. Про генезу укр. дум, с. 90 — 1. Наведу звідси ще характеристику виконання: «Голосільні мелодії мають форму свобідного речитатива, отже не укладаються в музичні такти та в ритміці і фразуванню зовсім достосовуються до потреб тексту. Се співана декламація, причім кожному складові тексту відповідає звичайно одна дрібна нотка мелодії, вісімка або шіснайцятка, зовсім так, як у думах і в рецитаціях. Лише в окінченнях фраз подивуються протяжні тони».

2 Крім наведеного вище (с. 118), ще отсі замітки з Курщини: «Як почують де-небудь, що яка-небудь женщина гарно голосила, і собі стараються заучить найзуст всі її причоти. А щоб не забуть того причоту, що вона чула, то кожна женщина у себе дома сидячи за прядивом нескільки раз повторить про себе: пряде і миркоче собі під ніс... Як вийдуть в празник або в неділю на вулицю — перебалакають і перелічуть, скільки за цілий год умерло людей в силі, хто як голосив — хто гарно, хто нескладно, і тут вони повторюють дословно, хто як голосив, які слова причитували» — с. 30.

 

 

Робоча пісня. Ідея магічної сили ритму і слова лежить також в основі іншої многоважної в історії ритміки, тоніки і поезії категорії творчості — робочої пісні. Чисто фізичним значенням ритму, що економізує трату енергії, надаючи їй правильно розмірений темп, тут справа не вичерпується. Людина відчувала містичну, магічну силу музикального ритму над роботою, над матерією, над доохресним світом, — але з сим переконанням в’язалось таке ж глибоке, хоч і не дуже ясне переконання в магічній же силі слова, яке, малюючи словесний образ, прискорює утворення реального явища, отже помагає роботі і наближає її результат. Тут маємо один з яскравіших проявів глибокого, одначального сполучення творчої сили ритму і слова, що робило поезію великою, творчою, конструкційною силою, і в нім визначну ролю давало саме робочій пісні 1.

На жаль, українська робоча пісня зостається недослідженою і взагалі дуже мало звертала на себе увагу. В класичній праці проф. Бюхера про роботу і ритм, серед матеріалів усяких інших, більше і менше співучих народів, пісень українських нема зовсім. Правда, ще у найстарших збирачів українських пісень фігурують такі категорії, як пісні косарські, гребецькі, обжинкові й т. д. Але вони не студіювались ніколи з ритмічного боку, на те, щоб вияснити зв’язок їх темпа і ритму з темпом праці — так, як се було зроблено Бюхером, на різних прикладах пісень, що супроводять товчення зерна, мелення на жорнах, сапання землі і т. д.

З текстуальної сторони наші пісні не раз носять сліди дуже пізнього часу — праці на поміщицьких ланах, на заробітчанських плантаціях. Така, напр., серія «робочих пісень» опублікована тридцять літ тому В. Милорадовичем, на жаль, без мелодій 2.

 

 

1 Див. вище с. 30 і 36.

2 Наводжу з сеї збірки кілька більш інтересних, на мій погляд:

Ой ти ранку, ранку,

Ховайся у ямку,

А ти, підвечірку,

Ховайся в ганчірку!

Недалеко край,

Боже, помагай!

Ще й до обнижка,

Там пирогів діжка,

Ще й до борозни —

Боже поможи!

Ой дай, Боже, з неба,

Чого нам треба!

Дай, Боже, дощ,

Аби не мороз,

На панове сіно

Щоб каменем сіло.

Хоть неділь на п’ять,

Аби погулять!

Хоть неділь на сім,

Погулять усім!

Ой матінко вишня,

Десь я й у вас лишня,

Що ви мене в срок послали,

Де я не привишна!

Ти думаєш, ненько,

Що тут мені добре,

Прийди, ненько, подивися,

Яке мені горе!

 

Милорадовичъ, Рабочія пЂсни Лубенскаго уЂезда Полтавской губ., собранныя въ 1890 — 93 гг. — K. Старина, 1895, кн. X.

Такий же пізній характер мають тексти пісень, опубліковані тепер в кількох варіантах К. Квіткою (Етнографічний Збірник Україн. Наук. Тов. в Києві, т. II, 1922):

Ой паночку наш, | нам додому час,

Час і пора | нам до куріня!

А вже сонце котиться, | нам додому хочеться,

Хочеться давно, | а ми не йдемо,

А ми не йдемо, | приказу ждемо,

Приказу ждемо | од пана свого.

 

Але я думаю, що і в ритмі робочої пісні заховалось немало від старої традиції, і з текстуальної сторони в ній теж- можна знайти не одно, що задержало в собі прикмети старої поезії. Такі, напр., пісні з Великої України:

 

Коли б, Господи, повечеріло,

На моєму серденьку повеселіло!

Не заходь, сонце, не заходь

На великий переход!

Сонце за берізку,

А ми на доріжку,

Сонце на ялинку,

А ми через нивку!

Нуте, нуте, до межі —

Вареники у діжі!

Приспів: Ой нуте, робіть,

Себе не баріть!

Нуте, нуте, по п’ять —

Варенички киплять!

Не будете пильнувать,

Тут будете ночувать!

Ми то женчики, ми то,

Пожали всейке жито,

А другії ліниві —

Стоїть жито на ниві.

Добра нивонька була,

Сто кіп жита зродила,

І ще ся похвалила,

Копу перечинила!

Запрягайте воли,

Поїдем до діброви,

Сосноньки витинати,

Копоньки підпирати!

Ой добра ніч, широкеє поле,

[Широкеє поле], жито ядренеє,

Добра ніч, на здоровля!

Жниці молодиї, серпи золотиї,

Приходьте завтра раненько —

Як соненько зійде, росиця опаде!

Та приносьте по бохону хліба,

[По бохону хліба], по білому сиру.

Вже соненько зійшло, росиця опала,

А мої жнійки не бували!

Чи поморилися, чи потомилися!

Чи на мене, нивку, забулися?

Ми не зморилися, не повтомлялися,

На тебе, нивку, не забувалися.

Ой чиє ж то поле зажовтіло стоя?

Іванове поле зажовтіло стоя!

Женці молодиї, серпи золотії!

Ой чиє ж то поле задрімало стоя?

[N-ове поле задрімало стоя],

Женці все стариї,

Серпи поламанії

Ой чиє ж то поле

Заспівало стоя,

Заспівало, заспівало

Нашої пані поле,

Заспівало стоя.

 

Ой літає соколонько по полю,

Заганяє челядоньку додому:

Ой, до дому, челядонько, додому!

Вигуляла все літечко по полю,

Вигуляла все літечко і жнива,

Не боліла головонька і спина —

Широкая нива втомила,

Що й вечеря теперенька не мила 1.

 

 

1 Чубинський, III, Nr. 4, 7, 10, 23, 31, 35, 51.

 

 

В галицькім збірнику Ів. Колесси зазначені, напр., як уживані при дожинанні лану:

 

В гору, сонінько, в гору,

Най я нивоньку дожну!

Ой лане, ланочку,

Повідж нам правдочку,

Чи будемо в кінці,

Чи підемо в вінці?

Будеш, доню, будеш,

Лиш ланочку діжнеш.

Дивувалися ліси,

Де ся поділи вівси?

Женчики позжинали

Желізними серпами,

Біленькими руками!

 

 

Натяки на працю на панськім лану, самі по собі, не повинні нас настроювати безнадійно: перше ніж співатись при роботі на «пана», сі пісні могли лунати на толоці свого ж сусіда, у свого «боярина» і т. д.

Поза тим елементи старої робочої пісні, я думаю, треба шукати в веснянкових грах і піснях, де згадуються різні господарські роботи. Перше ніж вони перейшли на забаву або на форму парування, вони могли служити і робочими піснями і магічними закляттями. Напр. пісня про просо «А ми просо сіяли», безсумнівно, дуже стара пісня, котру ми маємо в формі хороводу для парування, вона в основі своїй, мабуть, має робочу і заразом магічну (вегетаційну) пісню.

Я думаю, що в сій сфері можна відшукати багато, ідучи, з одного боку, від розсліду пісень, які, відірвавшись від роботи, заховали, одначе, в собі досить виразний робочий ритм, з другої сторони, від тих, що текстом своїм вказують на якусь роботу технічну («Ой полола горлиця лободу...», «Ой пішла я до млина, до млина...», «На улиці не була, конопельки терла...», «Ой пряду, пряду...» і т. д.). А се відкриє перед тим ще одну сторінку в розвої нашої старої пісні 1.

 

 

1 Я, таким чином, не зовсім поділяю погляд, висловлений Анічковим, в його Исторії Народ. Словесности (с. 186). Приймаючи виводи Біхера щодо робочої пісні, що «пісня навіть родилася з праці», він, одначе, думає, що «було б в високій мірі неправильно шукати безпосереднього відгомону первісних, так би сказати, органічних тем, напр., воєнних в піснях козацьких і солдатських, гайдамацьких і розбійничих, а робочих — в чумацьких, бурлацьких, жнив’яних і, як би можна було думати, — в вечерничних («посидЂлочныхъ»), бо на вечерницях і досвітках прядуть, і тут зовсім на місці пісня характеристичного робочого замислу, звісного з старинних західніх пісень за пряжею (chansons de toile). Се не дало б бажаних результатів. Всі сі пісні вже не те, що їх далекі предки. Сучасні пісні вже майже зовсім не служать мускульному і психічному піднесенню. Сучасна людина керує своєю енергією не через пісню. Майже ні. В сім йому пісня майже не потрібна».

Я висловився б так: хоч не в такій мірі, як у примітивнім побуті, робоча пісня і досі ще служить піднесенню мускульної і психічної енергії. Як в інших випадках, так і тут ми не маємо себе дурити надією, що ми можемо знайти автентичні, недотикально переховані мелодії чи тексти робочих пісень часів родоплемінного життя. Але певна традиція ітут можлива і правдоподібна. В піснях, в котрих текст органічно зв’язаний з ритмом праці, а той і сей мають виразні прикмети старинності, ми маємо право і повинні шукати безпосереднього відгомону старої робочої пісні, не тільки часів розселення, а й давніших.

 

 

Прозова традиція. В творах прозових, оповідальних, давніші дослідники передусім спинялись на останках космічної міфології як пережитках первісного, загально індоєвропейського світогляду.

Дослідники сього напряму — до них належав у нас Потебня, який оригінально переробив старі мітологічні теорії Макса Міллера і Куна в зв’язку з своїми поглядами на творчу ролю слова 1, — шукали в нашій традиції і передусім в казках відбиття загально індоєвропейського солярного (сонячного) або громового мітологічного світогляду, вважаючи його вихідним моментом в розвої міта і поезії. Крайності сеї мітологічної інтерпретації, одначе, дискредитували її згодом. Більш обережне трактування індоєвропейської спільноти взагалі як спільноти головно язикової заставило обережніше ставитись до гіпотез такого спільного індоєвропейського мітологічного світогляду. Тепер все менше орудується сим гіпотетичним індоєвропейським мітологічним запасом: світогляд індоєвропейських племен в часах перед розселенням розпускається взагалі в людськім примітивнім світогляді тотемної, родоплемінної доби: його аналогіями пояснюється, його матеріалом реконструюється. А в сім світогляді мітологічна казка, як ми бачили, являється далеко не найранішим типом оповідання. Отже і в нашій традиції, згідно вище сказаному (с. 37 — 8), звертають нашу увагу насамперед оповідання про звірів або байки чи звіринні казки, як їх називають — в відрізнення від фантастичної казки 2.

Date: 2015-10-19; view: 270; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию