Удивительный мир

Марійка

Село під назвою чудною.

Село Марійка.

Чому ж від імені простого

Солодко й гірко?

Вся в сонці й соняхах палає

Земля черкаська.

А звідкись — з серця? — виринає

Легенда?

Казка?

Часів старих журлива повість

Давно забута?

Чи за не зовсім чисту совість

Гірка спокута?

Якою ж ти була, дівчино?

Мабуть, красуня,

Якщо у часі полишила

Таке відлуння.

Удалині промиготіло

Хатинок кілька.

Автобус пихнув димом білим.

Бувай, Марійко.

***

Я мріяв про галактики далекі,

Про зорі мерехтливі в вишині,

Ночами снились зоряні лелеки...

Лише тепер відкрилося мені,

Що на землі палають дійсні зорі,

Усе життя ходжу я серед них,

Дивлюсь у вічі, мов кришталь, прозорі,

Мільйонів різних всесвітів земних.

І в кожному є щось неповториме,

Яскраве й незбагненне в грудях б’є,

Є щось від інших сховане, незриме,

Щось незабутньо дороге, своє.

І кожен раз знаходиш дещо знову

Під сіро-непомітним тоном фарб.

Не все відкриє погляд поверховий,

Зирни в глибінь —

відкриєш справжній скарб.

1980. Адлер

***

Висит, как дождь над серой бездной

Трагизм того, что всё исчезнет

Или изменится совсем.

Твоё лицо в тумане мглистом

И искры этих красных листьев,

И век,

И голоса друзей.

И дети вырастут и станут

Старухами и стариками,

И лягут улицы не так,

И наше время без злорадства

Иначе будет называться

В бесстрастных будущих трудах.

Скукожившись и спрессовавшись

В «культурный пласт», эпоха наша

В историю других эпох,

Как ни кичимся мы крикливо,

Войдёт как «слой презервативов»,

А не «дерзаний и тревог».

Я смутно чую эту эру.

Земной, телесный, грешный в меру,

Гляжу, грустя, но не страшась,

В грядущий век, где тоже люди,

Но никому нужна не будет

Моя бессмертная душа.

***

Боли, моє серце, боли,

Усе чогось варте — із болю.

Не дай мені ладу з собою,

Неспокоєм дух окрили.

Пали мене, думко, пали.

І хай супокій тільки сниться.

У горні народжена криця

Прорубує шлях із імли…

Та де ж так вовтузиться довго

Швидка, як слимак, допомога…

***

Розмальоване небуття

Укарбоване до життя,

Що єдине, як світ, на жаль.

Кам’яніє душі скрижаль,

І немислиме вороття:

Розмальоване небуття

Має безліч яскравих фарб.

Та зав’язли колеса гарб

У багні нездíйснених мрій.

Де ти, Боже?

І Син де Твій?

До якої конфесії

Прикипіли вуста Твої?

Та зґвалтована мить

Мовчить,

Мов безладдя сухих століть.

Плач тополі пухкий, як сніг,

Налипає до грішних ніг.

***

Білий сніг, наче сміх,

засипа каламуть

Мовчазних придорожніх калюж.

Голубі ліхтарі

незабаром поснуть.

І — зникають предмети довкруж.

Тільки я наодинці з безсонням своїм

Намагаюся темряву ту

Розігнати й людині вікном вогняним

Освітити дорогу пусту.

Та нікого нема.

Тільки я. Тільки ніч.

Тільки сніг і минуле в мені.

Безголоса пітьма,

наче крига сторіч,

Обкладає безсилля вогнів.

От і схід прояснився за сірістю хмар.

Та від того думкам не ясніш.

Хто б мені пояснив —

як у лементі чвар

Нам прожити безчасся ніч.

Небальодений прах

загасив у вікні

Тихий вогник безсоння мого.

Тільки пам’яті птах

стрепенувся вві сні

І ніхто не помітив того.

***

Когда-нибудь пора настанет:

Жизнь перестанет быть дурацкой,

И неожиданно нагрянет,

Как просветленье, в тишине,

Обыкновенный день и свежесть

Уже давно забытой ласки,

И может быть — всему предел есть —

Найдётся место в нём и мне.

Ну, а пока — живи, курилка,

Во тьме описывай круги

И вдохновения обмылки

Для будущего береги.

***

Мир, не в силах нарушить суровый закон тишины,

Замерзает во тьме, обдающей его с поднебесья,

Лишь над городом, скупо укутанным светом луны,

Тихо плачет забытая кем-то на улице песня.

Звук нелепо повис над домами, ни громок, ни тих,

Незаметно смешался в ночи с заводскими дымами,

Будто сам по себе из последних морозов возник

И поплыл над горящими тусклым огнем фонарями. Незаметно стекают секунды, а может века

И уносят в минувшее всё, что однажды забыто.

А по небу немой укоризной плывут облака,

Обнажая все раны, что светом от боли укрыты.

Облака и луна. Одиночества кроткий намёк.

И холодный серебряный свет, как мечта, бестелесный,

Словно слабая память о том, чего ты не сберёг.

Не сберёг, позабыл и оставил, как грустную песню.

***

Всё невдомёк

и вдрызг,

и невпопад.

Душа протяжно воет на задворках.

Мне этой ночью снился чей-то взгляд,

А чей — не помню.

И немножко горько.

Беру в лесу маслята — про запас.

И не люблю уже, не ненавижу.

А где-то дочка ходит в третий класс.

Когда то я её увижу...

Конечно, всё пройдёт, что за дела,

Как день проходит и как ночь проходит.

К примеру, молодость — уже прошла,

И — ничего, ещё живётся, вроде.

Да вот — приснился ночью чей-то взгляд.

Не помню чей, а почему-то горько,

И снова всё не в лад и невпопад,

И что-то там затихло на задворках.

***

Из-за мягкого угла облака

Выглянуло почти весеннее солнышко,

Смешное и кривоногое,

Как маленькая девочка,

Что топает за мамой

Неуклюже.

И пусть это сентиментально,

Но мне хочется взять его на руки,

Прижать к себе

И никому-никому...

Как будто кто-то может его отнять.

1989