Суспільно-політичний розвиток Правобережної та західної України у хvііі ст

Наприкінці ХVІІ ст. Правобережна Україна (Волинь, Київщина, Поділля) перебувала під владою Польщі (у її складі залишалася і Галичина). Козацький устрій на Правобережній Україні проіснував з деякими перервами майже до 1714 р. (на території Київщини, окремих частинах Поділля і Волині). Після цього на Правобережжі було відновлено польську владу, яка існувала до кінця ХVІІІ ст.

Етнічний склад населення був дуже строкатим: хоча за чисельністю і переважали українці (наприкінці ХVІІІ ст. на Правобережжі проживало близько 3 млн українців), однак провідні позиції у політичному й економічному житті займали поляки (270 тис.) та євреї (близько 200 тис. осіб). Серед інших нечисленних етносів були волохи, молдавани, татари, вірмени, караїми, греки. У соціальній структурі суспільства виокремлювалися шляхетський стан (7,7 %), духовенство (1,5 %), міщани-християни (1,7 %), міщани-євреї (3,5 %), селянство (78,7 %).

Поділля з 1672 до 1699 рр. перебувало під управлінням Османської імперії (територія колишніх Подільського, Могилівського, частково Брацлавського та Уманського полків). Однак насправді влада турків з 1683 до 1699 рр. обмежувалася невеликим районом навколо Кам’янця-Подільського. У 1699 р. Польща повернула ці землі до свого складу.

Після поразки боротьби за українську державність у Визвольній війні на Правобережжі відновлюється воєводсько-повітовий поділ (Київське, Брацлавське, Волинське та Подільське воєводства). Найвищими урядовцями були воєводи. Управління краєм здійснювали сеймики, де вирішувалися економічні, військові, судові та інші питання, а також обиралися посли до головного (вального) сейму країни.

У 80-х рр. ХVІІ ст. на Правобережжі відроджується полково-сотенний устрій та гетьманство: формуються дві козацькі юрисдикції, які визнавали зверхність турецького султана чи польського короля (відповідно – гетьмани „турецькі” і гетьмани „польські”). „Турецькі” і „татарські” гетьмани (Ю. Хмельницький, Г. Дука, Т. Сулимка, І. Самченко, С. Лозинський (Стецик), П. Іваненко (Петрик), І. Багатий), хоча й розпочали освоєння спустошених земель, не мали адміністративних прав для управління регіоном. Діяльність „польських” гетьманів (О. Гоголь, С. Куницький, А. Могила, Г. Гришко, С. Самусь), які воювали проти “турецьких”, була більш плідною.

Ініціатором політики підтримки козацтва на Правобережжі став польський король Ян ІІІ Собеський (1674 – 1696 рр.), який прагнув використати козацьке військо для боротьби проти Туреччини і в 1684 р. офіційно відновив „Військо Запорозьке Його Королівської Милости”. Сейм у 1685 р. підтвердив козацькі права і вільності (метою польської влади було заселення безлюдних земель та створення надійної охорони кордонів). На Правобережжі сформувалися спочатку чотири козацькі полки: Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Богуславський, Корсунський, а пізніше – Чигиринський, Уманський та Могилівський. Реєстр, складений у 1686 р., налічував 2 тис. козаків. Розпочалося заселення полкових округ вихідцями з Лівобережжя та Запорожжя, у містечках і селах створюються органи козацького самоврядування. Практично незалежного від польської адміністрації управління домігся полковник Фастівського (Білоцерківського) полку С. Палій: козацька адміністрація змушувала польську шляхту виконувати різні повинності, значно поліпшилося становище селянства, фактично було ліквідовано панщину. Це спричинило тривалу боротьбу шляхти з С. Палієм.

У 1699 р. Річ Посполита укладає Карловицький договір з Туреччиною, за яким Правобережжя було повернуто Польщі. Українське козацтво, яке виконало функції освоєння краю та захисту його від ворогів, ставало непотрібним для польської влади. Сейм 1699 р. ухвалив розпустити козацьке військо. Однак козаки піднялися на боротьбу за свої права: збройні сутички з польським військом розпочалися у 1700 р., а масштабів справжньої війни повстання на чолі з С. Палієм набуло у 1702 – 1704 рр. („Паліївщина”). Повстання охопило територію Київщини, південної Волині і східного Поділля. Повстанці знищували шляхту, католицьке та уніатське духовенство, євреїв, через що сучасники охарактеризували його як „нову хмельниччину”. Російські війська та козацькі полки лівобережного гетьмана І. Мазепи, які прийшли на допомогу королю Августу ІІ, змогли нейтралізувати повстання. С. Палія було заслано до Сибіру[9].

Козацький лад на території семи правобережних полків, які фактично контролювала Росія, у досить умовному вигляді проіснував до 1714 р. Після російсько-турецької війни 1711 – 1713 рр. козацьке Правобережжя оголошувалося невіддільною частиною Речі Посполитої (Київ з округою близько 40 км залишався у складі Росії).

Річ Посполита стала відроджувати порядки, які існували до Визвольної війни, зокрема відновлюються магнатське і шляхетське землеволодіння та фільварково-панщинна система, яка у середині ХVІІІ ст. поширилася по всій території Правобережжя. Найтяжчими селянські повинності були в Галичині, на Волині, Західному Поділлі. Панщина на Волині протягом ХVІІІ ст. зросла з 194 до 240 днів на рік, у Галичині наприкінці ХVІІІ ст. вона становила до 300 днів. Крім цього селяни виконували численні повинності: ремонт млинів, шляхів, мостів, ставів, перевезення вантажів, виплачували натуральні повинності. Селяни були безправні, поміщики могли їх продавати, дарувати, ув’язнювати. Тяжким було і становище міщан: у другій половині ХVІІІ ст. міста Правобережної України втратили магдебурзьке право, у їхнє життя втручалися король і магнати. Польська держава посилила переслідування православної віри. Негативно на становище українських земель вплинула політична анархія – міжусобна боротьба польських магнатів, які інколи не визнавали навіть зверхність короля.

Політична нестабільність у Речі Посполитій, посилення соціального і національного гноблення, свавілля поміщиків та євреїв-орендарів зумовили значне соціальне напруження на Правобережжі, яке переросло у гайдамацький рух (від турецького haydamak – „розбійник”). Військові формування гайдамаків спочатку були невеликими (до їх складу входили селяни, козаки, наймити, міщани-ремісники, збіднілі шляхтичі) і займалися соціальним розбоєм, фізично знищуючи панів і шляхту, а відібране майно ділили поміж собою чи віддавали селянам. Однак поступово в їхній діяльності все більш виразно проявлялися соціальний протест та політичні мотиви.

Перше гайдамацьке повстання у 1734 – 1735 рр. охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, окремі райони Галичини. Заклик „бити панів” викликав появу низки повстанських загонів на чолі з Верланом, Гривою, Медведем, Моторним.

У 1750 р. почалося повстання на чолі з М. Сухим, П. Тараном, О. Письменним, Ляхом, М. Теслею. Гайдамаки захопили Умань, Вінницю, Чигирин, Корсунь та Фастів. Повстання було придушене з допомогою російських військ.

Національно-релігійні мотиви проявилися під час найбільшого соціального вибуху – Коліївщини. Приводом до повстання стали репресії проти православних польської шляхти, яка об’єдналася у Барську конфедерацію (від назви м. Бар на Поділлі). Повстання, яке розпочалося у травні 1768 р., охопило майже всю Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, Галичину. У червні 1768 р. близько 2 тис. повстанців на чолі з М. Залізняком та І. Гонтою захопили Умань. Повстанці жорстоко розправлялися з магнатами, шляхтичами, євреями-орендарями, католицькими священиками (за підрахунками польських та єврейських істориків число вбитих сягає 200 тисяч). Участь у повстанні взяло багато запорожців, серед народу поширювалася ідея об’єднання українських земель. З допомогою російських військ Коліївщина була розгромлена, її ватажків жорстоко покарано. Поодинокі гайдамацькі загони продовжували діяти у деяких місцевостях у другій половині ХVІІІ ст., однак такого розмаху вони вже не змогли набрати.

Коліївщина прискорила політичний занепад Речі Посполитої, у якій за „золоті вольності” боролися кілька конфедерацій (різних магнатсько-шляхетських угруповань). В умовах політичної анархії посилюється втручання у польські справи сусідніх держав – Росії, Австрії та Пруссії.

У 1772 р. за участю цих країн відбувся перший поділ Польщі: Росія приєднала більшу частину Білорусі, Австрія – Східну Галичину (а через два роки Австрія захопила і Буковину). У 1793 р. за другим поділом Польщі Росія приєднала землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині, центральну частину Білорусі. У 1795 р. за третім поділом Польщі Росія включила до свого складу Західну Волинь та Західну Білорусь. У 1797 р. правобережні українські землі було поділено на три губернії: Київську, Подільську і Волинську. Таким чином, наприкінці ХVІІІ ст. Польська держава припинила існування, а більшість українських земель увійшло до складу Російської імперії.

Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Передкарпаття, Бойківщина, Гуцульщина, частково Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, Північна Буковина, Закарпаття) у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. перебували під владою Речі Посполитої, Османської імперії, Угорщини, Австрії. Галичина, Буковина та Закарпаття виробили власну форму народного протесту – рух опришків (існував з середини ХVІ ст. до 20 – 30-х рр. ХІХ ст.). Особливого розмаху рух опришків набув тоді, коли його очолив Олекса Довбуш (1738 – 1745 рр.). Епіцентром опришківства було гірське міжкордоння Польщі, Волощини та Угорщини у Покутті (між р. Дністром і Черемошем). За три століття опришківство виробило власні ритуали та символіку. Західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ ст. перебували у стані глибокого економічного занепаду.