Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація

орми міжнародного права неоднорідні за змістом і формою. Різноманітність і зростання кількості норм у су­часній системі міжнародного права зумовлюють потребу в їхній класифікації, взаємодії, визначення субординації та ієрархічних зв'язків у системі.

Доктрина знає різні спроби класифікації норм. Існу­ють різноманітні методики вчених щодо визначення кри­теріїв до їх класифікації і, власне, самої класифікації. В межах цього розділу немає можливості проаналізувати конкретні погляди вчених на цю проблему¹, зазначимо лише такі найчастіше вживані критерії для класифікації міжнародно-правових норм та відповідні їх види:

а) за змістом та місцем у системі — принципи та норми; б) за просторовою сферою дії — універсальні, регіональні, локальні й партикулярні; в) за юридичною силою — імпе­ративні, диспозитивні і рекомендаційні; г) за характером нормативних приписів — зобов'язальні, заборонні, упов-новажувальні, відсильні; д) за властивостями регулятив­них функцій — матеріальні і процесуальні; є) за джерела­ми (засобами створення і формами існування) — дого­вірні, звичаєві, певні норми рішення міжнародних ор­ганізацій; є) за термінами дії — строкові та безстрокові.

Відповідно до першого критерію, за змістом і місцем у системі міжнародного права виокремлюються принци­пи та норми. Маючи визначення та уявлення про харак­терні риси міжнародно-правової норми, доцільно з'ясу­вати, що криється під терміном «принципи» в міжнарод­ному праві. З урахуванням суб'єктно-територіальної сфе­ри до них належать: 1) основні принципи загального між­народного права, що визначають засади відносин між усіма державами; 2) спеціальні принципи інститутів і га­лузей, які визначають форми взаємодії держав у спеціаль­них об'єктних сферах (основні принципи міжнародного

¹ Див., напр.: Лукашук И. И. Нормы международного права. С. 112— 300; Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права. К., 1980. С. 11—47; Василенко В. А. Основы теории международного права. К., 1988. С. 228-264.

Глава V Норми міжнародного права

морського права, міжнародного повітряного права тощо); 3) загальні та спеціальні принципи, що регулюють відно­сини між певними групами держав (регіональні принци­пи, наприклад принцип непорушності кордонів, визнаний у взаємовідносинах європейських держав після Другої сві­тової війни).

Якщо ми говоримо про те, що норми є основними елементами в системі міжнародного права, то її ядро створюють основні принципи міжнародного права. На­ведемо визначення поняття міжнародно-правового прин­ципу, яке належить М. О. Ушакову: «Основні принципи сучасного міжнародного права — це система найзагаль-ніших, вихідних і взаємопов'язаних норм загального міжнародного права, що регулюють в узагальненому ви­гляді поведінку держав та інших суб'єктів міжнародно­го права в усіх сферах міжнародних відносин, мають імперативний характер (і відповідно є критерієм дій­сності інших міжнародно-правових норм) і визначають у концентрованому вигляді основний зміст та цілеспря­мованість міжнародного права»¹. Такі принципи, як еле­менти системи, мають вищу юридичну силу, і їм підпо­рядкована решта її елементів. Вони є основним систе­моутворюючим чинником, що перетворює норми, ін­ститути і галузі на цілісну, органічну систему. Основні принципи міжнародного права є загальновизнаними, універсальними, імперативними нормами, обов'язкови­ми для всіх держав. Про це свідчать загальновизнані міжнародно-правові документи та звичаєві норми.

Статут Організації Об'єднаних Націй у ст. 2 проголо­шує комплекс принципів, обов'язкових для держав-чле-нів, а в п. 6 цієї ж статті відзначає, що «Організація забез­печує, щоб держави, які не є її членами, діяли відповідно до цих Принципів, бо це може виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру та безпеки». Крім того, ст. 103 передбачає, що «в тому разі, коли виявиться, що зобов'язання членів Організації за цим Статутом супере­чать їхнім зобов'язанням за якоюсь іншою міжнародною угодою, тоді переважну силу мають зобов'язання за цим Статутом».

¹ Ушаков Н. А. Проблемы теории международного права. М., 1988. С. 62.

___________ Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація ______________

Закріплені в загальному вигляді у Статуті ООН ос­новні принципи міжнародного права знайшли своє де­тальніше відображення в інших міжнародних актах. На­приклад, у прийнятій Генеральною Асамблеєю Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються друж­ніх відносин та співробітництва між державами відповід­но до Статуту ООН 1970 p., перераховано такі принци­пи: 1) незастосування сили або погрози силою; 2) мир­не вирішення спорів; 3) невтручання; 4) співробітництво; 5) рівноправність і самовизначення народів; 6) суверенна рівність держав; 7) сумлінне виконання прийнятих зобо­в'язань. Декларація наголошує на тому, що «принципи Статуту, втілені в даній Декларації, являють собою ос­новні принципи міжнародного права», і що всі держави покликані «керуватися цими принципами у своїй міжна­родній діяльності і розвивати свої взаємовідносини на за­садах суворого додержання цих принципів».

У Гельсінському Заключному акті 1975 р. цей перелік було доповнено ще трьома основними принципами: те­риторіальної цілісності, поваги прав людини, непоруш­ності кордонів (має регіональний характер і не є загаль­ним принципом міжнародного права). Основні принци­пи знайшли своє відображення також у Паризькій хартії для нової Європи 1990 р. і в документах Будапештської зустрічі 1994 р.

Підсумовуючи викладене, визначимо характерні озна­ки та особливості основних принципів міжнародного пра­ва. Вони є: 1) основоположними засадами, внутрішньою нормативною основою всієї системи міжнародного права; 2) найважливішими загальними, загальновизнаними, уні­версальними нормами (нормами-принципами) міжна­родного права; 3) мають імперативний характер, їм ма­ють бути відповідними інші міжнародно-правові норми; 4) вони є критерієм міжнародної законності.

Крім основних принципів міжнародного права, як заз­началося вище, в системі міжнародного права існують ре­гіональні і галузеві принципи міжнародного права. Ос­танні мають відповідати і бути узгодженими з основни­ми, імперативними принципами. В цьому полягає стисла характеристика поняття принципу міжнародного права. Детальніше це питання розглядається в VI главі підруч­ника.

Глава V Норми міжнародного права

Іншими критеріями, за якими класифікують норми міжнародного права, є кількісний склад суб'єктів та про­сторова сфера їхньої дії. За цією ознакою розрізняють ба­гатосторонні і двосторонні МПН, які, у свою чергу, по­діляються на універсальні, регіональні, локальні і парти­кулярні МПН.

Універсальні норми є багатосторонніми нормами, виз­наними більшістю або всіма суб'єктами міжнародного права. До них належать: 1) основні загальновизнані прин­ципи міжнародного права; 2) норми загальних (універ­сальних) міжнародних договорів (наприклад, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 p., Ві­денська конвенція про дипломатичні відносини 1961 p.); 3) певні звичаєві норми загального міжнародного права (наприклад, деякі норми Віденської конвенції про право-наступництво держав щодо державної власності, держав­них архівів і державних боргів 1983 p., яка не набула чин­ності, але має універсальний характер, бо значна частина її положень сприймається державами як звичаєві норми загального міжнародного права).

Щодо їхньої юридичної сили деякі автори вважають, що «універсальні норми є нормами загального міжнарод­ного права, обов'язковими для всіх його суб'єктів»¹. Ідеть­ся також про те, що загальні міжнародні договори нерідко іменуються універсальними або всезагальними, тобто та­кими, що створюють загальноприйняті і загальнообов'яз­кові норми міжнародного права². Це твердження про за­гальнообов'язковість усіх універсальних МПН не беззас­тережне. Основною і єдиною ознакою обов'язковості МПН дійсних договорів для конкретного суб'єкта міжна­родного права є його добровільне прийняття і визнання таких за юридично обов'язкові. Таке визнання може бути виражене як у чітко виявленій формі (підписанні й рати­фікації міжнародного договору), так і шляхом мовчазної згоди зі звичаєвими МПН. Виходячи з того, що норми можуть бути обов'язковими тільки для тих суб'єктів, які є

¹ Лукашук И. И. Нормы международного права. С. 136.

² Лукашук И. И. Некоторые вопросы кодификации и прогрессивного
развития права международных договоров // СЕМП. 1966—1967. М.,
1968. С. 63; Гавердовский А. С. Имплементация норм международного
права. С. 27; Ульянова Н. Н. Общие многосторонние договоры в совре­
менных международных отношениях. К., 1981; Ульянова Н. Н. Обще­
признанные нормы в современном международном праве. К., 1984.

___________ Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація ______________

їхніми добровільними учасниками, загальнообов'язкови­ми вони можуть бути тільки в тому випадку, якщо вони є загальновизнаними, тобто визнаними як юридично обо­в'язкові всіма суб'єктами міжнародного права. У против­ному разі буде диктат більшості, може навіть переважної більшості держав щодо меншості або окремих держав. За відсутності наддержавної влади, а також будь-яких над­державних міжнародних законодавчих органів та з ураху­ванням координаційного характеру загального міжнарод­ного права в цілому такий диктат під кутом зору міжна­родного права був би неправомірним.

Тому правомірним буде висновок про те, що серед універсальних МПН загальнообов'язковими нормами (за­гальним міжнародним правом) є лише обмежене їх коло. Відповідно до теорії міжнародного права з питання про юридичну силу МПН до таких норм належать: 1) усі основні загальновизнані принципи міжнародного пра­ва; 2) норми конкретних, загальних, загальновизнаних ба­гатосторонніх договорів (серед яких єдиним реальним є Статут ООН, бо він справді є загальновизнаним право­вим документом і не має свідчень про те, що будь-який суб'єкт міжнародного права будь-коли опротестував або заперечив правомірність його положень); 3) ті норми за­гального звичаєвого права, що виражають основні прин­ципи міжнародного права (для одних держав такі прин­ципи є договірними, для інших — звичаєвими нормами).

Із зазначеного зрозуміло, що універсальність норм ви­значається не їхньою загальнообов'язковістю для всіх су­б'єктів права, а суб'єктно-просторовою спрямованістю їхньої сфери дії. Такі норми за своїм змістом припуска­ють зацікавленість і участь усіх держав світового співто­вариства, проте це — право, а не обов'язок суверенних держав. Як бачимо, тільки деякі з універсальних норм є загальнообов'язковими. Більшість із них (норми багато­сторонніх договорів та конвенцій універсального характе­ру) лише націлені в ідеалі на досягнення загального виз­нання і набуття ними як такими загальнообов'язкового характеру норм загального міжнародного права. Універ­сальні норми — це норми, що регулюють відношення, об'єкт яких становить загальний інтерес світового співто­вариства, і спрямовані на визнання їх переважною біль­шістю або всіма державами.

Глава V Норми міжнародного права

Історично регіональне міжнародне право передувало сучасній, універсальній або, як її визначає І. І. Лукашук, «глобальній» міжнародній правовій системі. Остання є результатом розвитку регіональних систем і сприйняття державами їхніх найзагальніших, найважливіших і найва­гоміших норм і принципів. Проте це не означає, що ре­гіональні системи права припиняють своє існування.

Сучасні регіональні інтеграційні процеси в політично­му житті держав на Європейському континенті, між дер­жавами Північної і Латинської Америки, Африки, Азії зумовлюють їхню тісну взаємодію у вирішенні конкрет­них регіональних проблем, які мають свою специфіку в галузі взаємної безпеки, розвитку економіки, науки, куль­тури, релігії тощо. Доктрині відомі концепції регіональ­ного міжнародного права: європейського, американсько­го або латиноамериканського, африканського, мусульман­ського, соціалістичного. У вирішенні таких питань засто­совуються норми як універсального, так і регіонального характеру. До того ж, як слушно зазначає А. С. Гавер-довський, «існують численні питання і сфери міжнарод­ного спілкування, врегулювання яких на універсальній основі недоцільне або неможливе»¹. Тут, як уже зазнача­лося, йдеться про специфічні сфери співробітництва дер­жав, розташованих у певному географічному районі і по­в'язаних історичною, економічною, культурною спіль­ністю.

Регіоналізм визнається і в загальному міжнародному праві. Так, наприклад, в окремому розділі Статуту ООН, який названо «Регіональні угоди», у ст. 51 п.1 наголо­шується: «Цей Статут ніякою мірою не перешкоджає існу­ванню регіональних угод або органів для вирішення та­ких питань, що належать до підтримання міжнародного миру та безпеки, які є придатними для регіональних дій, за умови, якщо такі угоди або органи та їхня діяльність є сумісними з Цілями і Принципами Організації». У статті йдеться, по-перше, про регіональні угоди з питань підтри­мання міжнародного миру й безпеки (але питання безпе­ки не обмежується тільки політичними аспектами, воно включає в себе дипломатичні, економічні, наукові, тех­нічні та інші зв'язки), а по-друге, про імперативну силу

¹ Гавердовский А. С. Имллементания норм международного права. С 27.

_____________ Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація _______________

норм Статуту ООН, тобто їх вищу юридичну силу, щодо регіональних угод.

Регіональними є норми Статуту Ради Європи, Статутів Ліги арабських держав, Організації африканської єдності, Організації американських держав. Регіональними є, на­приклад, норми Конвенції про правову допомогу з ци­вільних, сімейних і кримінальних справ (укладена між державами-учасницями СНД від 22 січня 1993 p.), Євро­пейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. та ін.

Регіоналізм не повинен протиставлятись універсально­му, загальному міжнародному праву. З глобальною метою підтримки міжнародного миру і безпеки норми регіональ­них правових систем повинні узгоджуватися з норматив­ними стандартами універсальної правової системи. Сьо­годні без їхньої відповідності і взаємодії не може бути за­безпечено міжнародного правопорядку.

Регіональні норми — це норми, що регулюють будь-які міждержавні відносини, об'єкт яких має регіональний інтерес і які визнаються всіма або більшістю держав відпо­відного регіону.

За просторовим критерієм дії класифікуються також локальні і партикулярні МПН. Локальні норми регулю­ють відносини між державами певного географічного регіону, здебільшого між суміжними державами, стосов­но об'єктів, які знаходяться в даному регіоні. Відмінна риса локальних норм полягає, по-перше, в тому, що домовляються між собою дві або більше держав одного регіону і, по-друге, об'єкт договору знаходиться в ме­жах цього регіону. Наприклад, такими нормами є нор­ми Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 p., норми До­говору між Україною і Словацькою Республікою про режим українсько-словацького державного кордону, спів­робітництво та взаємодопомогу з прикордонних питань від 14 жовтня 1993 p., норми Конвенції про захист мор­ського середовища в районі Балтійського моря від 22 березня 1974 р. та ін.

Партикулярні норми — це найпоширеніший вид МПН. Вони регулюють міждержавні відносини між будь-якими державами, з приводу будь-яких об'єктів, незалеж-

Ї7Ї

Глава V Норми міжнародного права

но від географічного положення держав і географічних особливостей об'єктів правового регулювання '. Такі нор­ми можуть бути багатосторонніми, але частіше за все ре­гулюють певні двосторонні відносини взаємодіючих су­б'єктів, розташованих у різних географічних регіонах. Такі норми закріплені, наприклад, у Договорі про принципи відносин і співробітництво між Україною і Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії від 10 лютого 1993 p., Договорі між Україною та Сполучени­ми Штатами Америки про заохочення та взаємний захист інвестицій від 4 березня 1994 р., у Консульській Конвенції між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам від 8 червня 1994 р.

Усі норми чинного міжнародного права мають для їх суб'єктів обов'язковий юридичний характер. Проте за юридичною силою МПН класифікуються як імперативні, диспозитивні й рекомендаційні. Критерій юридичної сили МПН визначає їхнє місце і роль у механізмі міжнародно-правового регулювання, впорядковування їхніх ієрархіч­них взаємозв'язків, рівень розвитку системи міжнародно­го права в цілому.

Серед перерахованих видів норм особливе місце по­сідають імперативні норми. Вперше вони одержали офі­ційне, універсальне та юридичне визнання в міжнародно­му договорі універсального характеру — Віденській кон­венції про право міжнародних договорів 1969 p., потім були відображені у Віденській конвенції про право дого­ворів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. Відповідно до ст. 53 зазначених конвенцій, названої «Договори, що су­перечать імперативній нормі загального міжнародного пра­ва (jus cogens)», «...імперативна норма загального міжна­родного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустиме і яку може бути зміне­но лише наступною нормою загального міжнародного пра­ва, що має такий самий характер». У цій статті приверта­ють увагу чотири важливі аспекти: чи є рівнозначними з юридичного погляду терміни «імперативна норма загаль­ного міжнародного права» і «jus cogens», порядок прий-

¹ Див.: Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права. С. 30.

___________ Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація _____________

няття, порядок визнання і порядок відхилення від імпе­ративної норми.

Щодо термінології, згідно з наведеною вище статтею Конвенції, в більшості праць, які торкаються питання визначення імперативних норм, автори ставлять знак рів­ності між «імперативними нормами» і «нормами jus co­gens». «Jus cogens» перекладають як «імперативне право», «сукупність імперативних норм»¹, «безперечне право»². У статті Конвенції ставиться знак рівності між термінами «загальне міжнародне право» і «jus cogens». Кожна норма, що складає таке право, є імперативною нормою «jus co­gens» — загального, імперативного міжнародного права.

З конвенційного визначення випливає, що імператив­на норма приймається так само, як і універсальні норми загального міжнародного права — шляхом узгодження міжнародним співтовариством у цілому. Таким же чином вона визнається імперативною нормою, тобто вища юри­дична чинність імперативної норми є загальновизнаною. Відхилення від імперативної норми неприпустиме як у двосторонніх, так і в багатосторонніх договорах. Будь-який договір є несуттєвим, якщо в момент укладення він суперечив імперативній нормі загального міжнародного права (ст. 53 Віденських конвенцій 1969, 1986 pp.). Імпе-ратина норма може бути змінена тільки наступною нор­мою загального міжнародного права, яка має імператив­ний характер. У разі виникнення нової імперативної нор­ми існуючі договори, суперечні їй, стають недійсними, і їхня дія припиняється (ст. 64 зазначених конвенцій).

Характерними рисами імперативних норм є: по-пер­ше, те, що вони покликані регулювати найважливіші за­гальні відносини міжнародного співтовариства у цілому, і їх порушення завдає шкоди всьому міжнародному співто­вариству, а не окремим державам; по-друге, вони дійсно мають бути визнані всіма суб'єктами міжнародного пра­ва. Вони також служать критерієм оцінювання юридич­ної дійсності інших МПН.

Імперативні норми в системі міжнародного права офі­ційно не кодифіковані. Відомі різноманітні варіанти та­кої індивідуальної кодифікації, здійсненої вченими-між-

¹ Лукашук И. И. Нормы международного права. С. 161.

² Суворова В. Я. Нормы международного права // Международное
право / Под ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунова. С. 94.

Глава V Норми міжнародного права

народниками¹. Поза сумнівом, до таких норм належать договірні та звичаєві основні принципи загального міжна­родного права. Інші норми багатосторонніх універсальних конвенцій мають пройти ретельний правовий аналіз з приводу визначення їх загальновизнаності.

В результаті такого аналізу Л. А. Алексідзе дійшов вис­новку, що найширше визнання одержали такі види імпе­ративних норм загального міжнародного права, як: а) рів­ноправність і самовизначення народів, невтручання; б) не-застосування сили та мирне вирішення спорів; в) загаль­нодемократичні стандарти елементарної гуманності та ос­новних прав людини; г) неприпустимість групового при­власнення «нічийних» земельних, морських, повітряних і космічних просторів, які мають життєво важливе значен­ня для всієї міжнародної співдружності держав².

Треба зазначити, що, незважаючи на те що в доктрині міжнародного права і в діяльності міжнародних судових установ концепцію імперативних норм можна вважати прийнятою і узвичаєною, відсутність погодженої офіцій­ної кодифікації таких норм впливає на вкрай обережне ставлення до них держав та міжнародних організацій у своїй практичній діяльності. Є небезпека суб'єктивного ставлення до визначення імперативів, юридично загально­обов'язкових міжнародних норм. Водночас далеко не всі держави зацікавлені обмежувати свою діяльність такими нормами. Визнання світовим співтовариством необхідності кодифікування імперативних норм і прийняття такої ко­дифікації як загальновизнаної було б найважливішим істо­ричним етапом розвитку загального міжнародного права.

Імперативні норми складають незначну кількість МПН, тоді як основна частина норм міжнародного права є диспозитивними. Це тому, що міжнародне право має координаційний характер, і держави як суверенні суб'єкти міжнародного права основний обсяг різноманітних між­державних відносин урегульовують не за допомогою імпе­ративних, загальнообов'язкових норм, а застосовуючи конкретні норми певних універсальних, регіональних, ло-

¹ Див.: Лукашук И. И. Нормы международного права. С. 172—173;
Шестаков Л. Н. Императивные нормы в системе современного между­
народного права. М., 1982. С. 84—86.

² Алексидзе Л. А. Некоторые вопросы теории международного права:
императивные нормы jus cogens. Тбилиси, 1982. С. 332.

Г74

____________ Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація _______________

кальних і партикулярних договорів. Диспозитивні норми мають низку характерних рис. Такі договірні норми є юридично обов'язковими лише для держав, які їх прий­мають і погоджуються виконувати. Якщо сторони не до­мовилися про інше, то вони зобов'язані виконувати від­повідні настанови, а в разі їх порушення несуть міжна­родно-правову відповідальність. Диспозитивні норми ма­ють бути відповідними до імперативних норм, бо диспо­зитивна норма, що суперечить імперативній нормі загаль­ного міжнародного права, є несуттєвою, недійсною. На відміну від імперативних норм, відхилення від яких є не­припустимим і які можуть бути змінені тільки наступни­ми нормами загального міжнародного права, що мають такі самі ознаки, диспозитивні норми можуть скасовува­тися і змінюватися за взаємної згоди держав, які їх укла­дали. Специфіка таких норм полягає також у тому, що часто сторони, приймаючи їх, залишають собі певну сво­боду вибору варіанта поведінки. Здійснений вибір є обо­в'язковим для сторін. Тут прикладом може служити нор­ма ст. 35 Віденської конвенції про правонаступництво держав 1983 р., в якій сказано: «Якщо щодо іншого немає домовленості між зацікавленими державами або цього не вирішено відповідним міжнародним органом, часом пе­реходу державних боргів держави-попередника є момент правонаступництва держав».

Диспозитивну норму міжнародного права можна виз­начити як двосторонню -або багатосторонню норму, що приймається певним колом суб'єктів, зміна або відхилен­ня від якої допускається самою нормою або в результаті нової взаємної угоди між ними.

Рекомендаційними є норми, які покликані узгоджу­вати міжсуб'єктні відносини рекомендаційним спосо­бом, визначивши бажану, доцільну модель поведінки, але які не зобов'язують її виконувати. Наприклад, нор­ма п. 1 ст. 18 Рамкової конвенції про захист національ­них меншин 1994 р. передбачає, що «сторони намагають­ся укладати в разі необхідності двосторонні угоди з інши­ми державами, зокрема сусідніми, з метою забезпечення захисту осіб, які належать до відповідних національних меншин». Такі норми мають суто юридичний характер, створюються відповідно до імперативних і диспозитивних норм і підпорядковані їм.

Глава V Норми міжнародного права

Рекомендаційну норму міжнародного права можна ви­значити як двосторонню або багатосторонню норму, до­цільність виконання якої покладається на розсуд сторін, що її прийняли.

За характером нормативних приписів норми часто по­діляють на зобов'язальні, заборонні, уповноважувальні, відсильні.

Зобов'язальні норми фіксують обов'язки взаємодіючих суб'єктів та визначають шляхи і засоби реалізації таких обов'язків. До зобов'язальних норм належить більшість за­гальних і спеціальних норм. Так, наприклад, ст. 14 п. 1 наведеної Конвенції передбачає, що «сторони зобов'язу­ються визнати за кожною особою, яка належить до націо­нальної меншини, право вивчати мову своєї меншини».

До уповноважувальних належать норми міжнародного права, які містять у собі права взаємодіючих суб'єктів і визначають шляхи й засоби їх реалізації. Прикладом та­кого виду норм може бути ст. 90 Конвенції ООН з мор­ського права 1982 р., в якій зафіксовано: «Кожна держава незалежно від того, чи є вона прибережною, чи не має виходу до моря, має право на те, щоб судна під її прапо­ром плавали у відкритому морі».

Заборонними нормами міжнародного права є такі, що містять у собі заборону дії, або бездіяльності, або припис утримуватися від певних дій. Наприклад, п. 1 ст. 1 Дого­вору про Антарктику передбачає, що «Антарктика вико­ристовується тільки в мирних цілях. Забороняються будь-які військові заходи, зокрема створення військових баз та укріплень, здійснення армійських маневрів, а також ви­пробування будь-яких видів зброї».

Відсильні норми — це норми міжнародного права, що містять загальні засади бажаної поведінки взаємодіючих суб'єктів і для їх виконання чи правової підтримки відси­лають до конкретних міжнародних угод або інших норм міжнародного чи національного права. Такі норми дають можливість у разі потреби використовувати раніше вироб­лені норми. Ст. 60 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 p., зокрема, перед­бачає: «Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як об­меження або порушення будь-яких прав і основних сво­бод людини, які гарантуються законами будь-якої Висо­кої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, в

___________ Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація ____________

якій вона бере участь», а п. З ст. 4 Конвенції про бороть­бу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р. наочно відсилає у певних випадках до національного за­конодавства: «Ця Конвенція не виключає здійснення будь-якої карної юрисдикції відповідно до національного законодавства».

За властивостями регулятивних функцій розрізняють матеріальні та процесуальні міжнародно-правові норми. Матеріальні норми містять права та обов'язки взаємодію­чих держав стосовно конкретних об'єктів міжнародно-правового регулювання, запроваджують їхні правила по­ведінки. Вони складають основний масив МПН.

Норми, що регулюють порядок створення і реалізації матеріальних норм, є процесуальними МПН. Міжнарод­но-правові процесуальні норми — це норми, що встанов­люють суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників міжнародного юридичного процесу щодо здійснення ор­ганізаційно-процедурної діяльності в ході створення або реалізації матеріальних норм міжнародного права¹. Такі норми регламентують порядок створення, здійснення та припинення дії договірних норм, порядок скликання, ор­ганізацію і процедуру дипломатичних конференцій, по­рядок використання мирних засобів вирішення міжнарод­них спорів (переговорів, арбітражних, судових та інших мирних процедур), визначають порядок примусу у виг­ляді міжнародно-правових санкцій до держав-правопо­рушниць. Процесуальними є настанови Статуту і Регла­менту Міжнародного Суду ООН, Статуту міжнародного військового трибуналу 1945 p., Загального акта про мир­не вирішення міжнародних спорів 1949 p., заключних ча­стин Віденських конвенцій про право міжнародних дого­ворів 1969, 1986 pp. та ін.

За джерелами (засобами створення і формами існуван­ня) всі попередньо перелічені норми міжнародного права поділяють, як зазначалося раніше, на договірні, звичаєві та норми рішення міжнародних організацій, які відповід­но до їхніх статутів мають юридично обов'язкову силу. До останніх належать положення з питань внутрішнього рег­ламенту, фінансово-бюджетних питань і положення угод між державами та міжнародними організаціями або між

' Пушмин Э. А. Международный юридический процесе и междуна­родное право. Кемерово, 1990. С. 34.

Г77

Глава V Норми міжнародного права

Концепція 'м'якого права" (soft law)

міжнародними організаціями. Так, наприклад, у ст. 21 Статуту ООН зазначено, що «Генеральна Асамблея вста­новлює свої власні правила процедури»; п. З ст. 17 зазна­чає, що «Генеральна Асамблея розглядає і затверджує будь-які фінансові та бюджетні угоди зі спеціалізованими установами...»; п. 1 ст. 63 передбачає, що «Економічна і Соціальна рада уповноважується укладати з будь-якою з установ (спеціалізовані установи, створені міжурядовими угодами. — В. М.), вказаних у ст. 57, угоди, що визнача­ють умови, на яких відповідні установи будуть поставлені у зв'язок з Організацією». У ст. 24 Члени ООН погодили­ся, що в певних випадках Рада Безпеки діє від їхнього імені. Такі дії грунтуються на рішеннях цього органу, які відповідно до ст. 25, без сумніву, мають для них обов'яз­ковий характер. Ст. 25 визначає: «Члени Організації по­годжуються відповідно до цього Статуту підкорятися рі­шенням Ради Безпеки і виконувати їх».

За терміном дії МПН поділяють на строкові (з чітко визначеним терміном дії) і безстрокові. Час дії строкових норм визначається в заключній частині договору або за­вершується з припиненням існування об'єкта договору після виконання його умов або за умов, незалежних від сторін. Безстроковими є норми, які не обмежені термі­ном дії з юридичних або політичних міркувань. Найваж­ливішими з них є основні принципи загального міжна­родного права та інші імперативні норми міжнародного права. Безстроковими є також норми мирних договорів.

Концепція «м'якого права» (soft law)

налізуючи запропоновану рядом науковців у доктри­ні міжнародного права концепцію «м'якого права», до­цільно зазначити, що коли щодо визначення джерел норм такого права дослідники досягли певної згоди, то щодо визнання за ними обов'язкової юридичної чинності існу­ють протилежні погляди. Про становлення і суперечності окремих положень свідчить також той факт, що найчас­тіше як у вітчизняній, так і в зарубіжній навчальній літе­ратурі з міжнародного права ця проблема відсутня.

У російській науковій літературі найгрунтовніше це правове явище досліджене в монографії 1.1. Лукашука «Норми міжнародного права». Аналізуючи літературу і практичні матеріали, автор дійшов висновку, що термін «м'яке право» вживається для позначення двох різних нормативних явищ. У першому випадку йдеться про особ­ливий різновид норм міжнародного права, а в другому — про неправові міжнародні норми. До першого, на думку автора, належать договірні норми, які не створюють чіт­ких конкретних прав та обов'язків, а лише надають за­гальний напрям і які містяться здебільшого в політичних договорах. До другого належать ті, що містяться в непра-вових актах, у резолюціях міжнародних органів та органі­зацій, у спільних заявах, комюніке. Такого гатунку норми «м'якого права», як зазначає 1. І. Лукашук, є не правови­ми, а морально-політичними¹.

Складність такої класифікації полягає в тому, що пра­вові і неправові норми виокремлюються в один вид і по­значаються спільним терміном, що ускладнює його ро­зуміння і застосування. До того ж норми міжнародного договору з політичних питань, як і будь-яких інших до­говорів, що мають програмну, декларативну, інформа­тивну або іншу загальну ознаку (що створюють не чіткі, конкретні права та обов'язки, а погоджують лише загаль­ний напрямок дії), є юридично обов'язковими міжнарод­но-правовими нормами. Такі положення містяться в усіх структурних елементах (насамперед у преамбулі і заключ­ній частині, а також в основній/центральній частині) більшості багатосторонніх і двосторонніх угод. Позаяк договір є особливою єдиною системою взаємозалежних норм, усі його положення є обов'язковими для сторін. Для положень, які містяться в преамбулах міжнародних договорів і визначають його загальну мету, традиційним є застосування таких висловів, як: «беручи до уваги», «визнаючи», «маючи переконання», «сповнені рішучо­сті» та ін. Такі настанови, конкретнішого змісту, мі­стяться у статтях центральної частини договорів. У ст. 1 Статуту ООН, наприклад, проголошено, що «Організа­ція Об'єднаних Націй переслідує цілі...» і далі форму-

¹ Лукашук И. И. Нормы «мягкого права» // Нормы международного права. С. 124—133; Лукашук И. И. Нормы международного «мягкого права» // Международное право. Общая часть. М., 1999. С. 102—104.

Г79

Глава V Норми міжнародного права

Концепція «м'якого права» (soft law)

лювання п. 1—4 статті починаються словами: «підтри­мувати міжнародний мир...», «розвивати дружні відноси­ни...», «здійснювати міжнародне співробітництво...», «бу­ти центром для узгодження дій...» Позаяк нормативність та обов'язковість статей Статуту ООН є загальновизна­ними, не викликає сумнівів і юридична обов'язковість таких норм-цілей.

Правові норми загального характеру часто залуча­ються до текстів універсальних міжнародних договорів гуманітарного права. Наприклад, п. 2 ст. 2 Конвенції про права дитини 1989 р. передбачає таке: «Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для забезпе­чення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання...»; п. 4 ст. 15 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права 1966 р. проголошує: «Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають користь, що постає із заохочення і розвитку міжнарод­них контактів та співробітництва у науковій і культур­ній галузях». Кількість прикладів таких міжнародних договірних норм нескінченна. Специфіка їхніх структу­ри та змісту відбиває специфіку їх створення і реалі­зації. Сенсовий зміст міжнародно-правових норм виз­начає їх регулятивну спрямованість, але не впливає на основну, визначальну властивість — їхній юридично обов'язковий характер. Під цим кутом зору з практич­ною метою поділ договірних, обов'язкових правових норм на норми «твердого права» і «м'якого права» на­вряд чи необхідний і доцільний. Наведена термінологія за змістом набагато ближча до узвичаєного поділу норм міжнародного права залежно від юридичної сили на імперативні та диспозитивні, проте заміна усталених понять також є безперспективною.

Багато дослідників погоджуються з тим, що основни­ми джерелами норм так званого м'якого права є резолюції міжурядових організацій системи ООН та її органів, на­самперед Генеральної Асамблеї ООН, політичні акти регіональних конференцій та організацій, наприклад Зак­лючний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 p., Будапештські рішення 6 грудня 1994 p., інші міжнародні акти, прийняті державами, міжурядови­ми організаціями, які мають не юридичний, а морально-політичний характер. Проте характеристика даного яви-

ща та вживана термінологія залежать від індивідуальних поглядів авторів. П. В. Саваськов, посилаючись на такі резолюції Генеральної Асамблеї ООН як на норми міжна­родного «м'якого» права, пише, що вони не містять юри­дичних зобов'язань і не є нормами міжнародного права¹. Т. М. Нешатаєва, розглядаючи такі резолюції-рекоменда-ції, дійшла висновку, що вони є джерелом права міжна­родних організацій, якому, на відміну від міжнародного публічного права, відомий поділ джерел на рекомен­даційні та обов'язкові (тверді і м'які)². С. В. Черниченко зазначає, що норми, які містяться в резолюціях-рекомен-даціях, іноді відносять до так званого «м'якого права», проте, на його думку, норми рекомендаційного характеру не є правом. Учений вважає, що «м'яке право», яке розу­міють як високоавторитетні норми, що містяться в резо-люціях-рекомендаціях, — це метафора, це своєрідне «пе-редправо»³.

Відсутні єдність поглядів та усталена термінологія і в зарубіжній міжнародно-правовій літературі. Напри­клад, М. Чінкін використовує термін «м'яке право»⁴, Дж. Голд — «м'яке міжнародне право»⁵, І. Зейдель-Го-генвельдерн — «міжнародне економічне м'яке право»⁶, Малкольм Н. Шоу зазначає, що «м'яке право» не є пра­вом, а являє собою необов'язкові документи та угоди рекомендаційного характеру, кодекси правил поведін­ки або стандартів⁷ тощо.

Очевидно, що на межі XX і XXI ст. новітнє універ­сальне міжнародне право внаслідок різноманітних при­чин, і не в останню чергу через припинення політичного протистояння та пошуку правового компромісу між дер-

¹ Саваськов П. В. Нормы международного «мягкого права» // Меж­
дународное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. С. 22—23.

² Нешатаева Т. Н. Резолюции-рекомендации в системе ООН и кон­
цепция «мягкого» международного права (soft law) // Международные
организации и право. М., 1999. С. 100—111.

³ Черниченко С. В. Теория международного права. М., 1999. С. 325.

⁴ Chinkin M. The Challenger of Soft Law: Development and Change in
International Law // 38 International and Comparative Law Quaterly. 1989.
P. 850.

⁵ Gold J. Strengthening the Soft International Law of Exchange Arran­
gements // 77 American Journal of International Law. 1983. P. 443.

⁶ Seidl-Hohenveldem I. International Economic Soft Law // 163 Hague
Academy of International Law. 1980. P. 164.

⁷ Malcolm N. Shaw. International Law. Cambridge, 1997. P. 92-93.

Ї8Ї

Глава V Норми міжнародного права

Ієрархія норм міжнародного права

жавами двох у минулому протилежних рівносильних со­ціально-економічних систем, значно уповільнило свій розвиток. За період 1990—1999 pp., проголошений ООН Десятиліттям міжнародного права, головною метою якого було заохочення прогресивного розвитку міжнародного права, його кодифікація, поширення та більш широке визнання, крім декількох документів про певні види озб­роєння і Конвенції Міжнародного союзу електрозв'язку 1992 р., не було ухвалено жодного загальнозначущого, універсального міжнародного договору. В цей же період значно зросла політична активність держав, результатом чого стало прийняття політичних актів: універсальних ре­золюцій, декларацій ООН і, що надзвичайно важливо для держав Європи, регіональних актів, документів Ради Єв­ропи, Європейського Союзу, НБСЄ та ОБСЄ. Зрозуміле прагнення регіональних політичних сил додати політич­ним нормам, які містяться в таких актах, більш жорстко­го, ніж політико-рекомендаційного, характеру.

Отже, зазначаючи значне зростання правового зна­чення таких актів і обґрунтовуючи наявність у настано­вах таких документів певної юридичної сили, деякі вчені пропонують розширити сферу джерел позитивного між­народного права. Проте відсутність будь-яких узвичає­них на універсальному або регіональному рівнях міжна­родно-правових документів, де б держави визнавали іс­нування або висловлювали бажання до створення таких обов'язкових для себе міжнародно-правових норм «м'я­кого права», свідчить про те, що на сучасному етапі док­трину «м'якого права» можна розглядати лише як роз­робку та пропозицію нових теоретичних положень щодо юридично обов'язкових форм закріплення результатів міжнародного співробітництва у міжнародній правовій практиці.

Все це засвідчує те, що нормами так званого м'якого права є інституційні, рекомендаційні неправові норми, які містяться в документах міжнародних міжурядових організацій, настанови яких можуть мати обов'язковий політичний, але не юридичний характер. Такі норми ви­конують надзвичайно важливу допоміжну роль у станов­ленні або визначенні opinio juris звичаєвих та підготу­ванню і розробленню договірних міжнародно-правових норм.