Нова стара баба 6 page

Ось він гребінцем торкнувся волосся, попросив струсити, якщо на сорочку щось упало. Немає у нього ніякої лупи, я доглядаю. Поцілував мене:

– Ба, ну я побіг, не хвилюйся, мобільний взяв, але не забувай, що у театрі я його вимкну. – Уже двері за собою зачинив, а я ще чую запах його парфумів. Нових!

Але ж, моє телятко, пам’ятає мої настанови про мобільний. Я завжди йому пояснювала, що він може бути де завгодно, з ким та скільки завгодно, єдине, чого я прошу, щоб не відкинути ласти: не вимикай телефон, попереджай, навчив мене читати есемески – пиши мені есемес. Я буду продовжувати хвилюватися, але не уявляти онука під колесами машини, пошматованого в кущах, лежачого у «мавпятнику» з відбитими нирками або навіть у моргу.

Дзвінок у двері. Може, щось забув?

Але це була Зойка.

– У него какая‑то старая баба.

– Стара???

– Да. Не как мы, песочные часы. В том смысле, что кто‑то из бывших. Я вот цветочки там смотрела.

– Ти і квіточки? Гм. Щось новеньке.

– А чего мне ещё было делать у его машины? Бутылки ещё можно было собирать или милостыню просить.

– Краще вже пляшки. Виглядало б переконливіше.

– Ротельник бы кому‑то вот прямо сейчас прикрыть следует. Короче, я подслушала, как эта баба ему звонит. Чего она говорит – не слышала, брехать не буду. А он просит оставить его в покое, никаких «мы», значится, говорит, не было, а если и было, – ушло. И что помогать он ей не намерен. Потом она ему что‑то сказала, он в лице поменялся. И говорит: в это, мол, не лезь, давай поговорим завтра во время ланча.

– Вона ще й у неприємності його втягує та погрожує, Боже, Боже…

– Ещё момент. Встретила Тарасовича, так говорит, что вчера Славик пихался с какой‑то бабой. Как это ты просмотрела?

– А він учора під’їхав так, що я тільки бачила, як він їде, а де поставив машину – не помітила.

– Надо же, а я ужо подумала, какая Варка – проморгалка. Не суть. Баба за рукав ему цеплялась, а он её отпихнул. Она колесо ему проколола и сказала, что просто так ему от неё не избавиться и что второй раз ему испортить ей жизнь не удастся! Вот такие дела, ёп‑пап‑пало‑ногу.

– Матір Божа, Варваро Великомученице. Кому Славік міг зіпсувати життя? Хіба що Тасі, пам’ятаєш Тасю?

– Конечно. Я, в отличие от тебя, не в маразме. На самом деле ты его недооцениваешь, он мог испортить жизнь кому угодно, не все такие всеядные слепышата, как ты. Птенцы и то переборчивее. Обиды ты глотаешь, недостатков не видишь, так бы и плюнула…

Зойці набридло стояти майже на порозі, тому вона стягнула із себе кофтину, кинула на вішалку й пішла до вітальні, увімкнула телевізор, вона каже, що телевізор своїм глупством допомагає думати. Я пішла за нею. Але спочатку зайшла на кухню, щоб узяти нам стратегічні запаси – чай, бублики і пиріг із грушево‑горіховою начинкою. Взагалі, він був недоторканним, Славковим, але нині я онука караю. Ось так.

Зойка винюхала пиріг ще раніше, ніж я його поставила на столик, вона почала шкіритися, знала, що відриваю від серця.

– Я вот чего подумала. Завтра мы пойдём в этот ресторан, помнишь? Он нас туда водил. Возле его работы. Махито‑шмахито.

– Мохіто – це такий коктейль мексиканський.

– Мохито. А я думала, що воно походить від «вимахуватися». Век живи, век пей. Да. Выследим, кто его донимает, узнаем чего, примем меры.

– Він нас помітить. Ми ж не будемо вдавати із себе когось іншого.

– Варка, в нашем возрасте мы можем принять только два достоверных образа – двух бомжих. Или трупешников. Но, чует моя жопа, нас в таком виде туда не пустят. Я приду раньше, схрумаю сладкое, расплачусь карточкой, пусть видят, что она у меня есть. Перестанут подозрительно коситься, вдруг я мохито ихнее налью себе полные пазухи – да и сбегу. Ну чего старухе вроде как тут делать? Чего в ресторане рассиживать? А потом придёшь ты, надень какой‑то костюм строгий и нарядный, будем типа учительницы, я скажу официанту, что выпускников ждём, хотим сделать сюрприз. Закажем жратвы. И будем ждать Славика и эту сучку. Тасю. Кем бы она ни оказалась.

На цьому домовилися й розійшлися. Я до власної спальні, Зойка до себе, вигулювати Грома Другого. Я не написала Наталі про свої сумніви, про почуте, про штовханину Славіка з якоюсь бабою та про театр, вирішила, що варто почекати. Тим паче, я не могла розповісти доні про наші із Зойкою плани, вона б пошила нас у старі дурепи й категорично заборонила б займатися такою шпигунською самодіяльністю.

Наталя була засмучена, до неї дійшли чутки, що місце, на яке вона претендувала, віддали іншому дипломату, тож доведеться повертатися на Батьківщину. Вона ненавиділа цей момент повернення, правда, Батьківщини це стосувалося менше, а більше – Міністерства закордонних справ. Тобто добивати доньку новою старою бабою сина було б мерзенним вчинком.

Я крутилася дзиґою на ліжку, якщо можна собі уявити дзиґу, у котрій щоразу щось хрумає, клацає та болить. На кожному повороті.

Слухняний Славік написав мені есемес, що вистава закінчилася, він іде вечеряти. Близько другої ночі онук повернувся додому. Намагався не шарудіти, щоб не розбудити бабу, але я не спала, ще й розболілася кістка на ступні. «Щоб ти Тасі в горлянку попала!» – раптом подумалося мені, дуже немиролюбно.

Бачити Зойку вдень у ресторації було настільки дивно, що я затремтіла, усвідомлюючи важливість нинішньої події. Виглядала вона задоволеною, у чорному брючному костюмі (де вона його взяла, напрокат у Тарасовича? А він де взяв?), а на плечах – розкішний шалик у різнокольорових маках, шалик подарувала Наталя. Офіціант був люб’язним, певно, Зойка його вже підгодувала.

– Я сегодня утром увидела Людку‑стиралку, она в моём доме живёт, как оказалось, Тарасович вчера вспомнил и доложил. Разрослась, шире некуда, говорит, дважды замужем была, мужей своих или обжирала, или вообще сожрала, точно тебе говорю. Сейчас разведена, бизнесом занимается, джипяра у ней, вся в золоте, про Славика спрашивала, чего он и как. Давно не видела. Так что это не она. Если ты о ней вдруг ночью думала.

– Мене лихоманить. Ох, недовго вже чекати залишилося, зараз він прийде їсти, у нього в шлунок вмонтовано годинника та будильника.

– Лучше бы в голову это всё себе вмонтировал, ленивое чудище. А ты – известная жопотруска, закажи себе суп с фасолью, стоит столько, будто эту фасоль колибри опыляли.

– Навіщо мені цей суп? Я не люблю квасолю, від неї обдимає.

– Во‑во! Пробздишься – тебя сразу и попустит, страх выйдет, на человека будешь похожа, вон официант на тебя как смотрит, вилку два раза уронил, нож – чуть полчлена не срезал. Думает, сейчас она тут у нас и помрёт, а мне возись потом с труповозками.

Під час цієї світської балаканини зайшов Славік, озирнувся, нікого не побачив, на нас уваги не звернув. Пріорітет старості в тому, що усі старі для молодих на одне лице, навіть ті, що готують для тебе грушево‑горіховий пиріг. Я засльозилася, стало прикро. Зойка відразу наступила мені на ногу, я заквилила, кістка різонула болем.

– Рот закрой, сучка! – пожаліла мене Зойка.

Славіка офіціанти знали, він навіть у меню не дивився, замовив собі обід. Мене це втішило, не все так страшно, якщо мій хлопчик може їсти.

А потім ми побачили її, Зойка аж скривилася, я її розумію, адже нашим супротивником була не навісна Тася – до Славіка рішучо підійшла Віка Петрова. Чорт її забирай, звідки воно вилізло? Тася виявилася не просто ким завгодно, вона обрала жахливезне втілення – Віка Петрова, Матір Божа, заступнице, ми ж тоді ледве здихалися її. «Ого, ё‑ё‑ёп‑папало‑ногу», – донеслося з боку Зойки.

Ми не чули, про що вони говорять, – сиділи в іншій залі, але видно нам було все.

– Думали, что идём в театр, а пришли на балет, – прокоментувала Зойка.

Віка Петрова жестикулювала, окремі голосні долітали до наших вух, помітно було, що Славік не в захваті від цієї бесіди. Раптом з’явився звук.

– Як ти не розумієш, саме зараз я не можу тобі допомогти. Та й зрештою, чого б я мав це робити? – Виявляється, коли Славік встає, ми починаємо його чути.

– Слушай, а что, это так сложно? Ну, скажи своим тёткам, что нужно меня поддержать. Пару вечеров, чтоб этот хмырь понимал, что я не в общаге живу, что у меня нормальная семья, брат – бизнесмен, тётушки приличные, опять же. Ти что думаеш, если б у меня был другой вариант, я бы к тебе обратилась? Да сто лет ты мне снился, козёл.

Віка Петрова супроводила ці слова дзвінким ляпасом, вона також встала, висока, струнка у чорній короткій сукні, у чорних замшевих чоботах на платформі, майже така на зріст, як і Славік.

– Приличные тётушки – это мы, что ль? Спасибочки. А про козла – справедливо. Она что, в трауре? Или попробовала элегантно одеться? – прокоментувала почуте та побачене егоцентрична Зойка, котра щоразу першою вихоплювала саме ту інформацію, що стосувалася її персони.

– Я хочу одружитися, я тобі сказав, і збираюся саме із цими «прілічними тётушками» та з мамою знайомити Аллочку. У мене це серйозно, а ти – тупо звалити за кордон хочеш. Я Аллі не брешу, вона прекрасно знає, що сестри у мене немає. Як і брата. Це я про всяк випадок тобі кажу, щоб ти не вигадала ще щось «геніальне». Що ти – мій брат, який змінив стать.

Я зойкнула, як почула, що він одружується, моє зойкання завжди оживляло Зойку, бо вона думала, що я звертаюся до неї. Власне, так воно і було. Не встигла я нічого додати, як Зойка подала голосовий сигнал. Здається, у мультиплікації про Мауглі саме так слон сповіщав про те, що у джунглі йде страшенна посуха. Зрозуміло, Славік повернув голову – подивитися, хто так реве, і впізнав нас.

– Ба? Тьотя Зоєчка? Що ви тут робите?

– Чекаємо випускників, – бовкнула я.

– М‑м‑м‑м‑м. Чиїх?

– Да хоть каких‑нибудь. Хотели развеяться. Та неважно. Они не пришли. Зато вот мы увидели вас, надо же, какая неожиданная радость! – Зойка майстерно вміла переводити стрілки. На всіх годинниках, справжніх та уявних. Віка Петрова кинулася в атаку.

– Зоечка Никитишна, Варвара Сергеевна, как же я рада снова вас видеть! Ещё и живыми! Мне очень нужно с вами поговорить.

– Вітаю, пані Вікторіє. Слава Ісусу! Як ся маєте? – озвалася мстива та живуча Зойчина натура.

– Героям Слава. Хай Бог помагає, – Віка Петрова була з породи міцних горішків та ще міцніших іклів.

– Посидьмо, ви ж не попоїли як слід, а я вам розповім свою драму.

– Це без мене. Мені треба на роботу. Петрова, облиш моїх старих. Іди геть. Усе.

– Тоді ти не залишаєш мені вибору, можеш не сумніватися, що ця Алла про тебе буде знати таке, про що ти зараз навіть не здогадуєшся.

– Стерво.

– Теж мені новина. Слинько.

– То, что он – слинько, тоже не новость. Иди, Славушка. Мы с ней покалякаем самую малость. Из старушечьего любопытства.

Так Славік укотре самоусунувся, от вміє він утікати від проблем (і так, це, безперечно, моя провина).

Віка Петрова розповіла свою історію: із майором, на котрого вона проміняла Славіка, у неї не склалося, вірніше, спочатку начебто все було добре, а потім вона збагнула, що він жадібний і хоче сина. А Віка Петрова після трьох абортів мала сумнів, що вийме йому сина та на пузо покладе.

Після майора з нею трапилися інші яскраві історії. Якби Віка Петрова була художником – усі вони поглинулися б одним пурпуровим мазком. Та ще два аборти. Так чи інакше, вітчизняні мужики Петрову розчарували, можливо, здалися дуже плодючими, тому вона почала вивчати закордонні ринки. Там також не все було тихо й гладенько, але зараз вона знайшла цілком принадну кандидатуру. Голландця Йооста Ван Лоо. Зойка на це зауважила, що звучить він як китайоза, немилозвучне якесь ім’я. Йооста працює ювеліром (як Зойчин покійний Наум Львович, царство йому небесне, ласку Богородиці під світлу голівоньку), захоплюється мистецтвом, чудово знає англійську та російську мови, виступає актором‑аматором у невеличкому театрику, де часто ставлять російську драматургічну класику.

– «За двома зайцями» нехай поставлять. Ти Проньку гратимеш. Але нехай назвуть це «За двома тюльпанами» чи «За трьома оселедцями», щоб їхні бусурмани зрозуміли, – порадила Зойка.

Чим мене завжди вражала Віка Петрова, так це тим, що у голові її було сито, котре пропускало до її мозку тільки те, що здавалося важливим виключно для Віки Петрової, аналогічне сито мала й Зойка. Тому Віка Петрова її явно інтригувала, я чула, як потріскують Зойчини кістки – вірна ознака того, що в організмі полихає пожежа, а Зойка підкидає туди галузки, мружиться та гріється, немов старий пес.

– Ми ж тобі нащо? Від Славіка чого хочеш? – запитала я, бо бачила, що Зойка хоче пригод, а це означає тільки одне: Віку Петрову в її авантюрі вона підтримає, отже, мені варто готуватися до гіршого.

– Розумієте, він нарешті прилітає у Київ, мій Йооста. Раніше ми тільки по скайпу спілкувалися, а мені й привести його нема куди. Моя мати померла, батько десь спивається. Та і в Росії він, ну ви знаєте. А я живу в общазі, кімната у мене така занедбана, наче там не гарна дівчина живе, а пияки з тарганами. У мене життя бурлаки, живу за сигналом, у шафі, крім форми, мало що є. Прокидаюся, йду на службу, повертаюся, розігріваю сосиску, жую, ковтаю чай, падаю спати. Ось ця сукня, що на мені, також уніформа: для побачень, похорон та весілля. І сплю як мужик, рівнесенько, ані ногу під себе не підтягую, а раніше ж підтягувала, зародком також не вкладаюся на правий бік, хіба що руки можу розкинути. Я ж не через спрагу збагатитися за ним іду, я хочу нормального чоловіка, нормального життя, так, я хочу достатку, але це похідне. Поїхати хочу звідси, жінкою бажаю себе відчути, набридло мені жити та поводитися наче мужик, тільки з цицьками.

Вражаюча промова.

– Але чого тобі треба від нас, хитра ти мавпа? – озвалася Зойка.

– Родини. Усього‑на‑всього – нормальної родини. Я сказала, що після розлучення чоловік забрав у мене все, тож я повернулася у рідний дім, живу у брата, бабусі та бабусиної сестри.

– І коли він приїздить? – приречено зітхнула я.

– За тиждень. У неділю. Але ж мені треба якось у вас обжитися. Можна я в суботу заїду? Я жити не буду, тільки речі свої залишу, розставлю, щоб в очі не кидалося – наче мене тут немає, кілька портретів у фоторамках, щоб не сприймалася як зайда. Він погостює день, а потім ми їдемо до Львова, потім – відпочивати до Ялти, хочу Батьківщину свою показати.

– Чого ж тоді батька під парканом не показати? Волгу, у Сочі якраз до Олімпіади готуються, – Зойка не була б Зойкою, якби не копнула Петрову.

– Ех, тітонько Зоєчко, Батьківщина вона ж не там, де твій батько під ногами валяється, Батьківщина навіть не там, де ти ходити навчилася, Батьківщина там, де ти на ноги встала. Хіба ні?

Я розчулилася. Помітно, що людина працює в МЧС або просто хвацька з народження, відразу цуп нас за роги і вже поганяє, реакція вражаюча, дивно, що вона посухи, землетруси та повені не зупиняє й не давить у зародку.

– Добре, заселяйся та залишайся на вихідні, якось витримаємо марку перед твоїм гостем.

Віка Петрова обійняла мене, притиснула до себе міцно і, певно, щоб не розплакатися, побігла у своїх справах. Ще вона забула заплатити за ланч та чотири кави з молочком. Імовірно, це задля того, щоб я нині повною мірою відчула себе Марією‑Терезою.

Славік влаштував нам екзекуцію, коли почув, що ми погодилися підтримати Віку.

– Ви знудилися, вам пригод мало, набридло спокійне життя? Ба, я розумію, що на це повелася тьотя Зоєчка, але ти? Ти хіба не на моєму боці?

Я сказала, що завжди на його боці («Якщо твій бік здатний її витримувати», – додала Зойка), але ми хочемо, щоб Віка Петрова отримала своє, себто свого – ювеліра з Нідерландів, та подалася у далекі краї влаштовувати власне щастя без нашої присутності.

– Але я хотів запросити в неділю Аллу, щоб ви познайомилися! Що я маю сказати?!

– Славуша, чурбан ты неотёсанный, большая семья человеку дана для того, чтоб у него всегда были отмазки. А старухи постоянно болеют, у тебя целых две – чем не выбор? Скажи, что кто‑то заболел.

– От уже дякую! Я сказав, що не буду їй брехати.

– Да неужели? Милый мой, доживёшь хотя бы до моего возраста, не говоря уже о Варкином, поймёшь, что касательно болезней ты не врёшь никогда! Дня не бывает, чтоб что‑то не ныло, не тревожило и не болело. Я же не прошу врать, что у нас рак, Альцгеймера или ещё какая‑то дрянь.

– У мене немає слів.

– То йди поспи, – не витримала я.

– Ба, ти думаєш, я зможу заснути?

Але він зміг. Я заглядала до його кімнати: накрився двома ковдрами, звісив одну міцну ніжку з ліжка, вона килима торкалася, але то його не бентежило, знай собі посопував. Це я знову не спала, нило тіло, боліла голова, я думала, що у нас залишилося два дні для того, щоб впустити Віку Петрову у свою душу, дізнатися про неї трохи більше, бажано – хорошого, і не ізганьбитися, приймаючи цього голландця.

* * *

У мене два терапевти. Один Зойчин, ресурс зі старих запасів записної книжки, він каже мені, що треба нести себе так обережно, наче я – кришталева ваза, мені навіть думати про це лячно, бо якщо ти кришталева ваза, тебе обов’язково хтось розіб’є, краще думати, що ти щось м’якіше, наприклад, подушка. Інша терапевт – наша районна, я її обожнюю, бо вона не задирає носа, не радить мені дорогущих ліків, натомість ділиться історіями й не втомлюється слухати мої. А ще вона легко сприймає людей та їхні жалі, їхній біль, їхні хвороби. Мені зараз потрібно саме це. І не сміється, коли я розповідаю, що лікуюся геранню. Вона каже, що я можу нервуватися стільки, скільки мені заманеться, зрештою, я не вагітна і не породілля, котра годує немовля. І що тут можна заперечити? Зойка вважає її балаболкою.

Славік переїхав до кабінету (того самого, котрий ми колись здавали Вікіному «одному мальчіку»), втягнув туди розкладне крісло й робив спеціальний вираз обличчя, коли зустрічався зі мною очима: підтискав губи, роздував ніздрі, нагадуючи мені Петра Першого.

Віка Петрова переїхала до нас у п’ятницю. Вона принесла старі фотографії (я не знала, що вона їх зберігатиме), де вони зі Славіком були вдвох, цього разу фото мали демонструвати сестринсько‑братерську любов. Ще у неї була фотографія зі мною (Зойка увічнювати себе не давала, тим паче якій‑небудь Віці Петровій: «ну‑ка обломися»).

Петрова дрібними та не дуже деталями підкреслювала свою присутність. Тепер на неї можна було нарватися у ванній (пригадуючи того самого «одного мальчіка», мабуть, то було сакральне для неї місце, але приводів підозрювати Віку в сентиментальності у мене не знайшлося, хіба що кілька фотографій, однак тільки Боженько зна, навіщо вона це зберігала), у кухні, у кімнаті Славіка, котра перетворилася на кімнату Віки, у вітальні, на балконі, у шафах.

Вона уникала спілкування з нами, хіба що іще трохи розповіла про Йоосту та про свої очікування стосовно нашої поведінки. Славік сказав: у цій опереті він бере участь тільки через повагу до наших із Зойкою сивин, хоча він це нам не забуде.

– Ти ж забудькуватий, обов’язково забудеш, – прокоментувала його випад Віка Петрова і поцікавилася, що він «набрехав обожнюваній Аллочці».

Славік роздув ніздрі ще дужче, але відповів: Аллі він сказав, що раптом приїздять гості, тому він мусить перейматися ними.

– Вона це не зрозуміла, однак обіцяла подумати і спробувати зрозуміти.

– Це ж треба, яка шляхетність, я б тобі такого не подарувала, якби була на її місці, – зацінила позицію дівчини Славіка Петрова.

– А ти була. Правда, ніколи до цього місця не дотягувала, – відреагував він.

– А ти взагалі ні до чого не дотягував, кінчав на третій хвилині, але хіба це привід тебе зневажати, хіба це привід для поганих спогадів? – із цими словами Віка Петрова пішла в магазин, залишивши нас із Славіком червоніти. Я була схожа на буряк, Славік – на матрьошку.

Зойка не червоніла, вона уважно розглядала Славіка перед тим, як вимовити:

– Попробуй представить, что ты сидишь в засаде, твоё задание – выследить неприятеля и не выдать себя, и ты не имеешь права тут же выпускать очередь во врагов. Главное, потом не забыть, что у тебя автомат в принципе есть.

Зойка кашлянула, так вона виявляла свою делікатність, або не в те горло потрапили крихти із солоденької молочної грінки, якою вона смакувала.

Ну що ж, Йооста мені сподобався, від нього добре пахло, у нього була симпатична ямка на впертому підборідді, сірі веселі очі, червонувата шкіра та світле з рудинкою волосся. Він виглядав трохи розгублено, не знав, куди дівати руки, тому довго тримався за пакунок із подарунками.

Віка Петрова виявила неабияку увагу до гостя і від усіх нас подарувала йому збірку російських класичних п’єс.

Ніхто з нас не вмів вести світських бесід, щонайменше Віка Петрова, котра єдине, що робила, запитувала, чи нам зручненько, і усміхалася. Славік мовчав. На стіл накривала я, тому приймала компліменти і щодо запеченої грудки індика, і щодо маленької обсмаженої у кмині та кропі картопельки, і щодо бурякового салату, маленьких пиріжечків із кислою капустою та грибками, і щодо сирних паличок. Ще на них чекали голубці, вареники і мій традиційний грушевий пиріг.

Віка Петрова говорила російською, щоб Йооста щось розумів, я говорила українською, бо з російською у мене були проблеми (я просто не могла розпочати, певно, боялася, що тоді не зупинюся або що наді мною будуть насміхатися). Зойка поки що мовчала, виявляючи ввічливість (думаю, що вона вирішила: мовчання за цих обставин – це єдиний спосіб не зірватися й не нахамити). Але Зойчине мовчання ніколи не тривало дуже довго.

Віка Петрова вирішила вкотре похвалити моє куховарство:

– Ой, бабуля Варя, у меня дар речи отпал, как всё вкусно!

Зойка відреагувала миттєво:

– Внученька, дар речи не отпадает, это не клещ, он – пропадает.

– Ну, вы как скажете! Я думаю, что можно говорить и так, и этак, правда ведь?

– Так и с голой жопой можно ходить, кисонька.

Зойка старалася щосили, навіть усміхалася, після її слів Славік взяв пляшку із журавлиною наливкою (зі стратегічних запасів МЧС) та швиденько усім налив.

Я не можу сказати, що Зойці не слід пити, насправді її поведінка не дуже міняється, якщо вона вже пустилася у навіжений танок, зупинити її або заохотити до ще більшого неподобства – неможливо. Тепер вона взялася за Антона Чехова, котрого ніколи не любила, бо він для неї був подібний на «нарваного докторишку». А ще Зойка не схвалювала писання про звичайних людей, слабких, маленьких, негідних, жалюгідних; її велике хоробре серце прагнуло історій про героїв та подвиги, тому всіх літературних персонажів, хто ганьбив рід людський, вона легко відправила б на шибеницю.

Йооста спочатку ошелешено мовчав, але потім кинувся захищати Антона Павловича. Він казав про те, що люди – слабкі і що треба говорити про душевні муки, переживання, робити душевний розтин. Хто цим ще може займатися, як не справжній, тонкий та глибокий письменник?

Зойка сказала, що душевний розтин нікому не потрібний, від таких розладів ніхто не вмирав, крім відвертих слабкодухів, але на те вони і слабкодухі, щоб вмирати. «В свидетельство о смерти такое не впишеш!»

Я злякалася, що Йоосту може вхопити мрець, настільки він розбурхався. Про мерців розповідав Ємиш. Людина, говорив він, здатна так себе розгойдати, що енергію її може відчути який‑небудь небіжчик, котрий пролітає повз, і тоді цей мрець людину вхопить. Зойка це звала «Сказание земель сибирских, лесов таёжных и малых шебутных народов ея». Вона діставала Ємиша запитаннями, навіщо тому мерцеві зв’язуватися з якимось кнуром із такою розхитаною енергетикою, навіщо тому мерцеві взагалі звертати увагу на телепнів, що продовжують нести свій хрест або півмісяць, адже для нього (мерця) благополучно чи ні, але уже все скінчилося.

Зойка мерців не боялася, воно й зрозуміло, я б на місці мерця ніколи не з’являлася там, де сяяла Зойчина аура. А коли вмираєш – точно стаєш мудрішим і не лізеш куди не треба.

Йооста вирішив, що слід виявити стриманість, тому відчепився від маленьких людей Чехова і почав розповідати про тюльпани. Ця розмова мені подобалася, а Зойці відповідно – ні. Я бачила: Зойка не насварилася в кайф, тому зараз може відбутися що завгодно.

Віка Петрова того не знала, однак інтуїція у неї розвинута добре, вона також непокоїлася і час від часу кидала погляд на набурмосену Зойку. Славік точно знав, що зараз щось буде, він сидів і усміхався. Я помітила: Зойка посилено думає, шкода, що вона майже нічого не знала про Голландію, Зойку не цікавили країни, із котрих вона не мала хоча б «малий гешефт». Можливо, на Зойчиному глобусі їх навіть не існувало. Вона тужила.

Саме в момент, коли хтось задзвонив у наші двері, а Славік підхопився, щоб відкрити, Зойка видала:

– Сыр ваш, голландский, у нас в Пирятине делают, так сущее говно!

На словах «сущее говно» до кімнати зайшли незнайомець середнього віку та чарівна юна незнайомка. Мені вона відразу сподобалася, Зойка не вірить, що є люди, котрі випромінюють світло («Светятся только облучённые»), вона принаймні такого не бачить, а я бачу. Від цієї незнайомої дівчини, від її хвилястого каштанового волосся, худенької, але округлої фігурки йшло світло, вона явно була короткозорою, однак окулярів не носила, вглядалася в усіх нас без напруження, лише з бажанням побачити.

Незнайомець сердито глянув на Зойку і сказав:

– Ми ще не настільки знайомі, щоб ви робили такі ґрунтовні висновки.

Зойка борги по собі не залишала:

– Говно всегда к деньгам.

– Славко, може, ти нас познайомиш? – усе‑таки я була господинею цього дому.

– А, так. Ба, це – Аллочка, моя дівчина, а це – Олександр Миколайович, її батько. Це – моя бабуся, Варвара Сергіївна.

Я сказала, що мені дуже приємно. Зойка ніколи не говорила, що їй приємно, бо приємності вона не відчувала, кожне знайомство, якщо воно не відтворювалося в записній книжечці в дужках або не зароджувалося в дружніх суперечках та посиденьках, її дратувало.

– Це – моя тітонька Зоєчка Микитівна, а це – Віка, моя е‑е‑е‑е… сестра та її наречений, пан Йооста. Він із Нідерландів.

– У них там сыр – сущее говно, – наполягала на своєму Зоя, непримиренна з тим, що Йооста перший раз її не почув. Але він не почув і цього разу.

Йооста поручкався з Олександром Миколайовичем та його донькою і сказав, що страшенно радий такому входженню у велику родину.

– Сестра? – розгублено запитала Аллочка, вона очей не могла відвести від Віки Петрової. – Я не знала, що у тебе є сестра.

– Я також не завжди про це знав, – буркнув Славік.

Ми не чули, як повернулася Наталя. Ми думали, що вона повертається наступного місяця, але жорстоко помилялися. Ось і вона. Трохи погладшала в талії. Зачіска каре, дорожні джинси, сливовий джемпер із гарним викотом. Вона не дивиться ні на кого, крім Аллиного батька, та промовляє:

– Так. Ясно. Яке славетне товариство. А ти що тут забув, щур?

Якщо Наталя буває емоційною, то це виключно агресивні емоції. Утім, називати батька нареченої свого сина щуром, навіть після Зойчиного «гівна» – це забагато.

Наталя впізнала Віку Петрову, однак збагнути, що вона тут робить, не могла, як і вирахувати, ким доводиться юна дівчина, яка тримає під руку щура, і що тут робить сам щур.

– Ма, це – Алла, моя наречена, а це – Віка, моя сестра, думаю, що ти її не впізнала, так давно не бачила, – Славіку було зле. Не знаю, що відчувають люди, крокуючи на ешафот, у Славіка почалося внутрішнє метушіння, нічого він не хотів сильніше, ніж втекти куди подалі від перебігу цих подій.

– Наталю Олексіївно, оце так сюрприз. Не знав, що В’ячеслав ваш син, але про наявність у вас доньки вперше чую, хоча що‑що, а біографію вашу перечитував кілька разів, – висловився батько Аллочки.

Наталя махнула Славіку, кинула рятівний круг, попросила принести їй стілець.

– А це не моя донька, Щур, це – донька мого чоловіка, батька Славіка.

– О, – відреагував Олександр Миколайович.

– Ма, я бачу, що ти смикаєшся, він щур, звичайно, у багатьох розуміннях, але передовсім це його прізвище. Такий собі Сашко Щур до ваших послуг, – Наталя виявила спостережливість, вирішила мене заспокоїти.

– А вони хіба не однолітки? – продовжував допит Щур, вказуючи на Віку та Славіка.

– Однолітки, – підтвердила його версію Наталя. – Бач, я відбила свого чоловіка у матері Віки, коли вона була нею, Вікою, вагітна, не завжди я залишалася такою розмазнею, щоб вкладатися на спину, вмирати й дозволяти по собі топтатися.

Я вирішила, що треба розрядити обстановку, тому лагідно подивилася на Аллочку, сказала, що вона – красуня (бо так, їй‑богу, й було), і запросила присісти біля мене.

– Чим ти займаєшся? Нам Славік нічого не розповідав.

– Я працюю в одній міжнародній організації, навіть не знаю, як пояснити, чим я там займаюся, воно не дається до зрозумілих пояснень.

– Что, просто жопу весь день просиживаешь? – Зоя у своєму репертуарі.

– Ні, не весь день. Я часто їжджу у відрядження та і взагалі ходжу. – Аллочка – молодець. – Я закінчила факультет міжнародного права, – продовжувала дівчина.

– Туда поступают только затем, чтоб родителей от важности разорвало, – невгамовна Зоя Микитівна.

– Знаєте, дешевше бомбу підкласти, – спокійно дала відсіч Аллочка. Але я не полишала намір змінити тему.