Дещо про Рудого

Учора я остаточно зрозумів, що з Рудим треба щось робити (я не маю на увазі, що його варто було б залити, наприклад, бетоном, хоча…), він непередбачувана та небезпечна людина, зовсім без гальма, некерована. А я навіть не відаю, як його ім’я. Я, врешті‑решт, беззахисна дівчина, яка має право знати, із ким вона ділить помешкання, із ким живе в одній хаті? Я цукрово називаю його Руді й бачу, як його, бідаку, від цього тіпає, скручує, рве на шмаття. Я ж намагався бути приємним, робив спроби налагодити з ним дружні стосунки. І що отримав? Щось на кшталт вдячності таргана. Рудий похмуро мене оглядає, це змушує мене сіпатися й нервово поправляти спідницю (чесне слово, він привчить мене до штанів), і гуде наче «свекруха лихая» із наших народних пісень. Усе йому не так. Усе не подобається, хоч би що я робив, хоч би що казав. Якби я нічого не робив і постійно мовчав, це так само йому б не подобалося.

Учора, наприклад, я з найкращими намірами пригостив його «косячком». Ну що мала б зробити чемна людина? Сказати: «Дякую, люба Еріко, ти врятувала мою віру в життя і людство». Я був упевнений, що Рудий, як творча людина, має поважати й цінувати «косячки» за їх служіння цим самим людям, за стимулювання творчого натхнення. Принаймні творчі люди, на мій неупереджений погляд, повинні ставитися до «косячків» щонайменше із симпатією. А що зробив цей хворобливий доморощений спілберг‑мащенко‑кончаловський? Вирвав із моїх рук «косячка» так різко, що зламав мого випещеного штучного нігтя, і, наче сміття, викинув малого, безпорадного, скрученого оцими руками «косю» з балкона.

От якомусь байдикарю пощастить. Так і бачу. Ось повзе він, зневірений, обліплений злиднями, наче тумба афішами російських гастролерів, аж тут раз – і клаптик щастя, нічий «косячок» (він же не знає, що та радість моя і що є такі люди, яким бракує клепки, тому вони скидають «косячки» з балкона). Бідний травмований «кося».

Рудий же розпочав вичитувати мені нотації. Як мені ото не соромно, як я наважилася ТАКЕ йому запропонувати, що я собі взагалі думаю (от про бетон краще йому не знати, еге, добре, що я про це нікому не сказав) і як поводжуся у його домі? Ну, не цінує людина приязного до неї ставлення – як із цим боротися? Поки він виказував мені, я робив уважний вираз обличчя, потім зробив чемний кніксен і спробував піти з кухні. Рудий мене не випускав.

Часу думати було обмаль, я вирішив, що нічим не ризикую й пристрасно потягнувся до нього. Але ж цей Іллєнко відсахнувся від моїх обіймів, наче від привида, і так шарпнувся вбік, що забився головою об кахлі. Я пригальмував про всяк випадок і питаю: «Хочеш, я вгадаю, як тебе звуть?». Вирячився й мовчить. Він що, не дивиться реклами по телебаченню? Як може культурна людина у наш час не дивитися реклами? Якщо вона (ця абстрактна культурна людина, я не маю на увазі Рудого, у нього якраз із культурою велика проблема) не хоче дивитися рекламу, то її змусять, до неї знайдуть належний підхід, її обов’язково нагодують рекламою, а то ж як, рекламний бізнес не дасть спокою культурній людині, ні, йому необхідне стовідсоткове покриття.

Усі повинні дивитися рекламу. До речі, із неї можна дізнатися багато чого цікавого, особливо це стосується хлопців. Якби я не знав, що існують щоденні прокладки «Олдейз» чорного кольору для трусиків «танго», то неодмінно перелякався б, коли б побачив таке у трусиках однієї моєї подружки. А так – нічого, я відразу второпав, що це чорніє, тому що я – культурна людина й уважно дивлюся рекламу.

«Я ворожок з дитинства ненавиджу», – нарешті вичавив із себе Рудий. Кіношні хулігани на цьому місці справно пускають слину з щілини між зубів, і камера спостерігає її безперервний політ. Я не став розповідати Рудому про тонкощі своєї ненависті до англійців та Старигана Хема й дав йому спокій, бо поважаю чужу (навіть ворожу) ненависть. І це сценарне одоробало, мабуть, відзначило мою повагу до його почуттів, бо заходилося готувати вечерю (варених раків) і припинило свої заморалізовані напади.

Наприкінці нашої естетської бесіди я зауважив, що, як на мене, у нього щось не те з головою, і навіть погодився збігати за цитрамоном. Рудий так на мене вирячився, наче не він зварив раків, а раки зварили його, усе не міг збагнути: чи я дурепа, чи глузую, чи, може (таке неможливо навіть припустити), із нього знущаюся.

Нарешті цей емоційний телепень (тут вони із сестрою дуже схожі одне на одного, майже як цицьки Памели Андерсон. Хоча ні, Міра змінюється, кожного дня я відкриваю у ній щось нове, свіже, привабливе; та і взагалі, Міра – це одне, а от Рудий – зовсім інше) оговтався й поблажливо порадив мені зайнятися власною головою. «Бо цитрамон тобі навряд чи допоможе, люба». От козел.

Але то було вчора. А сьогодні цей бог сценічних рухів уже хлюпнув через край. Я стояв, нікого не чіпав, мирно палив «Ґолуаз» і обережно струшував попіл у попільничку з написом «Саскачевань» (чи як там це пишеться, не знаю, однак сприймаю на слух як «саскачевань», це така канадійська провінція), що була оздоблена помаранчевими ліліями. Мабуть, братові та сестрі прислали цей витвір канадійського мистецтва батьки. Специфічний подарунок. Ті ще чудопали, ці батьки – хіба вони не знають, що їхні діти не палять цигарок? Утім, може, батьки цієї парочки просто гостинні люди й піклувалися про гостей, тобто про мене. Якщо це так, то ґречно дякую.

Міра якраз готувала до столу. Ми збиралися повечеряти. Отже, як я вже казав, Міра готувала до столу, я палив і переймався долею попільнички, а цей Карабас‑Барабас дивився, як я палю. Він трохи покрутив своєю дупою на стільці, аж потім видав отаке: «Ти стільки палиш і так бухикаєш вранці, люба, що незабаром помреш, захлинешся сухотними мокротами». Саме так розпочав Рудий свою промову за вечерею. Мабуть, перечитався на ніч «Дами з камеліями». Міра відразу розгубилася і впала у розпач. Міра – тонка людина, вона непристосована до цього життя; коли когось ображають, робиться безпорадною дитиною.

Якби на Страшному Суді мене спитали: «Еріку, небіжчику, відповідайте, ви навмисно такого‑то жовтня такого‑то року вивалили попіл із попільнички з написом “Саскачевань” на голову святого Рудого?», я не певен, що зізнався б у своєму злому намірі. Я б відповів, заздалегідь схрестивши пальці (це моя дитяча звичка – схрещувати пальці, коли збираєшся трохи бреханути. Спочатку схрести пальці, аж потім можна брехати собі на втіху, нічого тобі не буде, це наче страхування за пільговими умовами): «Це випадковість, ваші честі, це прикра випадковість». На Страшному Суді мені б не повірили, не повірив мені й Рудий, він струсив із себе попіл, схопив ножа і став ганятися за мною по кухні. Я ж казав: він абсолютно неадекватний. Міра ледве заспокоїла його.

Мені було прикро, що його заспокоюють. Міра робить це. Ти бач, гарно влаштувався Рудий. Він бажатиме мені жахливої смерті від сухот, замахуватиметься на мене ножем, – а може, я так налякався, що після цього у мене ніколи не буде діточок? Хтось колись замислювався над такими наслідками? Може, я надзвичайно вразлива та полохлива особа? А його ще й заспокоюють. І хто? Міра. Міра гладить його по коротко обстриженій голові. А що я? Я почуваюся використаним не за призначенням презервативом. Як Міра може так поводитися зі мною, я ж її подруга! Ось ти яка, жіноча дружбо, от яке твоє справжнє обличчя. Правду пишуть у моєму улюбленому журналі «Космополітен»: жіночої дружби не буває, усі подруги – стерви та хвойди. Тільки про себе і думають. Якщо хтось лащиться до тебе чи підлизується, то цій зміюці щось від тебе потрібно, не інакше. І я починаю тіпатися в риданнях.

Я ридаю, потім гикаю, Рудий злісно дивиться на мене зміїними очима, Міра шмульгає носом. Зараз теж розпочне ридання. Дві баби, що заходяться в сльозах, бідний Рудий, співчуваю тобі, брате. Це неприємне видовище.

– Еріко, але, але навіщо ти це зробила, Еріко?

– Я випадково, – втискую пару слів у свої щирі ридання. – Я випадково, але ж ти не віриш мені‑і‑і‑і‑і.

Це я навмисно так сформулював: «Ти не віриш мені». Вона вже почала жаліти мене, отже, зараз буде активно запевняти у тому, що вона мені вірить.

– Я вірю тобі, Еріко, адже я твоя подруга.

Рудий тільки й того, що не пихкає вогнем від обурення. Ку‑ку, моя крихітко Руденький, ти свідок того, що заведено називати жіночою солідарністю й розумінням одне одної. Це тобі не просто так, це страшна штука – жіноча солідарність. Про неї також писалося у «Космополітені», «Ель» та «Жіночому журналі», але ж ти, пихате чоловіче створіння, не читаєш цих журналів. Авжеж, де там! Ти ж у нас постмодерніст, ти ж поважаєш лише Подерв’янського, Проханова та Буковськи. Тебе нудить від жіночих журналів, от і отримуй підбором у пах.

Рудий осоромився, його переможено, він схопив куртку і вибіг із хати. А ми залишилися вдвох, якщо не брати до уваги морську свиню Анжеліку, сподіваюся, що вона, оскільки певною мірою жінка, радіє за нас.

– Чому ви не можете ужитися разом? – питає мене Міра, запарюючи каву.

– Він приховує від мене своє ім’я, тобто відверто не довіряє мені, це засмучує мене, я починаю дратуватися і вдаюся до ідіотських вчинків, – намагаюсь пояснити Мірі специфіку моїх стосунків із Рудим. – Я маю знати, із ким живу, – спокійно додаю я.

– Але ж він мій брат, тобі мало мого слова? Ти живеш із моїм братом, він складна, однак добра й порядна людина. – Міра підперла рукою щічку й через це зараз схожа на малу дитину.

Цей козел – «добра людина»? Зрозуміло, чому вона так каже і захищає його. Вона ж його сестра. Навряд чи сестри визнають своїх братів козлами задля того, щоб підтримати когось стороннього. Хай вона має його за добру людину, припускаю, що він не робив їй зле. Хоча він за часів моєї присутності у цьому домі й поводиться наче козел‑рецидивіст, та, може, для неї він робить винятки й не поширює на свою рідну сестру свій неприхований «козлізм». Це я так думаю, думаю про себе, але ж мені потрібно щось сказати, і я кажу:

– Мені важливо знати, як звуть людину, інакше у мене не налагоджується з нею контакт. Усі мої добрі наміри вилітають у трубу.

Я зітхаю. Взагалі вигляд у мене, як у обпаленого вогнем метелика, котрий припхався до лікаря Айболіта на консультацію.

– Розумієш, Еріко, – Міра наближає до мене своє виразне обличчя й шепоче: – Рудий по‑особливому ставиться до оприлюднення свого імені. Ну, така у нього примха. А ще в нього проблема з фотокартками.

– Що, нефотогенічний? Через це скиглить наш відомий Квентін Тарантиненко? – цікавлюся я.

– Ні, – хитає головою Міра. – Хочеш, розповім тобі про нього?

Ще б пак, люба. Як же мені кортить наблизитися до таємниць цього відчайдушного створіння на прізвисько Рудий.

Виявляться, що Рудий вірить у вуду. Якщо ви не здогадуєтеся, що це, то я поінформую вас, я, на відміну від сучасного покоління ледарів, дуже начитаний хлопець. Це такий африканський культ. Таке собі чаклунство. Діє простіше, як кажуть росіяни, за парену ріпку. Зараз навчу. Береш фотокартку свого ворога чи робиш ляльку, схожу на твого ворога, і встромляєш в око фотокартці чи в серце ляльці голку. Треба ще щось замовляти, здається, а може, й не треба, достатньо тупо злитися. Голка протикає плоть, от і все, твій ворог – небіжчик або каліка (здається, я попався, на кухні, на стіні, висить ота венеційська лялька, до мурашок по шкірі схожа на мене у жіночому втіленні, треба сховати, поки не пізно… А може, уже пізно?).

– Міро, як ти думаєш, а Рудий не міг, ну, він не міг щось наговорити на цю ляльку, венеційську ляльку, адже вона трохи схожа на мене, а ми з ним у сумнівних стосунках, таких собі напружених…

Міра закрутилася по кухні дзиґою.

– Припини таке казати про мого брата, Еріко, мої друзі, а ти – моя подруга, для нього святе!

Ти бач, яка сувора. Святе для нього – її друзі. Боже мій, яка Міра наївна, дівчисько. Прости мені, Господи: усе ж таки Рудий – козел. Я живу в домі зі скаженим вудистом та його сліпою сестрою, може, то він її зачаклував, а тепер забирає її іграшки і бавиться на самоті, підхихикуючи (що я верзу, нісенітниця якась). «Люди, ви – тварини», – здається, що так звучатимуть у перекладі українською слова нині емігрантки, а колись відомої російської акторки з вічно готовим до плаксійства ротом – Олени Соловей. «Люди, ви – тварини». Рудий абсолютна тварина, бо він – козел. І не треба плутати козла із цапом. Це – різне.

Моя мама поведена на езотериці. Це ціла наука, щось схоже на астрологію, але не зовсім. Мама вірить у погану енергетику, у добру енергетику, в упирів, які жеруть позитивну енергію і можуть випити все до останньої енергетичної краплини (до речі, непогано було б перевірити у цьому сенсі Рудого, у мене є певні сумніви щодо нього). Мама крутить рамку, щоб вирішити – ставити тут ліжко чи ні, і в який бік класти ноги, коли засинаєш, і де має стояти обідній стіл. Люди зі Сходу називають таку поведінку «фен‑шуй». Який простір дає це слово для моєї забави з пошуку в простих лексемах матюків та матюкливих часток. Треба здибати Рудого з мамою, бачу, їм є, що сказати одне одному. Вони обоє належать до світу схибнутих. Чудова парочка: бик та ярочка.

Але що каже Міра? Слід заспокоїтися й зосередитися, можливо, Міра знає протиотруту від злодійкуватих вчинків братика.

– Рудий що, розуміється на вуду? – недбало так цікавлюся, щоб вона не зрозуміла, який я наляканий.

– Не зовсім, – каже Міра, і мені трохи легшає. Виявляється, Рудий також начитаний хлопець. Він начитався про вуду і тепер боїться називати будь‑кому своє ім’я, а також слідкує, до яких рук потрапляють його фотокартки. – Він ніколи не дозволяє себе фотографувати, серед режисерів його називають диваком.

Ну, краще вже називатися диваком, ніж мудаком. Різниця всього у двох літерах, але який різний зміст. Це я так думаю, а вголос кажу, що кожна людина має право на власні жахи. Міра погоджується, ми з нею вже обговорювали власні жахи, виявилося, що у нас їх багато. Ми трохи мовчимо.

– А що, – питаю її я, – у нього вже були інциденти?

– Інцидентів у нього було до біса, – трохи втомлено каже Міра.

– Е‑е‑е‑е, – заїкаюся я. – Але ж він, е‑е‑е‑е, начебто більш‑менш живий, і цього, е‑е‑е‑е‑е, у міру здоровий, ну, голова його повна волошок, однак то таке, у всіх вони є. У кого більше, у кого менше. У Рудого, звісно, що забагато, але це питання ставлення, – відразу виправляюся я під загрозливим поглядом Міри.

– У нього немає закордонного паспорта, – чомусь каже Міра.

– Двісті доларів – і завтра буде, – радісно кажу я, бо відчуваю, що тут можу бути корисним.

– Ти не розумієш, Еріко, – каже Міра. – Ти не розумієш.

Вона мовчить і вдивляється в темряву за вікном. Що я верзу, для неї за вікном завжди темрява, як і всюди.

– То поясни мені, чому в Рудого немає закордонного паспорта? – прошу я.

Виявляється, що Рудий перейнявся культом вуду ще за часів школярства. Ти бач, який вимогливий у нього розум, це ж треба було знайти у ті часи інформацію про вуду.

– Він такий. Він знайшов, – не без гордості каже Міра. – Він не вступив до комсомолу тільки через те, що потрібно було здавати фотокартки, а Рудий не був упевнений, що ці фотографії потраплять у добрі руки.

– Кому тепер потрібний комсомол? Він нічого не втратив, – кажу я.

Міра погоджується, що член комсомолу це не те саме, що член Академії при Каліфорнійському університеті.

– Але ж тоді були інші часи, – зауважує вона.

Я погоджуюсь, так, часи були інші. Але ж минулося? Міра киває. Минулося.

– Зі вступом до комсомолу це був прикрий випадок, не більше. Гірше було з отриманням паспорта громадянина СРСР, – продовжує свою розповідь Міра.

Можу собі уявити, як параноїк Рудий поставився до того факту, що він має здати фотокартки, одна з яких зберігатиметься в архіві МВС. А дозволити собі таку розкіш, як не отримати паспорта, він не міг. Бо немає паспорта – немає людини. Я так і уявив, як його підкинуло. «Трясця вам, а не фотокартку!» – ось що подумав Рудий. «Дзуськи! Зі мною ці витівки не пройдуть!» – ось таке ще подумав Рудий. Ти диви, а я його можу уявити більш‑менш привабливою людинкою. Цікаво. Я посміхнувся сам до себе.

– Довелося йому здавати фотокартки, не було іншого виходу, це не класна групова віньєтка, знімки для якої можна проігнорувати. Паспорт – він і в Африці паспорт. До того ж мама на нього тиснула, не розуміла, навіть давала лупки. Відтоді він постійно бачить жахливі сни, де фігурує його архівна фотокартка. – Міра до чогось прислухається, може, відчуває, що я посміхаюсь сам до себе. – Ти посміхаєшся? – наважується спитати вона.

Я аж здригаюся від несподіванки, від влучності її здогаду. Як вона тонко все відчуває.

– Так, – зізнаюся.

Вона теж посміхається. От ми вже і сміємося вголос. Разом.

– Тепер розумієш, чому у нього немає закордонного паспорта?

Так, я все розумію.

– А як щодо посвідчень?

– Він краде свої фотокартки у всіх відділах охорони і кадрів, а коли співробітники цих органів похоплюються, то каже, що ненормальні прихильники його таланту постійно викрадають його фотокартки, тому він відмовляється за власний рахунок поповнювати чиїсь архіви.

Ми знову регочемо.

– Але наша мати не здається, вона хоче висмикнути Рудого до Канади, може, у неї щось вийде, мама у нас боєць, – каже Міра.

– Так, – погоджуюся крізь сльози сміху я.

– Те саме з ім’ям. Рудий вірить, що ім’я перебуває у безпосередньому зв’язку з особою. Не можна всім казати, як тебе звуть, щоб нікому не спало на думку маніпулювати тобою через ім’я. Тому більшість знайомих називає його Рудий, не згадуючи про ім’я. Можливо, що дехто взагалі забув, як звати мого брата.

– А він, е‑е‑е‑е‑е, часом не збирається повбивати тих рідкісних щасливців, котрі знають, як його звати? – виривається у мене.

– Ну, що ти таке кажеш, Еріко. Як тобі таке спало на думку?

Міра, виявляється, уміє сердитися. Так кумедно зводить брови. Я знизую плечима. Не буду ж я їй казати, що в мене великі сумніви щодо глузду Рудого.

– Та це я так, бовкнула, не подумавши, – заспокоюю я Міру, не хочу, щоб вона засмучувалася через моє ставлення до послідовника Довженка.

– Та зрозуміло, що ти не навмисне, – відгукується Міра.

Так, я знаний майстер прикидатися. Якби ти знала, Міро, Міро.

– Ти знаєш, – вона торкається моєї руки так довірливо, що крає мені серце, моє брехливе серце.

– У тебе все гаразд із гормонами? – несподівано питає вона.

Принаймні я приготувався вислухати чергову таємницю Рудого, а не таке безпардонне запитання.

– А що таке? – відступаю я про всяк випадок. Може, потягло чоловічим кремом для гоління? Ти бач, який у неї нюх.

– Ти не образишся?

Яка ж вона делікатна, як цей… як його, імпортний рекламний відбілювач, що «делікатно очистить вашу найтонкішу білизну».

– Ні, що ти. Ми ж подруги, – нагадую я їй про нашу близькість.

– У тебе дуже волохаті руки, – нарешті каже Міра.

Ну що ж, Еріку, вперед, бреши, ти ж так це любиш!

– Справа в тому, – починаю свої побрехеньки (пальці за спиною хрестом), – що я раніше зовсім нічого не знала про те, що коли виголити волосся, то воно починає сильніше рости й стає густішим. Ну от. І одного разу я вирішила собі поголити руки, тобто зробити їх такими гладенькими, як ноги після епіляції, розумієш? – Міра шепоче, що розуміє. – Я ж не знала, що цього краще не робити. Потім мені сказали, що це велика помилка, однак було вже пізно, на руках виросло ось таке волохате волосся. Не голити ж постійно руки? Бо якщо голити, то воно буде колоситися ще рясніше. Знаєш, як я через це страждаю? – Міра відразу почала вибачатися за те, що вона акцентувала свою увагу на моїх волохатих руках. – Та нічого, ми ж подруги, – втішаю я Міру.

Який класний девіз: «Та нічого, ми ж подруги». Цим можна виправдовувати будь‑які ганебні вчинки, образливі слова та інше неподобство. От жінки!

Уже глибока ніч. А Рудого все немає. Ти бач, який вразливий. Подумаєш, висипали йому на голову попіл, знав би він, скільки й чого висипали на мене. Теж мені, цяця. Міра запропонувала випити ще по чашці кави.

– Кава на мене не діє, від неї у мене не буває безсоння, а у тебе?

Я теж кажу, що у мене не буває безсоння від кави. Міра прикушує губу. Так, із кожним днем ми час від часу помічаємо, що в нас є щось спільне. У нас багато спільного. Це – приємно.

– А ще в Рудого є одна ідея фікс. – Міра прибирає зі столу, ми вирішили готуватися до сну й не чекати Рудого.

– Яка? – Ця новенька «полуничка» щодо її брата змусила мене прибрати позу мисливського собаки.

– Він непокоїться через те, що міг потрапити на плівку до когось випадкового, наприклад туриста, вони ж блукають містом і все фотографують, і, відповідно, можуть сфотографувати Рудого. А тоді покажуть свої фотокартки ще комусь із поганою енергетикою, і цей хтось помітить Рудого і щось не те зробить.

От Рудий запалює вогні! От же ж запальний хлопчак! Це ж треба до такого дійти у своїй параної. Боже, як мені кортить щось встругнути, використовуючи ці його побоювання. Аж руки сверблять. Ернесте, чи чуєш, га, Старигане? Це ж наша людина. Еге‑гей, Рудий – цілком наша людина. Мені стало страшенно весело. «Фотография девять на двенадцать с наивной подписью на п‑а‑а‑мять» (Ірина Алєгрова, така собі білявка).

Коли я вовтузився у ліжку, намагаючись заснути, і прокручував цей день (а він же був такий чудовий, цей день), мене також навідала ідея. Ідея фікс. І я написав Рудому записку, таку собі невеличку цидулочку, яка б мала трохи його підбадьорити, адже у нього сьогодні був важкий день, та і взагалі.

Ось такою була моя записка до Рудого: «Слухай. Я несподівано згадала, де тебе бачила. Мене постійно мучила думка, що я тебе десь бачила, і сьогодні я згадала, де саме. Ти не повіриш. Я бачила тебе на фотокартці у таких собі австралійців, які не без дивацтв. Наприклад, за свійську тварину у них вважається скелет рідкісної риби. Вони недовго мешкали у місті, завзяті туристи. Розумієш? Цікавляться архітектурою, пам’ятками давнини. І на знімку, де розкинувся Ватутінський парк, я і побачила твою постать. Я не могла помилитися, бо бачила на тобі той самий одяг, який ти носиш тепер, до того ж добре тебе запам’ятала, ти ж такий красунчик. Не знаю, чому тобі про це кажу, просто мені здалося, що у цьому є якийсь містичний збіг. Правда? Це так прикольно. Добраніч, вибач за попіл. Еріка».

Ви б чули, як він ричав, наче тигр, наче лев. Кепські його справи, не береже себе хлопець, зовсім не береже, почуття гумору розгубив, сердешний. Найнеприємнішим було те, що він учинив галас о п’ятій ранку. Де можна вештатися цілу ніч, якщо ти порядна людина? Я впевнений, що ми з Рудим приречені бути товаришами‑нерозлийвода, їй‑бо.