Який термін має бути застосований при використанні умови ДАР «Інкотермс» 2000 р.?

1. Визначення конкретного пункту і місця на кордоні, куди товар
буде поставлено.

2. Митний кордон.

3. Кордон.

4. Кордон країни експорту.

26. Для якого виду транспорту використовується умова
ДЕ8 «Інкотермс» 2000 р.?

1. Тільки для морського та річкового.

2. Будь-якого.

3. Залізничного.

4. Комбінованих перевезень.

Які обов'язки несе продавець згідно з умовою ДДР «Ін­ котермс» 2000 р.?

1. Максимальні, включаючи отримання експортної і імпортної ліце­
нзії, або іншого дозволу за свій рахунок.

2. Мінімальні.

3. Отримання тільки експортної ліцензії або іншого дозволу.

РОЗДМ

ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ

8.1. Сутність валютних відносин.

8.2. Валютні умови зовнішньоторговельних контрактів.

8.3. Валютні ризики та способи їх усунення

Ключові слова та поняття: валюта, конвертованість ва­люти, валютні цінності, валютний курс, валютні операції, ва­лютні ризики, валютні застереження, валютні рахунки, сис­тема регулювання валютних відносин, об'єкти валютного регулювання, форми валютного регулювання, валютне зако­нодавство, валютні обмеження, санкції, які застосовуються при порушені валютного законодавства.

8.1. Сутність валютних відносин

Становлення і розвиток світогосподарських зв'язків не можливо уявити без функціонування системи валютних відно­син, основою якої є розвиток законів грошового обігу, що діють в національній економіці. Під впливом інтернаціоналізації госпо­дарського життя, поглиблення міжнародного поділу праці внут­рішні закони грошового обігу трансформуються, модифікуються і починають обслуговувати світогосподарські зв'язки.

Валютні відносини — це форма організації грошових відно­син (розрахунків та платежів) на міжнародному, міждержавно­му рівні, тобто, це економічні відносини які пов'язані з реаліза­цією однієї з функцій грошей функціонуванням світових гро­шей. За допомогою даних відносин здійснюється міжнародний платіжний обіг, формуються валютні ресурси для відтворення як всередині країни так і в рамках світового господарства. Фор­мами прояву даних відносин є: валютні цінності, валютні опе­рації, валютний обмін, зовнішня торгівля, експорт та імпорт ка­піталу, надання займів та субсидій, інвестування прибутків, науково-технічний обмін, міжнародний туризм, державні та приватні перекази та ін.

Під валютними цінностями розуміють грошові знаки зарубіж-дєржав, а також цінні папери — платіжні документи (чеки, ^Я -селі, акредитиви, сертифікати тощо) в іноземній валюті та ін-^В ' цінності (благородні метали, коштовне каміння тощо).

До валютних операцій належать:

♦ операції, пов'язані з переходом права власності на валютні
цінності, за винятком операцій, які здійснюються між резидента­
ми у валюті країни;

+ операції, пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передачею заборгова­ності та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;

♦ операції, пов'язані з ввезенням, перерахуваннями та виве­
зенням з території країни валютних цінностей.

Маючи відносну самостійність, валютні відносини через сфе­ру розподілу та обміну, платіжні баланси, валютні курси, кредит­ні і розрахункові операції здійснюють вплив на економіку країни, на відтворювальний процес, на темпи і пропорції економічного розвитку.

Розрізняють світову і національну валютні системи. Світова ва­лютна система являє собою форму організації міжнародних валют­них відносин, обумовлених розвитком світового господарства і за­фіксованих в міждержавних угодах, основними елементами якої є:

• Національні і колективні резервні валютні одиниці;

• Склад і структура міждержавних і ліквідних активів (валют­
ні кошти та золоті резерви);

• Механізм валютних паритетів і курсів;

• Умови взаємного обертання валют; (наявність чи відсутність
валютних обмежень);

• Форми міжнародних розрахунків;

• Режим міжнародних валютних ринків і світового ринку зо­
лота;

• Статус міждержавниих валютно-кредитних о"рганізацій, що
регулюють валютні відносини.

Основним суб'єктом регулювання міжнародних валютних
відносин на міждержавному рівні є Міжнародний валютний фонд
(МВФ). -■■ -• * «•**-■■ "

Головними цілями даної організації є:

• забезпечення співробітництва у розв'язанні міжнародних
валютних проблем;

• сприяння стабілізації валют;

• створення багатосторонньої системи платех<ів та розрахунків;

• досягнення рівноваги платіжних балансів країн-учасниць.

" При цьому МВФ виконує такі функції: відслідковує розвиток міжнародної валютної системи, забезпечує її ефективне функціо­нування, а також здійснює аналіз виконання кожною країною спільних зобов'язань.

Країни-учасниці, вступаючи до Фонду, добровільно беруть на себе зобов'язання співробітничати з Фондом та одна з одною що­до розв'язання питань стабілізації валютних відносин. Особливу увагу приділено системі заходів з регулювання валютних курсів які б забезпечували найбільш сприятливі умови розвитку зовніш­ньоекономічної діяльності країн-учасниць, зниження валютного ризику та кон'юнктурної невизначеності тощо.

При цьому основними принципами, якими мають керуватися країни-учасниці Фонду, є:

1. Не допускати такої маніпуляції валютними курсами, яка б
надала можливість отримати несправедливі конкурентні переваги
перед іншими країнами.

2. Здійснювати валютне регулювання, спрямоване на змен­
шення руйнівних наслідків, викликаних короткочасними коли­
ваннями обмінних курсів.

3. При проведенні політики валютного регулювання валютного
курсу мають враховуватися інтереси інших членів Фонду, вклю­
чаючи інтереси тих країн, у валюті яких здійснюється інтервенція.

МВФ має можливість активно впливати на країни-учасниці у питаннях дотримання ними певних вимог валютного регулюван­ня. Для цього використовуються стабілізаційні програми та ме­ханізм взаємних консультацій. Стабілізаційні програми пов'язані з наданням кредитів на покриття дефіциту платіжного балансу деяких країн. При цьому надання кредиту супроводжується оці­нюванням Фондом економічної ситуації у країні та вимогами проведення жорстких стабілізаційних заходів.

Суттєвий вплив на світову валютну систему мають регіональ­ні об'єднання, в межах яких проводиться узгодження валютних політик держав-членів, або здійснюється спільна валютна полі­тика. У цьОхМу випадку спільне валютне регулювання спрямоване на розвиток торговельних відносин всередині інтеграційного об'єднання, на вільне переміщення факторів виробництва, а та­кож сприяє зниженню впливу зовнішніх факторів на коливання обмінних курсів країн регіонального об'єднання. Прикладом мо­же служити ЄС, країни-члени якого проводили спільну стабіліза­ційну політику щодо національних валют, на основі цього вста­новили їх співвідношення (паритети), а також ввели в ооіг спільну грошову одиницю.

Під національною валютною системою розуміють частину шової системи, форму організації валютних відносин країни, а визначається національним законодавством. Основними еле-^Я_еНТами національної валютної системи є: національна валютна линяня; склад офіційних золотовалютних резервів; паритет ва­люти і механізм формування валютного курсу; умови обертання валюти (наявність чи відсутність валютних обмежень); порядок зовнішніх розрахунків країни; режим національного валютного ринку і ринку золота; положення національних органів регулю­вання валютних відносин країни.

Механізм регулювання на національному рівні, його інститу-ційна структура, принципи та норми встановлюються законодав­чими актами кожної країни з урахуванням принципів та рекомен­дацій, встановлених МВФ та регіональними союзами.

Сукупність економічних та адміністративних заходів, які реа­лізуються державними органами і міждержавними організаціями у сфері валютних відносин відповідно до концепції економічного розвитку, являють собою валютну політику.

Головна мета валютної політики — це досягнення стабільності валютних курсів для створення оптимальних умов зовнішньоеко­номічної діяльності і, перш за все, зовнішньої торгівлі, забезпечення стійкого економічного зростання, стримання інфляції, підтримання рівноваги зовнішньоекономічного обігу і платіжного балансу. Ос­новними складниками валютної політики є валютне регулювання, міжнародне валютне співробітництво та валютний контроль.

Система валютного регулювання являє собою діяльність дер­жавних органів у сфері обігу валюти, контролю за валютними операціями, впливу на валютний курс національної грошової одиниці, обмеження використання іноземної валюти.

Так, в Україні здійснення валютного регулювання та контро­лю покладено на такі державні органи:

• Національний банк України є головним органом системи ва­
лютного регулювання. Він безпосередньо реалізує валютну полі­
тику, здійснює зберігання та використання золотовалютного ре­
зерву, контролює дотримання ліміту зовніцгм^го брргу;

• Кабінет Міністрів України забезпечує виконання бюджетної
політики в частині, що стосується руху валютних цінностей, бере
Участь у складанні та контролі за виконанням платіжного балансу
країни;

• уповноважені банки здійснюють контроль за валютними
,°^ПеРаціями, що проводяться резидентами й нерезидентами через
^Іхні банки;

• Державна податкова адміністрація України здійснює фінан­
совий контроль за валютними операціями;

• Міністерство зв'язку здійснює контроль за дотриманням
правил поштових переказів за межі України;

• Державна митна служба України здійснює контроль за до­
триманням правил переміщення валютних цінностей через мит­
ний кордон України. У практиці валютного регулювання розріз­
няють економічні та адміністративні інструменти валютного
регулювання.

Розрізняють дві основні групи інструментів валютного регу­лювання: адміністративні та економічні. Адміністративні інстру­менти, як правило, це законодавчо закріплені та обов'язкові для виконання норми й нормативи. Перевага цих методів полягає у тому, що вони вимагають менше матеріальних витрат, ніж еко­номічні, при цьому ефект впливу відчувається сильніше та шви­дше. Однак зловживання адміністративними заходами регулюван­ня валютного ринку часто веде до зруйнування механізмів рин­кової саморегуляції, встановлення штучної рівноваги на ринку, фінансових криз та інфляції.

Економічні інструменти використовують ринкові закони та закономірності розвитку міжнародних взаємозв'язків. При засто­суванні економічних інструментів валютного регулювання дер­жава виступає одним із суб'єктів ринку. До економічних інстру­ментів відносяться: девальвація валюти, ревальвація валюти, валютна інтервенція, корекція облікових ставок, валютні обме­ження, встановлення режимів конвертованості валют, диверсифі­кація валютних резервів.

Девальвація валюти — передбачає дії відповідних інституцій-них структур, спрямовані на зниження обігового курсу валюти власної країни. Таке зниження використовується, з одного боку, для стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку, а з другого, — для підвищення конкурентоздатності та покращення торговельних позицій країни на світовому ринку.

Ревальвація валюти протилежна девальвації. Вона пов'язана з діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. У цьому випадку метою є стримування попиту на внутрішньому ринку та стимулювання товарного імпорту і припливу інвестицій.

Валютна інтервенція, являє собою цілеспрямований вплив центрального банку країни на валютний ринок та валютний курс, який здійснюється шляхом продажу або закупівлі банком на ва­лютному ринку великих партій іноземної валюти. Такі операції впливають на співвідношення на валютному ринку попиту та

опозиції певної валюти й викликають кореляцію її обмінного

курсу-.....

Валютні інтервенції активно використовуються у світовій актиці валютного регулювання, однак вони пов'язані зі знач­ними витратами. Зокрема, валютні інтервенції здійснюються:

• за рахунок використання власних валютних резервів;

• з допомогою своп-угоди — договору з певною країною що­
до отримання кредиту в валюті цієї країни, необхідній для прове­
дення валютної інтервенції;

• за рахунок продажу цінних паперів в іноземній валюті;

• за рахунок продажу кредитних позицій країни в СДР.
Корекція облікових ставок Національного банку є достатньо

поширеним способом впливу на курсові співвідношення. Підви­щення облікових ставок Національного банку приводить до зрос­тання (завдяки підвищеному попиту) курсу валюти, а скорочен­ня — до зниження курсу. Механізм впливу процентної ставки Національного банку на курс валюти здійснюється через операції Національного банку з комерційними банками та іншими креди­тними установами з обліку короткочасних державних зо­бов'язань та комерційних векселів.

Валютні обмеження — це методи прямого втручання в меха­нізм формування обмінних курсів. Це системи нормативних пра­вил, які регламентують права громадян та юридичних осіб щодо обміну валюти своєї країни на іноземну, а також здійснення ін­ших валютних операцій.

Валютні обмеження — це система державних заходів (адміні­стративних, законодавчих, економічних, організаційних) щодо встановлення порядку проведення операцій з валютними ціннос­тями. Розглянемо основні обмеження, які застосовуються найчас­тіше.

У цілому валютні обмеження можна розподілити за сферами їх застосування:

1. Обмеження у сфері здійснення поточних операцій:

♦ обмеження можливості експортерів використовувати валю­
тну виручку або обов'язковий (повний чи шштковий) продаж її
Центральному банку;»**«-»■; --

♦ обмежувальний характер продажу іноземної валюти імпор­
теру;

♦ заборона розрахунків у національній валюті з нерезидентом
та за кордоном;

♦ регламентація термінів платежів та поставок по експортно-
імпортних операціях

2. Обмеження у сфері фінансових операцій:

• лімітування вивезення іноземної чи національної валюти
цінних паперів, золота;

• контроль за здійсненням інвестицій за кордон;

• контроль за залученням іноземних кредитів;

• регулювання інвестицій нерезидентів;

• обмеження ввезення валюти до країни.

Валютні обмеження тісно переплетені з торговельним та кре­дитним регулюванням. Необхідно враховувати, що валютні об­меження негативно впливають на розвиток зовнішньоекономіч­ного співробітництва країн. Вони застосовуються у разі, коли в країні бракує іноземної валюти. При істотній зовнішній заборго­ваності та розладі платіжного балансу лише ці заходи можуть до­зволити стабілізувати курс національної валюти. Тому прийнято вважати, що валютні обмеження слід використовувати у критич­них ситуаціях для призупинення спаду або різких коливань об­мінних курсів валюти і створення вихідних умов для подальшого регулювання.

Встановлення режимів конвертованості валют характеризує здатність до вільного обміну національної валюти на інші валю­ти. Застосовують режими повної та часткової конвертованості.

При режимі повної конвертованості всі іноземні та вітчизня­ні фізичні й юридичні особи, що володіють певною сумою гро­шей даної країни, мають можливість вільно використовувати ці гроші з будь-якою метою: вільно здійснювати як поточні, так і інвестиційні валютні операції по всіх видах операцій платіжно­го балансу.

При частковій конвертованості в операціях купівлі—продажу використовуються певні обмеження. Відповідно до вимог МВФ такі обмеження не повинні стосуватися платежів по поточних міжнародних операціях (платежів за результатами зовнішньої то­ргівлі, короткочасних банківських операцій, платежів з погашен­ня позик і відсотків, перерахування прибутку від інвестицій, грошових переказів некомерційного характеру).

Диверсифікація валютних резервів спрямована на регулюван­ня структури валютних резервів шляхом включення до їх складу різних валют.

Валютне регулювання передбачає: регулювання курсу націо­нальної валюти; організацію розрахунків в іноземній валюті; ме­ханізм відкриття рахунка, в іноземній валюті: купівлю іноземної валюти; розрахунки по експортно-імпортних операціях; здійс­нення резидентами іноземних інвестицій; операції купівлі-

подажу іноземної валюти готівкою; порядок переміщення валю-них цінностей через митний кордон України; правила переказу іноземної валюти.

Основним об'єктом системи валютного регулювання є валют­ний курс^національної грошової одиниці. Валютний курс — це піна грошової одиниці¹ валюти, що виражена у грошових одини­цях іншої країни. Основними економічними факторами, що впливають на валютний курс, є: стан платіжного балансу країни, півень процентних ставок, рівень інфляції, міграція короткочас­них капіталів між країнами тощо.

Різкі зміни курсу валюти суттєво впливають на розвиток як внутрішніх господарських процесів, так і на зовнішньоекономіч­ні позиції тієї чи іншої країни. Йдеться про вплив валютного кур­су на зовнішню торгівлю, рух короткочасного та довгочасного капіталу, розміри заборгованості, платіжний баланс тощо.

Встановлення та регулювання валютного курсу — одна з най­важливіших частин валютного регулювання і зовнішньоекономі­чної політики, оскільки відбиває міру втручання держави у рин­кові відносини. Обмінний курс валюти та його стабільність, передбачуваність його змін можуть створювати додаткові витра­ти, або навпаки, переваги від зовнішньоекономічної діяльності і, таким чином стимулювати або обмежувати її.

Залежно від того, як встановлюється валютний курс, можливі два крайніх варіанти: курс може бути жорстко фіксований до іно­земної валюти або може вільно плавати залежно від співвідно­шення попиту на іноземну валюту та її пропозиції. Зрозуміло, що між цими двома полярними варіантами можливі численні комбі­нації елементів плаваючого і фіксованого курсів. По класифіка­ції, схваленій МВФ в 1982 р., всі валюти країн світу залежно від міри свободи зміни їх курсів діляться на валюти з фіксованим курсом, валюти з обмежено гнучким курсом і валюти з плаваю­чим курсом.

Фіксований валютний курс— це офіційно*"'встановлене спів­відношення між валютами, допускаючи тимчасове відхилення від нього в одну або іншу сторону,не більше ніж на 2,25 %. Курс може фіксуватися одним із таких споссЛй*-.'.

• Фіксація курсу до однієї валюти, тобто прив'язка курсу на­ціональної валюти до курсу найбільш значимої валюти у сфері міжнародних розрахунків. Курс, фіксований до долара США, мають багато країн: Латинської Америки (Аргентина, Барбадос, Беліз, Венесуела та ін.), Африки (Ліберія, Нігерія), деякі країни з перехідною економікою (Литва, Туркменістан).

18*

• Валютне правління фіксація курсу національної валюти д_о
іноземної, причому випуск національної валюти повністю забез
печений запасами іноземної (резервної) валюти.

• Фіксація курсу загальної валюти до однієї зарубіжної валю­
ти. До французького франка зафіксований курс загальної валюти
зони франка, що використовується 14 франкомовними африкан­
ськими країнами (Бенін, Буркіна-Фасо, Камерун та ін.). Курс схі-
днокарибського долара, що використовується вісьма державами
Карибського басейну (Антігуа, Барбуда, Домініка, Гренада, Мон-
тсеррат, Сент-Кіттс і Невіс, Сент-Люсія і Сент-Вінсент і Грена-
дини), зафіксований до долара США.

• Фіксація курсу національної валюти до валют інших країн
головних торгових партнерів: Бутан до індійської рупії, Лесото,
Намібія і Свазіленд до південноафриканського ранду. У цих ви­
падках грошові власті країн звичайно підтримують запаси інозе­
мних валют, до яких фіксовано курс, на повну суму національної
валюти, випущеної в обіг, що іноді дозволяє вважати цей тип фі­
ксації курсу різновидом валютного правління.

• Фіксація курсу до валютного композиту, прив'язка курсу
національної валюти до курсів колективних грошових одиниць,
таких як СДР, або до різних кошиків валют країн основних тор­
говельних партнерів. До СДР фіксують курс своєї національної
валюти Лівія та Сейшельські Острови. До інших кошиків валют,
на розсуд самих країн, фіксують свої курси Бангладеш, Ботсвана,
Бурунді, Кіпр, Фіджі, Ісландія, Йорданія, Кувейт, Мальта, Мав­
ританія, Марокко, Непал, Соломонові Острови, Таїланд, Тонга.
Питома вага валют у кошиках, що складаються для фіксації кур­
су, звичайно відображає питому вагу країн, що використовують
цю валюту у зовнішній торгівлі товарами і послугами.

Обмежено гнучкий валютний курс — це офіційно встановле­не співвідношення між національними валютами, що допускає невеликі коливання валютного курсу відповідно до встановлених правил. Такий курс може встановлюватися такими основними способами:

• Обмежено гнучкий курс до однієї валюти, тобто підтримка
коливань валютного курсу в певних межах (7,25 %) від офіційно
зафіксованого паритету до якої-небудь однієї іноземної валюти.
Бахрейн, Катар, Саудівська Аравія і Об'єднані Арабські Емірати
визначають обмінний курс своєї національної валюти як обме­
жено гнучкий щодо долара США.

• Обмежено гнучкий курс в рамках спільної політики, тобто
спільне плавання національних валют у межах 2,25 % від центра-

ого розрахункового курсу. Цей спосіб визначення валютних ^Л сів використовувався 10 із 15 західноєвропейських країн чле­нів ЄС в рамках Європейської валютної системи (Австрія, Бель-Ня Данія, Франція, Німеччина, Ірландія, Люксембург, Нідерлан­ди,'Португалія, Іспанія).

'Плаваючий валютний курс — це курс, що вільно змінюється під впливом попиту і пропозиції валют. Держава може впливати на формування курсу шляхом проведення валютної інтервенції.

Звичайно плаваючим вважається валютний курс, який може змінюватися в будь-яких межах, причому ці межі законодавчо не встановлюються. Відомі його такі різновиди плаваючого курсоу-творення:

• Коригований валютний курс — це курс автоматично змін­
ний у відповідності до зміни певного набору економічних показ­
ників. Поточний валютний курс може автоматично змінюватися,
наприклад внаслідок зміни рівня інфляції в даній країні чи в
країні основного торгового партнера. Такий метод встановлення
курсу застосовується в Чилі, Еквадорі і Нікарагуа.

• Керований плаваючий валютний курс — це курс, що вста­
новлюється центральним банком, а не валютним ринком, але з
частою його зміною. Причому ці зміни не носять автоматичного
характеру, тобто беруться до уваги такі загальні макроекономічні
показники, як стан платіжного балансу країни, обсяги золотова­
лютних резервів, розвиток паралельного ринку валюти. Такий
метод встановлення валютного курсу застосовується 38 країнами
світу, як промислово розвинутими (Норвегія, Греція), чи країна­
ми, що розвиваються (Алжір, Ангола, Бразілія, Камбоджа, Колу­
мбія, Єгипет, Пакистан та ін.), так і країнами з перехідною еко­
номікою (Хорватія, Латвія, Польща, Словенія, В'єтнам, Грузія,
Росія).

• Незалежно плаваючий валютний курс — це курс, що визна­чається на основі співвідношення попиту і пропозиції на валюту на валютному ринку при невтручанні держави в даний процес. Держава в особі уряду може також торгувати на валютному рин-^КУ, здійснюючи валютну інтервенцію з ме^Я^агладжування ду­же сильних коливань курсу національної валюти. Таким чином, встановлюють курси своїх валют переважну більшість промис­лово розвинутих країн.

Загальна тенденція в еволюції способів визначення валютних

^кУрсів полягає в збільшенні кількості країн, які використовують

різні види плаваючих курсів, і скороченні кількості країн, що до-

римуються політики фіксованого валютного курсу. Фіксація ку-

рсу, як правило, носить односторонній характер: факт фіксуван­ня малою країною курсу своєї валюти до валюти великої країни означає тільки те, що власті малої країни коштами грошової по­літики зобов'язуються захищати і підтримувати курс, але це не означає, що його також будуть підтримувати власті великої країни

Механізми курсоутворення при плаваючому режимі валютно­го курсу діляться на: чисте плавання, тобто курсоутворення без втручання центрального банку у валютний ринок та «брудне пла­вання», коли курсоутворення відбувається при активній інтерве­нції центрального банку на валютному ринку країни.

З метою визначення офіційного курсу гривні в Україні всі іно­земні валюти розподілено на три групи, які описані у спеціаль­ному класифікаторі. Це:

1) вільно конвертовані валюти. Вони без обмежень обміню­
ються на інші валюти, курси яких визначаються НБУ (долари
США, канадські долари, японські ієни, англійські фунти стерлін­
гів, німецькі марки, іспанські пезети, італійські ліри, французькі
франки, естонські крони, євро, СДР та ін.)

2) валюти з обмеженою конвертованістю, крос-курси яких ви­
значаються' НБУ (валюти окремих країн, що розвиваються, країн
Центральної та Східної Європи, країн колишнього СРСР).

3) неконвертовані валюти, які не обмінюються на інші валю­
ти, курси яких не визначаються НБУ.

Механізм встановлення валютного курсу в Україні має певні особливості. Так, офіційний курс української валюти до долара США визначається НБУ на підставі результатів торгів на Україн­ському міжбанківському валютному ринку, офіційний курс грив­ні до всіх інших валют першої групи Класифікатора іноземних валют визначається через крос-курси Франкфуртської валютної біржі та Московської міжбанківської валютної біржі, а офіційний курс української гривні до національних валют країн колишнього СРСР визначається через крос-курси Центрального банку Росії при встановленні офіційного курсу рубля. Стосовно інших валют другої групи курс української валюти визначається через крос-курси, що публікуються в «Ріпапсіаі Тітез».

Офіційний курс української гривні використовується в усіх безготівкових операціях купівлі та продажу іноземної валюти, в бухгалтерському обліку всіх операцій, здійснених в іноземній ва­люті, в розрахунках з бюджетом, митницею, в ціноутворенні, статистичній звітності.

Важливою рисою валютного регулювання в Україні є органі­зація розрахунків в іноземній валюті. Відповідно до законодавст-

валюта України є єдиним законним засобом платежу на тери- ³ гї у_Країни. Тому нерезиденти-роботодавці повинні здійснюва-

оплату праці резидентів виключно у валюті України у готівко­вій або безготівковій формі.

У розрахунках між резидентами та нерезидентами в межах то­рговельного обігу використовується як засіб платежу іноземна ванюта. Такі розрахунки здійснюються тільки через уповноваже­ні банки.

Уповноважені банки зобов'язані купувати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученнями та за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов'язань резидентів.

Здійснення розрахунків між резидентами та нерезидентами в межах торговельного обігу у валюті України допускається лише за умови наявності індивідуальної ліцензії НБУ. Валютні ціннос­ті резидентів, що знаходяться поза межами України, підлягають обов'язковому декларуванню в НБУ.

В Україні з метою валютного регулювання широко викорис­товується ліцензування. Це дозволяє здійснювати безпосередній контроль над переміщенням валютних цінностей. Ліцензування здійснюється НБУ та його регіональними відділеннями.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій (таких як ведення валютних рахунків клієнтів, встанов­лення прямих кореспондентських зв'язків з іноземними банками, операції з міжнародних торговельних розрахунків, операції з тор­гівлі іноземною валютою на внутрішньому валютному ринку та ін.) на весь період чинності режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам та нерезидентам на здійснення до разової валютної операції. Індивідуальні ліцен­зії необхідні для таких операцій:

♦ вивезення та переказування валютних цінностей за кордон
понад встановлені норми;

♦ отримання та надання резидентам кредитів в іноземній ва­
люті, якщо терміни та суми-таких-кредитів^ревйщують встано­
влені законодавством межі;

♦ використання іноземної валюти на території України як за­
собу платежу;

♦ здійснення іноземних інвестицій за кордон та ін.
Характерною особливістю валютного регулювання в нашій

^кРаїні є відкриття рахунків в іноземній валюті. Відповідно до за­конодавства України передбачено, що рахунки в іноземній валю-

ті юридичним та фізичним особам, резидентам чи нерезидентам відкриваються в уповноважених банках, які отримали ліцензію НБУ на право здійснення операцій з іноземною валютою.

Право на відкриття рахунків в іноземній валюті отримують юридичні особи, у статутних документах яких передбачено здійс­нення зовнішньоекономічної діяльності. Приватні підприємці (без створення юридичної особи) отримують таке право на підставі ре­єстраційної картки, в якій також передбачене здійснення зовніш­ньоекономічної діяльності. Рахунки в іноземній валюті відкрива­ються юридичним особам-нерезидентам: дипломатичним та іншим офіційним представництвам в Україні, а також іноземним фірма міжнародним організаціям, іноземним інвесторам.

Банк, який відкрив розрахунковий рахунок в іноземній валюті, про відкриття такого рахунку повідомляє податковим органам банку, де клієнт має розрахунковий рахунок в національній ва­люті.

Важливою рисою валютного регулювання в Україні є купівля іноземної валюти.

Торгівля іноземною валютою на території України резидента­ми та нерезидентами-юридичними особами здійснюється через уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, які отримали ліцензію на торгівлю іноземною валютою НБУ, ви­ключно на міжбанківському валютному ринку України.

Для придбання іноземної валюти потрібно надати документи, що підтверджують необхідність цієї операції. Це може бути:

• відповідним чином оформлений контракт на імпорт товарів,
робіт або послуг;

• документи, які свідчать про правомірність переказування за
кордон прибутку, отриманого іноземним інвестором від інвести­
цій в Україні;

• документи щодо руху капіталу, проліцензовані НБУ;

• документи, що свідчать про правомірність купівлі іноземної
валюти для погашення та обслуговування резидентом кредиту,
отриманого в іноземній валюті у встановленому порядку в упов­
новаженому банку.

Операції купівлі-продажу іноземної валюти здійснюються уповноваженими банками за письмовими дорученнями клієнтів та з оплатою комісійної винагороди на договірних умовах, при цьому до доручення додаються необхідні документи, що підтвер­джують характер угоди.

Придбана або зарахована на спеціальний рахунок клієнта іно­земна валюта має бути використана у повній відповідності до ко-

нтракту або інших необхідних документів протягом 5 банківсь­ких днів. У випадку порушення цього терміну придбана валюта продається уповноваженими банками протягом 5 робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитив­на курсова різниця, яка може виникнути при такій операції, спрямовується до державного бюджету України, а негативна кур­сова різниця зараховується до результатів господарської діяльно­сті резидента.

У випадку, якщо після оплати контракту залишилися кошти, сума яких не перевищує одного біржового лоту, вони повинні бу­ти зараховані на поточний валютний рахунок клієнта. Залишок валюти в сумі, що перевищує один біржовий лот, має бути про­даний на найближчих біржових торгах.

Придбання фізичними особами-резидентами іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України здійснюється: під належним чином оформлені угоди (контракти)*га інвойси з юри­дичною особою; для власного вжитку; лише за наявності посере­дника — юридичної особи; у безготівковій формі; на суму не бі­льше 8000 дол США.

Осцовні функції валютного контролю при купівлі іноземної валюти здійснюють уповноважені банки, які повинні отримувати від клієнтів необхідні документи на придбання іноземної валюти та контролювати її цільове використання. Уповноважені банки також здійснюють функції агента валютного контролю при пере­казуванні іноземної валюти за кордон.

Існують певні особливості валютного регулювання в Україні іноземних інвестицій. Іноземні інвестиції можуть здійснюватися лише за рахунок власних коштів. Здійснення інвестицій за раху­нок кредитів, отриманих від уповноважених або іноземних бан­ків, забороняється. Здійснення іноземних інвестицій за рахунок бюджетних коштів дозволено лише за відповідними постановами Верховної Ради України.

Для здійснення резидентами іноземних інвестицій необхідна індивідуальна ліцензія НБУ, яка видається як юридичним особам України, так і фізичним осо"бам, які-гареєатрвані як підприємці. Іноземні інвестиції резидентів України гІоВттннГ здійснюватися лише в безготівковій формі і виключно через кореспондентські Рахунки уповноважених банків України.

Всі надходження від іноземних інвестицій на користь резиде­нтів мають бути зараховані на валютні рахунки резидентів в упо­вноважених банках після сплати усіх податків, які вимагаються ^За законодавством країни, що приймає. При цьому уповноваже-

III

ному банку та податковій інспекції подається офіційне підтвеп дження сплати податків за кордоном. Суми податків зарахову­ються тільки у разі, якщо між Україною та країною, що приймає укладено угоду про уникнення подвійного оподаткування.

Прибуток, отриманий резидентами за кордоном у будь-якій формі, підлягає обов'язковому декларуванню. Всі валютні цінно­сті, доходи та майно, які знаходяться за межами України, підля­гають обов'язковому декларуванню суб'єктами підприємницької діяльності.

Характерною рисою валютного регулювання в нашій країні є також проведення операцій купівлі—продажу готівкової інозем­ної валюти. Обмінні пункти відкриваються для обслуговування фізичних осіб — резидентів та нерезидентів. Вони відкриваються кредитними установами, які мають ліцензію НБУ на даний вид операцій, а також іншими юридичними особами-резидентами, які уклали агентську угоду з уповноваженим банком, в якому від­крито їх гривневий або валютний рахунок.

В окремих випадках дозволяються розрахунки між резидента­ми та нерезидентами в іноземній валюті готівкою, в тому числі й за експорт товарів та послуг. Розрахунки готівкою здійснюються за умови надання безпосередньо нерезидентом валютної готівки в касу банку на рахунок резидента. При цьому оплата у готівко­вій формі має бути передбачена у контракті і нерезидент має на­дати декларацію про ввезення на територію України іноземної валюти.

Крім цього, дозволяється придбання за іноземну валюту де­яких товарів на території міжнародних портів, аеропортів, вокза­лів України. Нерезиденти можуть оплачувати в іноземній валюті страхування та готельні послуги, дорожні збори.

8.2. Валютні умови зовнішньоторговельних контрактів

Важливим елементом зовнішньоторговельного контрак­ту виступають валютні-фінансові умови, які регулюють розрахун­ки між контрагентами. При визначенні валютно-фінансових умов контрактів, як правило, проявляється протилежність інтересів, який прагне отримати максимальну суму валюти в наикоротшии термін, і імпортера, зацікавленого в виплаті найменшої суми ва­лют, швидкому отриманні товару та відстроком платежу до моме­нту його кінцевої реалізації. Вибір валютно-фінансових умов кон-

ктів залежить від характеру економічних та політичних відно-ян між країнами, співвідношення сил контрагентів, а також від тпадицій та звичаїв міжнародної торгівлі даним товаром.

До валютних умов зовнішньоторговельних угод відносяться: встановлення валюти ціни та валюти платежу, а у разі їх розбіж­ності курсу — перерахунку валюти ціни у валюту платежу, а та­кож способів усунення можливих валютних ризиків.

Валютні умови безпосередньо впливають на ефективність укладеної угоди. У зв'язку з цим контрагенти уважно слідкують за станом міжнародних валютних ринків, за коливанням валют­них курсів, за валютно-фінансовим становищем країни свого ко-нрагента. Вони прогнозують стан курсу валют на перспективу, прагнуть зробити правильний вибір валюти ціни та валюти пла­тежу.

Валюта ціни — це валюта, в якій виражену ціна товару, зафік­сована в контракті. Як правило, валюту ціни виражають у най­більш стабільній на момент укладення угоди валюті.

Ціна товару може встановлюватись у валюті країни експорте­ра, у валюті країни імпортера чи у валютах третіх країн. Специ­фіка вибору валюти ціни в зовнішній торгівлі країн колишніх ре­спублік СРСР обумовлена частково конвертованістю національ­них валют, у зв'язку з чим в розрахунках використовуються іно­земні валюти. При цьому в торгівлі з переважною більшістю країн розрахунки здійснюються у вільно конвертованій валюті. Це може бути валюта контрагента чи третьої країни.

В імпортних контрактах при купівлі продукції в промислово розвинутих країнах, валюта яких є конвертованою, ціни, як пра­вило, встановлюються в національній валюті цих країн. При ім­порті із країн, що розвиваються, які мають замкнуті та частково-конвертоані валюти, ціни фіксуються в ВКВ провідних країн світу: доларах США, англійських фунтах стерлінгів, марках ФРН, французьких та швейцарських франках, японських ієнах. При експортних операціях вітчизняні підприємства валюти ціни ви­бирають з числа цих чи найбільш розповсюджених валют.

Визначення валюти ціни, є дуже важлі^9£і.умовою контракту, оскільки валюти не рівноцінні за своєю якістю: є стійкі валюти зі стабільною купівельною спроможністю та слабкі (м'які) валюти, ^кУрс яких постійно змінюється. Тому від вибору „валюти ціни за­лежить ризик валютних втрат, тобто можливість не отримати ек­вівалент вартості, передбачений в момент фіксації ціни і підпи­сання контракту. Тому покупець виграє при встановленні ціни в слабкій валюті і валюті, курс якої має тенденцію до пониження.

Експортер, навпаки, прагне до найсильнішої валюти чи валюти курси якої має тенденцію до підвищення.

Якщо ціна імпортного контракту буде встановлена в тверді^ валюті, то щоб компенсувати втрати, потрібно вимагати від про­давця зробити знижку з ціни чи поступку за іншими умовами ко­нтракту. В експортному ж контракті, якщо ціну встановлено у відповідності до інтересів імпортера, тобто в слабкій валюті про­давцю слід підвищити ціну товару.

З валютної точки зору, експорт доцільно орієнтувати на краї­ни з «сильними» валютами, а імпорт— зі «слабкими» валютами. Але це можливо лише при інших рівних умовах: якість, ціна і т. д.

Валюта платежу — це валюта, в якій проходить оплата товару за контрактом (або погашення кредиту, якщо в контракті перед­бачено його використання).

В торгівлі з фірмами промислово розвинутих країн, і особливо європейських, валютою платежу, як правило, є національні валю­ти цих країн. У торгівлі з країнами, що розвиваються, — ВКВ ос­новних промислово розвинутих країн, причому в експортних ко­нтрактах валюта тих із них, у банках котрих зберігаються надходження країн, що розвиваються від експорту.

Однією із суттєвих ознак валютного регулювання в нашій державі є терміни розрахунків за експортно-імпортними опера­ціями.

При експортних контрактах виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їхні валютні рахунки в уповно­важених банках у терміни виплати заборгованостей, що вказані у контрактах, але не перевищують 90 календарних днів від дати митного оформлення продукції, а у разі робіт, послуг або переда­чі прав інтелектуальної власності — від моменту підписання акта або іншого документа, які свідчать про їх виконання.

Отримання продукції по імпортних контрактах не повинне пе­ревищувати 90 календарних днів від моменту здійснення авансо­вого платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції, що імпортується.

Порушення резидентами термінів розрахунків за експортно-імпортними операціями приводить до нарахування пені за кожен прострочений день у розмірі 0,3 % від суми недоотриманої виру­чки або недопоставленої продукції в іноземній валюті, перерахо­ваній у грошову одиницю України за валютним курсом НБУ на день заборгованості. Нарахування пені здійснюється на підставі вантажних митних декларацій, отриманих на митниці, а також журналу обліку розрахунків за імпортними контрактами.

Перевищення 90-денного терміну отримання валютної виручки _{г п}родукції згідно з імпортним контрактом можливе лише при. _ивідуальному дозволі обласного управління НБУ за місцем ре-^рації резидента. Підставою для продовження законодавчо вста­новлених термінів розрахунків по експортно-імпортних операціях _є висновки відповідних міністерств та відомств, які підтверджують належність контракту резидента з іноземною фірмою до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, постачання складних технічних виробів та товарів спеціального призначення. Продовження термінів розрахунків по експортно-імпортних операціях дається на термін, що, як правило, не пере­вищує 90 календарних днів. В окремих випадках обласні управ­ління НБУ можуть продовжувати строки вже наданих індивідуа­льних дозволів на загальний термін не більше 270 днів.

Валюта ціни і валюта платежу, як правило, збігаються, але є випадки, коли вони не збігаються, особливо при*проведенні клі­рингових операцій чи при встановленні контрактних цін у тради­ційних валютних (у торгівлі біржовими товарами, на аукціонах). Валюта ціни та валюта платежу не збігаються також при фіксації ціни в будь-якій розрахунковій одиниці (наприклад, СДР). Розбі­жність валюти ціни і валюти платежу є також однією із форм страхування валютного ризику.

Якщо валюта ціни та валюта платежу не збігаються, то в конт­ракті мають бути зафіксовані умови перерахунку першої в другу. У контракті необхідно встановити:

• час перерахунку валют. Розрахунки завжди здійснюються за
поточним курсом валюти — найчастіше за ринковим курсом за
день до платежу чи за 2—3 дні, що передують дню платежу, або
на день платежу;

• ринок, котирування якого беруться за базу перерахунку;

• курс перерахунку (курс продавця, курс покупця, середній
курс);

• курс якого виду платіжних засобів використовується (курс
телеграфного переказу, початкового переказу, векселів та ін.).

Якщо валюта ціни і валюта" платежу збігамгася. то її назива­ють валютою контракту.

Відповідно до законодавчих та нормативних актів України, в Розрахунках між резидентами та нерезидентами в межах торго­вельного обороту використовується як засіб платежу іноземна ^валюта. Використання національної валюти допускається в роз­рахунках з країнами, колишніми республіками СРСР, крім Есто-^Нц, якщо це передбачено контрактами.

8.3. Валютні ризики та способи їх усунення

При укладенні довготривалих контрактів виникають валютні ризики, що пов'язано зі змінами курсу валюти, внаслідок чого змінюється реальна вартість платежу. Головним чинником валютних ризиків є коротко — та довгострокові коливання об­мінних курсів, що залежать від попиту й пропозиції валюти на національних і міжнародних валютних ринках. У довгостроково­му періоді визначальну роль відіграє загальний економічний стан країни, рівень виробництва, збалансованість основних макроеко-номічних пропорцій, обсяги зовнішньої торгівлі тощо, а в корот­костроковому — збалансованість окремих ринків і загальний стан ринкового й конкурентного середовища. Коливання кількіс­них показників окремих чинників та їх певне співвідношення ві­діграють вирішальну роль у змінах валютних курсів, а тому мо­жуть мати суттєвий вплив на характер виникнення і рівень валютного ризику.

За природою утворення валютні ризики можна поділити на курсові та інфляційні. У першому випадку експорт отримує су­му у національній валюті меншу, ніж ту, на яку він розрахову­вав при укладенні контракту. У другому — зменшується купіве­льна спроможність валюти платежу. Масштаби ризику, пов'я­заного з падінням купівельної спроможності валюти, залежать від розриву в часі між укладенням контракту та моменти здійс­нення самого платежу. Даний вид валютного ризику має суттєве значення при довгострокових та кредитних угодах і є односто­роннім, оскільки в умовах інфляції збитки мають місце у про­давців (кредиторів).

Таким чином, валютні ризики, які виникають при експортно-імпортних операціях, обумовлені зміною валютних курсів та па­дінням купівельної спроможності валют.

Валютні ризики, які виникають внаслідок зміни курсів валют, впливають як на положення продавця, так і покупця. Експортер несе збитки при пониженні курсу валюти ціни стосовно валюти платежу, оскільки він отримає меншу реальну вартість порівняно з контрактною; або при пониженні курсу валюти контракту тому що в цьому випадку отримає меншу суму в національній валюті. Для імпортера валютні ризики виникають, якщо підвищується курс валюти ціни стосовно валюти платежу, або зростає курс ва­люти контракту, оскільки для її купівлі він повинен витратити оі-льше національної валюти.

За характером і місцем виникнення валютні ризики поділяють на: ♦ операційні;

«трансляційні (бухгалтерські); «економічні.

Операційний валютний ризик можна визначити як можливість недоотримання прибутку або понесення збитків у результаті без­посереднього впливу змін обмінного курсу на очікувані потоки коштів. Експортер, який одержує іноземну валюту за проданий товар, програє від зниження курсу іноземної валюти стосовно національної, тоді як імпортер, що здійснює оплату в іноземній валюті, програє від підвищення курсу іноземної валюти стосовно національної. Невизначеність вартості експорту в національній валюті, якщо рахунок — фактура на нього оформляється в інозе­мній валюті, може стримувати експорт, тому що виникають сум­ніви в тому, що експортовані товари в кінцевому результаті мож­на буде реалізувати з прибутком. Невизначеність вартості імпорту в національній валюті, ціна на який встановлена в інозе­мній валюті, збільшує ризик втрат від імпорту, тому що в перера­хунку на національну валюту ціна може виявитися неконкурент-ною. Таким чином, невизначеність обмінного курсу може пере­шкоджати міжнародній торгівлі. Може здатися, що невизначено­сті прибутковості експортних операцій, коли товари оцінюються в іноземній валюті, можна запобігти, якщо призначити ціну в ба­зовій національній валюті компанії-експортера. Проте це лише перенесе валютний ризик на імпортера, що згодом віддасть пере­вагу постачальникам, готовим оформляти рахунки-фактури у ва­люті країни-імпортера. Крім того, знецінення іноземної валюти, які підривають прибутки від експорту товарів у перерахунку на національну валюту, супроводжується підвищенням курсу націо­нальної валюти і призводить до зростання ціни експорту в інозе­мній валюті, що знижує його конкурентоздатність. Особливо руйнівний ефект буде в умовах попиту, чутливого да,.-зміни ціни. Описана проблема добре знайома експортерам автомашин, текс­тильних виробів і алкогольних напоїв.

Існує декілька основних методів страхувашш валютних ри­
зиків:" *•' " ' <•*%-..-

1) односторонні дії одного із контрагентів;

2) операції страхових компаній, банківські та урядові гарантії;

3) взаємна домовленість учасників угоди.

На практиці досить широко використовується така форма страхування валютних ризиків, як захисні застереження, тобто Договірні умови, які включаються в контракти та передбачають

можливість їх перегляду в процесі виконання договорів. У до бідності до валютних застережень, сума платежу підлягає пере­гляду пропорційно зміні курсу валюти платежу стосовно валюти ціни, або іншої стабільної валюти, тобто валюти застереження Застереження можуть бути з двосторонньою направленістю, коли корекція платежу здійснюється і від зниження курсу валюти, і від його зростання, а також з односторонньою направленістю, яка передбачає корекцію платежу тільки при підвищенні або тільки при зниженні валютного курсу. Двосторонні застереження захи­щають інтереси обох партнерів, а односторонні — одного з них.

Є декілька способів, за допомогою яких суб'єкти зовнішньо­економічної діяльності можуть уникнути валютних ризиків, які обов'язково фіксуються в контракті як застереження. Важливими з них на сьогодні є пряме валютне застереження і побічне. При збігу валюти ціни і валюти платежу використовуються прямі за­стереження, де розмір платежу ставиться залежно від зміни ін­шої, стабільнішої валюти. Експортери, наприклад, наполягають на її застосуванні в тому випадку, коли валюта контракту має те-неденцію до пониження.

Різновидом прямого застереження вважається мультивалютне застереження, згідно з яким сума платежу ставиться залежно від зміни курсового співвідношення між валютою платежу та корзи­ною валют, яка визначається угодою сторін. Мультивалютне за­стереження може бути 2 видів — на базі середньоарифметичного процента відхилення курсів заданого набору валют чи на базі зміни їх умовного середньоарифметичного курсу.

Переважним є перший вид, оскільки забезпечує певну пропо­рційність зміни курсів валют. Кількість валют у наборі валютної корзини коливається від двох і більше. Вибір валют переважно визначається з огляду на характер зовнішньої торгівлі даної краї­ни. Використовують курси декількох провідних валют світу. Широко застосовується і така практика, коли в якості базисної одиниці виступають міжнародні, колективні валюти (наприклад, СДР). Мультивалютні застереження мають деякі переваги порів­няно з одновалютними:

1) валютна корзина як метод виміру середньозваженого курсу
валюти платежу понижує вірогідність різкої зміни суми платежу;

2) вона значною мірою забезпечує інтереси обох контрагентів
угоди з точки зору валютного ризику, оскільки включає валюти,
що мають різний рівень стабільності.

Захисні якості багатовалютного застереження залежать, зви­чайно, не від кількості, а від якості набору валют.

З побічних способів захисту від валютних ризиків суб'єкти внішньоекономічної діяльності найчастіше вибирають визна-³⁰ _{ня к}урсу перерахунку валюти ціни у валюту платежу. Як курс перерахунку валюти ціни у валюту платежу найчастіше викорис­товується ринковий курс на день, що передує дню платежу. На жаль, повної гарантії захисту від валютних ризиків ці застере­ження не дають, крім того, іноді вони приводять до зниження цін контракту.

При нерозбіжності валюти ціни і валюти платежу застосову­ється непряме застереження, згідно з яким сума платежу зміню­ється пропорційно зміні курсу валюти ціни до валюти платежу, яка відбулася у визначений термін в узгодженому місці. Таким чином, як уже підкреслювалося, саме використання різних валют для вираження ціни та здійснення платежу виступає однією із форм страхування валютного ризику. При цьому для непрямого валютного застереження, так як і для прямого, повинна бути виб­рана найстійкіша валюта. Подібне застереження формулюється таким чином: «Валюту розрахунку (найменування валюти) ви­значено виходячи із співвідношення валютного курсу на день підписання договору (контракту) і становить... X... одиниць ва­люти ціни договору (контракту) (найменування валюти). Якщо на день розрахунку валютний курс зміниться, суму платежу буде відповідно змінено у співвідношенні... X...».

Потрібно зазначити, що одним із способів забезпечення не­змінної купівельної спроможності платежів за поставлені то­вари є товарообмінні операції. Для страхування валютних ри­зиків при кредитуванні використовуються компенсаційні угоди: сума позики прив'язана до ціни валютного товару, що поставляється в рахунок погашення кредиту, у зв'язку з мож­ливою зміною суми кредиту через коливання цін та валютних курсів.

Великими фірмами використовується і такий ""метод страху­вання валютних ризиків, як регулювання валютної позиції за ко­нтрактам з тим, щоб вона була закритою. Наприклад, якщо в дія­льності підприємства чітко простежується л^рСіага-чекспортної чи імпортної орієнтації, то ризик можна скоротити, укладаючи кон­тракти в різних валютах, динаміка зміни курсу яких має проти­лежні тенденції. Але цей метод ефективний тільки в тому разі, якщо підприємство має широкі зовнішньоторговельні зв'язки. Можливе також укладення одночасно експортного та імпортного контрактів, в одній і тій же валюті і таким чином, щоб строки платежів були як найближче один до одного.

Регулювання валютної позиції як метод страхування валют­них ризиків часто застосовується спільно з іншими методами і при правильному його використанні може звести до мінімуму ва­лютний ризик.

Застосування валютних застережень з низки причин не в змозі повною мірою забезпечити валютні інтереси суб'єктів зовніш­ньоекономічної діяльності. Уже в самому застереженні закладе­ний ризик, оскільки таке застереження може привести до валют­них втрат у зв'язку з тим, що ситуація на валютному ринку може змінитися не так, як прогнозувалось. Необхідно врахувати і те що не завжди такі обмеження можуть бути застосовані на прак­тиці, оскільки окремі країни забороняють їх використовувати. І навіть в тих випадках, коли застереження використовується, воно може привести до погіршення інших умов контракту, насампе­ред, цінових. Що стосується використання мультивалютних за­стережень то на практиці у зв'язку з їх складними підрахунками зовнішньоторговельні партнери можуть отримати різні результа­ти, що викличе розбіжності між ними.

Одним із способів захисту від валютних ризиків є страхування під час здійснення зовнішньоекономічних операцій. Це відбува­ється таким чином: підприємець, найчастіше експортер, що ба­жає застрахувати товар, наданий іноземному покупцеві, вступає в угоду зі страховим товариством, що володіє достатньою інфор­мацією про кредитоспроможність потенційних імпортерів у даній країні. Відповідно до такої угоди страхове товариство, якщо воно вважатиме за можливе провести страхову операцію, погоджуєть­ся відповідати за ту або іншу частку ризику, пов'язаного з торго­вельною операцією. Ініціатива страхування звичайно завжди за­лишається на боці експортера.

Страхування експорту припускає виникнення під час торгове­льної операції надмірного ризику, від якого страхове товариство і прагне забезпечити експортера.

Страхова фірма, уважно дослідивши умови діяльності фірми, що клопочеться про страхування, установлює певну норму ризи­ку, яку вона визнає або нормальною, або залежною від самого експортера та характеру його діяльності, і погоджується страху­вати будь-який ризик, що перевищує цю норму. З метою усунен­ня торговельного ризику страхове товариство нерідко починає спеціальну експертизу товару, щоб установити, чи відповідає він замовленню і специфікаціям, доданим до трасованого векселя. Для усунення фінансового ризику страхове товариство часто ви­магає надання клієнтом акцепту якогось солідного банку і пого-

страхувати лише акцептований вексель. Таким чином, ^Д цих умов страхується лише надзвичайний ризик, що може ви­никнути стихійно як продукт нестійких господарських відносин.

Страхування всього ризику, що виникає у зв'язку з кредиту -анням іноземного покупця, незважаючи на численні вимоги тор­говельних кіл, не є поширеним, оскільки розвиток страхування в цьому напрямку був би економічно недоцільним: спотворював би сутність страхування, підвищив би вартість страхування.

За повного страхування ризику експортер мало цікавиться платоспроможністю свого іноземного клієнта й у нього зникають стримуючі мотиви при наданні тому кредиту.

Хоча звільнення експортера від обов'язку спеціально вивчати фінансовий стан свого іноземного клієнта відповідало б прогре­суючому поділу праці, проте в торгівлі дуже важко відокремити суто фінансову сторону від комерційної і, зокрема, суто комер­ційний ризик від самої торговельної операції.

Торговельний ризик унаслідок відмови покупця-імпортера прийняти товар і здійснити платіж зумовлює появу кредитного ризику, усунення якого дуже часто залежить від самого експор­тера (кредитора). Страхування комерційного кредиту є захистом експортера від надзвичайного фінансового ризику, який важко передбачити. Тому повне страхування від усіх ризиків погано уз­годжується з тими економічними цілями, які має на меті страху­вання експорту.

Страхове товариство не є кредитною установою і не ставить перед собою мети замінити її. Його функції мають суто допоміж­ний характер, і хоч інколи гарантія страхового товариства поле­гшує продаж гарантованого векселя на обліковому ринку чи об­ліковому банку, та це не є основним моментом діяльності страховика. Покупця тратти може цілком забезпечити її акцепт якою-небудь солідною кредитною установою, і додаткова гаран­тія страхового товариства може бути бажаною, але вона не обов'язкова Страхування кредиту захищає безпосередні інтереси експортера, який не може трасувати вексель без права регресу і домогтися для нього акцепту. Банк, що йвдеп^рв^щкий вексель і, отже, відмовляється від права зворотної вимоги до трасанта, фак­тично здійснює найповніше страхування кредиту експортера та змушений брати на себе весь ризик. Проте слід пам'ятати, що та­кий акцепт звичайно дається дуже обмеженому колу підприєм­ців, котрі мають бездоганну репутацію, за умови стягування на користь акцептанта високої винагороди, і, по суті, не є банківсь­кою операцією. У цьому разі експортер користується одночасно

19*

банківським акцептом, що полегшує йому мобілізацію необхід­них капіталів на обліковому ринку, і полісом страхового товарис­тва для забезпечення кредиту, наданого ним,¹ у свою чергу, поку­пцеві. Відбувається нормальний розподіл праці між різноманіт­ними інституціями.

При акцепті тратти без права обороту на трасанта банк втру­чається у незнайому для нього сферу і бере на себе ризик у тако­му розмірі, який звичайно не застосовується у банківській прак­тиці. Акцентуючи тратту з правом регресу, він може висунути свої претензії до обох контрагентів і зазнає значних збитків лише у разі одночасного банкрутства обох, під час же акцепту тратти без права регресу банк бере на себе і фінансовий, і торговельний ризик. Страхове товариство також втручається в чужу йому сфе­ру, видаючи поліс на всю суму можливого ризику. Цим самим страховик усуває необхідність банківського акцепту, оскільки страхова установа не тільки звільняє кредитора від надмірного ризику, а й полегшує йому мобілізацію капіталів на обліковому ринку.

Сьогодні не існує особливої потреби в спеціальній інституції, яка об'єднує функції і банку, і страхової установи. Для цього мо­жна використовувати вже існуючі установи (як, наприклад, у Ні­меччині). Злиття в одній установі і страхових, і акцептних функ­цій суперечить історичному розвитку страхових установ у сфері кредитування зовнішньої торгівлі, що виникли як результат про­гресуючого розподілу праці. І все ж значно зручнішим вважаєть­ся об'єднання страхових установ зі спеціальними бюро, які з'ясовують платоспроможність іноземної клієнтури, оскільки та­ке об'єднання обмежує до мінімуму торговельний і фінансовий ризик. Крім того, страхове товариство при страхуванні всього ри­зику змушене вимагати в експортера особливого забезпечення і, гарантуючи весь ризик, обумовлювати право зворотної вимоги. Це особливо важливо тоді, коли, виконуючи замовлення, експор­тер допустив помилку, що спричинила відмову покупця прийня­ти товар і здійснити платіж.

Право ж регресу припускає деяке розкладання ризику. Повне звільнення експортера від ризику можливе лише за умови трасу­вання -векселя «без обороту».

Облік або акцепт банком тратти без обороту на трасанта є од­нією з форм існуючої раніше системи страхування кредиту, відо­мої як взяття банком ризику на себе.

У цьому разі банки погоджуються взяти на себе ризик щодо платежів покупців товару, які мають надійти. У банківській прак-

яті крім страхування ризику продавця, існує страхування ризи-V тісно пов'язаного з активною банківською діяльністю, або тосовно продавця (експортера), або стосовно покупця (імпорте­ра) або стосовно їх обох разом. У першому випадку банк не тіль­ки страхує ризик, а й здійснює експортеру платіж у розмірі фак­турної вартості товару відразу після здачі документів остан­ньому, кредитуючи експортера на час транспортування товару. Коли ж передбачається кредитування імпортера, банк здійснює усі належні платежі експортеру відразу ж після здачі товару і кредитує експортера вже за власний рахунок. Ця операція дає та­кі результати: по-перше, звільняє експортера від ризику, пов'я­заного з інкасуванням платежів від покупців і, по-друге, демобі­лізує капітали експортера, оскільки операція страхування супро­воджується активною щодо експортера банківською операцією. Вартість страхування залежить від ступеня ризику, який страхова установа погоджується гарантувати.

Вважається, що, гарантуючи весь ризик, страховик повинен установлювати вищу ставку, ніж при страхуванні 50 чи 75 % того кінцевого збитку, якого може завдати невдалий кінець торгове­льної угоди. Природно, що якою б високою не була преміальна ставка, експортеру все ж буде вигідніше застрахувати товар і сплатити певний відсоток страховику, ніж перекласти усю вар­тість можливого ризику на ціну певної партії експортованого за кордон товару.

Експортер у разі невдалого виходу застрахованої комерційної операції може одержати страхове відшкодування в розмірі застрахо­ваної суми лише після встановлення розмірів залишкового збитку.

Страхове товариство докладає всіх зусиль, щоб, по-перше, одержати в дебітора якусь частку застрахованої позики і, по-друге, реалізувати те майно або товари, що служили забезпечен­ням кредиту. Страховик використовує усю виручену суму на відшкодування збитків експортера, що застрахував свій кредит, доплачуючи від себе можливу різницю між застрахованою сумою і надходженнями від дебітора чи від продажу згаданого забезпе­чення. Ця операція потребує досить ба^ве час,у (близько трьох місяців), протягом якого страхове товариство встановлює розмі­ри кінцевого збитку.

Крім зазначених, способами захисту є страхування за допомо­гою валютних опціонів, міжбанківських операцій «своп», форва­рдних валютних операцій, валютних ф'ючерсів.

Валютні опціони вперше було застосовано в 1973 р. на Чикаг-^ській біржі. Валютний опціон — угода між покупцем та продав-

цем валют, яка дає право покупцеві опціону купувати чи прода­вати за узгодженим курсом певну суму валюти протягом обумов­леного періоду часу за винагороду. Опціонами торгують не тіль­ки на міжбанківському ринку, але й на біржах фондових та товарних.

«Своп» — це валютна операція, яка поєднує купівлю-продаж двох валют на умовах негативної поставки з одночасною контру-годою на певний строк з тими ж валютами