Держава — основний суб'єкт міжнародного права

к уже зазначалось, у сис­темі суб'єктів сучасного міжнародного права первинною, основною, типовою, го­ловною і загальновизнаною правосуб'єктністю володіють держави. У вітчизняній науці міжнародного права ці та інші особливості міжнародно-правової суб'єктності дер-

ЗЇ1

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

жави виводились в основному з властивості державного суверенітету.

Ідея по суті правильна, але її не можна зводити у принцип, імператив. Крім того, некоректним у таких спро­бах (про що йшлося вище) є виведення міжнародної пра-восуб'єктності держави лише з її суверенітету, шо збіднює саму правосуб'єктність як властивість держави. Немає не­обхідності перебільшувати значення суверенітету й по­слаблювати роль інших факторів впливу на розвиток пра-восуб'єктності держави. Як справедливо зауважують учені (Г. 1. Тункін, А. М. Талалаєв, Ю. М. Колосов та ін.), до сьогодні державний суверенітет визначається як верховен­ство в межах власної території і незалежність у міжнарод­них відносинах. Фактично ця боденівська конструкція су­веренітету діяла до створення в рамках ООН універсаль­ної системи безпеки. Верховенство держави на власній те­риторії сьогодні нерідко обмежується в інтересах прав людини, зміцнення безпеки тощо. Держава не є в міжна­родних відносинах такою незалежною, як про це говорив Ж. Боден.

У міжнародному праві переважає думка про те, що абсолютного суверенітету держави нині не існує. Взаємо­залежність, взаємозв'язок держав поглиблюються залеж­но від інтенсивності міжнародного співробітництва, а во­но на сьогодні надзвичайно насичене.

На правосуб'єктність держави суттєво впливає її пра­вова самостійність і незалежність. У правовому розумінні держави рівні за юридичною самостійністю і незалежні­стю. Але ця рівність не поширюється на коло суб'єктив­них прав та обов'язків. Юридична рівність держав як су­б'єктів міжнародного права означає, що ніхто з них не може нав'язувати іншому свою волю, обов'язки без його згоди.

Але кожна держава сама вирішує, з ким і в які пра­вовідносини (якщо вони не суперечать принципам та нормам міжнародного права) вступати. Отже, за обся­гом суб'єктивних прав та обов'язків, за юридичним на­повненням свого правового статусу держави, як прави­ло, не є рівними. Таким чином, якщо за своєю право­здатністю держави рівні, то в реалізації своєї міжнарод­ної дієздатності, крім виняткових випадків, рівності не буває.

Держава — основний суб'єкт міжнародного права

Коли називають складові держави (в доктринах у різ­них авторів вони різні), часто посилаються на договір у Монтевідео (1933), де зазначається, що держава — це та­кий суб'єкт міжнародного права, якому властиві: населен­ня, територія, уряд і можливість вступати у відносини з іншими державами. Практично за всіма своїми складови­ми держави також не є рівними. Але ця нерівність не може поширюватися на правосуб'єктність у цілому. У віт­чизняній науці міжнародного права свого часу висловлю­валося твердження (Ф. 1. Кожевніков, Г. П. Задорожний, Г. І. Морозов, В. І. Менжинський та ін.), що малі держави (Монако, Ліхтенштейн, Андорра, Сан-Маріно) неспро­можні нести обов'язки, властиві державі як суб'єкту між­народного права. На підтвердження цієї тези її автори посилалися на відмову найбільшій з малих держав — Ліх­тенштейну в прийомі до Ліги Націй (1921). У подібних судженнях науковці плутали обсяг міжнародних прав і обов'язків держави як суб'єкта міжнародного права та міжнародну правосуб'єктність у цілому. Сучасна практика міжнародно-правового співробітництва однозначно під­тверджує рівність держав як суб'єктів міжнародного пра­ва незалежно від розмірів її території чи населення. Що ж до правового наповнення цієї властивості держав, обсягу їхніх прав та обов'язків у світовому співтоваристві, то тут, звичайно, марно наполягати на рівності.

Держави відмовляються від певних союзів, не бажа­ють вступати в окремі правовідносини і тим самим змен­шують обсяг своїх суб'єктних прав та обов'язків за між­народним правом.

Держави можуть також в односторонньому порядку визначати свій правовий статус таким, що поступається в частині реалізації міжнародної правосуб'єктності іншим державам. Прикладом цьому може бути проголошення статусу нейтральної держави або прийняття рішення про неприєднання. Без сумніву, в галузі забезпечення міжна­родного миру та безпеки правовий статус держав — пос­тійних членів Ради Безпеки — суттєво відрізняється від статусу інших держав.

Різниця в правовому статусі держав у сфері міжнарод­них відносин не є винаходом сьогоднішнього дня. Так склалося історично з часу виникнення держави та виходу її на міжнародну арену. Свого часу ця різниця випливала

ЗЇЗ

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

зі статусу держав-членів особистої і реальної унії, конфе­дерації, французького союзу та британської співдружності націй, федерації і просто окремо взятої держави. При цьо­му йшлося про обмеження суверенітету і тільки в окре­мих випадках — про добровільно взяті на себе, в силу сво­го суверенного права, зобов'язання.

До створення ООН міжнародне право ділило держави на «цивілізовані» і «нецивілізовані», «християнські», «му­сульманські» тощо, залежні і незалежні, європейські і тре­тього світу та ін. Певна річ, не всякий поділ держав є ре­акційним. Існують класифікації, які просто фіксують ре­алії сьогодення: високорозвинуті держави і країни, що розвиваються (від місця серед цих держав залежить рівень допомоги, що отримується, розміри членських внесків у міжнародних організаціях тощо), ядерні і без'ядерні дер­жави, нейтральні держави і держави, які не приєдналися до блоків, та ін.

Різна за обсягом міжнародна правосуб'єктність у про­стих і складних держав. Законодавство багатьох федера­тивних держав визнає сьогодні за членами федерації пра­во зовнішніх зносин (право укладати міжнародні догово­ри, обмінюватися представництвами тощо). Деякі члени федерації (наприклад, Росії) взагалі не мають права само­стійного виходу в міждержавну сферу (тоді як законодав­чо за ними визнається суверенітет).

Для держави як суб'єкта міжнародного права харак­терним є не те, чи володіє вона всіма суб'єктними права­ми, а наскільки вона забезпечена основними правами і здатна виконувати обов'язки. Саме тому основні права іноді називають невід'ємними правами держави як су­б'єкта міжнародного права.

У межах ООН питання основних прав та обов'язків держав розглядалося вже в перші роки створення цієї організації. 1949 р. Комісія міжнародного права підготу­вала за дорученням Генеральної Асамблеї ООН проект Декларації прав та обов'язків держав (резолюція 375 (IV)). На жаль, держави активно не відгукнулися на проект, і Генеральна Асамблея відклала його розгляд.

Проект практично містив усі права та обов'язки, про які йшлося на міждержавних форумах або яких держави домагалися в міждержавних відносинах. Зокрема, йшлося про право держави на здійснення юрисдикції на своїй те-

Де ржава — основний суб'єкт міжнародного права

риторії і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійснен­ня усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і ко­лективну самооборону проти збройного нападу; право на­рівні з іншими державами права; право на участь у міжна­родних договорах; право вимагати вирішення спорів мир­ними засобами і обов'язок самому поважати це право та ін.

Крім мирного вирішення міжнародних спорів, на дер­жаву покладаються інші (їх також називають головними) обов'язки. Серед них: утримуватися від втручання у внут­рішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від надання допомоги іншій державі, яка не виконує голов­ного обов'язку утримуватися від загрози силою або її зас­тосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважа­ти права людини; утримуватися від визнання територіаль­них загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов'язання не застосовувати силу; добросовіс­но виконувати свої міжнародні зобов'язання; утримува­тися від підбурювання міжусобиць на території іншої дер­жави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.

Маючи досить широкі права в міждержавних відноси­нах, держави обмежені в їх правоздатності. Вони не мо­жуть мати владу над світоглядом людини, її переконання­ми, думкою, не можуть претендувати на безмежні права в економічній сфері (наприклад, у торгівлі), не можуть від­мовлятися виключно від усіх принципів та норм міжнарод­ного права, які створювалися до утворення держави, та ін.

Держава не може претендувати на безмежний сувере­нітет. З іншого боку — має межу в обмеженні своєї само­стійності і незалежності, за якою вона втрачає право­суб'єктність у цілому. Тому такі обмеження слід розгля­дати в кожному випадку окремо крізь призму всіх норм інституту міжнародної правосуб'єктності і практики їх за­стосування. Так, 1923 р. Постійна Палата Міжнародного правосуддя «відмовилася вбачати в будь-якому договорі, за яким держава зобов'язується здійснювати або не здій­снювати якихось дій, відмову від суверенітету. Певною

ЗІ5

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

мірою кожна конвенція, що породжує зобов'язання тако­го типу, веде до певних обмежень у реалізації державою своїх суверенних прав у тому сенсі, що вони окреслюють напрямок цієї реалізації. Але характерна ознака держав­ного суверенітету саме й полягає в можливості брати на себе міжнародні зобов'язання».

Коли йдеться про державу як суб'єкт міжнародного права, то мається на увазі саме держава, а не її органи та посадові особи. На практиці часто вживають терміни «на­род», «нація», «уряд», «міжурядова організація», «міжуря­дові угоди», «міжвідомчі угоди» тощо. Як правило, зде­більшого йдеться про одну сторону, одного учасника, од­ного суб'єкта міжнародного права — державу.