Примітка 3 page

ЗОВНІШНЄ ФІНАНСУВАННЯ — 1) у діяльності компанії (підприємс­тва) залучення позикових коштів, позикового капіталу; 2) для економіки країни залучення коштів з-за кордону у формі іноземних інвестицій, позик, кредитів і т, д. ЗОВНІШНІ ПОЗИКИ, міжнародні позики — позики, отримані від зако­рдонних кредиторів чи надані іноземним позичальникам. З.п. можуть бути надані в грошовій формі для придбання визначених товарів (експортні кредити^гдия придбання то­варів у країні-кредиторі (фінансові кредити), для врегулю­вання платіжного балансу і підтримки валютних курсів (ва­лютні позики) і для інших цілей. З.п. видаються на кон­кретний термін із зобов'язанням позичальника повернути кошти з відсотками (іноді без відсотків). За термінами пози­ки поділяються на короткотермінові (1—2 роки), середньо-термінові (5—7 років), довготермінові (15—20 років і біль­ше). Рівень відсоткової ставки залежить від терміну, на який

надається позика, темпів інфляції й інших факторів і склад ється на світовому ринку капіталів. Позики країнам, що ро ~ виваються, по лінії «офіційної допомоги розвитку» нада" ються на пільгових умовах (на термін до 50-ти років низькою відсотковою ставкою 0,5—2 % річних і порівняно тривалим пільговим періодом— до 15-ти років). Однією з форм 3. п. виступає випуск облігацій, у тому числі держав­ними банками, і їх розміщення на світовому ринку капіталів З.п. видаються приватними фірмами і банками, державними банківськими установами, а також міжнародними фінансо­вими організаціями. Короткотермінові кредити надаються фірмами (фірмові кредити) і депозитними банками (банків­ські кредити), а також іншими банками короткотермінового кредитування. Середньотермінові й особливо довготерміно­ві позики— фінансовими установами довготермінового кредитування (інвестиційними компаніями і трестами, бан­кірськими будинками, страховими компаніями й ін.). Великі довготермінові фінансові організації видають кредити і по­зики на різні терміни, у тому числі позики як допомогу країнам, що розвиваються, на пільгових умовах. У США і Японії позики надаються експортно-імпортними банками. В інших країнах також існують державні фінансові установи, що надають З.п. Важливу роль у розвитку зовнішнього кре­дитування відіграє його страхування, при цьому в більшості країн страхування експортних кредитів в основному здійс­нюється державними організаціями (у США і Японії — екс­портно-імпортними банками, у Великій Британії— Депар­таментом гарантій експортного кредиту). Приватні і державні З.п. і кредити є формами вивезення позичкового капіталу і не тільки служать джерелом прибутків для країн-кредиторів, а й стимулюють їх експорт. В умовах, коли роль, яку відіграють у зовнішній торгівлі машини й устатку­вання, дедалі збільшується, кредитування експорту стало одним із основних видів нецінової конкуренції. Основні міжнародні фінансові установи — Міжнародний валютний фонд (МВФ), що видає валютні кредити, і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР, Світовий банк) з пов'язаними з ним Міжнародною асоціацією розвитку (МАР) і Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК). МБРР, як правило, надаються позики країнам, що розвиваються, на фінансування конкретних проектів, головним чином, у галу­зі сільського господарства й інфраструктури. МАР надає та­кого ж виду позики на більш пільгових умовах. Істотну роль у міжнародному кредитуванні відіграють і регіональні фі­нансові установи. Так, у Європейському союзі (ЄС) існує Європейський фонд валютного співробітництва, що надає

країнам-членам кредити на врегулювання платіжних балан­сів і підтримку валютних курсів, Європейський інвестицій­ний банк, що кредитує заходи з метою сприяння розвитку відсталих районів і модернізації окремих галузей виробниц­тва, а також Європейський фонд розвитку, що здійснює пільгове кредитування асоційованих з Європейським еко­номічним співтовариством (ЄЕС) країн, що розвиваються. Надання значних сум позик і кредитів країнам, що розвива­ються, у тому числі у вигляді допомоги розвитку, хоча і ві­діграло свою роль у розв'язанні їхніх економічних проблем, у кінцевому рахунку призвело до їх гігантської зовнішньої заборгованості, що важким тягарем лежить на економіці, служить тепер одним з основних факторів, що стримують економічне зростання. Певну роль у зовнішньому кредиту­ванні, особливо у взаємному кредитуванні, відіграють і самі країни, що розвиваються. В умовах бурхливого зростання цін на нафту і доходів від цього активно брали участь у зов­нішньоекономічному кредитуванні члени Організації кра­їн — експортерів нафти (ОПЕК), особливо арабські країни. Створено фінансові установи для взаємного кредитування й в економічних угрупованнях країн, що розвиваються. Функ­ціонують також Азійський банк розвитку, Африканський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку й ін. ЗОВНІШНІЙ БОРГ, зовнішня заборгованість — заборгованість країни зовнішнім кредиторам, що утворилася за рахунок позик і кредитів, а також не виплачених по них відсотків приватни­ми національними компаніями, банками і державою в зако­рдонних приватних, державних і міжнародних фінансових установах і компаніях. Поточний З.д.б. — сума, яку необ­хідно виплатити в даному році. Загальний З.д.б. — загальна величина заборгованості і відсотків по ній, яку необхідно виплатити не тільки в поточному, а й у наступні роки. Вели­чина З.б. відбивається в розрахунковому балансі країни, зміна його величини — у балансі руху капіталу, а виплата основної суми позик і кредитів та відсотків по них — у пла­тіжному балансі по поточних операціях. На початку 80-х років набула особливої гостроти.рроблемаиміжнародної за­боргованості країн, що розвиваються, танк&ій і фінансовим установам промислово розвинутих країн, що досягала до 1985 р. 1 трлн дол. Значний ріст цієї заборгованості почався ще в середині 70-х років в умовах відносно сприятливої для країн, що розвиваються, кон'юнктури і стану ринку позич­кового капіталу. Економічна криза початку 80-х років, що різко погіршила становище країн, що розвиваються, і приве­ла до істотного зниження їхніх валютних надходжень, а та­кож ріст відсоткових ставок у результаті політики амери-

канської адміністрації створили критичну ситуацію в сфері міжнародної заборгованості. У середині 80-х років країни що розвиваються, що не є експортерами нафти, повинні бу­ли виплатити для покриття основної суми свого боргу і від­сотків по ньому більше 40 % своїх експортних надходжень. Найбільші боржники з країн, що розвиваються, передусім країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина й ін.), виявилися не в змозі погашати свої борги. Різко зрос­таюча міжнародна заборгованість поставила світову фінан­сову систему на межу катастрофи. У цих умовах промисло­во розвинуті країни минулого змушені в 1984—1985 рр. піти на поступки країнам, що розвиваються, надати найбільш ве­ликим боржникам відстрочку платежів і нові позики. Деяке поліпшення економічного становища країн, що розвивають­ся, і зниження відсоткових ставок дещо зм'якшило гостроту проблеми 3. б., хоча вона залишається однієї з найбільш складних економічних проблем країн, що розвиваються.

ЗОВНІШНІЙ РИНОК — ринок закордонних для даної країни держав, що на відміну від внутрішнього ринку регулюється міжна­родними угодами (див. Зовнішня торгівля).

ЗОВНІШНЯ КОНВЕРТОВАНІСТЬ — існуючий у країні валютний ре­жим, відповідно до якого обмін національної валюти на іно­земну дозволений тільки для іноземних фізичних і юридич­них осіб (нерезидентів). У післявоєнні роки перехід більшості країн Західної Європи до конвертованості своїх валют починався з уведення зовнішньої конвертованості.

ЗОВНІШНЯ ТОРГІВЛЯ — (англ. Рогеіп§ Ігасіе, рете ехіетаз пасіє) — торгівля між країнами, що складається з вивезення (експор­ту) і ввезення (імпорту) товарів і послуг. Для переважної бі­льшості країн світу є головною формою зовнішньоекономі­чних зв'язків, а також опосередковано інші форми, значна частина яких реалізується через зовнішню торгівлю.

Сума експорту й імпорту складає зовнішньоторговельний товарообіг країни. У сукупності 3. т. усіх країн утворює міжнародну торгівлю. В основі зовнішньої і міжнародної торгівлі лежить міжнародний розподіл праці. 3. т., що існувала ще в старо­давніх державних, була пов'язана з обміном матеріальними цінностями через різні природні умови в різних країнах. Але в умовах, коли господарство носило переважно натуральний характер, у 3. т. надходила незначна частина продукції, зде­більшого для особистого споживання панівних класів. У пе­ріод розпаду феодалізму 3. т. розширюється, виступаючи однією з історичних передумов для утвердження капіталіс­тичного способу виробництва. В епоху капіталізму 3. т. оде­ржує значний розвиток, особливо у зв'язку з переходом до великого машинного виробництва. По-перше, 3. т. розвива-

ється через розходження в природних умовах країн, необ­хідності одержання з-за кордону сировини і продовольства, тим більше, що в умовах машинної індустрії потреба в різ­ного роду сировині, а також продовольстві зростає. По-друге, через різні витрати в різних країнах можна одержати з-за кордону більш дешеві товари, ніж у себе в країні, і про­дати за кордон товари, які в інших країнах дорожчі. Якщо ж у даній країні всі товари виробляються з меншими витрата­ми, ніж в інших країнах, то відповідно до теорії порівняль­них витрат доцільно зосередити виробництво в тих галузях, де перевага перед іншими країнами більша, і купувати това­ри там, де їх відставання менше. Такий обмін для закордон­них партнерів буде також вигідний, тому що вони одержу­ють можливість в обмін на свої товари купити товари, на виробництво яких у себе в країні вони були змушені затра­тити значно більше. По-третє, машинне виробництво, буду­чи масовим, вимагає ємних ринків. Тому найбільш розвину­ті галузі промисловості виходять за межі національних ринків, а зростання за рахунок цього масштабів виробницт­ва дозволяє їм зробити свою продукцію дешевшою. Розши­рення постачань товарів між країнами веде до формування міжнародного розподілу праці, розвинуті форми якого у свою чергу сприяють росту 3. т. окремих країн. З кінця XIX ст. величезний вплив на 3. т. роблять вивіз капіталу, еконо­мічний і територіальний розділ світу. Вивіз капіталу сам по собі спричиняє збільшення вивезення товарів. Разом з тим створювані на базі вивозу капіталу підприємства мають екс­портний характер, поставляючи на зовнішній ринок сирови­ну, а останнім часом і промислову продукцію, деталі і вузли, кооперуючись з іншими підприємствами материнських ком­паній. Діяльність міжнародних корпорацій і створення ко­лоніальної системи додавали потворного характеру міжна­родному поділу праці, сприяли закріпленню за країнами, що відставали у своєму економічному розвитку, становища аг­рарно-сировинних придатків високорозвинутих держав, що відбивалося на структурі 3. т. В експорті колоній, напівко­лоній і залежних країн переважала сировиш і продовольст­во, причому, внаслідок нав'язаної їм моТток^гїтьтури, у біль­шості цих країн на одну-дві одиниці товару припадало до двох-трьох одиниць і більше експорту. У той же час через відсутність власної промисловості і відсталості монокульту­рного сільського господарства через кордон, головним чи­ном з метрополій, вони були змушені ввозити промислову продукцію, включаючи часто найпримітивніші вироби і продовольство. Після краху колоніалізму національні дер­жави борються за зміну структури своєї економіки і 3. т., її

використання в інтересах національного розвитку В країн, що розвиваються, на шлях індустріалізації, _а такоЗ гостра необхідність диверсифікованості їх експорту в у\ ^Ж вах відносного скорочення попиту на світовому ринку в!! багато видів мінеральної і сільськогосподарської сировин^Й привели до підвищення частки продукції обробної промиті ловості в експорті й у цій групі країн, хоча сировина і про" довольство поки переважають в експорті більшості з них Лише в деяких країнах, що розвиваються, головним чином V так званих «нових індустріальних країнах», продукція обро бної промисловості стала відігравати в експорті провідну роль. В умовах науково-технічної революції важливі зміни відбуваються в структурі 3. т. промислово розвинутих країн Підсилюється міжнародна спеціалізація і кооперування особливо в галузях машинобудування, хімічної промислово­сті. У результаті в експорті цих країн підвищується частка продукції обробної промисловості, передусім, продукції машинобудування. Вона складає в розвинутих країнах бі­льше 40 %. Зростає в експорті також частка і хімічної про­мисловості. Показником росту міжнародної спеціалізації і кооперування є збільшення частки продукції машинобуду­вання, а також хімії в імпорті розвинутих країн. Нині краї­ни— найбільші експортери машинобудівної продукції (США, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія) є та­кож її найбільшими імпортерами. Через високі темпи рос-тання імпорту продукції машинобудування і хімії, істотного збільшення вітчизняного виробництва продовольства, а та­кож більш ощадливого використання сировини в імпорті основних розвинутих країн відносно зменшилася частка си­ровини і продовольства. В умовах поглиблення міжнародно­го поділу праці 3. т. більшості країн у післявоєнні роки зро­стала порівняно високими темпами. Істотно зросла залежність економіки промислово розвинутих країн від 3. т. Частка експорту у ВНП за 1960—1995 рр. зросла в США з 4 до 10,8 %, у Великій Британії— з 17,5 до 28,2 %, у Німеч­чині — з 14,8 до 25,3 %, в Італії— з 14,7 до 24,3 %. Ще бі­льшу величину складає вона в малих країнах Західної Євро­пи— Нідерландах і Бельгії. В умовах підвищення ролі зовнішніх ринків збільшується боротьба між країнами, У якій у сучасних умовах використовуються не тільки форми цінової конкуренції, зокрема демпінг, а й нові форми нещ-нової конкуренції. До них відносяться конкуренція якості, організація технічного обслуговування, розширення креди­тування покупців і здавання устаткування в оренду й ін- у своїй діяльності з розширення збуту на зовнішніх ринках компанії орієнтуються на концепцію маркетингу, що припУ"

екає організацію усього виробництва і збуту товарів на ос­
нові попереднього вивчення ринку. Для розвитку З.т. кожної
' ' країни істотне значення має зовнішньоторговельна політика

держави, що здійснюється функціонуванням митно-тариф­ної системи, кількісних обмежень та інших нетарифних бар'єрів. Держава відіграє важливу роль у форсуванні екс­порту товарів, використовуючи для цього субсидування і кредитування експорту, виділяючи кошти на вивчення рин­ків, допомогу приватним компаніям у закордонних вистав­ках, ярмарках і т. д. Істотну роль у регулюванні 3. т. віді­грають міжнародні договори і міжурядові торговельні угоди, що укладаються як на двосторонній, так і на багато­сторонній основі. До найбільш важливих з них відноситься Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), перетворе­на з 1 січня 1995 р. у Всесвітню торгову організацію (ВТО). ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ — діяльяість,суб'сктів гос­подарської діяльності України та іноземних суб'єктів госпо­дарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на митній території України, так і за її межами.

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА — політика держави, що ре­гулює усі форми зовнішньоекономічних зв'язків і визначає режим їх здійснення, включаючи експорт і імпорт товарів, послуг, капіталів, робочої сили, руху валюти і т. д. Проводя­чи 3. п., держава покликана, по-перше, створити для своїх підприємців найбільш сприятливі умови на внутрішньому ринку, для чого необхідно стримувати приплив іноземних товарів; по-друге, сприяти розширенню зовнішньоекономі­чних позицій своїх підприємців шляхом різних заходів, сти­мулювати вивезення товарів національного виробництва. Основними засобами здійснення 3. п. є митна система і не-тарифні бар'єри, регулювання руху валюти і валютного кур­су, еміграції й імміграції робочої сили, торгівлі цінними па­перами й ін. В умовах інтернаціоналізації господарського життя, коли економіка окремих країн дедалі глибше втягу­ється в міжнародну господарську систему, змінюються роль і мета національного зовнішньоекономічшг^ регулювання. Завдання захисту внутрішнього'ринку і Проведення політи­ки протекціонізму не висувається на перший план. Навпаки, виявляється тенденція до лібералізації зовнішньої торгівлі і руху капіталу, знімаються обмеження і вводиться вільна оборотність національної валюти. Найважливішим завдан­ням національного механізму регулювання стає підвищення міжнародної конкурентоспроможності «своїх» підприємців. Очевидно, що конкурентоспроможність товарів навіть най­більших компаній на світових ринках залежить не тільки від

І

технічного рівня й організації виробництва на їхніх підп ємствах, а й від національного рівня заробітної плати с теми оподатковування, стану інфраструктури, рівня освіта трудящих, наявності науково-технічного потенціалу і х Для підвищення національної конкурентоспроможності деп жава проводить заходи не тільки у сфері зовнішньоекономГ чних зв'язків, а й з форсування нагромадження капіталу прискорення процесів відновлення капіталу, стимулювання технічного удосконалення виробництва. Інтенсивність про­цесів нагромадження капіталу створює передумови для зро стання продуктивності праці, формування нових галузей і видів виробництва. В епоху НТР у підвищенні національної конкурентоспроможності величезну роль відіграють фінан­сування державою наукових досліджень, дослідно-конструк­торських розробок, заходів щодо їх впровадження у вироб­ництво, підтримка з боку держави розвитку новітніх галузей виробництва. Ріст концентрації і централізації капіталу на міжнародній арені зробив важливим напрямком національ­ної політики заохочення концентрації і централізації націо­нального капіталу з метою зміцнення його позицій на світо­вому ринку. Ці і багато інших заходів державного регулю­вання спрямовані на створення загальних сприятливих умов для конкурентної боротьби «своїх» компаній як на зовніш­ньому, так і на національних ринках.

ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНА ПОЛІТИКА — складова частина зовні­шньоекономічної політики держави, спрямована на регулю­вання її зовнішньої торгівлі. Історично відомі два основних напрямки зовнішньоторговельної політики: протекціонізм і фритредерство (політика вільної торгівлі). Протекціонізм спрямований на захист власної промисловості чи сільського господарства від іноземної конкуренції на внутрішньому ринку, для чого використовуються митні тарифи й інші бар'єри, покликані не допустити іноземних товарів на внут­рішній ринок чи погіршити їхню конкурентоспроможність. Протекціонізм був характерний для періоду формування ка­піталізму. На противагу цьому фритредерство припускає скасування обмежень на шляху іноземних товарів. Для полі­тики вільної торгівлі повинні бути характерні низькі мита чи повне їх скасування, ліквідація різних обмежень імпорту і т. д. Але хоча ідеологи фритредерства і проголошували принцип невтручання держави в приватнокапіталістичну ДО' яльність, в умовах проведення політики фритредерства дер" жава активно використовувалася в боротьбі за ринки, зок­рема за зовнішні. Історичне гасло вільної торгівлі бул° висунуте англійською буржуазією в епоху промислової ПЄ' реваги Великої Британії в середині XIX ст. Обґрунтування

переходу до вільної торгівлі дала теорія порівняльних ви­трат Д. Рікардо. Інші країни, зокрема Франція, зробили деякі кроки з ослаблення зовнішньоторговельних обмежень. Од­нак фритредерство ніколи не мало загального характеру. Коли Велика Британія проголосила принципи вільної торгі­влі, Німеччина і США шляхом проведення протекціоністсь­кої політики прагнули створити кращі умови для розвитку в себе промислового капіталізму. В епоху виникнення моно­полій наприкінці XIX ст. у всіх розвинутих країнах посили­лися протекціоністські тенденції, тому що протекціонізм у зовнішньоекономічній сфері створював сприятливі переду­мови для монополізації великими національними компанія­ми внутрішнього ринку. Загострення суперечностей між ве­ликими державами в епоху світових воєн і світових криз ще більше підсилює протекціонізм. Найбільш крайніх форм він досяг у зовнішньоекономічній діяльності промислово роз­винутих країн під час великої кризи 1929—1933 рр. і Другої світової війни 1939—1945 рр. У післявоєнний період, коли під впливом науково-технічної революції посилився процес поглиблення міжнародного розподілу праці, а темпи росту міжнародної торгівлі перевищили темпи зростання вироб­ництва, у 3. п. намітилися нові тенденції. Сфера інтересів найбільших компаній промислове розвинутих країн розши­рилася, їхня діяльність виходить за рамки національних держав. Різного рівня протекціоністські бар'єри стали зава­жати їхній експансії на зовнішніх ринках. У цих умовах для 3. п. стало характерним відмовлення від заходів крайнього протекціонізму у сфері імпорту. Почався процес лібераліза­ції зовнішньої торгівлі в промислово розвинутих країнах. Тим часом країни, що розвиваються, в інтересах захисту промисловості, що народжується, дотримуються принципів протекціонізму.

ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА — фірма, єдиною чи основною

сферою діяльності якої є зовнішньоторговельні операції. ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНИЙ ДЕФІЦИТ— перевищення імпорту країни над експортом, негативне сальдо зовнішньої торгівлі. Необхідність покриття даного с,алуцо прурр^щітк'до відтоку активів із країни. Зовнішньоторговельне сальдо визначаєть­ся шляхом додавання сальдо зовнішньої торгівлі товарами і сальдо зовнішньої торгівлі послугами.

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИЙ ДОГОВІР— матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної дія­льності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встано­влення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності. Це основний комерцій­ний документ зовнішньоторговельної операції, що свідчить

І

про досягнуту угоду між сторонами. Предметом 3. д. може бути купівля-продаж (постачання) товару, виконання підр_я. дних робіт, оренда, ліцензування, надання права на продаж консигнація і т. д. У міжнародній політиці 3. д. може бути укладений як у письмовій, так і в усній формі, однак націо­нальні законодавства деяких країн вимагають його обов'язкової письмової форми. Права та обов'язки сторін із 3. д. звичайно набирають чинність з моменту його підпи­сання. При укладенні 3. д. шляхом переписування він вва­жається дійсним відповідно до законодавств різних країн Наприклад, у Великій Британії, США, Японії 3. д. вважаєть­ся таким, що набрав чинності з моменту відсилання можли­вим покупцем письмового акцепту (тобто підтвердження своєї згоди прийняти без зміни всі умови письмової пропо­зиції — оферти продавця), у Франції, ФРН, Італії — у мо­мент одержання акцепту фірмою, що послала письмову пропозицію можливому покупцеві. На аукціонах, біржах 3. д. часто укладається в усній формі, однак згодом усна до­мовленість обов'язково підтверджується письмовим контра­ктом.

ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНИЙ КРЕДИТ — форма міжгалузевого об­міну товарами і послугами за обіцянку зробити оплату в майбутньому. Кредитні відносини значною мірою поширені у сфері міжнародного торговельного обороту і виступають у найрізноманітніших формах. Кредити, застосовувані в зов­нішній торгівлі, можна класифікувати за декількома голо­вними їх ознаками і видами, що характеризують окремі сто­рони кредитних відносин. Залежно від об'єкта кредити підрозділяються на товарні і валютні. Товарні кредити на­даються в основному експортером своїм покупцям, а валют­ні — комерційним банкам. Валютні кредити можуть бути видані або в національній валюті кредитора чи країни-боржника, або у валюті третьої країни. Погашення кредитів, у тому числі товарних, виробляється, як правило, валютою. Залежно від характеру зв'язку з товарними операціями і від того, хто виступає як кредитор, розрізняють кредити: 1) фі­рмові (чи комерційні); 2) брокерські; 3) банківські; 4) урядо­ві; 5) ті, що надаються міжнародними фінансовими органі­заціями, наприклад Міжнародним банком реконструкції і розвитку (МБРР), МВФ та іншими організаціями. За умова­ми реалізації кредити поділяються на наявні й акцептні. При наявному кредиті кредитор надає суму кредиту шляхом за­рахування її на рахунок у розпорядження одержувача кре­диту. При акцептній формі кредитор погоджується лише ак­цептувати тратту, виставлену на нього одержувачем кредиту, і оплатити її при настанні терміну.

ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНІ РОЗРАХУНКИ — розрахунки, що здійс­нюються за допомогою інкасових доручень, акредитивів, телеграфних і поштових переказів, відкритих рахунків і че­ків. В угодах, пов'язаних з наданням кредиту, велику роль відіграє вексель.

ЗОЛОТО-ВАЛЮТНІ РЕЗЕРВИ— офіційні запаси іноземної валюти і золота в центральному банку країни, фінансових органах і міжнародних валютно-кредитних організаціях.

ЗОНА ВІЛЬНОЇ ТОРГІВЛІ — відокремлена частина митної території країни, що розглядається як така, що знаходиться поза її ми­тною територією, в межах якої підтримується вільна від ми­тних і кількісних обмежень міжнародна торгівля промисло­вими товарами. Прикладом такої зони може бути Європейська асоціація вільної торгівлі.

ЗОНА МИТНОГО КОНТРОЛЮ — місце, визначене митними органами в пунктах пропуску через митний кордон України або в ін­ших місцях митної території України, в межах якого митні органи здійснюють митні процедури.

ЗОНА СПРОЩЕНОГО МИТНОГО КОНТРОЛЮ — частина зони мит­ного контролю з належним технічним та інформаційним об­ладнанням для здійснення контролю у спрощеному порядку.

ІЗ СУДНА — базисні умови постачання, відповідно до яких експортер
за свій рахунок поставляє товар у порт призначення і пере­
дає його покупцеві на борт судна. Таким чином, експортер
зобов'язаний за свій рахунок одержати експортну ліцензію,
виконати митні формальності, оплатити навантаження, фрахт,
страхування і нести всі ризики випадкового псування і заги­
белі товару до моменту прибуття судна в порт призначення.
Імпортер платить за товар, за його розвантажений і виконує
усі формальності, пов'язані з увезенням товару в країну, що
імпортує. Якщо товар призначений для декількох одержува­
чів, покупець може зажадати виписки декіл ькох окремих
коносаментів на окрему партію.» т&ч~,

ІМПОРТ — ввезення товарів і послуг з-за кордону для реалізації їх на внутрішньому ринку країни-імпортера чи використання в рамках кооперації. І. у капіталістичних країнах, звичай­но оцінюється митною статистикою в момент перетинан­ня товарами кордону країни-імпортера. І. фіксується в ці­нах ФОБ.

ІМПОРТ ТОВАРІВ — закупівля в іноземних суб'єктів зовнішньоеко­номічної діяльності товарів та їх ввезення на митну тери­торію України, включаючи закупівлюу товарів, призначе-

25* 385

них для власного споживання установами та організаціям
України, розташованими за її межами. Як правило краї ^
імпортують те, у чому відчувають потребу і чого' або не
можуть виробляти у потрібній кількості самостійно, або те
що вигідніше купувати за кордоном, (див також- ЕКг'
ПОРТ). '

ІМПОРТЕР — фізична або юридична особа, що займається імпортом

ІМПОРТНЕ МИТО — податок,, який нараховується при ввезенні това­рів на митну територію іншої країни.

ІМПОРТНИЙ ДЕПОЗИТ — форма економічних санкцій до імпортерів що порушують умови і порядок імпорту та використання продукції, що ввозиться із-за кордону, особливо машин і об­ладнання, у вигляді обов'язкових штрафних платежів на спеціальний банківський рахунок.

ІНВЕСТИЦІЇ — довгострокові вкладення капіталу у власній країні чи за кордоном у підприємства різних галузей, підприємницькі та інноваційні проекти, соціально-економічні програми. Вкладення інвестицій — інвестування — має на увазі че­кання його вкладників — інвесторів — на повернення інвес­тицій і одержання прибутку. Розрізняють такі види інвести­цій: державні, утворені із коштів державного бюджету, з державних фінансових джерел; приватні, утворені за раху­нок коштів підприємств, організацій, громадян, включаючи як власні, так і залучені кошти; реальні, у вигляді довго­строкових вкладень в об'єкти галузей матеріального вироб­ництва чи в інші матеріальні об'єкти; прямі, вкладені безпо­середньо у виробництво визначеного виду продукції; фінан­сові (портфельні), вкладені в акції, облігації й інші цінні па­пери. Інвестиції служать одним з головних джерел економі­чного зростання і розвитку виробництва. Спостерігається світове зростання обсягу інвестицій, тому що вдалі інвести­ції приносять і їх власникам і інвесторам значний прибуток.

ІНВЕСТОР (англ. іпуєзіог, від лат. іпуєзіо — одягаю, наділяю) — юри­дична або фізична особа (в тому числі іноземна), що є суб'єктом інвестиційної діяльності.

ІНДЕНТ— одноразове комісійне доручення імпортера однієї країни комісіонеру іншої країни на купівлю визначеної партії това­ру. Це замовлення комісіонер передає виробнику своєї краї­ни. Якщо І. точно встановлює, у якого виробника повинна бути куплена дана партія товару, і якщо відомості про товар, що замовляється, зазначені точно (сорт, колір чи зразок), він називається закритим. І., що надає комісіонеру право вибору виробника і не має точних відомостей про товар, що замов­ляється, називається відкритим. Той самий І. може охоплю­вати кілька партій різних товарів, що замовляються в різних підприємців і збираються в одне відправлення.