Частина п’ята

Страховиська Ерики(а)

Я так зрозумів: якщо Рудий вночі не заходиться в істериці (як може чоловік так високо резонансувати, йому цілком до снаги замінити на оперній сцені Валентину Степову, у мене вуха від його галасу болять, а доводиться прикидатися глухим; не вилазити ж із кімнати, до того ж у його піжамі, щоб сперечатися), то він все одно не мовчить, а давить хропака. Я десь вичитав, що майже всі люди хроплять після того, як їм виповниться тридцять років. Приклад Рудого дуже переконливий, тепер залишилося почекати рік, поки і я стану тридцятирічним, відтак прислухатися до себе вночі.

Приклад Рудого не може не засмучувати й не може не сприяти народженню цілих зграй лячних думок. Так самодостатньо хропіти здатна тільки людина, у якої немає совісті. Я знаю, про що кажу. Як можна дожити до тридцяти років, щоб не зробити комусь або собі якоїсь гидоти, котра змушує совість ворушитися і заважає смачно давити хропака? Та це неможливо, тому Рудий совість кудись подів, я так підозрюю, що він її комусь вигідно штовхнув. І хтось відчуває на собі тиск двох совістей, а Рудого не катує жодна. Непогано влаштувався.

Визнаю, що коли не зважати на погляди Рудого та на його слова, жити мені тут подобається. Тут немає матері, я не ходжу на роботу, бо мені здається, що живу чужим життям, у якому немає місця моїй роботі. Роботі того Еріка, котрий ще позавчора розпочав ранок ерекцією, а відтак уже цілих два дні поспіль її не дочекався. У дівчат ерекції не буває, шкільні книжки з анатомії у цьому сенсі нам не брехали. Це настільки зворушливо: відчувати себе дівчиною, до того ж подругою такого небесного створіння, як Міра.

Мабуть, так ще буває в Едемі, хоча мені важко уявити собі Едем, по якому постійно вештається Рудий. Він не спускає з мене очей, хоч замість цього радо спустив би курок, щоб здихатися Еріки раз і назавжди. Я його розумію, він дбає про Міру, він не може бути впевненим у тому, що я її нізащо не скривджу, він навіть не може бути впевненим у тому, що я, врешті‑решт, не вкраду його улюбленого рушника помаранчевого кольору. Добре, що я прихопив із дому одну сукню і пару спідниць. Це дозволяє мені не ходити з ранку до вечора в джинсах чи в штанях. А то Рудий ще, чого доброго, розгледить у мені чоловіка, бо я стаю необачним. Так, Міра – сліпа, але цей молодик має гострий зір, до того ж він сам по собі дуже прискіпливий.

Хоча це я вже занадто перестраховуюся (із віком ми стаємо безпідставно полохливими), адже у наше рухливе століття дівчата віддають перевагу штаням. Я це перевіряв експериментальним шляхом. Колись розсівся в ресторації, і, поки чекав замовлення, – а тамтешні офіціанти з ярличками‑цінниками «Павло», «Дмитро» та «Тетяна» не звикли поспішати, – я вирішив підрахувати, скільки жінок пройде в спідницях (сукнях), а скільки в штанцях, штанях‑капрі, бриджах, шортах (ви, напевно, відмітили мою схильність до використання наукового підходу – це у мене від матусі). Отже, за час мого чекання на замовлення повз мене пройшло двадцять сім жінок. Лише три з них були у сукні (спідниці). Одна бабуся у квітчастому сарафані. Одна жінка похилого віку в сучасному діловому костюмі шоколадного кольору. І ще одне замріяне створіння в замалій спідничці, але у того створіння були ноги, наближені до ідеалу. Звісно, що та малеча про це знала й усвідомлювала свою грізну, безсоромно голу зброю. Усі інші дівчата віддали перевагу джинсам, елегантним капрі, в які насилу втиснули апетитні сіднички. Більшість моїх співвітчизниць не дурні попоїсти, тому цицьки й сідниці в наших дівчат те, що треба. На мій, звісно, хижацький погляд. Звичайно, багато чого ще залежить від форми, наприклад, сідниць, але це вже довга розмова. Іншим разом.

– Доброго ранку, Еріко.

Визнаю, що цей голос спроможний повернути мене до життя. Це – Міра.

– Привіт, – посміхаюсь і відразу помічаю, що у неї червоні очі.

– Ти плакала? – прямо питаю у своєї подруги.

– Нічого страшного. Просто наснилися жахи. Тобі сняться жахи? – цікавиться Міра.

Ще б пак, мені сняться жахи, от хоча б сьогодні, наприклад, мені наснилося, що я став імпотентом.

Я тільки‑но заходився доводити дівчині (мені здається, то була манекенниця Лінда Євангеліста), який я міцний красень, як усе зникло. У буквальному сенсі цього слова. Усе кудись зникло. І Лінда сміялася. Копнула мене стрункою ногою, а поки я безпорадним снопом валявся під ліжком, вона надзвонювала своїм топ‑подругам, встигнувши ославити мене на весь модельний світ. Таке вже стерво, тепер я розумію, чому її кинув Кайл Маклахлен (це такий американський актор, він грав федерального агента Дейла Купера в культовому серіалі «Твін‑Пікс»).

Але ж я не можу розповідати подібне Мірі! Дівчина, якій наснилося, що вона імпотент, це вже саме по собі – страхіття.

Які жахи сняться дівчатам? Може, їм у страшному сні мариться, як хтось лізе їм у трусики? Але ж це не завжди жахливо, можливо, цей хтось – сексуальний хлопець із їхніх дівочих мрій. Чому, чому я ніколи не цікавився снами своїх подружок? Байдужий пень. Тепер розплачуватимуся за своє недбале до них ставлення. Я пробухикався. Сказав: так, мені постійно сняться жахи, найжахливіші жахи, які тільки може уявити собі людство. Міра пожвавішала.

– Які саме? Які саме ці страхи, скажи мені, і буде не так моторошно. А потім я розповім тобі про свої.

Як це мило з її боку, виявляти зацікавленість та втішати мене.

Цього разу я вирішив не брехати. Ну, може, трохи, але не більше.

– Я розповім тобі про реальні страхіття, котрі увіходять у мої сни, – сказав я.

А що таке? У мене до біса страхіть, які лякають мене на кожному кроці мого життя. Вона зробила уважне обличчя. Вчепилася за стільця, приготувалася слухати.

– Отже, як у будь‑якої дівчини та й у будь‑якої людини взагалі, у мене є страхи. Свої викохані страховиська. Вони є в усіх. Не всі, але багато хто має мужність зізнатися у тому, що деякі жахи переслідують його постійно. Першим моїм жахом є товсті тітки.

– Товсті тітки? – питає Міра. Я бачу, що вона збентежена.

– Атож, саме вони. Товсті тітки. Вони мене не люблять, я дуже їх дратую, особливо вони не люблять мене в метро. Вони завжди чекають, коли я поступлюся їм місцем, але я того не роблю, і вони починають дивитися на мене так, щоб я перетворилася на попіл. Вони повсякчас обсипають мене всілякими лайливими словами. А коли виходять назустріч із ліфта, намагаються розчавити мене своїм великим пузом. Я відчуваю сморід їжі, сморід шлунка, яким вони дмухають на мене, відчуваю метаболізми, котрі вони спрямовують мені в обличчя. Вони спеціально це роблять, щоб я отруїлася.

– Мені здається, що ти боїшся товстих тіток тому, що тебе лякає перспектива стати такими, як вони, – виважено каже Міра. – Але це стандартний жіночий жах, боятися погладшати. Ти цим не переймайся, думаю, що у тебе худорлява конституція.

Міра намагається мене заспокоїти. Насправді я колись замислювався: чому мене лякають товсті тітки, і дійшов такої думки: це страх перед тим, що моя майбутня струнка дружина може перетворитися на подібного товстезного монстра.

– Ще я боюся велосипедів, – веду я далі. Сьогодні наче день відвертості. – У дитинстві моя рука застрягла у велосипедному ланцюзі, її там добряче скрутило. Ось залишився шрам. – Протягую Мірі руку, щоб вона відчула рубець на моїй шкірі. – Вони, велосипеди, не слухаються своїх власників і повсякчас на мене наїжджають. Усе життя. Немає від них спокою. Якщо шлях широкий, вони все одно наближаються до мене й погрожують кермом, наче рогами. У мене постійно від них синці. Особливо на стегнах, вони тикаються у мої стегна із задоволенням, як те оленя, що шукає материної дійки. Одного разу мене ледве не збила машина, тому що під неї штовхнув велосипед, керований п’яним велосипедистом. Коли я бачу велосипед, мої руки починають тремтіти, а очі бігають, шукаючи безпечне місце.

– Який жах. Особливо ця історія з падінням під колеса машини, – каже Міра. – Може, тобі спробувати не зважати на них, тоді й вони дадуть тобі спокій? – Міра пропонує мені вихід. Начебто я не намагався не зважати на велосипеди.

– Це не допомагає, – кажу я приречено. – Я не можу побороти дитячий страх, а велосипедам про те відомо, від мене, мабуть, чимось таким привабливим для них пахне, я випромінюю якийсь найкращий для велосипедів аромат.

– Хіба аромат можна випромінювати? – питає Міра.

Я ствердно киваю головою:

– Звісна річ. Але більш за все мене доводять до запаморочення та нервових зривів кроки за спиною. Кроки когось невідомого та страшного. Особливо моторошно, коли йдеш із якоїсь вечірки, уже пізно, людей немає, будинки стоять темні, жодний із них не посміхається світлим віконцем, дзвенить тиша, а хтось крадеться позаду. І ти боїшся обернутися, щоб не побачити, наприклад, маніяка, який шкіриться на тебе. Йдеш, пришвидшуєш кроки, аж і він, невідомий, піддає ходу. У тебе вже холодні ноги, руки, серце, ти вже відчуваєш, як він готує ножа чи кастета. І ось уже ти починаєш бігти, жах свистить у твоїх вухах, і він, маніяк, також біжить, і невідомо, хто з нас двох прудкіший. Уже спітніла спина, заплітаються ноги, плутаються думки, ти стаєш наче ватною. А він залишається свіжим, як «Орбіт» супер‑мінт. Зараз наздожене – і все. Порубає на шматки.

– І зґвалтує, розірве одяг, – здавлено каже Міра.

Про зґвалтування я, відверто кажучи, ніколи не думав. Ніколи. Навіть у найсміливіших думках я не заходив так далеко. Аж поки зрозумів, що ніхто ж не каже, яка у цього покидька, що поспішає за мною, орієнтація, цілком можливо (нині панує така тенденція), що він надає перевагу чоловікам. Тобто є переконаним гомосексуалістом. Я починаю скиглити від цієї думки. Міра підхоплює моє скиглення. Я чую, що паралельно ще хтось скиглить.

– Що це? – якось не мужньо підхоплююсь я.

– А, не зважай, то Діана, вівчарка нашого сусіда, п’янички. Ми з нею часто виємо разом.

Я дивлюся на Міру з повагою. Ти бач. Вона виє разом із німецькою вівчаркою, зі злющою вівчаркою, із розумним службовим собакою. Це ж треба таке втнути. Я на подібне нездатний.

– Я думала, ти такого не боїшся. Ти ж сліпа, як ти можеш жахатися кроків за спиною? Для тебе ж незрозуміло: чи вони за спиною, чи то хтось іде поруч, хтось дружній до тебе, – виривається у мене.

– Я панічно боюся кроків за спиною, я відразу впізнаю їхню криваву ходу, – відповідає Міра, і ми заходимося у відчайдушному скигленні.

– Ти ще чогось жахаєшся? – питає Міра вже після того, як ми добряче навилися. Навіть Діана втомилася вити, хоча вона трималася довше, ніж ми. Така собі собача Монсеррат Кабальє, перевиє будь‑кого. Талановитий собака.

– Угу, – похмуро відповідаю.

Трохи більше, ніж кроки за спиною, мене лякають цвинтарі. Принаймні так було доти, поки я не зрозумів, що кроки за спиною погрожують мені зґвалтуванням (звісно, це я думаю, а не кажу вголос).

– Ти боїшся небіжчиків?

Ні, власне кажучи, небіжчиків я не боюся, зрозумійте мене правильно, не те, що я шаленію від небіжчиків. Певна річ, борони Боже, від таких зустрічей. Хай собі лежать, чи там літають, чи ще щось роблять, трусять яблука в Раю, смажать яєчню в Пеклі, але якось без мене. Багато людей чудово живуть без мене, чому б так не жити небіжчикам?

– Я до нестями боюся похоронів та цвинтарів. Особливо похоронної музики.

– Але ж вона така сумна, спокійна й урочиста, чи не так? – запитує Міра.

– Можливо, для когось воно й так, а у мене зуби зводить від жаху, коли чую похоронну музику. Вона може бути скільки завгодно врочистою, врешті‑решт, цю музику підібрано для небіжчика, вона не мусить подобатися мені. Бо коли чую ті рулади, то здається, що в моєму животі хтось використовує мої кишки як струни арфи. Так і тягне, наче кицьку за хвіст.

Хоча я все одно не розумію, навіщо небіжчикові така музика. Він же її не чує. Добре, навіть якщо він її чує, то як вона може йому подобатися? Можливо, за життя небіжчик був рокером чи любив «Бітлз». То як можна людині, котра обожнювала «Бітлз», на прощання ставити похоронний марш? Ось якби я була на місці небіжчика (тричі пфу, тричі «стук» по дереву, але не по столу, бо коли стукаєш по столу, не допомагає), то розцінила би таке музичне замовлення як вияв неповаги до мене та моїх прижиттєвих смаків. Коли чую перші ноти похоронної музики, я затуляю вуха, відкриваю рота й намагаюся глибше дихати або кричати. Я можу качатися по землі, аж доки ця музика не затихне.

А на цвинтарі мені взагалі стає зле. Бо вони на мене дивляться.

– Хто? – Міра починає штовхати свого стільця до мене, їй лячно.

– Звісна річ, що небіжчики. Вони дивляться на мене зі своїх надмогильних пам’ятників. Холодними очима. У них чорно‑білі німі погляди. Це як німе кіно, але ж німе кіно майже завжди було комедійним чи занадто екзальтованим, а їхні чорно‑білі фільми інші. Це фільми жахів із психологічним підтекстом. Можливо, вони, ті обличчя з овальних рамок, звертаються до мене, але якщо я хоч раз почую, як мене кличуть на цвинтарі на ім’я, то впаду нерухомо, так само чорно‑білою, як вони. Це несправедливо. Може, комусь із них самотньо, хтось хоче щось спитати, хтось хоче мене попередити, розсмішити чи утнути щось більш‑менш люб’язне, а я їх не чую, не хочу чути, бо мені шлунок скручує від жаху.

– Це тому, що коли‑небудь ми всі помремо, а хтось так само буде відвертатися від наших чорно‑білих застиглих облич. Це так сумно, нестерпно болісно, – Міра зітхає, її зітхання непомітне, як зітхання привида. Я відчуваю його лише тому, що вона притулилася до мене, на моєму плечі холоне її гарячий подих.

– Я не хотіла завдавати тобі смутку, лякати тебе.

Мені потрібно сказати щось таке бадьоре, щось оптимістичне.

– Та ти що, Еріко. Не верзи дурниць. Знаєш, яка я рада, що ми поговорили. Я ні з ким не вела таких розмов, навіть із Рудим, думала, що він почне насміхатися. Він такий, знаєш, любить покепкувати. Крім того, чого чекати від чоловіка? Розуміння та співчуття? Чи, може, зізнання у своїх власних жахах? То вже нізащо. Добре, що ти в мене є. Хочеш, зараз я розповім тобі про мої страховиська? Про всі‑всі. Це буде чесно, до того ж надійшла моя черга.

Я нетерпляче чекаю на її розповідь. Хоча вона щойно образила чоловіків, сказала, що ми ніколи не зізнаємося у своїх страхах і кепкуємо з дівчат. Чи зізнався б я у своїх страхах, якби не був перевдягненим у жінку? Не знаю. Чого доброго, я міг би зізнатись, я такий. Мені дедалі більше кортить почути її історію. Але, щоб не видаватися в її очах цуценям, яке виглядає господаря, тому що боїться, ніби той забув про нього, я кажу, що спочатку треба щось перехопити. Чогось смачненького. Міра радо погоджується. Ще б пак! Ми з’їли стільки несмачних страховиськ, що зголодніли.