Старші верстви української усної традиції 3 page

Дай Боже час добрий,

щоб моя капусточка приймалась

і в головки складалась,

обняти голову і вдаритись у ноги:

щоб моя капусточка була з кореня коренистая,

а із листу головистая!

присівши:

щоб не росла висока,

а росла широко,

посадивши і придавивши коліном:

щоб була глуха як коліно!

Посадивши розсаду, накрити горнцем, приложити камінцем і накрити білою хусткою та приказувати:

Щоб була тяга, як камінець,

головата, як горнок,

а біла, як платок (150).

Щоб горобці не літали на поле: скинувши сорочку, кинуть трохи землі горобцям і з тою ж землею три рази оббігти поле, приказуючи кожним разом:

Агу, горобець,

і я молодець! (140).

До місяця приказувати, побачивши на повні:

Тобі, місяцю, з повні —

мені на здоров’ї.

Тобі, місяцю, посвітитися —

мені по світу надивитися,

добре находитися (20).

Новому місяцеві:

Молодик-гвоздик,

тобі роги красні,

мені очі ясні! (21).

На дощ (держаться здебільшого як дитячі співанки):

Ой дощику, накрапайчику, накрапай,

чорну хмару на [назва села]

наганяй! (196 — 7).

Іди, іди, дощику,

зварю тобі борщику,

сікни, рубни, дійницею,

холодною водицею.

Дощику, дощику,

зварю тобі борщику,

в новенькому горночку,

поставлю на дубочку,

дубочок схитнувся,

а борщик линувся —

цеброю, відром, дійничкою

над нашею пашничкою!

Аби перестав:

Не йди, не йди дощику,

Дам ти борщику,

Поставлю на дубонці,

Прилетять три голубонці,

Та возьмуть тя на крилонька,

Занесуть тя в чужиноньку (203).

Зійди, зійди, сонечко,

На татове полечко,

На бабине зіллячко,

На наше подвір’ячко (206).

¹ До сих українських співанок Веселовський свого часу навів паралелю новогрецьку: «Вийди, сонечко, загрій мене, я несу тобі пиріжки, з медом і молочком, і залізним черпачком» (Раз., VIII, с. 301).

Замовляння більш складного характеру: від крові (фрагменти):

Там на горі тури орали,

Красну рожу сіяли —

Красна рожа не зішла! (38).

Ішли ліки,

через три ріки,

і лозу рубали,

і рожу сажали —

і рожа не принялась,

і кров унялась... (39).

Текло три ріки

під калиновий міст:

перва водяна,

друга молочна,

третя кровава.

Я водяну ізопью,

а молочну споживу,

а кроваву іспиню —

із сірого коня кров ізгоню (46).

Від гадюки:

Ой чи не в того лукомор’я зелена лоза —

Зелену лозу вітер сушить,

Вітер сушить — листи розносить:

Оден листочок у море впав,

Другий листочок до сердечка припав,

Третьому листочку рани лічити,

Рани лічити — рани курувати —

опубліковане ще Срезневським — може, підправлене; для порівняння друге:

На морі на лукомор’ї стоїть купа,

А на тій купі лежить гадюка,

Я тую гадюку посічу, порубаю

І щиреє серце N. N. замовляю (55).

Царице Лага, царице Лагице,

Збирай своє військо гадюцькеє й гадежське,

Збирай і спинай зуби, губи і уста

Од звіриного лиця,

На синім морі озираємна,

На озираємні грушевина,

На грушевині гніздище,

На гніздищі цариця Лага.

Од білої кості,

Од червоної крові

Раба божого N. (Чуб. 122).

Од урока:

У моря калина.

Під калиною дівчина.

Вона не знала ні шити, ні прясти,

Ні золотом гаптувати,

Тільки уміла від раба божого N.N.

Уроки і презори викликати і визивати,

На сухиї ліси посилати:

Уроки-урочища, чоловічі, жіночі й дитячі —

вам, уроки-урочища, у раба

божого N. не стояти,

жовтої кості не ламати,

червоної крові не пити,

серця його не нудити,

білого тіла не сушити, —

вам іти на мха,

на темні луга,

на пусті ліса! (74).

Од перелогів:

За лісом-перелісом там хатка стоїть,

А в хатці престол стоїть,

На престолі рукавиці гаманиці мені,

[А] перелоги — дідьк[ови] в роги:

Iдіть собі на мха, на болота,

На cухиї очерета,

На нициї лози.

Де півні не співають,

І півнячий голос не заходить —

Там вам питіння і їдіння,

І розкоші ваші.

(71 — поправляю явні помилки),

Від плачу дитині — хлопцеві:

Дубе, дубе, ти чорний,

У тебе, дубе, білая береза,

У тебе дубочки — синочки,

А у березочки дочки.

Тобі, дуб і береза, шуміть та рости,

а рожденому да хрещеному рабу божію N.

спать та рости.

Дитиш-дівчинї починають від берези і потім до дуба (7). На красу говорити дівчині ввечері:

Зорі, зірниці,

есть вас на небі три рідні сестриці,

четверта породжена, хрещена N.

Ідіть ви, зберіть ви красу,

покладіть на порожденну хрещену N.

Як ви ясні-красні межи зорями,

щоб була така красна N. межи дівками.

До сонця:

Сонечко ясне-красне,

освічаєш гори-долини,

освіти моє личко,

щоби моє личко було красне,

як сонечко.

Позбавлю я росу,

а збавлю з жінок... [пропущено]

з панів повагу,

з панів пиху,

з парубків гордість,

а з дівок красу...

(Очевидно, щоб покласти на дівчину N.).

Варіант повніший (до раннього сонця):

Добрий день тові, сонечко яснеє!

Ти святе, ти ясне-прекрасне,

Ти чисте, величне й поважне!

Ти освіщаеш гори і долини,

І високиї могили!

Освіти мене, рабу божу, перед усім миром...

Добротою-красотою,

Любощами й милощами,

Щоб не було ні любішої

ні милішої від раби божої

нарожденної і т. д. N.

Яке ти ясне, величне й прекрасне,

Щоб і я була така ясна, велична, прекрасна,

Перед усім миром християнським.

На віки-віків, аминь (Чуб., 93).

Обливаючись водою на св. Івана:

Добрий день, водичко-ярданичко,

Найстарша царичко!

Обливаєш гори, коріння, каміння,

Облий і мене, порождену, хрещену N.

Від усякої мерзи, від пагуби,

Абих така була чесна і велична, як весна!

Абих була така красна, як зоря ясна!

Як ся радують сій весні,

Так аби ся мені радували!

Аби була сита, як осінь,

А багата, як земля

(Шухевич, IV, 262).

На любов: Ввійти до води у півночї, положити на воду кладку, стати на неї босо, трястись і приказуватись:

Трясу, трясу кладкою,

кладка водою,

вода купиною,

купина чортами,

чорти козаком (таким-то) —

щоб його трясли-трясли,

та й до мене принесли:

до нарожденної, хрещеної,

молитвяної раби божої

дівчини [ім’я].

Варіант з Гуцульщини (на св. Андрія):

Андрію, Андрію,

Коноплі сію,

Дай ми, Боже, знати,

З ким їх буду брати:

Я трясу плотом,

А пліт болотом,

А сужений м...ми

Над моїми грудьми

(Шухевич, IV, 270).

Казати на дворі опівночі коло покуття:

— Добривечір тобі, огненний бугало!

— Здорова, нарожденна, молитвяна, хрещена раба божа, дівчино!

— Куди ти летиш?

— Полечу ліси палить, а землі сушить, а трави в’ялить.

— Не лети ж ти, огненний бугало, ліси палить, землі сушить, а трави в’ялить!

Полети ж ти, огненний бугало, до козака N. у двір:

Де ти його спобіжиш,

Де ти його заскочиш:

Чи у лузі, чи в дорозі,

Чи в наїдках, чи в напитках,

Чи у вечері, чи у постелі,

Учепися ти йому за серце,

Затоми ти його,

Зануди ти його,

Запали ти його,

Щоб він трясся і трепетався душею і тілом за мною, нарожденною, хрещеною, молитвяною рабою божою, дівчиною N.

Щоб він мене не запив, не заїв,

І з іншими не задумав,

Усе мене на помислах мав.

Тягніть [тягни?] до мене, нарожденної і т. д. дівчини N.,

нарожденного і т. д. козака N. (Чуб., 91).

Палячи з воском у печі якусь частину одежі коханого:

Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь той віск!

Щоб твоє серце за мною так топилось, як топиться той віск!

І щоб ти мене тоді покинув, коли знайдеш той віск! (N. 1).

Закляття на любовне аілля «тирлич»:

Терлич, терлич,

десятьох приклич!

А з десятьох девятьох,

а з девятьох восьмерох,

а з восьмерох сємерох,

[а з сємерох шестирох],

а з шестирох пятирох,

а з пятирох чотирох,

а з чотирох трьох,

а з трьох двох,

а з двох одного —

та доброго (Квітка, II, 121).

На ворогів і суддів (говорити вночі на порозі):

Ніч темна, ніч тишна,

сидиш ти на коні буланому,

на сідлі соколиному!

Замикаєш ти комори,

двірці і хлівці,

церкви й монастирі!

Замкни моїм ворогам губи-губища,

щоки-пращрки,

очі-праочі.

щоб вони на мене, нарожденну і т. д. N..

зубів і очей не витріщали,

гніва в серці не мали,

щоб усе поважали

і в добрих мислях мали!

(Чуб., 95).

На коні їду,

а гадюкою поганяю,

усім моїм неприятелям

і супостатам роти затикаю,

гадючий хвіст,

а хробаче черево,

як приїду я між пани, щоб

стали вони як сухе дерево.

Ви, стіни, не будьте німі,

ви, сволоки, підіймітесь,

тихі речі, тихі мислі, на добре

повернітесь,

бо N. їде чорним волом —

щоб став моїм ворогам язик колом!

Добривечір тобі, царю бузничий ¹.

добрий чоловіче!

Що тому буде, що батька і матір убив,

з сестрою гріх зробив?

І нічого не було:

терлось та м’ялось,

та й так зосталось!

Щоб так зосталось моє діло —

рожденної чи рожденного

і т. д. N.

Я зазначив, що склад сих молитов, заклять і замовлянь дуже складний. На первісну стихію сильно налягла верства християнська — завдяки вище вказаній обставині, що християнський ритуал був широко використаний для магічних завдань, і християнське духовенство дуже радо пішло назустріч сим бажанням, творячи безконечну систему різних обрядів, молитов і заклять на вилічення, очищення, благословення в усяких обставинах і випадках життя. Через те християнські постаті і терміни дуже глибоко поврізувались в сю сферу, і справа не скінчилась на рецепції самої номенклатури — очевидно, з нею були прийняті і різні форми, запозичені, знов-таки, християнською практикою з різних джерел: вивилонських, юдаїстичних і т. д.². Рецепція сих же елементів могла робитись і незалежно від християнських впливів — з усної практики сих народів, з котрими наші люди стикались, а в основі сих усіх чорних мудростей лежала класична магічна наука старих месопотамських шумерів, перейнята пізнішими вавилонськими магами («халдеями»), які стали потім найбільшими спеціалістами і авторитетами всього цивілізованого і нецивілізованого світу. На значення¹ сеї халдейської магії звернув увагу піввіку тому французький орієнталіст Ленорман, і спеціально щодо східнослов’янських замовлянь підніс її значення в 1890-х рр. Вс. Міллер.³.

¹ Себто нечистої сили, що сидить у бузині.

² Доходять з того часом до виводу, що тепер уже зовсім нема «чисто поганських замовлянь, без християнської закраски» (напр., Лекцій по народной словесности проф. Лободи, 1910, студентське видання, ст. 32). З наведених прикладів видко, що є все-таки замовляння зовсім свобідні від християнської закраски або такі, в яких є частини християнські і не закрашені християнством. Розуміється, і тут, як і в інших разах, ми ще через те не можемо сказати напевно, що такий свобідний від християнської закраски текст походить з часів поганських.

³ Ассирійскія заклинанія и русскіе народные заговоры, Рус. Мысль. 1896, VII.

Але вказані ним паралелі, правда, зроблені досить побіжно, на основі одної колекції ассирійських заклять, мали настільки загальний характер, що не зробили особливого враження і не викликали у інших дослідників охоти продовжити студії в сім напрямі ¹.

¹ Зелинський в цитованій розвідці (с. 37) навіть виразно заявив, що наведені Міллером аналогії не переконали його в можливості витворення індоєвропейських заклять під халдейськими впливами.

Одначе така робота мусить бути пророблена. Бо наші закляття становлять все-таки настільки визначну частину нашої старої усної словесності, що повинні дочекатись літературного аналізу. Як видко навіть з наведеної маленької вибірки, вони одним крилом глибоко врізуються в стару обрядовість, в сферу колективних магічних дій і їх поглядів на людину і доохресний світ, другим тісно заходять в поетичну творчість, орудуючи тими ж поетичними образами, що народна пісня, та піддаючи їй не раз взірці і провідні мотиви. Але заразом сі замовляння, закляття та їх мотиви належать, без сумніву, до тих галузей нашого старого мистецтва, які особливо були приступні широким запозиченням: магічна формула для людини, яка вірить силі таких формул, річ дуже цінна, а що при своїй короткості вона досить легко запоминається, то й легко переноситься. Аби вилучити те, що в сім матеріалі належить народному нашому життю, треба, можливо, докладно вимежувати елементи запозичені. Елементи чисто християнські, такі як імення і терміни церковні, кидають в вічі; я в наведених взірцях старавсь оминати формули з занадто ясним християнським характером або лишив на бік християнські додатки, більш механічно додані до нейтрального тексту. Але, з одного боку, буває так, що християнське ім’я, або християнський термін (раб божий, хрещений і т. д.), цілком механічно вкладається в передхристиянську формулу, не зміняючи її; в других випадках з ним входить і цілий комплекс понять, грунтовно вміняючи характер закляття. В нехристиянізованих текстах можуть критись запозичення халдейські, античні, юдаїстичні (з Кабали і Талмуда) — погляди на космічні сили, на магічне значення різних елементів людського тіла (крові, волосся, одежі, сліду і т. ін.). Не завсіди тільки можна буде відрізнити свійське від запозиченого: не одно виростало паралельно на спільнім грунті примітивного світогляду; деякі спільності можуть іти в такі глибини передісторичного життя (арійсько-семітських стичностей), що за тими не можності пройти туди. Але ближчий аналіз сього матеріалу може все-таки дати багато для розуміння старого світогляду, словесної творчості й інтернаціональних взаємин.

Такого спеціального розсліду варті передусім два найстарші, літературою передані руські самозакляття в трактатах Ігоря і Святослава з греками, 944 і 971 рр.:

Да не ймуть помощи отъ Бога ни отъ Перуна,

да не ущитятся щиты своими,

и да посЂчени будут мечи своими,

отъ стрЂлъ и отъ иного оружья своєго,

и да будуть раби въ сий вЂкъ и въ будущий.

Да имЂємъ клятву отъ Бога, въ него же вЂруємъ,

въ Перуна и Волоса, скотья Бога,

и да будемъ золоти яко золото,

и своимъ оружьємъ да посЂчени будемъ.

Досі, скільки знаю, їх не аналізовано з боку їх змісту як клятв — магічних формул: є в них щось з візантійського фольклору чи з скандинавського (рахуючися з присутністю варягів між дружиною Святослава), — чи вони повинні бути в цілості положені на рахунок нашого фольклору, і сі образи вояків, які жовтіють, як золото, наслідком божого прокляття, яким щити відмовляють службу, і їх власні мечі і стріли обертаються на них, — повинні зайняти місце в нашій поетичній скарбниці?

В кожнім разі, сі образи повинні були існувати в нашій дружинній поезії X в.

Похоронна обрядовість і голосіння над помершими. Магічним, чи містичним, як його називають також, світоглядом примітивної людини перейняті також обряди, зв’язані з смертю, і приналежні сюди фрагменти поетичної творчості, до котрих тепер перейдемо.

На жаль, ся сторона нашої обрядовості дуже занедбана. В 1880-х рр. хотів забратись до студій над нею молодий, многонадійний український етнолог-соціолог Микола Чернишов ¹. Смерть перебила його плани, і досі ся справа не пішла далі збирання і деякої систематизації матеріалу ². Тим часом матеріал сей дуже різнородний і багатий різними пережитками примітивної думки й уяви.

¹ Про нього Початки громадянства, с. 302.

² Перегляд літератури і бібліографічний покажчик публікацій до р. 1912, зроблений д-ром Кузелею в Етногр. Збірнику львівськім, т. XXXI.

Як справедливо підносить не раз згаданий мною французький дослідник примітивної гадки Лєві Брюль, примітивній людині смерть ніколи не уявляється актом природним і неминучим. Таке розуміння природності смерті приходить з дуже розвиненим реалізмом думки; для примітивної ж людини смерть — се результат чийогось злого наслання, діло якоїсь злої сили, ворогів або чужородців. Діло родичів передусім зробити все можливе, щоб вирвати нещасливця з власті злих, супротивних сил і вернути його до життя. Отже коли у деяких примітивних племен єсть тенденція відчепитись, позбутись якнайскорше покійника, котрим заволоділи злі сили, у інших — і у наших предків в тім числі — бачимо бажання прийти в поміч покійникові, захистити його й помогти вернутись. Таку мету мають посидження при мерці, охоронювання його тіла аж доки розклад не покаже, що душа не може чи не хоче вертатися до тіла. Такі звичаї в різних формах практикуються у різних народів, й існують і досі у нас подекуди. Рідні і близькі вважають своїм обов’язком сидіти при небіжчику до похорону, і тим часом, як звичайно, час сходить у забавах, розмовах, читають молитви, слухають псалтирі і т. д., — подекуди практикуються також заходи коло оживлювання мерця.

«Вечером збирається молодіж і виправляє страшні, варварські річи з трупом. Напр., тягають мерця за ноги і кличуть, щоби встав та бавився з ними, тягають за волосся і питають, чи відгадає, хто потяг, тягають стеблом чи галузкою з чатинного дерева небіжчикові попід ніс, скобочуть його, щоб засміявся і т. д. І все те діється в очах рідні, котра, одначе, не може запротестувати проти того, бо не може ломити звичаю», — записує один свідок, не розуміючи значення сих звироднілих практик оживлювання ¹.

¹ Там же, с. 210.

Таке ж значення мають заклики до небіжчика, аби вернувся; докори, що він покинув рідних; нагадування йому достатків і добра, котрим він тішився за життя, і описування в темних красках того, що чекає його в могилі — все те, з чим стрічаємося в похороннім голосінні.

Коли ясним стає, що «душа» не вертається, родичі вважають потрібним поховати тіло з усякою увагою, щоб не нарушити інтересів покійника, не образити його і не зіставити в потребі по щось вертатись до старого житла і до покиненої родини.

Одним з обов’язкових, звичайно, елементів такого похорону являється похоронний плач і жалоба, котра потім повторюється в певних приписаних моментах. Ся періодичність чи повторність у нас тепер переважно або затратилась, або ослабла, але давніша, мабуть, держалась загально.

В московськім Стоглаві (1551) читаємо: в троїцьку суботу по селах і погостах сходяться мужі і жени на жальниках (могилах) і плачуться на гробах з великим криком, а коли почнуть грати скоморохи, гудці і прегудниці, люди, перервавши плач, починають скакати і танцювати, і в долоні бити, і пісні сатанинські співати (гл. 41, пит. 23). Се цінне свідоцтво того, що давніше похоронний плач у східніх слов’ян повторювавсь періодично, при поминках, або обрядовім годуванні небіжчиків, тим часом як тепер вони здебільшого проходять в повнім мовчанні або при кількох обрядом приписаних фразах («Позарастали ті стежки й доріжки, де ходили ваші білії ніжки», як приказують, напр., в Херсонщині; «Нехай із святими спочивають і нас грішних дожидають» і т. п.). По-друге, воно вказує на те, що поминальна відправа не оберталась в межах самого голосіння, а переходила до різних пісень «сатанинського», себто передхристиянського, характера, і сумна частина поминок перемінялася в забавну, яка періодично відновляла похоронну «тризну». «Тризна» ся первісно означала воєнні забави, гри, представлення, що відбувались, очевидно, на похоронах вояків і старшини, і тільки пізніше перейшла на звичайний пир та піятику. В різних формах такі гри приходять у різних примітивних народів, являючись до певної міри продовженням тої охорони небіжчика, яка відбувалась на посидженнях при його трупі перед похороном.

Найстаршу літературну збірку про слов’янські поминки можна бачити у Теофілакта, візантійського письменника VII в., що оповідає про візантійське військо, яке, війшовши в 590-х рр. «в середину краю слов’ян», застало їх ватажка п’яним, тому що він справляв похоронне свято свому братові. Старий київський літопис оповідає про плач і тризну на могилі Ігоря, інсценізовану відповідно звичаям кн. Ольгою. Безцінне наше «Слово о полку Ігоревім» представляє колективний плач «руських жен» по чоловіках, страчених в Ігоревім поході, і як побачимо — в кількох місцях носить ясні сліди впливу мотивів голосінь. Волинський літопис, описуючи смерть кн. Володимира Васильковича, згадує плач княгині над ним, — одначе переказує його вже в чисто християнських формах ¹, зате плач «ліпших мужів володимирських», що може служити інтересною ілюстрацією, так би сказати, громадських, офіціальних плачів, одправлюваних місцевою старшиною ².

¹ Царю мой благый, кроткый, смиреный, правдивый! воистину поречено бысть тобЂ имя во крещеньи Иванъ: всего добродЂтелью подобенъ єсь єму», і т. д.

² «Плакаху ся по немъ лЂпшии мужи володимерьстии рекуче:

"Добро бы ны, господине, c тобою умрети, створшему толикую свободу!

Яко же и дЂдъ твой Романъ свободилъ бяшеть отъ всихъ обидъ,

Ты же бяше, господине, сему поревновалъ, м наслЂдилъ путь дЂда своего!

НынЂ же, господине, уже ктому не можемъ тебе зрЂти!

Уже бо солнце наше зайде ны и во обидЂ всЂхъ остахомъ“».

Як Менецій, польський священик в Лику, в своїм оповіданні про поганські звичаї «пруссів, ливів і инших сусідніх народів», виданім в 1551 р., наводить автентичне руське, як він виразно каже (quae in lingua ruthenica sic sonat), але, очевидно, на польське підправлене похоронне голосіння, що може вважатись найстаршою записею таких плачів;

На, lete, y procz ty (mene) umarł?

Yza ty nie mel szto yesty albo pity — y prócz ty umarł?

Aza ty nie mel krasnoye żony (mlodzice) — y prócz ty umarł ¹).

Себ. Кленович в своїй «Роксоланії», в латинськім перекладі і з деякими прикрасами, наводить довший плач, що загальним характером своїм відповідає тим голосінням, які ще й тепер живуть в устах народу і саме в останніх часах дочекались якоїсь уваги.

Тепер маємо вже кілька більших збірок такстів плачів, деякі навіть з мелодіями, і кілька розвідок, присвячених формі і змістові, аналізові мотивів і зв’язкам, які зв’язують їх, на один бік, з магічними формулами, закляттями і замовляннями, на другий — з поетичними творами ². Безсумнівно, опублікований матеріал не дає ще повного образу ³, і в дослідах на історичну або соціологічну сторону плачу не звернено досить уваги: більш архаїчні сторони і зв’язки з іншими пережитками похоронного обряду не просліджені.

¹ У Котляревського, О погребальн. обычаяхъ Славянъ, с. 146, зведено з двох видань (варіанти другого видання в скобках).

² Бібліографія текстів у Свєнціцького: Похоронне голосіиня і церковнорелігійна поезія. Студія над розвитком народної поезії, Записки львівські, т. 93, і в цитованім вище покажчику Кузелі, при збірці плачів, в XXXI томі львівського Етнографічного збірника (тут передруковані тексти з інших видань і 139 нових записів, всього 299 нумерів). Аналізом змісту займаються головно статті Данилова і згадана студія Свєнціцького; поетичною і музикальною формою — цитована студія Ф. Колесси «Про генезу українських дум».

³ Різні часті української території представлені опублікованим матеріалом дуже нерівномірно: найбільше текстів з Східної України (Лубенщини) і з галицько-буковинського пограниччя, найменше з центральних областей.

Проте як галузь нашої старо? поетичної творчості голосіння і в зібранім матеріалі виступає досить яскраво і дає можливість судити про зв’язки сеї категорії її з іншими родами та про той величезний вплив, який похоронний плач мав на розвій поетичних мотивів і образів, та взагалі поетичної творчості ¹.

Плач чи голосіння затрималися в повній свіжості в багатьох місцях нашої території до недавна: записи маємо переважно не старші від кінця минулого століття. Виголошуються вони звичайно ближчими родичами помершої людини; пам’ять про професійних плачок, які голосили за плату, досить свіжа, але практика ся, видимо, перевелася: стрічається зрідка, хоча жінки, звісні з свого хисту, очевидно, виступають охочо на похоронах і нерідних, і такі виступи приймаються з приємністю ріднею і сусідами ². Хист сей шанується, і влучні мотиви, текстуальні і мелодійні, залюбки переймаються. Подекуди підлітки-дівчата навіть спеціально привчаються «заводити» ³.

Плачуть головно жінки та діти; чоловікам голосити не личить зовсім, або вони приказують тільки коротко. Плачі все солові; плачі колективні, антифонні або хорові, які практикуються деінде (плач корифейки супроводиться хоровими викликами інших жінок), у нас начебто не помічені. Відправляються вони в різних моментах між смертю і похороном ⁴. Рідше стрічаються плачі, відправлювані пізніше, при нагоді якогось свята або на рокових поминках, на грібках ⁵.

¹ В західній літературі на ролю похоронного плачу в розвої поетичних форм положив особливий натиск Gummere в згаданій праці про початки поезії.

² «Є такі жінки, що ходять до сусідів голосити за помершими, вони за се дістають харчове або яку річ по помершім; по друге, така жінка має гонор, що гарно (файно) приказує» — с. 25 (Гуцульщина). «Чужі плачуть тіко з-за того, щоб на поминках посадили їх на перве місце і получче вгощали» — 29 (Курщина).

³ «Заводити вчать ся одна від другої, «переймають» прислухаючи ся підчас похорону, або вчать ся у поли, полючи лен, чи на ягодах, але тут ходить головно c «голос» (арію), а не о текст. Також вчать ся заводити малі дівчата, «скотарьки», на толоках, там де пасуть свої «маржини», уряджують похоронні обряди і зводять при тім» — с. 24 (Бойківщина). Пор. с. 30, з Курщини.

⁴ Ось які моменти голосіння одмічує Зубрицький в Самбірщині: «Голосять дома за мерцем, як умре; як світло принесуть з церкви; як внесуть труну до хижі; як рано обмиють мерцеві тварь; як приходять люде по тіло; при виносі; в дорозі при похоронніа поході, — і на цвинтарі, як спустять труну до гробу» — Етногр. 36., XXXI, с. 224.

⁵ В Снятинщині мати голосить по сину на Свят-вечір:

Синочку, синочку, Іваночку,

Хто би був казав посліднього Свят-вечера,

Що ти уже цего Свят-вечера не будеш вечеряти,

Але будеш у гробі спочивати?

Тут то твоє місце порожне,

Тут то твоя ложечка стоїть,

Синочку мій дорогий, синочку мій!

На Великдень:

Николаю мій, Николаю дорогий!

Ти то межи нами того Великодня був,

Ти то нам паску-дари покроїв,

Ти то нам до церкви відніс,

Ти то насамперед свяченого кушав,

А тепер ми без тебе і їсти не можемо,

Николаю мій, Николаю,

Хто би був казав ще тогідних свят,

Що ти уже цих не діждеш,

Николаю мій, Николаю дорогий!(89)

З Буковини записують: «На поминках ніколи не голосять. У великі свята і в буденні дні голосять часами за дуже любими помершими» (с. 358).

В Холмщині «на могилках в задушну суботу й на Великдень голосять, але далеко не всі».

Але в Курщині і досі плачуть, зовсім як описує «Стоглав». Кожна жінка голосить на могилках, в провідну неділю «до приходу духовних і після панахиди». «Як тільки прийде на могилку, перехреститься, поцілує хрест той, що на могилі, потім стане навколішки і голосить, а далі припаде ниць, до могили, поцілує землю і знов тужить і причитуе, хто що здума» (с. 32).