Розділ 15. Древнє Передання передпочатку часів

Люсі і Сюзан усе ще непорушно сиділи у своєму сховку, затуливши долонями обличчя, коли до них долинув вигук Чаклунки:

– Усі – за мною! Покладемо край цьому змаганню! Великий дурень, великий котисько лежить мертвий. Ми швидко зметемо усіх зрадників і людських заброд.

Це були доволі небезпечні хвилини для Люсі й Сюзан, бо враже кодло, виконуючи наказ своєї володарки, посунуло якраз попри їхню схованку 3 дикими вигуками, під пронизливий вереск рогів та сурем ті потвори помчали додолу. Дівчатка відчули, як холодним вітром майнули привиди, як загула земля під важкими мінотаврами, як угорі зашелестіли крила і пронеслася якась затхла, несвіжа хвиля, а небо стало чорне від стерв'ятників та велетенських кажанів. Якби дітям довелося уздріти щось подібне колись раніше, то вони, звісно, геть утратили б голову від страху, але зараз їхні душі переповнювала скорбота, бо перед очима їм усе стояла жахлива і принизлива картина Асланової смерті, то вони й не зважали на загрозу для себе.

Та невдовзі все стихло. Сюзан і Люсі вилізли зі своєї схованки і крадучись вибралися на маківку пагорка. Місяць, помережаний тонкими смужками хмар, уже скотився нижче, та дівчатка все одно бачили зв'язаного Аслана, що нерухомо лежав на Столі. Вони вклякли побіля нього на мокру траву і заголосили. Дівчатка цілували холодне лице, гладили шовковисте хутро, яке ті бузувіри недостригли, і ридали, ридали, аж геть знесилили. Тоді підняли очі, глянули одна на одну і в одну мить відчули себе страшенно самотніми. Вони узялися за руки і знову невтішно заплакали. Нарешті вмовкли. Люсі через силу мовила:

– Я не можу більше дивитись на цей жахливий намордник. Може, якось удасться його зняти?

Дівчатка взялися до справи, але зробити це було нелегко, бо обидві дуже змерзли і закляклі пальчики зовсім не хотіли їх слухатись, до того ж надворі уже геть стемніло. Врешті дітям удалося звільнити лева. Коли ж вони заглянули йому в обличчя, то знову залилися сльозами, кинулись цілувати його і гладити. Потому обтерли лева від крові та піни. І було їм так сумно, журно і страшно, що годі й описати.

– Послухай, давай спробуємо його розв'язати, – запропонувала Люсі.

Проте вузли були позатягувані так міцно, що дівчатка ніяк не могли дати собі з ними раду.

Сподіваюся, що ніхто з вас, котрі читають оцю книжку, не був у такому розпачі, як ото Сюзан і Люсі тієї ночі. Та якби ви опинились на їхньому місці, якби проплакали цілісіньку ніч, отак, до останньої сльозинки… то знали б, що по таких переживаннях врешті приходить спокій. Ви просто усвідомили б, що нічого гіршого вже статися не може. Принаймні саме такий стан зараз опанував Сюзан і Люсі. У цілковитій тиші спливали години, та дівчатка не відчували ні часу ні холоду. Люсі перевела погляд на схід і помітила, що небо проясніло. Дівчинка зиркнула вниз і зауважила якийсь рух у траві. Спершу це не викликало в неї жодного зацікавлення. Ну і що з того? Тепер усе байдуже! Але Люсі впало в око, що ті маленькі створіння піднімаються на Камінний Стіл, прудко дряпаючись по каменю, і, хай хто вони такі, вже сновигають довкола Асланового тіла. Люсі нахилилась нижче. Це були якісь маленькі сірі звірятка.

– Ой! – скрикнула Сюзан з другого боку Столу – Жахливо! Це миші. Вони лазять по Асланові. Геть звідси, геть! – і махнула рукою, аби їх відігнати.

– Зачекай! – зупинила її Люсі, яка не відводила очей від Столу. – Подивись, будь ласка, що вони роблять.

Обоє схилилися ще нижче.

– Мені здається… – невпевнено мовила Сюзан. – Що за чудасія? Вони перегризають мотузки!

– І я такої думки, – підтвердила Люсі. – Бачу, це хороші мишки. Бідолашки, вони не розуміють, що його більше немає з нами. Вони хочуть зробити добру справу – звільнити його від пут.

Тим часом надворі вже розвиднілося. Дівчатка глянули одна на одну і побачили, які бліді були їхні обличчя. Не залишилось також жодних сумнівів у тому, що польові мишки з усіх сил змагалися із мотуззям. Десятки, сотні маленьких жвавих сірих створінь завзято взялися до справи – і невдовзі на Асланові не залишилось жодного пута.

Небо на сході чимраз світліло, зорі уже зайшли за обрій, тільки одна, найяскравіша, ще світила низько над землею. Дівчатка дуже змерзли: холод пробрав їх до кісток Мишки розбіглися і Сюзан та Люсі поскидали зі столу рештки мотуззя. Без пут Аслан став більше схожим на самого себе. День поволі вступав у свої права. При денному світлі Асланове обличчя набуло навдивовижу шляхетного вигляду – діти добре це бачили тепер.

У лісі зацвірінькала якась пташина. Дівчатка аж підскочили від несподіванки, бо це був перший звук після довгих годин цілковитої тиші. Озвалася ще одна пташка – і за хвилину вже весь ліс дзвенів од багатоголосого співу.

Настав‑таки ранок, ніч скінчилась.

– Мені так зимно, – сказала Люсі.

– І мені також, – відповіла Сюзан. – Давай трохи перейдемося.

Вони відійшли до східного краю пагорба і глянули вниз. Велика зоря, що світила найдовше, теж уже сховалась за овидом. Скрізь унизу слалась сіра паволока і тільки ген удалині невиразною смужкою проступало море. Небо залилось багрецем. Дівчатка тупцювали туди‑сюди, від краю пагорба і назад до Аслана, аби хоч трохи зігрітися. Ноги аж гули від утоми. Нарешті дівчатка зупинилися і задивились на море та Кеа‑Перевел (тепер якраз вони збагнули, що це він). На їхніх очах із червоної заграви на обрії виділилася золота смужка і поволі, дуже поволі з‑за моря з'явилося сонце. І тут за їхніми спинами пролунав гучний тріск, ніби якийсь велетень розчерепив велетенську тарілку.

– Ой, що це?! – скрикнула Люсі, вхопивши Сюзан за руку.

– Я… я боюся туди глянути, – зіщулилась Сюзан. – Там діється щось страшне.

– Вони чинять над ним наругу! – вигукнула Люсі. – Біжимо!

Вона обернулась, тягнучи Сюзан за собою.

У сонячному промінні усі барви й тіні виглядали по‑іншому. Дівчатка у перший момент навіть не помітили, що сталося. Та ось кинули туди погляд: Камінний Стіл розколовся надвоє. На самій середині плити зяяла велика тріщина. Аслана не було.

– О‑йой! – в один голос вигукнули дівчатка, кидаючись до Столу.

– Це жахливо, – заплакала Люсі. – Навіть мертвому не дають спокою.

– Хто це вчинив? – вигукнула Сюзан. – Що воно означає? Невже знову передання?

– Так! – гучним громом прокотилося за їхніми спинами. – Це передання!

Дівчатка рвучко обернулися. Осяяний променями сонця, що підіймалось над обрієм, здавалося, ще більший, ніж доти, стояв і стріпував гривою, наче ніхто її не обстригав, – Аслан.

– Ой, Аслане! – закричали обоє, вражено дивлячись на нього. їх душі вмить сповнила радість, змішана, проте, з острахом.

– Неймовірно! Ти живий, любий Аслане? – спитала Люсі.

– Тепер так, – відповів він.

– А ти не… не…? – почала тремтячим голосом Сюзан. Їй годі було вимовити слово «дух». Аслан нахилив свою золоту голову і лизнув її чоло. Тієї ж миті дівчинку огорнув його теплий подих та густий запах хутра.

– Хіба я схожий на привида? – лагідно поспитав він.

– Ні, ти живий, живий! Ох, Аслане! – вигукнула Люсі і разом із Сюзан кинулась до нього, обсипаючи його цілунками.

– Але що це все значить? – запитала Сюзан, коли вони трохи вгамувались.

– Це значить, – відповів Аслан, – що хоча Чаклунка і знає Древнє Передання, та моє знання древніше. Вона цього не знала. Їй відомо лише, що було від початку часів. Та якби їй було дано зазирнути бодай трішки глибше, у німоту й темінь передпочатку часів, тоді вона відчитала б іще давніші пророцтва. Вона б знала: коли замість зрадника на Камінний Стіл із власної волі підніметься невинний і віддасть себе у жертву, Стіл розпадеться і сама Смерть буде подолана. А тепер…

– І що тепер? – не витримала Люсі, підстрибуючи і плескаючи в долоні.

– Ох, діти, – промовив лев. – Чую, що вертається до мене моя силонька. Ану, дівчатка, доганяйте!

Він застиг на якусь мить, ув очах з'явився блиск, м'язи заграли, хвіст нетерпляче запльоскав по боках. А тоді підстрибнув так, що перелетів над головами дітей й опинився по інший бік Столу. Люсі, розсміявшись від утіхи, видряпалась на Стіл, намагаючись зловити лева. Та Аслан знову відскочив. Розпочалася весела гонитва. Лев описував коло за колом, а діти бігали за ним, з усіх сил намагаючись догнати. Аслан то відбігав, залишаючи їх далеко позаду, то дозволяв їм наблизитися, аж їм здавалося, що ось‑ось ухоплять його за хвоста, то несподівано стрибав поміж них, то підкидав і в повітрі ловив їх своїми величезними м'якими лапами, або раптово зупинявся і дівчатка з розгону пірнали у його хутро і всі троє з реготом перекочувалися в одному клубку. Часом годі було розібрати, чиї ото руки й ноги мелькають у тій купі! Такі забави можливі лише у Нарнії. Люсі не могла сказати напевно, що це їй більше нагадувало: гру в кота й мишок чи грозу із громом і блискавкою. Але найдивніше було те, що коли вони, засапавшись, нарешті повлягалися на сонечку, дівчатка не відчували ні втоми, ні голоду, ні спраги.

– А тепер, – сказав Аслан, – до справи. Відчуваю, що мені забаглося рикнути. Вам ліпше позатуляти вуха.

Дівчатка так і зробили. Аслан підвівся і розтулив пащу. Мушу вам сказати, це було доволі грізне видовище: дівчатка навіть не важились глянути у його бік. Вони тільки бачили: коли Аслан рикнув, дерева перед ним аж прогнулися, як ото лугова трава стелиться під поривами вітру. Потому Аслан мовив:

– Нас чекає довга подорож. Залазьте на мене.

Він опустився долі і діти по черзі осідлали його теплу золотисту спину. Сюзан вмостилася попереду і міцно вчепилася за лев'ячу гриву, а Люсі сіла за нею й обійняла сестру за пояс. Лев обережно звівся на ноги, а тоді зірвався, мов блискавка, і помчав униз по схилу, легко знаходячи собі шлях поміж дерев. Навіть найпрудкіший кінь не здогнав би його!

Ця подорож верхи на левові була, мабуть, найбільшою забавою з усього, що трапилося з дітьми у Нарнії. Ви мчали колись галопом на коні? То, мабуть, пам'ятаєте, як тупотіли кінські копита та бряжчали вудила. Так ось, уявіть собі, що велетенські левині лапи опускаються на землю дуже м'яко і зовсім безгучно, а спина, на якій ото сиділи дівчатка, не ворона, не сіра, не гніда, як у коня, а золотиста й геть як оксамитова, і грива лев'яча майорить на вітрі мов стяг. А тепер уявіть собі, що ви мчите так швидко, як не потрафив би жоден найпрудкіший кінь. Ваш скакун знай летить уперед, не знаючи втоми, і ним навіть не треба керувати. Він мчить і мчить, він жодного разу не спіткнувся, не оступився, бо уміє вправно знаходити шлях поміж густих дерев, пружно перестрибувати через кущі, чагарники та струмки, перебредати та перепливати річки. А шлях їхній пролягав не через парк, не через падолинки, а навпростець через весняну Нарнію, через урочі букові гаї, через діброви, понад розлогими кронами диких вишень, укритих білосніжним цвітом, понад ревучими водоспадами і порослими мохом скелями та гулкими печерами. Мандрівці долали вітряні схили, порослі кущами, одним махом перелітали через верескові зарості, неслися по карколомних кряжах, і донизу, донизу, донизу, туди, де незаймані луги, де волошкові поля.

Ще й полудень не надійшов, коли вони опинились на крутому пагорку. Внизу виднівся замок – здалеку мов іграшковий, з гостроверхими башточками. Та Аслан рвучко кинувся у той бік і замок щораз більшав, більшав. Перш ніж діти встигли второпати, що діється, вони вже були побіля його стін. Зблизька замок виглядав радше похмуро і грізно. З бійниць ніхто не визирав, усі ворота наглухо зачинені. Аслан, не сповільнюючи бігу, кулею метнувся до оборонної стіни.

– Це замок Чаклунки! – вигукнув він. – Тепер, малята, тримайтеся міцно.

Наступної миті світ, здавалося, перевернувся догори ногами, – в кожному разі, так відчували це дівчатка. Лев пригнувся, готуючись до велетенського стрибка, а далі раз – і перелетів через замковий мур. Дівчатка, ледве переводячи подих, проте цілі й неушкоджені, зісковзнули з Асланової спини на грубу сіру бруківку, якою вимощено подвір'я. Скрізь було повно камінних статуй.