Соціально-економічний розвиток українських земель

У ХVІІІ ст. основу економіки українських земель становило сільське господарство (землеробство та тваринництво). У період пізнього феодалізму підвищується врожайність зернових, технічних і городніх культур, поглиблюється господарська спеціалізація окремих регіонів (з середини ХVІІІ ст.): на Лівобережжі і Слобожанщині вирощували жито, картоплю, тютюн, цукровий буряк, на Півдні – пшеницю, цукровий буряк, соняшник, на Правобережжі сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон та коноплю.

Земельні володіння поступово концентрувалися в руках козацької старшини, яка використовувала найману працю бідних козаків, та російського дворянства. Старшинське землеволодіння існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній (ранговій, яка надавалася на певний термін за службу). Рангові землі вважалися власністю Війська Запорозького. На початку ХVІІІ ст. земельні володіння на Лівобережжі стали отримувати російські поміщики, найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Рум’янцев, Г. Потьомкін. Найбільш заможними в ХVІІІ ст. на Лівобережжі були шляхетські і старшинські родини Апостолів, Галаганів, Марковичів, Миклашевських, Скоропадських, Ханенків, на Слобожанщині – родини Кондратьєвих, Квіток, Ковалевських, Данилевських. На Правобережній Україні найбільшими землевласниками були магнати Потоцькі, Чарторийські, Любомирські, Браницькі, Сангушки. Загалом у середині ХVІІІ ст. майже 40 магнатських родин контролювали більшу частину земельного фонду Правобережжя (80 %). Фільваркове виробництво магнатських та поміщицьких латифундій було орієнтоване на потреби європейських ринків та встановлювало монополію на внутрішньому ринку. На Правобережжі у ХVІІІ ст. існувало три види поміщицьких господарств: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому поряд з чиншем діяла відробіткова рента (панщина); у третьому – переважала панщина.

У тваринництві розвивалося конярство (спочатку в інтересах армії, а згодом – племінне: на Лівобережжі у 80-х рр. ХVІІІ ст. діяло до 200 кінних заводів, лише в гетьмана К. Розумовського було 5 тис. коней, з яких 800 – племінні), а також тонкорунне вівчарство. Успіхи тваринництва сприяли розвитку текстильних мануфактур[11].

Особливо швидко мануфактури розвивалися на Лівобережжі та Слобожанщині (у другій половині ХVІІІ ст. тут налічувалося близько 40 великих централізованих мануфактур та понад 200 підприємств у початковій формі), повільніше – на Правобережжі: винокурні, виробництво сукна, зброї, скляних та шкіряних виробів. Наприкінці ХVІІІ ст. мануфактури вже існували в Тульчині, Немирові, Чуднові, Таращі, Корсуні та інших містечках Правобережжя. У містах збільшується кількість ремісничих спеціальностей (до 300 наприкінці ХVІІІ ст.), поглиблюється спеціалізація ремесла. Наслідками форсованої урбанізації стало, наприклад, зростання в середині ХVІІІ ст. кількості міст на Лівобережжі майже удвічі (до 200) порівняно з ХVІІ ст.

Посилення економічних зв’язків між окремими регіонами (торгівля, чумацький промисел) сприяли розвитку національного ринку і включенню України до системи всеросійського ринку. Найбільші ярмарки збиралися в Києві, Ромнах, Ніжині, Харкові, Сумах, Львові. Через територію Правобережної України велася транзитна торгівля: купці з Росії, Гетьманщини та Слобожанщини відвідували західноєвропейські ринки, а заможні селяни Правобережжя торгували з містами Гетьманщини. Зовнішня торгівля велася з Туреччиною, Силезією, Пруссією, Італією, Молдавією, Індією, Персією та ін.

Під впливом капіталістичних елементів у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. змінилася соціальна структура суспільства (станово-класова). Основними класами Лівобережної України були шляхта, знатне військове товариство (заможні козаки, які виконували державну і військову службу), козацтво, духовенство, міщани і селяни.

Усе козацьке населення Лівобережної України поділялося на 10 полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський). У кожному полку було від 7 до 20 сотень. На початку XVIII ст. кількісний склад українського козацького війська налічував 30 тис. осіб, з 1735 р. й аж до ліквідації в 1780-х рр. українські збройні сили Гетьманщини складалися з 20 тис. осіб (виборні козаки).

Козаки, будучи привілейованим станом, не сплачували податків, вільно займалися промислами і торгівлею. У мирний час козаки несли охоронну службу, за Петра І їх використовували на „канальних” роботах, у 1731 – 1733 рр. – будівництві Української укріпленої лінії.

Однак придбати зброю, обладнання, коней та утримувати себе під час походів коштувало недешево і багато козаків розорилося. Тому у 1735 р. козацтво було поділено на дві групи: заможних („виборні”), які несли військову службу і бідніших („підпомічники”), які постачали до війська зброю, продовольство, коней та працювали в господарстві тих козаків, що були на війні. Тих козаків, які не мали власної садиби і мешкали в чужих дворах, наймитуючи, стали звати „підсусідками”. Наприкінці ХVІІІ ст. козацтво як стан припиняє існування: бідні козаки перейшли до розряду державних селян, заможні (козацька старшина) – були зрівняні у правах із дворянами (1785 р.).

Селяни залишалися найнижчим станом суспільства і становили половину населення. „Вільних” сіл було понад 10 %, інші перебували у приватній власності козацької старшини. Рангові (скарбові) села теж переходили у приватну власність разом зі своїми мешканцями. Посилюються процеси закріпачення селян: у 1701 р. І. Мазепа вводить дводенну панщину на Лівобережжі, у 1783 р. остаточно забороняються селянські переходи і кріпосне право встановлюється на Лівобережжі та Слобожанщині, а в 1796 р. – на Правобережжі та Півдні.

Виступи народних мас проти посилення феодальних утисків на Лівобережній Україні у ХVІІІ ст. набули характеру „шукання козацтва” (Полтавщина, Новгород-Сіверщина, Слобожанщина). Найбільш відомим було повстання у селі Турбаї на Полтавщині (1789 – 1793 рр.), де козаки і селяни на чолі з братами Рогачками та Семеном Помазаном, боролися проти панів Базилевських.