Нова стара баба 3 page

Зоя впала в буйство. Як це так, мене відторгнули? І хто? Не вона! А хай і глиба, але абсолютно стороння жінка. Зойка забула про місяці підгортання глиби (а її майстерність та кваліфікація у питанні підгортання людей була ще вищою за мої в питаннях підгортання рослин) і вивалила на неї усе своє незадоволення:

– Да пошла ты в жопу, если в какую влезешь, жиромясая жидокорова!

Я сиділа й майоріла, наче радянський стяг. Софа Марковна мовчки підійняла себе з мякої софи (тезки) і промовила:

– После этого даже Боренькин заусенец не зайдёт в этот быдлячий дом. – І пішла.

Борис попросив поміняти наукового керівника. Зі мною він залишався ввічливим та прохолодним, я розуміла, що зростання з глибою не могло не позначитися на його вдачі, але більше місяця ловила незадоволений погляд та цокання Зойки, котра помічала мокроту на моїй подушці.

У сорок п’ять я ледве не вийшла заміж за чоловіка героїчної професії, що вони так бавили Зойку. У Гери було екзотичне заняття, він був жокеєм.

Зойка, виявляється, його знала, бо вважалася своєю на іподромі, там тусувалися люди, котрим завжди потрібні іноземні цигарки, ікра, репетитори, джинси, золото та хутро, пропозиції взяти участь у записі «голубых огоньков», платівки, вірші Висоцького, автографи самої Любові Орлової, чеки в «Каштан» та запрошення здійснити покупки у Центральному салоні для молодят. Це була ледь не єдина київська точка, де існувала вірогідність купити білі, сріблясті, ніжно‑блакитні і навіть бузкові туфлі чи босоніжки.

Не знаю, що він у мені знайшов. Правда, я не почувалася старою, я не відчувала свій зрілий вік, досі смикалася, коли мені говорили «Ви», а на «ти» до мене зверталися лічені люди.

Я не відчувала віку своєї доньки, котра перетворилася на царівну‑несміяну, вона оминула вік протестів – хіба можна протестувати із Зойкою? Тому ввійшла у своє п’ятнадцятиріччя така неспішна, пластична, округла зовні, однак така гостра та рвучка, ядюча всередині. Я залишалася наївною та схильною до «залюлёшкивания», мені так хотілося любові, але щоразу мене перегортали, наче дивилися – а що написано на зворотній сторінці? Що вона хоче? Що з нею не так? Що вона зробила зі своїм чоловіком, як запроторила в ув’язнення? Так рвучко перегортали, що рвалося моє серце. І воно зменшувалося, ховалося від підозр людей, котрим я кожного разу легко ввіряла своє життя.

«У тебе личко, як яблучко, – казав він. – Гладке, рожеве, соковите». Він любив нюхати моє волосся, вплітати соломинки, а потім сміявся, коли помічав, що я з цією солом’яною «прикрасою» проходила весь день.

Він також був молодшим за мене, але більше непокоївся за свій вік, ніж за мій, у будь‑який час його могли «списати». «Я в конюхи не піду, там моя смерть». Він народився десь під Івано‑Франківськом, а одного разу вийшов на змагання вдягнений у вишиванку під жилетом. Це була дідова вишиванка, певно, вона йому допомогла, бо коли він упав із коня, не вбився, лише скалічився, але на собі поставив хрест.

Він просив не пускати мене до шпиталю МВС, де лежав, однак я пробивалася. Носила йому Зойчині бульйони з домашньої кури з Бессарабського ринку (ми не знали кращої турботи та іншого виходжування), навчилася сувати гроші лікарям (мабуть, уперше як слід здивувавши Зойку), годувала його контрабандними товарами, вирушала на зустрічі з різними худорлявими типами у першу аптеку, що навпроти Оперного театру.

Типи виявилися балетними, вони ходили під двома статтями – за мужолозтво і за спекуляцію, саме вони, попри всі небезпеки, діставали мені експериментальні ліки з Індії, що завдяки ним міг ожити ушкоджений хребет Гери. Вони переказували йому вітання, переймалися його станом; він часто допомагав, давав у борг гроші, зводив із потрібними людьми, привозив щось особливе із закордону.

Він зглянувся, став м’якішим, тримав за руку, дозволяв поправляти простирадло, надувати з ним разом кульки, щоб тренувати легені. Він казав мені: «Ти ж моя рідна душа. От як пісня, що співала бабуся, ти маленьким чув її, а тоді ж запам’ятати не міг, а коли час прийшов – співаєш, бо це в крові. Ти та сама пісня з моєї крові». І ми цілували одне одному руки.

До шпиталю прийшов утомлений слідчий, попросив написати пояснювальну, чого Гера вдягнув вишиванку, чи була це пропаганда небезпечних нацистських ідей.

– У тебе є пам’ять роду? – запитав слідчого Герман.

– Я з робочого класу, а не з куркулів і господ, нам цей рід без надобності, – відповів той.

Герман застогнав. Я думаю, що стогнав не так від болю, як від розуміння, наскільки це чужа людина, не здатна відчувати землю, не здатна розуміти важливість традицій, не схильна до гордощів або скорботи, нічим ні до чого не прив’язана.

Гера втомлено прикривав очі:

– Слухайте, ну кому я що маю пояснювати? Тим, хто мене не зрозуміє? Бо не з куркулів і не з господ?

– Я б на твоєму місці щось вигадав, – бубонив своє слідчий. – Моя справа – маленька, а у тебе можуть бути великі неприємності. Про жінку свою подумай, у неї чоловік добряче посидів, не зажуй її щастя.

Гера дійсно про мене думав та дбав, додумався він до того, що заборонив мені приходити і сказав: із нами все закінчено. «Баста! Йди геть! Обридла! Нещасть мені нанесла! Годі!» – кричав він і намагався жбурнути в мене банкою з бульйоном.

Потім хтось із його покровителів домовився, що його оперуватимуть у Москві. Він підбадьорився, попросив, щоб я до нього прийшла, тримав за руку, гладив, називав «горличкою», «яблунечкою» і благав вірити, що все буде добре…

Поховали його у рідних краях, він про те дуже просив перед операцією, наче відчував лихо. Я і про його смерть, і про похорон дізналася, коли їхала до нього в потязі № 1, Київ‑Москва. Зі мною в купе їхав хтось із «золотих», що мене впізнав та висловив співчуття, від цих слів я стала такою важкою – як відро із застиглим цементом. Згадала, як ніяковіла, бо спочатку ловила на собі здивований погляд. Тепер я розуміла, чому на мене так дивилися: у неї коханий помер, ще сорок днів не минуло, а вона в пурпуровій шифоновій сукні їде форсити до столиці. А мені так хотілося йому сподобатися, тому і вдягнула я цю нову сукню, собі подібна була на булгаківську Маргариту.

Я знепритомніла, очуняла, коли у мене влили чай із присмаком валер’янки, підвелася, попросила супроводити мене до туалету, гримала краником і вила, довго‑довго, поки не почали погрожувати виламати двері.

«Я все розумію, дамочка, горе у вас, страшне горе, але піввагона усралось!» – винувато сказав мені провідник. Він нагадав мені Зойку, і я заплакала так гірко, що давилася та кашляла від власних сліз.

Сльози до мене навідувалися ще довго, Зойка виступала з промовою підтримки: «Такие отношения, они, вишь ли, как герпес. Вроде залечила, а оно раз – и вылазит в другом месте, чешется, гноится, и ничего не сделать, кроме как терпеть и мучиться».

* * *

Серед усіх цих подій та моїх переживань Наталя йшла рівно до мети: здобути вищу освіту, вона хотіла будувати дипломатичну кар’єру. Я намагалася пояснити, що навряд чи це реально. Ураховуючи місце й обставини її народження та походження, сумнівно, що її радо запросять до іспитів у який‑небудь профільний вищий навчальний заклад.

Вона відмахувалася від мене, казала, що настали інші часи і не всі такі закомплексовані, як я. Тут мені нічим було крити. Зойка на це відповідала лозунгом: «Родина её батю замазала, Родина её батю отмазала. Ты, Варка, этому всему не указ, не вмешивайся».

Наталя не виглядала закомплексованою, вона мало говорила, коли щось казала, справляла враження злої та різкої людини, саме так звучали її слова. Але якщо знати її краще, тоді моя дочка бачилася ясніше, вона навіть раділа різко та рвучко. Такою була її вдача. Вона нас собою не обтяжувала. Я впевнена, що у неї були складнощі, але до тих складнощів Наталя не допускала навіть себе, не кажучи про нас.

Складнощі та переживання (їх не могло не бути!) відкладалися солями вздовж усього хребта, однак вона цей біль відчує пізніше, коли вже буде дорослою жінкою, яка вигулює на коротких повідках свої заплановані мрії.

Зойка, звичайно, почала шукати репетиторів та варіанти. На мене вона покладатися не стала, хоча я викладала в Університеті, де було як мінімум два підходящих факультети. «Ты бы себя видела, когда тебя о чём‑то просят или тебе надобно просить. Глаза как плошки, будто тебя уже кто‑то сношает. Иди ты в жопу».

Зойка знайшла Жанну Георгіївну, вона не тільки викладала в Інституті іноземних мов, а входила до приймальної комісії. Зойка до неї приглядалася, бачила, як та вдягається, з ким і як розмовляє, як до неї ставляться колеги, як вона спілкується зі студентами, тільки після цього вона привела Наталю займатися.

Наталя презентувала Жанні Георгіївні шикарну сумку з м’якої шкіри баклажанного кольору, японський крем для сухої шкіри, елегантні окуляри (австрійські – завдяки зв’язкам Зойки із зовнішторгом) та намисто з крупними обробленими агатами (сибірські вітання).

Жанна була зворушена і розгублена, так часто буває, коли хтось раптово приносить тобі у пакеті (імпортному блискучому із зображенням тигра) твої ж забаганки.

– Чому ти вирішила, що вона нам підійде? – поцікавилася я.

– Люблю иметь дело со счастливыми бабами. Честными и практичными. От несчастных баб зла не оберёшься, подставят, забудут, заплачут, ну их к ляду.

Я зробила вигляд, що не сприйняла та не вписала всі ці слова на мій власний рахунок.

Жаннус, так її звала Зойка, ніколи не вирізнялася красою, але була, як то кажуть, дуже стильною. Це помітила навіть моя байдужа до людей донька. Рішуче підборіддя, гарно нафарбовані чайні очі під окулярами з товстими лінзами, асиметрична зачіска, інтелігентно виставлені стрункі ноги, усі ваби фігури підкреслені сукнями моделі «сафарі».

Чоловік її був професором, викладав на факультеті філософії, два сини‑підлітки раділи життю, щасливі від того, що народжені у родині вільних та люблячих батьків. Чоловік Жаннуса обожнював.

Справу свою вона знала, провела атестацію шкільних знань Наталі й знайшла її підготовку якісною. Я не можу сказати, що Наталя була пристрасною у навчанні, але методичною, складала власні схеми оволодіння науками, виявляла терплячість, відточувала гостроту реакцій та зазвичай знала трохи більше, ніж того від неї вимагалося.

Так само, як Наталя віддавала належне стильності своєї репетиторки та певної нетутешності, так і Жаннуса захоплювала зовнішність Наталі, гладкість, плинність, прохолодність. Чорне рівне довге волосся, темно‑сірі очі, котрі іноді здавалися синіми, а частіше – графітно‑чорними. Жінка дивувалася, якими плавними та округлими були Наталчині стегна, литки, руки, форма обличчя.

– Тобі треба вийти заміж за іноземця, наші телепні не здатні оцінити таку красу. Ти – фазан, а більшість не знає, що воно таке є, звикли жерти свиней та курятину. Ти зверни свою увагу на чехів!

Наталя скептично усміхалася, вона не хотіла звертати свою увагу на чехів, на словаків, на українців, євреїв, болгар чи росіян. Усю свою увагу вона спрямовувала на себе.

– А що, вони не їдять курятину?

– Їдять, але тому ще більш цінуватимуть фазана.

Одного разу вона підійшла до мене і запитала:

– Мама, а ти закохувалася?

Мені так дивно було це чути, вона наче підійшла до мене та оголила груди. Не в стилі Наталі було наближатися з такими особистими запитаннями. Найбільше, на що я могла розраховувати, це: «Ти кудись перевісила мій зелений костюм? Ти випила мій гранатовий сік?»

Але те було реальністю: донька вперше за свої шістнадцять років поцікавилася моїм життям та почуттями.

– Так, я закохувалася, доню, а що сталося? – не втрималася я від обов’язкового мамського запитання.

– Та нічого не сталося, просто є хлопець, він мені подобається. Я не знаю, чи це кохання, але мені хочеться з ним спробувати все.

– Усе? Як то все?

– Ну, все. Щоб потім не повертатися до цього. Відразу збагнути, що воно і як, для чого працює, навіщо, щоб вгамуватися і не відволікатися.

Нечувано! Такого підходу я не бачила.

– Може, як годиться, спочатку запросиш хлопця до нас, ми з ним познайомимося? Приготуємо вечерю?

– А це якось впливає на подальший процес мого пізнання? Не думаю. Я не хочу потакати вашим із Зоєчкою бажанням, вам зовсім не потрібно з ним знайомитися та витрачати свої нерви.

– Я вже витрачаю свої нерви, як ти не розумієш?

Наталя повела плечима, вона того не розуміла.

– Тему закрито.

З її дитинства я зробила висновок, що означає таке «тему закрито», це ніколи не значить – «прикрито», це замкнене на кілька ключів, ключ захований в яйце, яйце в мурашнику, мурашник – невідомо де. Певно, у Сибіру.

Я так і не знаю, чи зробила вона це «усе» з обраним нею хлопцем, у Зойки я того не питала (у Наталі тим паче – не наважилася), але, у будь‑якому разі, Зойка ніколи б Наталю не здала.

Зойці було не до Наталчиних переживань, принаймні особистих, вона улещувала родину Жаннуса, вона тягала мелований папір для професора, діставала йому роботи заборонених французьких філософів у перекладі. Подарувала Жаннусу порцеляновий кавовий сервіз. «Еле от сердца своего отлепила, так был гож! Белый с голубенькими прожилочками, прям губами коснёшься и чуешь пульс!»

Іноді Зойка впадала в поетичність та романтизувала речі. Утім, я була рада, що вона здатна закохуватися, хай і в білий із сінєнькімі прожилками сервіз для кавування.

Дітям Жаннуса вона дістала абонементи в басейн до гарного тренера. Власне, Зойка так і не дізналася, що басейн хлопців цікавив з антропологічної точки зору, а тугими стегнами «гарної тренерші» вони марили довго.

Як і ми з Наталею, родина Жаннуса відчула задоволення, спокій та впевненість у своєму житті, що цим усім флюїдувала Зойка.

Наталя благополучно вступила до Інституту іноземних мов. У той день вона обійняла Зойку і сказала:

– Зоєчка, дякую, але далі я сама.

– Это мы поглядим, – урочисто відповіла Зойка та своєю незграбною рукою погладила студентку по гладкій зачісці.

Варто сказати, що при постійному обороті модних речей, крутіїв та модників, Зойка виглядала суворою, старомодною та ледь обтесаною містом. Вона, як і раніше, носила зачіску‑корону – вкладені дві коси, або робила низький кінський хвіст. У неї було дві сукні, одна з них парадна, бо невизначеного, але світлого кольору. Зазвичай вона носила довгу, схожу на циганську, спідницю та об’ємні блузки, й замотувалася в яскраву шаль. Ще у неї був справжній джинсовий костюм, у котрий вона влазила, коли «крутилася». Хоча ми дарували їй парфуми, Зойка користувалася дорогими чоловічими одеколонами. Якось я запитала, навіщо вона те робить, і вона відповіла: «От серьёзной торгашки должно пахнуть мужиком! Уроды тогда знают, за мною – сила».

Звичайно, що в Зойки також були свої слабкості: ковбаса‑сервілат, «Ризький бальзам», ніжна печінка, шоколад із п’янкими вишнями, яскраві шалі, гарна порцеляна, статуетки балеринок (по можливості, вона їх колекціонувала) та кришталеві келихи під шампанське.

У цей період Зойка нарешті познайомила мене зі своїм другом, котрого вона нарекла «Мой печёночный дружок». Він звався Наумом Львовичем, був ювеліром, зустрілися вони біля службового входу одного зі столичних гастрономів, де кожний отримав пакунок із печінкою. Два печінкових ласуна обмінялися рецептами, Наум Львович умовив Зойку скуштувати гусячу печінку, що вона нею раніше нехтувала.

* * *

Непотріб з’явився у житті Наталі після того, як вона закінчувала навчання та підробляла екскурсоводом. Він був у складі московської делегації діячів театру та кіно, котрим Наталя показувала Київ. До іноземців її поки не підпускали, однак обіцяли, що влітку дадуть потренуватися десь у російській провінції (мабуть, в УРСР тренуватися деінде, окрім Києва, не було потреби, «та й на що тут дивитися», мене ж завжди трусило від подібного ставлення).

У Непотреба, звісно, були і є ім’я та прізвище, але я озвучувати це не хочу, щоб не каламутити водяників.

Кожен робочий день сприймався Наталею як «проявочний». Так вона це називала. Вона дуже хотіла, щоб усі побачили кращі якості, котрі щоразу проявляються, оновлюють її, роблять яскравішою. Вона була вдягнена в пошиту на замовлення сукню – синій шовк рясно вкритий білими, бузковими та рожевими пелюстками ніжних кримських троянд. Тканину Зойці дістав Наум Львович.

Того ж самого травневого дня Зойка та Наум Львович святкували день народження ювеліра, катеркували (Наум Львович любив вигадувати словесні новотвори). Вони пливли Дніпром до Канева. Весь час для парочки грав на скрипці студент консерваторії, у Наума Львовича було багато знайомих студентів‑музик, яких він називав «мої консерванти». Студент навіть зіграв «сибірський вальсок», чим розчулив Зойку майже до сліз.

Непотріб служив сценаристом на кіностудії імені Довженка. Хоча у штаті, як виявилося, не значився – «хотів залишатися вільним». Саме так, і бажано за чужий рахунок та завдячуючи чужій кабалі. Худий, чорнявий та засмаглий, він нагадував мені хорта. Оксамитові очі, вологі губи. Йому було двадцять вісім років, і він завжди переймався амбітними планами, постійно чекав на дзвінки з Москви, пив, курив та любив гучні компанії. Навіть моє природне миролюбство мене зрадило, коли Наталя привела цей Непотріб до нас у дім. За все своє життя я не пам’ятаю іншої людини, котра настільки мене дратувала та пригнічувала тільки однією своєю присутністю, а того року мені виповнилося п’ятдесят. Можна сказати, що Непотріб став подарунком до мого ювілею від люблячої донечки.

Зойка була хмурною та мовчазною. Вона про нього знала все. Про те, що дві дівулі зробили від нього аборти, одну він при цьому переконав: це необхідно зробити, бо він хоче знімати її в головній ролі у своєму кіно (котрого навіть не було в планах); про те, що він певний час видавав себе за гомосексуаліста та підставив одного гарного режисера під статтю, бо конче хотів стати допоміжним сценаристом нової стрічки. Про те, що не сів за фарцовку, бо здав цікавіших для слідства людей. Про те, що вкрав ідею дипломної роботи у свого однокурсника, тим самим зганьбив його та позбавив можливості закінчити навчання.

Я не знала про всі ті запаморочливі «чесноти» нареченого. А ще я і гадки не мала про основне – Наталя була від нього вагітна. Зойка довідалася й про це.

Вона знала, що Наталя має непоширену, четверту, групу крові з мінусовим резус‑фактором. Зойка консультувалася з кількома провідними гінекологами та акушерами, котрі повідомили: навіть без огляду пацієнтки зрозуміло, що аборт є ризикованим вчинком, молода жінка з вірогідністю в дев’яносто відсотків не зможе мати дітей. Зойка сама не могла мати дітей, і оце тільки зараз я збагнула, наскільки їй те боліло. Інакше б вона без вагань відправила Наталю на аборт, уберігаючи її від Непотреба та залишаючи щасливою й бездітною.

Тому Зойка сиділа понура й тиха, а не робила сокирою кришиво з його пальців. Особливого плану в неї не було.

Ще вона знала про фактор свекрухи, ця нестерпна жінка досі уявляла, що вона – прима оперної сцени, хоча в опері ніколи не співала, бо вдало вийшла заміж і висиджувала свої шикарні підспинні основи вдома. Усі свої слова вона вимовляла з видовженням голосних: «Наааа‑тааааа‑ляяяяя», із такими манірно‑натужними інтонаціями, що хотілося викликати «швидку».

Наталя також не скидалася на щасливу наречену. Можливо, вже тоді вона знала про нього більше, ніж того хотілося як їй, так і йому. Можливо, розуміла невідворотність своєї вагітності, цих стосунків, їхнього продовження. Можливо, була юною та розгубленою, хоча це – навряд чи. Моя розумна доня – непримиренна та водночас виважена.

Вона сказала, що знайомство – формальність, усе вже вирішено, жити вони поки що будуть із нами, але Непотребу обіцяли найближчим часом власну квартиру. Непотріб заявив, що теоретично можна жити в них, однак у мами бунтівна натура, вона в усе втручається, крім того, його сестра Аліна нещодавно розлучилася та зализує рани в родинному гніздечку, тож нетактовно буде щодня влаштовувати їй перегляд картин медового місяця щасливого подружжя. Звідки він відчув, що я настільки переймаюся тактовністю?

Але мене бентежило мовчання Зойки. Бо це було дуже на неї не схоже. Я все чекала, що вона зараз встане і промовить рятівне: «А ну, пошёл в жопу!» Зойка між тим хитнула головою, встала і тим завершила наші перемовини. «Приглашения мне отпечатают на нотной фабрике, с нотами марша Мендельсона и голубями. Как этот хотел. Я уже договорилась», – такими були її перші слова.

Наум Львович, також присутній, витягнув дві шкіряні коробочки з обручками у вигляді крил, вкритих яскравими маленькими фіанітами (Зойка розповідала, що коробочки для Наума роблять хлопці, які виготовляють медалі, ордени та різний нагороджувальний антураж).

Наталя сплеснула руками: «Боже, яка краса, – і поцілувала Наума Львовича. – Бачиш, яка краса?» – обернулася до нареченого. Непотріб промовив: «Та нічо такі загарульки. Просто мені хочеться кольцо толщє. Було б козирніше». Мабуть, саме у такі моменти Агата Крісті вигадувала чергове криваве родинне вбивство.

Зойка займалася весіллям, домовилася з готелем «Київ» про бенкетну залу та проживання тих, хто приїде з інших міст, займалась запрошенням гостей, складанням меню. Прилетіли наші сибірські друзі, московські знайомі Непотреба.

Старенький та беззубий Ємиш два роки тому овдовів, він зменшився і виглядав настільки зворушливо, що краялося серце. Мені здавалося, я бачу свою зраджену смолянисту молодість, ось що із нею сталося. Він приїхав з доньками Мариною та Малікою – соковитими брюнетками з мигдалевидними очима.

Приїхала й Ізабелла, така ж легка, як і в ті чобітні роки, з усиновленим хлопчиком, уже молодим чоловіком, гарним та вихованим. Вона нарешті позбулася того ката, котрий примусив її до шлюбу через погрози, й із сином переїхала до Новосибірська. Її чоловік напився (певно, що замало), схопив рушницю, пішов у лісові хащі, там і помер, замерз. Вовки, а може, й родичі Блоховця обкусали йому пальці на руках.

Вона, як і раніше, подобалася чоловікам, особливо з творчої тусовки нареченого, була тією самою медоволосою білявкою, тільки от в очах уважна людина могла прочитати її трагедію. І задихнутися, захлинутися від схованих там болю та втоми.

Зойка влаштувала молодятам сюрприз: вона домовилася, що Чортове колесо працюватиме тільки для нас, майже вночі, київські травневі ночі – ніжні та прозорі; одне коло кататимуться молодята та фотограф, інше – тільки гості, загалом атракціон буде у нашому розпорядженні протягом години.

Наталя знищила усі знімки, котрих мені дуже шкода, бо каруселі, якими б ми нещасними не були, вселяють у нас надію, молодість та грайливість. На тих знімках Наталя та Непотріб виглядали осяйними. Мені дуже хотілося, щоб це бачив Славік, якщо йому не судилося побачити щасливу реальність.

Усім було зрозуміло: життя молодих не складається. Непотріб не працював, принаймні спочатку він хоча б робив вигляд, бігав на Головпоштамт, буцімто за важливими листами, постійно щось писав та розкладав аркуші в папки з написами: «Літо в Ялті», «Пригоди одного розпеченого дня», «Крадії». Він говорив, що папки містять геніальні сценарії, до котрих ще ніхто не доріс. У цьому він був правий; коли я полізла в одну з папок, погортала аркуші, то зрозуміла тільки одне: це були вирізки з газет, картонки, аркуші, вкриті карлючками, та білий папір.

Наталя важко переносила вагітність, у неї набрякали ноги, моїй дівчинці постійно хотілося газованої води. Я зглядалася на неї («м’якотіла шмарклежуйка»), бігала до автоматів за газировкою. Зойка потім люто напускалася на нас, але й сама інколи приносила малій екзотичний на ті часи «Тархун». «Два глоточка, не будь такой дурой, как твоя мать, ты уже как чёртов кит, скоро начнёшь пускать фонтаны».

Наталю потроху допускали до іноземців, а ще вона брала додому переклади. Технічні, медичні, важкі, сповнені незнайомої термінології. Наталя зашивалася. Якось вона попросила Непотреба допомогти:

– Слухай, ти ж закінчив англійську спецшколу, ти можеш допомагати мені з простими перекладами, за них також непогано платять, наприклад, візьми цей детектив!

– Ти сказилася, женщіна? Нє жуй мої нєрви. Я не займатимусь цим сміттям, я не на те вчився, це не моє призначення. Я тебе просив то все взвалювати на себе? Ні! Тобі варто вчитися бути легкою, ти заважка. Краще подумай, чим ми пригощатимемо Сашу та Вєню, вони прийдуть увечері. Вєня має виходи на «Ленфільм», якщо виговорить – у мене буде інший рівень, мала!

Зойка щодо цього висловлювалася безжальним чином: «Да куда он пролезет, этот вшивый подснежник? Куда он пробьётся? Писатель. Сценарист. Оно даже имя своё грамотно написать не умеет, ёп‑папало‑ногу».

Було багато різноманітних «саш» та «вєнь», усі вони обіцяли допомогти пробитися. Кожен мав корисні зв’язки, дядя – оператор на «Мосфильмі», тьотя – гримерша на Одеський кіностудії, актори, режисери, провідні сценаристи, коханки провідних сценаристів та решта не менш впливових людей.

Наталя виставляла на стіл арахіс у цукрі, «Пікову даму», викладала посольську шинку, московську ковбаску, салямі, фігурно нарізала сир; у нашому домі завдяки Зойці завжди був коньяк та якісний портвейн, обов’язковий «Ризький бальзам», була й горілка, якраз на випадок голодних, ненажерливих приятелів Непотреба.

Зойка відразу відмовилася допомагати Непотребу (а він наполягав, щоб вона діставала різноманітні забаганки для «умаслення та підмазування» численних «саш», «вєнь» й інших зв’язкових), про що заявила Наталі, котра плакала та просила. Зойка заявила: «Чтоб я тебя такой больше никогда не видела, утрись, соплячка, не девка, а крольчиха красноглазая!»

Він забігав додому, приносячи на волоссі та одязі міцний цигарковий дим, Наталя бухикала, однак терпіла. Вона ще сподівалася, що все владнається. Звідки у нас, жінках, оселяються ті марні сподівання?

Одного разу їй зателефонувала котрась із «саш» та повідомила, що «Твой крутит с одной актрисулей, у неё столько связей! Ты не злись, киця, он хочет пробиться, а ты приземлённая, его не понимаешь. Кстати, чтоб ты там не думала, а у них всё серьёзно».

У них дійсно було серйозно й дуже, Непотріб підхопив трипер, додому він його не приніс тільки тому, що його перехопила Зойка та відправила у відповідний диспансер на Саксаганського до лікаря Кауфмана, котрий примовляв: «Главное, чтоб у вас ничего не отпало, остальное откачаем, оживим».

Зойка тишком‑нишком змінила усю постільну білизну, рушники та халати. Наталя про все це дізналася постфактум.

Народжувала Наталя у першому пологовому, звичайно, під наглядом Зойчиних знайомих. Народжувала важко, з розривами, як не старалися цього уникнути акушери, але Славік мав 4 200 ваги та 55 сантиметрів зросту.

«Монументальне таке малятко», – сказав завідувач відділення у відповідь на Зойчине запитання, яке вийшло немовля.

Зойка відразу відкрила малятці книжку в Ощадному банку, щоб ощасливити наше дитятко на повноліття. Вона хотіла подарувати Наталі «жигуль» (на машину накопичувала вже давно, тримала на контролі черги, але собі купити не наважувалася), однак притримала коней. Мабуть, розуміла, що спочатку треба переправити в забуття Непотреба. І відчувала, що це не за горами.

З появою Славіка (до речі, ім’я він отримав на честь страстотерпця В’ячеслава Чеського, іменини якого святкувалися акурат 17 березня, Зойка спочатку запропонувала ім’я Павло (також були святці), але потім згадала нещасного Корабльова та змінила думку), Наталя закрила квартирну ресторацію – «саши» та «вєні» миттєво зникли.

Наталі подобався пафос цього імені. Слава! «Звучить наче салют у День Перемоги», – втомлено промовляла породілля.

Пологи Наталю добили, я чула, як вона говорила одній юній полохливій медсестричці:

– Чоловіки. Один ламає тобі целку, інший при народженні дориває решту, ось так і жити далі – як рвана кишеня.

Медсестричка джеркотіла:

– Ви не хвилюйтеся так, вам усе акуратненько там зашили, Іван Михайлович робить тонесенькі стежечки, ви й не помітите.

– Я туди не так часто лажу, щоб помічати, – зауважила Наталя.

Стосовно розриву з Непотребом Наталя прийняла рішення, коли зрозуміла, що її ангажують до проведення московської Олімпіади. Роботи намічалося багато, виглядати потрібно було першокласно: доглянутою, спокійною та щасливою. Якщо Славіка вона могла вгамувати та й віддати мені на піклування (у статусі бабусі я почувалася неймовірно щасливою), то чоловік залишався єдиним істотним фактором нервування.

Зойка сприяла швидкому розлученню, скориставшись зв’язками у суді.

Непотріб обурювався і говорив, що всі ми йому винні через загублені надії, принаймні у розмірі суми за чверть квартири. Він погрожував та носився як навіжений по знайомих «сашам» та «вєням» адвокатах, але зрештою зрозумів марність своїх надзусиль.

Нам телефонувала його матір, котра ридма ридала, вила й говорила, що ми зіпсували хлопчику життя, усі ми – хижі старі баби. Що хлопчик був вимушений жити в атмосфері нерозуміння, презирства та недовіри. Що ми нічого не дали йому, а хочемо забрати все, навіть дитину! Що ми не просто свині, а жолуді, й нам не зрозуміти тонких і довершених людей. «Он – Бо‑о‑о‑о‑г, вы не понимаете, он просто Бо‑о‑о‑о‑о‑г. В него нужно верить, молиться, возрождать! А вы‑ы‑ы‑ы? Распяли! О‑о‑о‑о‑отправили на Голго‑о‑о‑о‑о‑фу, утопили в нечистотах унижений!»