Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст. Спроби політичних реформ під впливом революційних подій 1905–1907 рр





На початку ХХ ст. українська економіка розвивалася як частина загальноімперського ринкового комплексу. Однак, капіталістам бельгійського, французького та англійського походження належало майже 90 % акціонерного капіталу монополістичних об’єднань, переважна більшість прибутків яких йшла за кордон. Водночас такі об’єднання сприяли розвитку великих підприємств. Так, на початку ХХ ст. виникають великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський та Луганський паровозобудівні заводи, які в 1900 р. випустили 223 паровози. У Харкові, Києві, Одесі, Бердянську, Єлисаветграді (нині – Кіровоград) діяли підприємства сільськогосподарського машинобудування, які виробляли близько 70 % загальноімперського виробництва плугів, сіялок, жаток, соломорізок, молотарок тощо. Частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90 %.

Однак, у Російській імперії залишалася невирішеною ціла низка соціальних та політичних проблем. Економічна криза 1901–1903 рр. загострила соціальні протиріччя та призвела до поляризації підприємств – виникнення нових монополій та значної кількості дрібних кустарних підприємств. У сільському господарстві велике поміщицьке землеволодіння та селянська община гальмували розвиток ринкових відносин, у промисловості зростала капіталістична експлуатація трудящих.

Національний гніт та відсутність демократичних свобод створювали ґрунт для революційного вибуху. Поштовхом до революції стала поразка Російської імперії в російсько-японській війні 1904–1905 рр.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р., коли в Петербурзі за наказом уряду було розстріляно мирну демонстрацію трудящих, які намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Ці події ввійшли в історію під назвою „кривава неділя”. У відповідь на розстріл демонстрації по всій імперії розпочався робітничий рух під гаслом „Геть самодержавство!”.

Протягом квітня – серпня 1905 р. в Україні відбулося 300 робітничих страйків, у яких взяли участь понад 110 тис. осіб. Виступи українських селян у той же період охопили 64 із 94 повітів. У червні 1905 р. відбулося повстання матросів на панцернику „Потьомкін” в Одесі, а в листопаді – на крейсері „Очаків” в Севастополі.

„Кульмінацією” революції став жовтневий політичний страйк, у якому взяло участь майже 2 млн підданих Російської імперії, з них в Україні – 120 тис. Наслідком жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня 1905 р. російським імператором Миколою ІІ Маніфесту, в якому „дарувалися” демократичні свободи та декларувалося скликання Державної думи – першого в російській історії парламенту. Маніфест 17 жовтня суттєво вплинув на суспільно-політичне життя в імперії та українських губерніях. Розпочався процес легалізації старих та утворення нових політичних партій. Активізувалися загальноросійські партії революційно-демократичного напрямку – соціалісти-революціонери (есери), більшовицька та меншовицька фракція РСДРП. Створюються ліберальні партії „Союз 17 жовтня” (октябристи) та конституційно-демократична партія (кадети). Серед монархічних партій найбільш впливовим став „Союз руського народу”. З частини Революційної української партії (РУП) утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), а на основі гуртків українських есерів, які вийшли з РУП, формується в 1907 р. Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Важливе місце в суспільному житті в роки першої російської революції посідають профспілки, які виникають у містах з розвиненою промисловістю, – Миколаєві, Одесі, Харкові, Катеринославі, Києві. Наприкінці 1905 р. в Україні було майже 80 професійних об’єднань. Найбільш впливовими серед них були профспілки шахтарів, залізничників, робітників важкої промисловості, машинобудування.

У грудні 1905 р. радикальні політичні сили (більшовицька фракція РСДРП та партія есерів) організували в ряді міст збройні повстання проти царського уряду. У цей же час виникають альтернативні парламентським форми суспільної організації трудящих – Ради робітничих депутатів. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Кременчуку, Маріуполі. Однак більшість українських суспільно-політичних сил обрала еволюційний парламентський шлях боротьби за вирішення „українського питання” в Російській імперії. Так, у І та ІІ Державних думах на правах парламентської фракції діяла „Українська думська громада”, до якої входило понад 40 депутатів. Протягом 1906–1907 рр. „Українська думська громада”, використовуючи думську трибуну, виборювала легальним шляхом право України на політичну та національно-культурну автономію, українізацію школи, судочинства, церкви та місцевої адміністрації.

Улітку, 3 червня 1907 р. був опублікований новий закон про вибори до ІІІ Думи, за яким 80 % населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Це фактично означало поразку першої російської революції.

Отже, у своєму розвитку перша російська революція подолала три етапи:

1) „піднесення” (січень – жовтень 1905 р.);

2) „кульмінація” (жовтень – грудень 1905 р.);

3) „спад” (січень 1906 – червень 1907 рр.).

У 1908 р. з числа українських ліберальних діячів було створено Товариство українських поступовців (ТУП), яке і надалі відстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за „українську справу”.

У 1906 р. за ініціативою прем’єр-міністра Столипіна П.[4] розпочалася аграрна реформа. Суть її полягала в дозволі селянам на вихід із селянської общини та отримання землі у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян на малозаселені державні землі Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії. Реформа була розрахована на формування сільського „середнього класу” – фермерства. На українських землях реформа мала позитивні наслідки – на хутори та відруби переселилася майже половина селянських господарств (226 тис.), що сприяло розвитку ринкових відносин на селі та зростанню товарності сільського господарства. Унаслідок столипінської аграрної реформи майже один мільйон українських селян переселилися до Сибіру. Однак, через нестачу коштів та незвичні кліматичні умови майже четверта частина з них повернулася до України. Після загибелі в 1911 р. П. Столипіна реформа фактично припинилася. А після революції 1917 р. хутори та відруби було ліквідовано, більшість селян повернулася до общини.

 

 

4 Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (ХІХ – початок ХХ ст.)

 

На початку ХІХ ст. територія Галичини, Буковини та Закарпаття входила до складу Австрійської імперії. Більшість населення цих земель складали українці. Однак частіше використовувалося поняття „русини” або місцеві назви – гуцули, лемки, бойки, буковинці та ін. Крім українців („русинів”) на західноукраїнських землях мешкали поляки, румуни, угорці, євреї, німці та інші народи. Майже 90 % українців мешкало в сільській місцевості та займалося сільським господарством, у містах вони посідали четверте місце після євреїв, поляків, німців (або – угорців).

До середини ХІХ ст. в західноукраїнських землях існував застій у розвитку промисловості: на території Галичини, наприклад, працювало тільки дві парових машини. Низький рівень агротехніки, малоземелля, високі податки, тиск з боку австрійської адміністрації – все це гальмувало розвиток ринкових відносин у Західній Україні та призводило до масової еміграції українців до Європи та інших країн світу.

Під тиском революційних подій в Європі австрійський уряд ліквідував у 1848 р. кріпосне право в Галичині та Буковині, а в 1853 р. – у Закарпатті. У квітні 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією. Українці отримали можливість організувати орган місцевого самоврядування в Галичині – Головну Руську Раду, яку очолив Г. Яхимович. Рада представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним австрійським урядом протягом 1848–1851 рр. Однак національному та політичному відродженню українців у Галичині перешкоджав опір з боку польського населення, яке створило свій політичний орган – Центральну Народну Раду і вважало Галичину польською територією. У суспільному житті та освіті панували німецька, польська та угорська мови. Українська мова не мала доступу в суспільно-культурну сферу на західноукраїнських землях.

Українське національне відродження в Західній Україні розпочинається у 20–30-х рр. ХІХ ст., його ініціаторами стало греко-католицьке духовенство. На початку 30-х років у Львові виникає культурне об’єднання „Руська трійця”, до складу якого входять студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. У літературному збірнику „Русалка Дністрова” (1837 р.) вони оспівували національно-визвольний рух українського народу та його ватажків – Довбуша, Морозенка, Бойчука та ін.

У 1849 р. у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови, першим професором якої став Яків Головацький. Однак незабаром Я. Головацький перейшов на позиції слов’янофільства і виступив за русифікацію Галичини. У 50-х роках його підтримала частина західноукраїнської інтелігенції, яка розчарувалася в майбутньому політичного розвитку Галичини у складі Австрії. Було висунуто концепцію „єдиного російського народу”, представниками якого були мешканці Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття – „русини”. Ця течія в суспільно-політичному житті Західної України отримала назву „москвофільської” або „русофільської”. Їй протистояли „народовці”, що виступили за об’єднання східних і західних українців (молоде покоління інтелігенції). До їх числа належали Федір Заревич, Володимир Шашкевич[5], Юрій Федькович, Степан Смаль-Стоцький. У 1885 р. вони створили „Народну Раду” на чолі з Юліаном Романчуком. Народовці отримали перемогу над „москвофілами” на виборах у парламент Галичини у 1891 та 1897 роках.

У Львові народовці в 1863 р. заснували першу громаду, а в 1868 р. – товариство „Просвіта” на чолі з викладачем гімназії О. Вахненіним. Діяльність „Просвіти” мала науково-просвітницький характер – відкривалися читальні, друкувалася і розповсюджувалася література з історії та етнографії України тощо. Мета діяльності товариства – піднести національну свідомість українців, зберегти українську мову, сприяти росту писемності та культури серед українців. Аналогічні до „Просвіти” функції виконували і москвофільські науково-просвітницькі товариства: „Галицько-Руська Матиця”, „Товариство імені М. Качковського” та ін.

У середині 70-х років в українському русі виникає радикальна течія на чолі з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким. Так, Франко, погляди якого сформувалися під впливом ідей Михайла Драгоманова, популяризував у Львові ідеї соціалізму. Через часописи „Громадський друг”, „Дзвін”, „Молот”, „Світ” радикали закликали до політичної діяльності у другій половині 70–80-х роках широкі народні маси.

У жовтні 1890 р. у Галичині було створено Русько-українську радикальну партію, яку очолили Іван Франко, Михайло Павлик. Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас селянська партія. Головною метою її діяльності була національно-територіальна автономія Східної Галичини та Північної Буковини у складі Австро-Угорської імперії. Однак більшість західноукраїнських політичних діячів вважала національно-територіальну автономію лише перехідним етапом до державної незалежності, тому в грудні 1899 р. за ініціативою Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Охримовича, В’ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Теофіла Окуневського, Теодора Савойки було організовано Українську національно-демократичну партію, яка виступила за повну політичну незалежність усіх частин української нації та проведення реформ соціалістичного типу. У 90-х роках ХІХ – на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях виникають напівтаємні військово-спортивні товариства: „Сокіл” (1894 р.), „Січ” (1900 р.), „Пласт” (1911 р.). Мета їх діяльності полягала в навчанні військовій справі української молоді для майбутньої боротьби за незалежність.

Таким чином, на початку ХХ ст. в Західній Україні завершився процес формування національних політичних організацій.

 

 

Date: 2015-10-18; view: 383; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию