Розділ 10. Чари спадають

А тепер варто повернутися до пана Бобра та пані Бобрихи і до інших трьох дітей. Як тільки пан Бобер сказав, що важить кожна хвилина, всі тут же понатягали на себе шуби. Пані Бобриха витягла наплечники і поклала їх на стіл, примовляючи:

– Зараз, пане Бобре, хай тільки витягну окіст. А ось коробка чаю, ось цукор і сірники. І якби хто вийняв зо три хлібини з тієї шафки, що стоїть у кутку.

– Що Ви ото робите, пані Бобрихо? – вигукнула Сюзан.

– Пакую наплечники для кожного, – незворушно відповіла пані Бобриха. – Невже, ти гадаєш, ми рушимо кудись, не взявши зі собою нічого з їжі?

– Але ж у нас немає часу! – сказала Сюзан, застібаючи ґудзика на комірі. – Вона може з'явитися тут із хвилини на хвилину.

– От і я кажу, – вступив у розмову пан Бобер.

– Не говори дурниць, – відказала йому дружина. – Поміркуй сам, любий: вона добереться сюди не раніше, ніж за чверть години.

– Але ж хіба не ліпше від неї відірватися, – втрутився Пітер, – якщо хочемо поспіти до Камінного Столу швидше за неї?

– Пані Бобрихо, зрозумійте, – додала Сюзан, – як тільки вона побачить, що ми втекли, то діятиме блискавично.

– Так воно і буде, – визнала пані Бобриха. – Але нам все одно її не випередити: вона ж бо на санях, а ми пішки.

– Отже, жодної надії? – засмутилась Люсі.

– Не впадай у відчай, люба, – спокійно відповіла пані Бобриха. – Ліпше витягни ото зо п'ять чистих носовичків зі шухлядки. Звичайно, надія є. Ми не можемо її перегнати, але можемо сховатися на якийсь час, а потім пробиратися глухими стежками, яких вона не знає. Думаю, нам це вдасться.

– Правду кажеш, мамо Бобрихо, – втішився її чоловік – Проте час уже звідси забиратися.

– Слухай, чоловіче, хоч ти не гарячкуй, – промовила пані Бобриха. – Отож бо. Так воно ліпше. Ось п'ять мішків, найменшенький – для найменшої, тобто для тебе, Люсі, – додала вона, глянувши на дівчинку.

– Ой, будь ласка, ходімо вже, – попрохала Люсі.

– Ну, я майже готова, – відповіла пані Бобриха, у той час як пан Бобер узував її в чоботи. – Мабуть, швейну машинку не варто брати зі собою, вона заважка, правда?

– Так, заважка, – поспішив погодитися пан Бобер. –

Ти що, збираєшся шити в дорозі?

– Та мені серце стискається, коли подумаю, що Чаклунка буде крутити її у своїх руках, – зауважила Бобриха, – або поламає, або просто забере.

– Будь ласка, будь ласка, швидше, – заволали в один голос діти.

Нарешті вони вийшли з хати. Пан Бобер замкнув двері («Це трохи її затримає», – пробурмотів він), і вони подалися геть, кожен зі своїм клуночком на плечах.

Заметіль саме вщухла, вгорі з'явився місяць. Друзі просувалися вервечкою: першим трюхикав пан Бобер, а за ним Люсі, Пітер, Сюзан і, нарешті, пані Бобриха. Пан Бобер вивів їх через греблю на правий берег річки, а далі вузькою стежиною, котра звивалася поміж дерев, попри саму річку. Високий берег стрімко нависав над ними.

– Ліпше триматися низини, наскільки це можливо, – сказав пан Бобер, – бо вона їхатиме горою, а сани сюди не спустяться.

Перед ними відкривався чудовий краєвид. Ним би насолоджуватись через вікно, сидячи у зручному кріслі. Люсі спершу захоплено роззиралась. Проте що довше вони йшли, то важчим робився клуночок у неї за плечима, і дівчинка вже було подумала, що більше не витримає. Вона перестала кожен раз оглядатись на блискітливий водоспад із криги на річці, на білі верхівки дерев, на яскравий місяць та зірки і перевела погляд на коротенькі лапки пана Бобра, які собі знай чалапали по снігу, наче ніколи в житті не спинялися. Невдовзі місяць зайшов за хмари і знову посипався сніг. Люсі так утомилася, що просто засинала на ходу Раптом вона помітила, що пан Бобер узяв праворуч. Вони стали підніматися услід за ним під гору у самісіньку гущавину. Дівчинка миттю струсила зі себе дрімоту, бо зауважила, що пан Бобер пірнає у нору, з усіх боків прикриту кущами. Згори цей хід зовсім не було видно. Коли Люсі зрозуміла, що відбувається, надворі ще залишався лише короткий плаский хвіст пана Бобра.

Дівчинка нахилилася і поповзла за ним. Вона чула за собою сопіння, переривчасте дихання, скреготіння взуття об камінці. Нарешті всі п'ятеро опинилися всередині.

– Де це ми? – голос Пітера пролунав у темряві втомлено і тьмяно. (Гадаю, ви розумієте, що значить, коли кажуть, що голос звучить тьмяно.)

– Це наша стара схованка. Бобри її завжди тримали на чорний день, – відповів пан Бобер. – Це велика таємниця. Місця тут небагато, але виспатися можна.

– Якби ви так не метушилися, коли ми збиралися, то можна було прихопити зі собою й подушки, – промовила пані Бобриха.

«Ця нора зовсім не схожа затишну печеру пана Тамнаса, – подумала собі Люсі. – Яма та й годі. Добре, що бодай суха».

Схованка справді була дуже маленька. Коли всі повлягалися, то поли їхніх шуб геть попереплутувалися і стало тепло, ба навіть затишно. Якби тільки долівка печери була трішечки рівнішою. Пан Бобер передав у темноті маленьку фляжку і кожен трошки з неї відпив. Напій обпік горло – діти аж закашлялися, – але по жилах розлилося приємне тепло і вся компанія поринула у сон.

Люсі здалося, що минуло не більше хвилини (хоча насправді спливла не одна година), коли вона прокинулася, бо все ж трохи змерзла, та й тіло геть затерпло. «От би зараз у теплу ванну», – подумала дівчинка. Потому їй стало лоскітно, бо до її щоки дотикались довгі бобрині вуса. Люсі відчула, що знадвору до печери віє холодом, а ще помітила, що вже давно настав день, бо крізь вхід пробивалося світло. Та ось дівчинка в одну мить струсила зі себе рештки дрімоти, всі теж ураз підхопилися і сіли на своїх ложах із широко роззявленими ротами та відкритими очима, напружено вслухаючись у звук, що долинав іззовні. Коли ще ото йшли до схованки, вони невідступно думали про це, часом їм навіть здавалося, що той звук лунає десь зовсім поруч. Надворі було чути перелив дзвіночків.

Лиш розчувши їх, пан Бобер притьмом вискочив із печери. Напевно, ви подумали, як Люсі у той момент, що це дуже необачний крок? Але насправді пан Бобер діяв вельми обачно. Він знав, що звідси можна видряпатися на вершину урвища: густі кущі та ожинові зарості давали змогу пробратися туди зовсім непомітно. Пана Бобра насамперед цікавило, куди ж подасться Чаклунка. Решта нетерпляче сиділа в печері і чекала. Раптом усі стрепенулися, бо знадвору залунали голоси.

«Ой, – заціпеніла Люсі, – його помітили. Вона схопила його!»

Яким же було їхнє здивування, коли наступної миті вони почули радісний голос пана Боба:

– Усе гаразд, – крикнув він, – виходь, мамо Бобрихо. Виходьте, сини й доньки Адама і Єви. Все гаразд! Це не її.

Звичайно, граматика не дозволяє так говорити, але бобри часом роблять такі помилки, коли дуже хвилюються. Маю на увазі, у Нарнії – у нашому‑бо світі вони взагалі не розмовляють.

Врешті пані Бобриха та діти вибралися з печери. Усі були по вуха у землі, розтріпані, нечесані, заспані і мружилися від денного світла.

– Ходіть сюди! – підстрибуючи на радощах, волав пан Бобер. – Ходіть подивіться! Яка несподіванка для Чаклунки! Здається, її владі приходить кінець.

– Про що Ви, пане Бобре? – відсапуючись вимовив Пітер, коли всі вже видряпались з нори.

– Хіба я не казав вам, – відповів пан Бобер, – що це через неї тут вічна зима, але ніколи не приходить святий Миколай і не наступає Різдво? Я ж розповідав вам. Ну‑ а тепер підійдіть сюди і гляньте!

Усі видряпались на сам вершечок урвища і їхнім очам відкрилося…

Так, там були сани, і північні олені, і посторонки із дзвіночками. Але ці олені зростом набагато перевершували оленів Чаклунки, і були брунатні, а не білі, як ті. А в санях сидів той, кого всі впізнали із першого погляду. Це був високий і кремезний дідусь у червоному кожушку, яскравому як горобина, і в такому ж каптурі, отороченому хутром. Рожевощоке обличчя дідуся потопало у хвилях буйної білої бороди, що спадала йому на міцні кремезні груди. Його знали всі. І хоча зустрітися із кимсь таким можна тільки в Нарнії, проте й у нашому світі – у світі по цей бік шафи – всі ми бачили його на картинках і чули про нього розповіді. Та здибатися з ним у Нарнії – це зовсім інша річ. Деякі образки святого Миколая у нашому світі трактують його лишень як приємного і веселого дідуся. Але зараз, коли діти бачили його на власні очі, їм стало цілком очевидно, що він зовсім не схожий на оті свої зображення. Він був такий величний, такий справжній, такий світлий, що вони з подиву не могли промовити й слова, бо кожен усім своїм єством відчув якусь особливу врочисту радість.

– Ну ось і я, – промовив він глибоким тоном. – Вона довго не впускала мене сюди, але я таки приїхав. Аслан у дорозі. Магія Чаклунки вже слабшає.

Люсі відчула, як усю її охопило глибоке задоволення, яке приходить лише коли ви буваєте дуже врочисті і спокійні.

– А зараз, – провадив далі отець Миколай, – будуть подарунки. Для Вас, пані Бобрихо, нова швейна машинка. Я залишу її у вашому будиночку, коли проїжджатиму повз нього.

– Якщо Твоя ласка, отче, – вдячно промовила пані Бобрих а, схилившись у поклоні, – але хатинку ми замкнули.

– Замки й засувки мене не зможуть зупинити, – відповів отець Миколай. – А Ви, пане Бобре, коли повернетесь додому, побачите, що Ваша гребля полагоджена і вивершена. Не буде жодних дірок, і шлюзи працюватимуть як належить.

Пан Бобер так зрадів, що аж роззявив писок. Він так і не спромігся сказати бодай слово.

– Пітере, сину Адамів, – мовив отець Миколай.

– Я тут, отче, – відповів Пітер.

– Ось дарунки для тебе, – проказав отець Миколай. – Це зброя, а не забавка. Недалекий уже час, коли вона тобі стане у пригоді. Носи її з честю.

З цими словами він передав Пітеру щит і меч. На сріблистому тлі щита виділялося яскраво‑червоне, мов стиглі полуниці, зображення лева на задніх лапах. Меч мав золоте руків'я. Крім того, були також піхви та пояс, тобто все, що необхідне мечникові, та й за величиною і вагою зброя цілком підходила Пітерові. Хлопець стояв, не сміючи порушити врочисту тишу, бо відчував, що це дуже важливі подарунки.

– Сюзан, донько Єви, – знову зазвучав спокійний голос отця Миколая, – а це для тебе, – і він передав їй лук і сагайдак, наповнений стрілами, та ще невеличкий ріг, зроблений зі слонової кістки.

– Послуговуйся цим луком тільки в разі крайньої потреби, – промовив він. – Я не хочу, щоб ти брала участь у битві, але хто стріляє з нього, той завжди влучає у ціль. Коли ж піднесеш до уст ріжок і подуєш у нього, то, хай де тоді будеш, завжди тобі прийде поміч.

Нарешті отець Миколай звернувся до Люсі:

– Люсі, Євина донько, – і дівчинка виступила наперед. Він подав їй маленьку пляшечку, схожу на скляну (правда, пізніше подейкували, що її зроблено з діамантів) і маленький кинджал. – У цій плящині, – мовив отець Миколай, – чудодійний бальзам зі соку вогняної квітки, що зростає у Сонячних горах. Якщо тебе або когось із твоїх друзів буде поранено, кілька крапель бальзаму одразу піднімуть вас на ноги. А кинджал – аби ти могла захистити себе, коли справді у цьому виникне гостра потреба. Тобі також не належить воювати.

– Чому, отче? – запитала Люсі. – Гадаю… я не впевнена, але мені здається, що я не боятимусь.

– Не в тому річ, – відповів він. – Просто це жахливо, коли воюють жінки. Гаразд, а тут іще щось для вас усіх, – отець Миколай схилився і звідкись вихопив (гадаю, що з великої торби, що звисала у нього за спиною) чималу тацю, на якій було п'ять горняток і п'ять тарілочок, цукерничка із колотим цукром, гладущик із вершками і великий чайник, що шипів і свистів парою.

– Веселих свят! Хай живе справжній Король! – вигукнув на прощання отець Миколай, а далі цьвохнув батогом й умить і він сам, й олені, і сани зникли, не встигли діти навіть оком зморгнути.

Пітер одразу витягнув свого меча із піхов і давай показувати його панові Боброві, проте пані Бобриха зупинила їх:

– Не зараз, не зараз! Годі балакати, а то чай вистигне. Ох, ці мені чоловіки… Ходіть ліпше і допоможіть знести донизу тацю. Будемо снідати. Як добре, що я здогадалася взяти зі собою ножа.

Вони знову спустилися в печеру. Пан Бобер накраяв хліба і шинки, а пані Бобриха розлила чай і всі з насолодою приступили до трапези. Правда, гостина потривала недовго, бо скоро пан Бобер нагадав:

– Час у дорогу.