Мовна спадщина Григорія Сковороди

У Києво-Могилянській академії вчився останній видатний пред­ставник давньої книжної української мови, поет у стилі релігій­ного бароко, філософ Григорій Савович Сковорода. Мовотворчість Григорія Сковороди реалізувалась у різноманітних жанрах: фі­лософські і педагогічні трактати, притчі, байки, оригінальна і перекладна поезія, проповіді й епістолярій. Це є свідченням того, що Сковорода як учень Києво-Могилянської академії і як високо­талановитий представник давньої книжної української мови сприй­няв європейські освітні традиції і філософсько-риторичний культ Слова, що був успадкований українською культурою з античних часів разом із філософією, риторикою, поетикою, біблійною міфо­логією.

Мова Сковороди — це мова «українського бароко з її обома по­люсами — церковнослов'янщиною української редакції та народ­ною мовою»², яка підготувала грунт для єдиної літературної мови на народнорозмовній основі.

Боротьба проти поневолювачів українського народу велася не тільки на полі брані, а й у сфері духовній, де основною зброєю було слово. Словом народ боронив і відстоював свою сутність.

Сковорода виробив цілу філософію слова. Він його розумів і як «безодню», що може охопити всю різноманітність космосу, і як міру речей, через яку все можна спробувати пізнати, відчути, і як силу реально існуючого. Загадка слова, що була непізнана до ньо­го і залишилася такою й нині, хвилювала Сковороду. Слово не тільки знак світу, а мова — знакова система. Слово має структуру, що нагадує структуру світу. Є матерія у вигляді звуку, є знакове зміщення субстанції, якась назва, є, зрештою, образ, тобто якийсь символічний зміст, що дає змогу алегорично його використовува­ти, як у байці. Однак є щось невидиме, невловиме, внутрішнє, зав­дяки чому слово переживає речі, людей, час, простір.

Літературна спадщина Григорія Сковороди відобразила висо­кий рівень розвитку давньої української літературної мови, що сформувалася на книжних, переважно церковнослов'янських, джерелах. Урочистістю конфесійного стилю, традиційною образністю гомілетики сповнений «Сад божественньїх п-всней, прозябшій из зерн священнаго писанія»:

Оставь, о дух мой, ескері всі земляний міста!

Взойди, дух мой, на горьі, гді правда мсивет свята...

Оставь земньї печали й суетность мірских діл!

Будь славен во вік, о муже ізбранне,

Вільности отче, герою Богдане!

Літературні твори Сковороди більшою чи меншою мірою по­значені рисами традиційної книжності (античної піїтики, церков­нослов'янської гомілетики). Проте якщо про великого попередни­ка Сковороди полеміста XVII ст. Івана Вишенського Франко писав, що його мова становить «безмірно інтересний образ того хаотичного стану, в якому находився наш язик в початку своєї літе­ратурної кар'єри, виломлюючися з обіймів церковщини»¹, то їх можна частково віднести і до мови Сковороди, бо в його часи цей процес прогресує, проста українська мова дедалі більше через за­гати слов'янщини пробивається в літературу. Наближається пора формування нової української літературної мови на народнороз­мовній основі. Мовна ситуація XVII ст. відбилася у творчості Ско­вороди, який, за свідченням сучасників, говорив у житті простою розмовною українською мовою, добре знав український фольклор і життя всіх верств суспільства. Суперечливий світогляд філосо­фа, художника, але богослова не дав можливості відірватися в літе­ратурній творчості від церковнослов'янщини, «греки й латини», перейти на просту українську мову (що не схвалював Тарас Шев­ченко). Та гуманізм. Просвітництво й демократизм часто виводили письменника з «обіймів церковщини» на широкий світ народної мови. І він, цей світ, уходив у твори Сковороди — суперечливий, незвичний. Тому, на думку І. Франка, вірші і пісні Сковорода пи­сав «досить незграбною книжною мовою», «надзвичайно кучеря­вим і баламутним стилем»². Ясно, що йдеться про суперечливість, в яку вступали книжна і розмовна мови у творах Сковороди.

Феномен Григорія Сковороди І. Франко пояснював так: «Доля поставила його на розграні двох великих епох. Стара козацько-геть-манська Україна конала політичне, підточувана царсько-чиновниць­ким централізмом, та видихалась і духовно, пережовуючи стару києво-могилянську схоластику, опереджена з погляду наукового столицями, котрі колись від неї брали перші імпульси до науково­го розвою». І далі: «Можна би сказати, що се старий міх, налитий новим вином. Все в ньому: пригоди і спосіб життя, вдача, мова, форма писання — все має отой двоїстий характер, являється мішаниною старої традиції з новим духом»'.

Народнорозмовний струмінь виразно помітний у багатьох тво­рах Г. Сковороди. Це постійні народнопісенні епітети, порівнян­ня, метафори, народні вислови, прислів'я тощо. Наприклад: Душа моя єсть верба, а ти еси єй вода. Питай мене в сей воді, утішь мене в сей біді (ПЬснь 3-я); Стоит явор над горою, все кивает | головою. Буйньї вітри повівают, руки явору ламают. А вербоч-1 ки шумят низко, волокут мене до сна. Тут течет поточок близко;

І видно воду аж до дна (Г№снь 18-я); Жайворонок меж полями, соловейко меж садами (П'Ьснь 13-я); Не пойду в город богатьш. Я буду на полях жить, буду вік мой коротати, гді тихо время біжит. О дуброва! О зелена! О мати моя родна! (ІТЬснь 12-я).

Оригінальним художнім явищем є «Басни Харьковскія», в яких; органічно поєднано просту і книжну мови, що, очевидно, помітив як позитивне І. Франко, відзначивши, що байки «писані гарною, подекуди навіть граціозною прозою». У «фабулах» байок здебіль­шого привертає увагу проста мова. У «силах» — книжна.

; Григорія Сковороду можна вважати предтечею нової української 'і літературної мови на народнорозмовній, народнопоетичній мові. ' Так, присвячуючи своєму переяславському другові ігумену «най-високочтимішому у Христі отцю Геврасію Якубовичу», що виїжд­жав у 1758 р. з Переяслава до Бєлгорода, прощальну пісню (по-грецьки апобатеріон). Сковорода так характеризує українську пісню: «Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, напи­сана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня»².

Мовний стиль Г. Сковороди позначений характерними рисами українського бароко, зокрема риторизмом. Хоч і заявляв Сковорода, що істина має просту мову, сам же широко використовував фігу­ральні вирази, метафоричні конструкції, символи, майже весь арсе­нал поширених тоді у світській і духовній культурі прийомів і засо­бів красномовства (епітетів, антитез, перифраз, ампліфікацій, асо­нансів та ін.). Очевидно, це викликалося прагненням філософа і художника, що поєднувалися в особі Григорія Сковороди, зрозуміти і розкрити людську душу, сповнену протилежностей, та прекрас­ний і болісно трагічний світ навколо.

Григорій Сковорода залишив багату наукову і літературну спад­щину, яка мала і має вплив на формування і збагачення стилістичної системи української мови. Його наукові трактати у жанрі монологів і діалогів з традиційними засобами класичної риторики і виразними вкрапленнями живомовних елементів, його літературна творчість, у якій все сильніше проступали окремі риси нової, що народжувалась, літературної мови, засвідчили синтез мудрості книжної і народної.

Мовотворчість Сковороди поповнила українську мову афориз­мами, словами і виразами, що закріпилися з певними образними значеннями: світ ловив мене, та не впіймав; народ спить, но вся­кий сон єсть пробудний; сродна праця; всякому городу нрав і пра­ва; сад божественньїх пісней; хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися; з видимого пізнай невидиме; копай усередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську; не за обличчя судіть, а за серце; нова людина має і мову нову; життя наше— це подорож, а дружня бесіда — візок, що полегшує мандрівникові дорогу; одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо! о книги!: Від природи, як матері, леге­сенько спіє наука собою. Це є всенародна і істинна вчителька і єдина; Учитель і лікар — не лікар і вчитель, а тільки служитель природи, єдиної і лікарки, і вчительки.

Григорій Сковорода «освітив розумом не тільки свою епоху, але й перелив своє світло у віки наступні, адже його наука стосувалася основного в житті: яка ти, людино, що можеш і як тобі жити»'.