Персоніфікація

Персоніфікація (лат. регхопа — особа + іасеге — робити), уособ­лення, або прозопопея, — різновид метафори, в якому ознаки істо­ти переносяться на неістот (предмети, явища, поняття, тварини), тому персоніфікацію ще називають- одухотворенням, уособленням. Є підстави думати, що персоніфікація належить до найдавніших метафоричних явищ мови, вона відображала анімістичний погляд людей на природу, при якому весь світ населявся духами: говорив, сміявся, плакав, тужив. Тому уособлення вважається найвиразні­шою ознакою фольклору, зокрема казок, легенд, народних опові­док, загадок: Зелена дібровонько, чого рано зашуміла⁷ «Ой як же мені не шуміти? Через мене татари йдуть, шабельками бранців тнуть, ведуть волиночку, молодую україночку (Нар. балада);

В хустках всміхаються личка жоржин, в смушках сховались коралі шипшин (О. Олесь); Чистенькі віконця сміються до сон­ця (М. Підгірянка); Важким холодним сном за хатою спала зем­ля (М. Коцюбинський); Пішов козак світ за очі; Грає синє море, грає серце козацькеє, а думка говорить: «Куди ти йдеш не спи­тавшись? На кого покинув батька, неньку старенькую, молоду дівчину?)).

Особливу художню силу мають персоніфіковані звертання:

Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його, заграй ти з ним, спитай синє море. Воно знає, де мій милий. Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?.. (Т. Шевченко).

Персоніфікація конкретизує образ, уявно робить його доступ­ним для сприймання кількома аналізаторами: візуальним, акустич­ним, дактильним тощо. Елементи персоніфікації є в епітетах на зразок: глупа ніч, німий докір, сумна дорога, кучеряві хмари. На­приклад: Плачуть голі дерева, плачуть солом 'яні стріхи, вмиваєть­ся сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться (М. Коцюбин­ський).