Театральні елементи в українських іграх та обрядах

В Україні з давніх-давен зберігалися театральні елементи в народних обрядах та іграх, синтетично поєднаних з піснею і танцем.

Однак початок театру і театралізованих дійств можна пов'язувати не з обрядом і не з будь-якою грою взагалі, а тільки з естетичною функцією обрядового дійства, тільки з драматичною грою, тими елементами обряду, видами ігор, в яких наявне образно-художнє відтворення діяльності людини, стосунків між людьми (різдвяно-новорічна, весняна, весільна та похоронна обрядовість минулих століть).

У різдвяно-новорічній обрядовості, цьому універсальному періоді українського народного календаря, використовувалися всі найтиповіші види народно-драматичної творчості і насамперед — колядування, тобто поздоровлення і побажання, здебільшого колективні, що висловлювалися перед Новим роком у формі величальних пісень групою колядників (здебільшого молоді). Колядки мали магічно-міфологічну функцію: побажання всій сім'ї, господареві, господині, членам їхньої родини, усій сільській общині здоров'я, щастя, добробуту, багатства. У цих святкових обходах застосовувалися рядження, тобто маскування і переодягання, з метою перевтілення в яку-небудь істоту, що досягалося цілою системою засобів (костюм, бутафорія, грим, образне слово, жести, манера поведінки тощо).

Найпоширенішою формою рядження у східних слов'ян було ходіння з «козою» в супроводі хорового співу і колективного виконання окремих магічних дій. Подекуди цей обряд переріс у самостійне, розгорнуте дійство, яке іноді пов'язувалося з театралізованим обрядом «Маланка». Тобто відбувався процес трансформації обряду в нову якість, коли міфологічні персонажі втрачали сакральну подобу і збагачувалися побутовими деталями. Обряд «Маланка» відбувався 31 грудня (за старим календарем, 13 січня – за новим), у день св. Меланії, а другим персонажем виступав Василь, день якого припадав на 1 січня. Згідно з цим обрядом ряджені розігрували в хаті, куди вони приходили, комедійні сценки. Парубок, переодягнений у молодицю «Маланку» пародіював жіночу роботу, причому всі рухи суперечили встановленій логіці: все вона перевертає, розливає воду на долівку, сміття підмітає від порога до середини хати, мокрою ганчіркою протирає піч, а глиною натомість обмазує меблі і начиння. Тобто створювався образ, діаметрально протилежний народному ідеалові жінки-господині. В цьому полягала виховна функція обряду, де ряджені у карнавально-сатиричній ігровій формі утверджували норми народної моралі. «Гнучка і багатогранна модель образу травестованої «Маланки» давала широкий простір для різних сценічно-ігрових інтерпретацій. В одних випадках хлопець, що виступав у цій ролі, всіляко демонстрував свою легковажність, кокетував, чіпляючись з поцілунками і обіймами до всіх стрічних. В інших — тримався підкреслено суворо або вдавав, що соромиться і ніяковіє. «Суворо-сором'язливий» тип поведінки позначає здебільшого ті варіанти, де «Маланка» виступає в парі з "Василем", представляючи наречених — «княгиню» і «князя». Саме в тих випадках ряджені імітували й пародіювали весільний ритуал з його яскравою атрибутикою». Обряд «Маланка» пропонував його учасникам вільну імпровізацію поведінки. «Основні персонажі, як правило, групувалися попарно: Меланка (молода) — Василь (молодий); «баба» — «дід»; «циган» — «циганка»; «жид» — «жидівка». Одночасно кількість дійових осіб видовища не була канонічно регламентована і багато в чому залежала від творчих спроможностей його потенційних учасників. Формотворчий принцип «Меланки», який базувався на імпровізації в широкому розумінні цього слова, допускав як випадання якоїсь ланки, так і заміну її чи доповнення іншими".

У весняній обрядовості українціввиділяється цикл хороводів (танків) та ігор, який представляє окремий тип народно-драматичної творчості. Цей тип репрезентований передусім тими звичаєво-обрядовими піснями та іграми, які на Наддніпрянщині, Поділлі і Волині мають назву веснянки, а в Галичині — гаївки чи гагілки, хоча зустрічається ще цілий синонімічний ряд локальних назв. Різниця лише у тому, що гаївки співаються переважно в час великодних свят, а веснянки — від ранньої весни (включаючи гаївки) аж до Зелених свят. І веснянки, і гаївки співали дівчата на вулицях, на цвинтарі або ж на вигоні за селом. Всі вони разом були своєрідним поетично-музичним компонентом найдавнішого народного свята — свята весни, що тривало від раннього пробудження природи до літньої робочої пори. Веснянки й гаївки, що зберегли в собі багато старовинних елементів, виконували в глибокій давнині важливу магічну функцію: в танках і хороводах, супроводжуваних простими за змістом співами, люди розбуджували бадьору енергію, життєрадісний настрій, прагнучи передати їх і навколишній природі, розбуркати своїми імітаційними рухами й діями її сили до нового життя, вплинути на неї в бажаному напрямі. Вся синкретична цілість веснянок і гаївок (коли слово, мелодія, міміка, танкові рухи й драматична дія ще не розчленовані) підпорядковувалась в первісно-общинну добу практично-магічній меті: прикликати весну, прогнати зиму, виворожити урожайне літо, напророкувати дівчатам і хлопцям щасливе обрання пари і весілля. Весна з відродженням навколишнього життя, з її сонцем, грозою, буйним розквітом рослинності робила такий могутній вплив на уяву людини, що людина обожнювала сили природи, схилялася перед ними, запобігала їх ласки, цим творячи своїм божествам гімн певними обрядами. Чарівними діями вона прагнула привернути навколишню природу на свій бік, полегшити свою працю.

Веснянкові та гаївкові ігри поділяються на два типи — хороводні ігри, де дійство має словесно-музично-хореографічну форму, і власне драматичні ігри, де дійство обмежується словесно-пластичною формою.

У танках та іграх хліборобського циклу виділялися ті, що славили родючість землі й весняну працю. У них виявлялося наслідування хліборобських рухів при оранці, сівбі і т. д. (хороводи «Просо», «Мак», «Огірочки», «Грушка», «Льон», «Хміль» («Укріп») та ін.). Так само предметом зображення був і тваринний світ («Перепілка», «Козлик», «Зайчик», «Качурик», «Журавель», «Бичок» та ін.).

Чимало українських хороводів побутового характеру (теми кохання, родинні взаємини тощо) також мають діалогічну форму і систему відповідних рухів, що символічно відтворювали поведінку звірів і птахів або людини у ставленні до них.

Так само, як веснянки і гаївки, драматичний елемент містили і русальні пісні, пов'язані з християнським святом Трійці і виконувані під час переходу весни у літо, а саме, впродовж русального тижня, що розпочинався у зелену, або клечальну, неділю і в якому четвер називали «русальним (у гуцулів — навським) Великоднем». Русальні ігрові пісні, що збереглися до XIX — початку XX ст., сягають корінням сивої давнини, принаймні у давніх пам'ятках зустрічаються згадки про веселі ігри та «сатанинські» пісні під час русалій.

Драматичний елемент був присутній також у піснях купальського циклу, тобто в тих, що приурочувались до літнього свята Івана Купала, яке походило з доісторичної доби. Комплекс цих ігор переростав у величну містерію-виставу «Купало», яка відбувалася в ніч з 23 на 24 червня (за старим календарем, з 6 на 7 липня - за новим), тобто під язичницьке свято Івана Купала, яке з часом зрослося з християнським святом Іоанна Хрестителя.

Суть свята Івана Купала полягала в тому, що хлопці й дівчата ввечері напередодні Івана Купала, а отже, й Іоанна Хрестителя, збиралися на майдані, де запалювалися вогні, і влаштовували ігри, пов'язані з цим святом. Ці ігри містили значний драматичний елемент. Приготування дійства починалося з придбання відповідного реквізиту, а саме — виготовлення окремого дерева, трісок, дров на багаття, оздоблювання цього дерева, постачання продуктів на страви і з виготовлення кулів та соломи, а подекуди опудала, призначеного на спалення. Приготовлялося й відповідне місце дії: з п'яти дерев одне, найбільше, ставили посередині, а інші чотири вкопували з чотирьох боків. Місцем дійства «Купала» був головний майдан у селі або вигін за селом, часом велика поляна в лісі над річкою, левада за селом. Починалося з так званого вшанування гільця. Запаливши на ньому свічки (берестяні, воскові чи березові), дівчата хороводом ставали навколо, співали і кружляли. Хором запитували, хором відповідали, хор переплітав діалоги поодиноких дівчат. Під час цього дійства горіло багаття. Дівочий хор мав елементи гумору, перегукувався з жартами парубків, які у такий спосіб намагалися звеселити дійство. Дівчата співали про Купала, світання, таємних духів, відьом, які загрожують добробутові хліборобських родин. Цих духів слід з'єднати та убезпечитися перед ними. Після співання пісень усі сідали за стіл, де, крім їжі, було й достатньо напоїв. Дія активізувалася, співи ставали гучнішими, голоснішими, пісні — радіснішими, жартівливішими. Демони уже не повинні були загрожувати долі господарів, їхньому добробуту та існуванню.

Далі гільце розривали на шматки, різочки топили в річці чи палили у багатті, а попіл розсівали. Інколи дівчата несли купалове гільце, оздоблене свічками, на цвинтар, співаючи пісні, в яких згадувалося про відьму. Набравши там у фартухи землі зі свіжої могили, поверталися з гільцем до села, обходили його й висипали землю за селом та під ворітьми кожної садиби. Де є відьма, там вона мусила, на думку селян, стати напроти гільця. Після цього гільце топили в найглибшому місці. Останнім дійством були стрибки через вогонь і розкидання вогню на полях і по селу. Одні парубки брали недопалки дерева й бігли з ними у поле, ліс і розкидали навкруги. Інші стрибали через вогонь самі або парами (парубок з дівчиною), тримаючись за руки. Вдалі стрибки мали віщувати парі щастя, невдалі — недолю, нещастя, якщо ж хтось обпікався чи обсмалювався, вважалося, що «обпече» або «обсмалить його».

Українське весілля — це обрядове дійство, ще більш сповнене за обсягом театрального елементу. Уже давно в етнографії усталилася думка, що весілля умовно поділялося на дії (сватання, заручини, весілля, пропій), характеризувалося поєднанням та взаємопроникненням трагічних і комічних елементів — смутку, жалю та сміху і жарту, об'єднувало велику кількість дійових осіб (молоді, їхні батьки, свати, дружки і дружби та ін.). Також весільна драма поділяється на словесну і хорову частини. Драматичний елемент відтворювався у діалогічному стилі, полягав у наявності окремих цілком самостійних і завершених сценок.

Театральні елементи простежуються також і в поховальній обрядовості українців, передусім тій частині, що була пов'язана з народною вірою у необхідність «стерегти мерця» перед злими духами.

Отже, народні обряди українців – це, по суті, народні пісенно-танцювальні масові видовища зі своїм сюжетом, образами, поетичним текстом, музикою, особливою драматургією і своєрідною режисурою.

Скоморохи. Друга половина XIII — перша половина XVII ст. — період дальшого розвитку такого явища в нашій культурі, як діяльність скоморохів — лицедіїв-мімів, співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників.

У середньовічних пам'ятках зустрічаються такі назви цих лицедіїв, як ігрець, гудець, свірець, сопільник, плясець, глумець, глумотворець, сміхотворець, перелесник та ін. У ранніх письмових пам'ятках як синонім вживається слово «скоморох». Етимологію цього слова остаточно не з'ясовано. Відомо лише, що воно грецького походження і колись означало «майстер сміхотворства».

Про побутування в Київській Русі і в Україні XIII — першої половини XVII ст. скомороства свідчать згадки про них у билинах київського циклу, зображення на фресках Софійського собору в Києві (XI ст.), на пластинчатих браслетах з Києва та інших міст, на срібній чаші з Чернігова (XII ст.), на мініатюрах Радзивилівського літопису (XV ст.).

Скоморохи поділялись на осілих і мандрівних. Осілі виступали переважно на княжих забавах, масових ігрищах під час свят, на весіллях тощо. Мандрівні об'єднувались у ватаги й переходили з місця на місце, відвідуючи далекі країни. Комедійні сцени, іноді імпровізовані, скоморохи розігрували на майданах, посеред вулиць, на ярмарках просто неба, користуючись звичайними ширмами, за якими вони переодягалися, накладали на обличчя маски і гримувалися. Скоморохи брали участь і в масових дійствах, але як професійні актори, ведучі, розігруючи «скетчи» і «репризи», граючи на різноманітних інструментах.

Джерелом мистецтва скоморохів була народна творчість. Нерідко в гострій, сатиричній формі скоморохи висміювали не тільки загальнолюдські вади, а й конкретну церковну і світську знать. Уже сам зовнішній вигляд скоморохів, їх короткополий одяг (що вважалося тоді гріхом), маски під час виступів, «бісівська» поведінка викликали незадоволення духовної та світської влади.

З часом внаслідок посилення церковних і світських репресій проти скоморохів на тій частині України, що увійшла до складу Російської держави, скомороство зникає. Скоморохи зосереджуються на Правобережній Україні і в Галичині.

Літургійне дійство. Літургія, обрядова за своєю суттю й ґенезою, як і будь-яка обрядова форма, розрахована на візуальне сприйняття. У храмі релігійні значення непомітно зливаються з видовищним началом. У ній є явні видовищні елементи, ікона, пластика та ритм рухів, убрання тощо. Важливо також зазначити, що в сюжеті будь-якої служби є кульмінація. Іноді порушується кордон між паствою та священнослужителем, і миряни беруть участь у здійсненні обрядів (хресний хід тощо). Але у православній церкві видовищність немовби застигла біля своїх джерел, церква навмисно стримувала її і ніколи не прагнула організувати як ціле. Із не багатьох зразків релігійної драми, що існували у візантійському культі, в Україні був відомий аж до початку XX ст. один — «Умивання ніг», пов'язаний з Великоднем. Зміст цього дійства ґрунтувався на євангельському оповіданні про Тайну вечерю, під час якої Христос умив ноги своїм учням. Розігрувалася ця сцена у страсний четвер посеред церкви. Роль Христа виконував архієрей, ролі апостолів — дванадцять, а часом одинадцять священиків, бо ніхто не хотів зображувати Юду Іскаріотського. Цей зразок церковного дійства є одним з не багатьох свідчень не розкритої до кінця у православному богослужінні тенденції звертання до масових видовищ. Православний культ відзначався консерватизмом і не допускав гіпертрофії видовищних елементів, характерної для католицької обрядовості, та досить вільної інтерпретації релігійних сюжетів, властивої протестантській церкві.

Різновиди театралізованих дійств у радянський період

Важливе місце в культурному та політичному житті Радянського союзу займали масові свята, які охоплювали всі найбільш значущі події в житті людини, свята були включені в «систему ідейно-політичної роботи партії».

Велике значення для розвитку сучасних масових театралізованих заходів мала діяльність за радянську добу так званих агітаційно-художніх бригад: «Живих газет» та «Синіх блуз». Виникнення агітаційного мистецтва припадає на перші роки існування радянської влади. Містом народження таких спектаклів вважається Петроград. Але пізніше жанр масового агітаційного мистецтва розповсюдився по всій країні. Сьогодні цей заідеологізований тип видовища викликає в більшості вкрай негативне ставлення та часто саркастичну посмішку. Усі принципи роботи агітбригад та їх вистави цілком пішли в минуле, зникли, як і деякі інші реалії ідеологічного мислення. Але досить довгий час все це існувало, аналізувалось, «підгодовувалось» так званими «каркасними» сценаріями, різноманітними вказівками та рекомендаціями. І тому, багато чого з досвіду агітбригадівців в плані формальної побудови сценарних творів може бути використане сценаристами і сьогодні.

Усі масові свята, які існували пізніше в Радянському союзі дослідники класифікували за суспільною значущістю та масштабами, а саме: свята країни, регіону, колективу (Д.М. Генкін).

- Свята країни: революційні, суспільно-політичні. Вони носили державний характер, мали точну дату (державні, професійні та галузеві). Під час їх святкувань проходили Всесоюзні фестивалі театралізованих свят. До цієї групи свят відносяться відомі нам і сьогодні День Перемоги (9 травня), День Радянської Армії і Воєнно-Морського флоту (23 лютого), Міжнародний жіночий день 8 березня, Всенародне свято робочого класу 1 Травня та ін.

- Свята регіону (свята республік, дні міст, вулиць). Зокрема у 50-ті роки ХХ століття виникла традиція відмічати ювілейні дати республік країни масовими народними святкуваннями під відкритим небом. Ці святкування мали загальнонародні масштаби.

- Свята колективів (комсомольських організацій, трудових колективів, шкільні свята). Ці свята у певній послідовності і за певних зв’язків охоплювали найважливіші етапи формування і розвитку особистості. До цієї групи свят відносяться: урочиста посвята в піонери, свята, пов’язані з народженням комсомольської організації, День молодого воїна, вечори трудових династій, ювілеї колективів, проводи на пенсію, вечори ветеранів праці тощо.

Щодо театралізованих дитячих свят, то радянські дослідники, зокрема А.А. Конович, наголошували на трьох основних типах реальної дії у театралізованих заходах для дітей і підлітків, які сприяють самовираженню особистості, викликаному емоційною реакцією на конкретну подію. Це – колективні виходи і процесії, колективні виступи, рапорти, переклички; ігрові та церемоніальні дійства.

Варто згадати також популярні за радянських часів і не менш популярні сьогодні масові театралізовані святкування в парках культури, на стадіонах, театралізовані концерти.

Ще у довоєнні роки великої популярності набули масові театралізовані свята в парках культури (мітинги, мітинги-концерти, гуляння). Здебільшого такі заходи мали не лише розважальний характер, але й були частиною агітаційної роботи партійних організацій, демонстрацією успіхів соціалістичного будівництва. Масовість і популярність таких дійств пояснюється тим, що вони проходили на свіжому повітрі, при цьому використовувалися різноманітні засоби впливу: живе слово оратора, тематичні виставки, видовища, усні виступи-бесіди з метою пропаганди, доповіді, консультації, музика, образотворче мистецтво, піротехнічні картини тощо.

У 30-ті роки ХХ століття на стадіонах, міських площах, у великих міських парках стали проводитися фізкультурні свята. Створені за спеціальними сценаріями, організовані в чітко вибудуване видовище, - ці свята були в певній мірі театралізованими. Для них ставились масові номери, процесії, здійснювалось художнє оформлення, шились костюми. Театралізовані фізкультурні паради, масові виступи спортсменів на народних святкуваннях стали з 30-х років традиційними. Шедевром театралізованого видовища на стадіоні радянського періоду вважається закриття ХХІІ олімпійських ігор у Москві (головний режисер І. Туманов).

З кінця 50-років цілий ряд чинників та обставин сприяли розвитку такої форми жанру як театралізований концерт або «концерт-спектакль». Він об’єднав у собі різноманітні види мистецтв: музику, літературу, театр, естраду, кіно і цирк. На відміну від звичайного «збірного» театралізований концерт завжди є тематичним. Головна тема визначає його сценарне та режисерське рішення, своєрідну драматургію, де всі компоненти підпорядковані основній ідеї, об’єднані єдиним сценарно-режисерським задумом.

У «концерті-спектаклі» поряд з концертними номерами різноманітних жанрів, діють усі складові театрального мистецтва – слово, мізансцена, музика, колір, світло, просторова композиція, художнє оформлення тощо.

Отже, за радянських часів свята, театралізовані дійства як жанр мистецтва стрімко розвивалися, набуваючи нових форми та дійсно масового характеру. Вони є яскравою характеристикою життя народу та країни того часу.