Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Становлення української державності у роки Визвольної війни 1648 – 1657 рр





Козацька держава фактично оформилася під час Визвольної війни, а юридично її статус закріпили „Березневі статті” 1654 р. Державний апарат на території України створювався під особистим керівництвом Б. Хмельницького, якому в умовах воєнного часу вдалося поєднати сувору військову централізацію і народовладдя.

Державний апарат будувався за зразком Запорозької Січі. Верховна влада в Україні належала гетьману, який обирався пожиттєво козаками. Гетьман, як верховний правитель, очолював усі стани, зосередивши у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої і судової влади. Гетьман визначав напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, очолював військо і був верховним розпорядником землі, яка перейшла до Скарбу Війська Запорозького, тобто до державного фонду. Будучи керівником Визвольної війни, Б. Хмельницький здобув собі такий авторитет, що фактично був єдиновладним „самодержцем”.

Керівні посади в Українській державі посідала генеральна (військова) старшина, призначена гетьманом зі згоди старшинської ради (див. схему на с. 8).

До генеральної старшини входили: наказний гетьман (командував окремими з’єднаннями під час бойових дій), обозний (керував збройним постачанням армії, сучасною мовою – міністр оборони), два судді, два осавули (відповідали за організацію і боєздатність військових частин), писар. Посаду генерального писаря при Хмельницькому займав Іван Виговський (майбутній гетьман). Потрапивши у полон до козаків під Жовтими Водами, І. Виговський протягом 1648 р. сформував Генеральну військову канцелярію – адміністративний і військовий штаб Української держави. У ній працювало 12 канцеляристів з гарною освітою, знанням іноземних мов та дипломатичного етикету.

Створювати державний апарат Б. Хмельницькому допомагала сильна старшинська група, вихідці з української шляхти, заможного козацтва і, навіть, міщан. Серед соратників гетьмана шляхетського походження були Станіслав (Михайло) Кричевський, Іван та Данило Виговські, Павло Тетеря, Самійло Зарудний, Михайло Криса (останній у 1651 р. перейшов на бік Речі Посполитої). Впливовими у Козацькій державі були і вихідці з реєстрової („старинної”) старшини – полковники Іван Богун, Кіндрат Бурляй, Федір Вешняк, Філон Джеджалій, Матвій Гладкий та інші. Третю групу старшини складали вихідці з міщан, козацької черні і рідко – селян (наприклад, заможні міщани Яким Сомко, Іван та Василь Золотаренки, Мартин Небаба). Саме козацька старшина після ліквідації польських державних установ взяла в свої руки адміністративні функції (державне керівництво).

 

Полково-сотенний устрій Української держави (за реєстром 1649 р.)

Головним органом влади в новій державі, як і на Запорозькій Січі, була генеральна рада, яку очолював гетьман, а за порядком наглядали військові осавули. Генеральна (загальновійськова) рада розглядала здебільшого питання війни і миру, відносин з іншими державами, обрання гетьмана, генеральної старшини, вручення їм атрибутів влади. Проте після повернення Б. Хмельницького з бойового рейду 1648 р. генеральні ради майже перестали скликатися і останньою відомою радою часів Б. Хмельницького стала Переяславська рада 8 січня 1654 р.

Водночас зростає значення старшинських рад (полковники, генеральна старшина і козацькі урядники), які скликалися досить часто. Старшинська рада вирішувала всі законодавчі, адміністративні, господарські, зовнішньополітичні справи, питання війни і миру, мирних дипломатичних переговорів, дипломатичних відносин. За характеристикою венеціанського посла в Україні Альберто Віміни старшинська рада виступала як „сенат”. Однак в останні роки свого життя гетьман все рідше скликав і старшинську раду.

Велике значення для організації держави відіграє проблема її кордонів. Юридично територія держави була визначена умовами Зборівського договору (три воєводства), але в умовах воєнних дій кордони змінювалися. Загалом за життя Б. Хмельницького територія його держави становила близько 200 тис. км2 – від річки Случ на заході до російського кордону на сході та від басейну річки Прип’ять на півночі до степової смуги із Запорожжям на півдні. Населення Української держави становило понад 3 млн осіб. До цієї території вживалися старі назви: „Русь”, „Руська земля”, інколи – „Запорожжя”, „Військо Запорозьке”. У ході війни з’явилася народна назва – „Україна”, а після Переяcлавської ради закріпилася „Мала Росія” або „Малоросія”. Державною емблемою України того часу вважається герб Війська Запорозького – козак з шаблею при боці і рушницею на лівому плечі. Державний прапор на той час ще не утвердився, а джерела свідчать лише про прапори окремих військових підрозділів та міст. Своєю резиденцією і столицею держави Б. Хмельницький визначив рідне місто Чигирин, а точніше – Чигиринський замок на стрімкій горі над річкою Тясмин.

Адміністративний поділ держави Б. Хмельницького дублював полково-сотенну структуру війська (див. схему на с. 8), що гарантувало швидке виконання наказів.

Найнижчим військовим підрозділом козацької армії був курінь, до якого входило 10 – 12, інколи – 30 – 40 козаків певного хутора, села або навіть містечка. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцевою громадою в селах, яка відправляла даний козацький загін на війну, керував виборний війт.

Курені об’єднувалися у вищу військову (одночасно і адміністративно-територіальну) одиницю – сотню, якою командував призначений полковником сотник, який перебував разом із сотенною старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) у сотенному містечку. Цивільними справами сотні керував городовий отаман у співробітництві з органами міщанського самоврядування. За реєстром 1649 р. сотня мала у своєму складі від декількох десятків до 300 козаків.

Сотні об’єднувалися у полки і територіально підпорядковувалися полковому місту, де знаходилася резиденція призначеного гетьманом полковника. Кількість полків не завжди була однаковою. У реєстрі, складеному за Зборівським договором 1649 р., їх налічувалося 16 (див. схему на с. 8), а пізніше було створено ще кілька полків. У полковому місті, як і у сотенному містечку, цивільними справами козаків займався городовий отаман, а міщанськими – органи самоврядування. Полковники, поряд з військовою владою, виконували адміністративні функції на території свого полку, маючи широкі судові, карні та фінансові повноваження.

Запорозька Січ, на відміну від призначуваних гетьманом полковників, обирала кошового отамана. Січ не входила до жодного з полків і підлягала безпосередньо гетьманському правлінню, залишаючись автономною одиницею в державі Б. Хмельницького.

Українські збройні сили створювалися за полково-сотенною територіальною системою протягом червня – липня 1648 р. Разом з козацькими полками участь у воєнних діях брали і численні формування селян-повстанців. Вони приймали на себе перші удари ворога і нерідко Б. Хмельницький використовував селян в ролі буфера для виснаження ворога (наприклад, напередодні Пилявецької та Зборівської битв). Власної кавалерії українська армія не мала декілька років: офіційно, як рід війська, українська кавалерія в універсалах Б. Хмельницького згадується лише у 1654 – 1655 рр. Питання чисельності української армії в роки Визвольної війни теж досить суперечливе – існують дані, що чисельність української армії сягала 100-150 тис. осіб. На думку дніпропетровського дослідника І. С. Стороженка, регулярне військо Б. Хмельницького було в межах 40-60 тис. осіб, що підтверджується результатами дослідження І. П. Крип’якевича (після складення реєстру 1654 р. в Україні залишилася незначна кількість військових людей, яка опинилася поза реєстром сформованої армії). Таким чином, 60 тис. військо для Української держави сер. ХVІІ ст. було оптимальним, яке вона могла утримувати. Загалом, Українська держава у середині ХVІІ ст. мала потужні збройні сили, побудовані на засадах сучасного рівня військової науки та озброєння.

Судова система в Українській державі Б. Хмельницького будувалася за становою ознакою – кожен стан мав свій суд. Найвищим судом був суд гетьмана (здійснював судочинство разом із двома генеральними суддями і судовим писарем). Судову владу мали всі керівники місцевої адміністрації. У цей період система козацьких судів на території України перебувала у зародковому стані і ґрунтувалася на звичаєвому праві.

До компетенції Генерального суду входило судочинство над вищою козацькою старшиною та розгляд спірних питань державної ваги (одночасно Генеральний суд був апеляційною інстанцією для інших судових органів). У полках формувалися полкові суди на чолі з полковими суддями. Козацьким судам підлягали не тільки козаки, але й міщани і селяни у важких кримінальних справах. Водночас продовжували діяти окремі суди для міщан і селян. Більшість дрібніших кримінальних справ розглядали магістратські та ратушні суди, успадковані з литовсько-польського періоду.

Судочинство здійснювалося як на основі старих юридичних кодексів законів (зберегли свою чинність Литовські статути, магдебурзьке право, звичаєве або неписане право), так і нового джерела права. Ним стали гетьманські універсали – акти вищої виконавчої влади, обов’язкові для всього населення України. Таким чином, на території України у середині ХVІІ ст. склалася своєрідна правова система.

Великих змін у період Визвольної війни зазнала соціальна структура суспільства. Шляхта, як панівний стан за часів Речі Посполитої, у роки Визвольної війни втратила своє провідне становище в економіці та політико-правовій сфері життя, хоча й одержала низку привілеїв (була обмежена в праві на володіння землею, але мала окремий суд і користувалася правом самоуправління). Згідно з московськими присяжними списками, на козацькій території після війни залишилося близько 300 родин шляхти. Її представники влилися в лави Війська Запорозького і старшини та стали основою державного апарату.

Козацтво з невеликої соціальної групи перетворилося в окремий і, до того ж, провідний стан суспільства. Гетьманськими універсалами, підтвердженими пізніше царським урядом, за козацтвом закріплювалося право власності на землю, звільнення від податків, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті держави. Головним обов’язком козацтва було несення військової служби. Тому поширеним явищем у роки війни стало „покозачення” міщан та селян – перехід до більш привілейованого козацького стану (за підрахунками І.П. Крип’якевича, „покозачилося” від 50 до 80 % міщан). До речі, під час присяги українського населення російському цареві у 1654 р. усі жителі України були поділені на дві соціальні групи – козаків і міщан (до 62,5 тис. міщан записали й значну частину селян).

Привілейоване становище у новій державі посіла православна церква. Православ’я об’єднало в боротьбі проти Речі Посполитої різні суспільні прошарки: під гаслом “за віру християнську” билися з ворогом селяни, козаки, міщани і частина шляхти, старшини та духовенства. Тому церкви і монастирі отримують щедрі земельні пожалування. Охоронні гетьманські універсали одержало багато православних монастирів, у тому числі Мгарський, Києво-Печерський, Михайлівський Золотоверхий.

Міщани Лівобережжя, Київщини, Поділля і частково Волині звільнилися з-під влади магнатів і шляхти. Міста зберегли своє самоврядування у внутрішніх справах (було відновлено магдебурзьке право), відтепер вони підпорядковувалися владі гетьмана, який надавав їм земельні володіння, турбувався охороною торгівлі і ремесла, встановлював розміри податків від міст.

Основна маса селян, „покозачена” в ході війни, явочним порядком звільнилася від підданської залежності і перетворилася на особисто вільних землевласників (посполитих) з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці. Зважаючи на різні форми підневільності, селянам вигідніше було переходити до стану міщан. Соціальна політика гетьманської влади діяла в інтересах шляхти і уряд намагався обмежити селянські переходи, повернути покозачених селян до їхнього колишнього стану і змусити виконувати повинності на користь шляхти. До того ж ліквідація кріпосного права юридично не була закріплена.

Отже, у ході Визвольної війни сформувалася нова соціальна структура українського суспільства. Б. Хмельницький, хоча і підпорядковував усі суспільно-політичні та економічні заходи інтересам козацького стану, фактично намагався підтримувати соціальну рівновагу в державі, не виділяючи жодний із станів у привілейований. Війна також порушила станові перегородки в суспільстві і зробила можливою міжстанові „міграції” населення.

Будівництво державного апарату вимагало великих фінансових затрат. Фінансовими справами відав сам гетьман, а пізніше – гетьманський підскарбій (вперше ця посада фіксується 1654 р.). Державна казна поповнювалася з трьох джерел: земельного фонду, з доходів від промислів і торгівлі та різних податків. Більшість земель було передано старшині і козакам за службу (на ранг) чи православним монастирям, частину земель було продано. Запровадити регулярне оподаткування їх мешканців у воєнних умовах не вдалося.

Сільські промисли здавалися державою в оренду і давали значні прибутки: млини, винокурні, броварні, шинки. До військової скарбниці йшли і доходи з торгівлі – від зборів, які платили на торгах і ярмарках та від прикордонного торгівельного мита („індукта” від ввозу товарів і „евекта” від вивозу).

Податки платили селяни і міщани, існували такі види податків: „подимний” – постійний, „стація” – надзвичайний, на утримання війська. Відомостей про чітко визначені розміри і види податків немає – вони стосуються конкретної ситуації (наприклад, у 1649 р. до Військового скарбу Війська Запорозького з кожного господарства було стягнуто по 4 таляри, а наступного року податок справляли натурою – по півосьмачки зерна). З тих, хто виробляв спиртні напої, стягувалася так звана показенщина. Загальна сума доходів військової скарбниці перевищувала 2 млн польських злотих, що майже покривало державні витрати. Скарбові витрати йшли на військові потреби й утримання послів.

До фінансового життя слід віднести й імовірні спроби карбувати в Чигирині власну монету, згадки про яку датуються 1649 та 1652 роками. Проте сама ця монета нумізматам невідома. У грошовому обігу використовувалися польські монети – злоті, таляри, червоні злоті; з 50-х рр. ХVІІ ст. зустрічаються російські гроші – рублі та єфимки; згадуються і турецькі леви або левки.

Заходи Б. Хмельницького щодо розвитку ремесел, промислів і торгівлі мали протекціоністський характер. Купцям і ремісникам надавалася фінансова підтримка в підприємницькій діяльності, уводилися захисні ввізні та вивізні мита. Всіх, хто займався забезпеченням армії зброєю, боєприпасами і спорядженням, гетьманське правління звільняло від сплати внутрішніх мит, скорочувало візницьку повинність, забороняло переобтяжувати їх поборами (низку подібних пільг одержали мешканці Києва). Старшинська адміністрація створювала сприятливі умови для торгівлі – купці на пільгових умовах користувалися міським торгівельним інвентарем, складськими приміщеннями. Велику підтримку мала і зовнішня торгівля. Державні заходи в соціально-економічній політиці закладали реальну можливість для переходу до буржуазного суспільства.

Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Б. Хмельницький установив дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансильванією, Молдавією. У наступні роки уряд Б. Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни.

Держави Європи повною мірою визнавали суверенітет України, надсилали до неї своїх посланців, укладали договори. Гетьманська канцелярія добре володіла різними прийомами тогочасної дипломатії. Освоєний був і своєрідний церемоніал прийому іноземних послів урядом Б. Хмельницького.

Апогеєм дипломатичної діяльності Б. Хмельницького стала Переяславська рада 8 січня 1654 р., яка ухвалила союз України з Росією. Умови російсько-українського союзу документально закріпили так звані „Березневі статті” (23 статті Б. Хмельницького і 11 статей – відповідь на них російського царя, а також 3 жалуваних грамоти російського царя на затвердження вольностей Війська Запорозького, закріплення при гетьманській булаві Чигиринського староства і підтвердження давніх прав шляхти).

Козацька держава, згідно з договором, входила до складу Російської держави на широких автономних правах:

– збереження самоуправління, місцевої адміністрації і судочинства;

– гарантувалися вільні вибори гетьмана, а також підтверджувалися права і привілеї окремих станів;

– збройні сили України (реєстр) становили 60 тис. козаків;

– Україна отримала право закордонних відносин (крім Польщі і Туреччини);

– цілком зберігалися права Київського митрополита і української автокефальної православної церкви;

– збір податків в Україні здійснювався лише місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представників;

– російські воєводи мали перебувати в Києві і Чернігові.

Міждержавний договір з Москвою фактично узаконив державний суверенітет України, засвідчив її правову відокремленість від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов’язання, що гарантували незалежність Козацької держави і воєнний союз з Московською державою.

Оригінали договірних статей були втрачені вже у 1659 р., при цьому договір був складений так, що кожна з сторін трактувала його по-своєму. Тому й оцінка істориками союзу з Росією суперечлива, вона включає юридичний та політичний аспекти:

– історики права трактують договір як з’єднання на основі унії: реальної – тісний союз, низка спільних установ центрального управління (російський історик М. Дьяконов) або персональної – обидві сторони мали спільного монарха, проте свої уряди (російський історик В. Сергєєвич);

– деякі українські історики, історики Російської імперії ХІХ ст., а потім і радянські історики оцінювали даний договір як возз’єднання України з Росією;

– встановлення васальної залежності від Москви (М. Грушевський);

– договір Війська Запорозького з Росією (дослідник історії українського права А. Яковлів);

– тимчасовий військовий союз (теоретик українського консерватизму В. Липинський);

– конфедерація (сучасні українські історики О. Апанович, В. Горобець, О. Гуржій, Ю. Мицик, А. Рогожин, В. Смолій, В. Степанков); проте Н. Яковенко вважає, що така оцінка договору є необґрунтованою, адже конфедерація передбачає рівноправне партнерство.

 

Date: 2015-10-18; view: 498; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.008 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию