Доктрина міжнародного права

з зародженням науки міжна­родного права доктрини між­народного права відігравали значну роль у формуванні та розвитку цієї правової системи. Незаперечний авторитет у практиків міжнародного права, іноді навіть вищий, аніж норми позитивного міжнародного права, мали висновки глосаторів і постглосаторів. Тлумачення Ірнерія, Фран­циска Аккурсія, Бартола, Балда і сьогодні цитуються як джерела міжнародного права раннього середньовіччя. Се­редньовічні проекти вічного миру Генріха IV — Сюллі, Іржі Подебрада, Христини Шзанської та ін. нині згаду­ються в історії міжнародного права як невикористані його джерела.

Глава III Джерела міжнародного права

Доктрина міжнародного права

Незаперечним фактом є те, шо праці Гуго Гроція, Альберіко Джентілі, Франциско Суареса, Франциско Віт-торіа та інших родоначальників міжнародного права мали незаперечний авторитет для практиків, і ними часто ке­рувалися у вирішенні міжнародних проблем: регулюванні міждержавних відносин, тлумаченні норм міжнародного права, в ході судових рішень тощо.

Починаючи з І. Бентама, який здійснив проект ко­дифікації міжнародного права 1808 p., вчені в галузі між­народного права пробують здійснити неофіційну науко­ву кодифікацію цієї системи права. Деякі спроби вияв­ляються настільки вдалими, шо такі кодекси держави ви­користовували у власній практиці міждержавних відно­син. Так, наприклад, значної популярності у практиків міжнародного права набула праця швейцарського про­фесора І. К. Блюнчлі «Сучасне міжнародне право цивілі­зованих держав, викладене у вигляді кодексу» (1868). її авторитет був настільки незаперечним, що вона була до­сить оперативно перевидана грецькою, російською, іс­панською, французькою, китайською мовами, тобто ос­новними мовами міжнародного спілкування того періоду.

Наслідуючи І. К. Блюнчлі, 1872 р. видає власний ко­декс американець Д. Філд, який мав авторитет не тільки у міжнародників-практиків, а й у військових. Трохи рані­ше, 1861 p., свій кодекс міжнародного права запропону­вав австрієць А. Домін-Петрушевич. Неабиякий успіх ма­ла також праця італійця П. Фіоре «Кодифіковане між­народне право» (1890) та ін.

Але пізніші публікації: «Закон націй» (1900) француза Дюплессі, «Кодифікація приватного і публічного міжнарод­ного права» (1901) шведа Клеєна, «Новий кодекс міжна­родного права» (1910) канадця Унтерносціа, «Кодифікація міжнародного права» (1912) бразильців Пессоа і Перейри, а також кодекс міжнародного права мексиканця Козентіні (1937) не тільки не мали успіху їхніх попередників, а й по­сіяли сумнів у можливостях окремих науковців привести міжнародне право в систему норм, які держави у своїй практиці визнали б юридично обов'язковими.

Натомість популярність завойовує ідея, яку пропагу­вали українські вчені щодо кодифікації норм міжнарод­ного права: створення колективів провідних науковців, які б розробляли кодекси міжнародного права для потреб дер-

жав. Наприкінці XIX ст. цій ідеї присвятили свої праці професор Харківського університету В. П. Даневський («Думка про кодифікацію міжнародного права», 1879), професор Київського університету В. А. Незабитовський («Новійщі проекти міжнародного статуту», 1880), доцент Київського університету М. Кантакузін-Сперанський та ін.

Особливо плідною в цьому напрямі була діяльність професора Харківського університету Д. 1. Каченовсько -го. Аналізуючи величезну кількість наукових праць і пер­шоджерел з питань міжнародного права, він доходить вис­новку про необхідність кодифікаційної обробки міжна­родного права і складання відповідного систематичного курсу силами провідних науковців з різних країн. Учений виклав свої міркування на засіданні Лондонського юри­дичного товариства, де виступив у середині 1859 р. з до­повіддю: «Про сучасний стан науки міжнародного права». Пізніше вийшла і стаття на цю тему.

Ідею було схвалено провідними вченими Європи (І. К. Блюнчлі, Ф. фон Гольцендорфом та ін.), і невдовзі приступили до її реалізації. На жаль, Д. І. Каченовський (1827—1872) не дожив до її завершення. В 1873 р. було створено Інститут міжнародного права і завдяки зусиллям 17 провідних спеціалістів з різних країн було видано фун­даментальну працю з курсу міжнародного права за редак­цією Ф. Гольцендорфа.

На початку XX ст. Д. Б. Мур за допомогою Держде­партаменту США видає систематичний збір американсь­ких міжнародно-правових актів та дипломатичного лис­тування «Дігести міжнародного права» у восьми томах.

Така діяльність учених-міжнародників сприяла тому, що міжнародне право другої половини XIX — початку XX ст. почали називати ще «доктринальним правом», «правом учених». Дехто з теоретиків міжнародного права (Дж. Швар-ценбергер) настільки переоцінив значення наукових праць своїх колег, що почав стверджувати, нібито формування міжнародного права є справою теоретиків.

Проте практика міжнародного права свідчить про інше. Думка вчених високо цінувалася як засіб встановлення на­явності чи відсутності норм міжнародного права. До послуг учених вдавалися, коли було необхідно дати кваліфіковане тлумачення міжнародно-правових актів. Коли ж держава та міжнародні організації почали широко публікувати міжна-

Глава III Джерела міжнародного права

родно-правові документи, державні акти, дипломатичні дже­рела, рішення міжнародних організацій тощо, до доктрини як засобу встановлення норми вдаються дедалі менше.

На сьогодні спадає тенденція звернення до вчених з метою почути їхнє тлумачення норм міжнародного права. Цю функцію досить успішно виконують міжнародні судові установи, відповідні комітети міждержавних організацій.

Як зазначалося в доповіді підкомітету з питань відпо­відальності держав Комітету експертів з питань прогре­сивної кодифікації міжнародного права Ліги Націй (1927), доктрина юристів важлива лише як засіб внести ясність у погляди на норми міжнародного права, щоб сприяти по­легшенню їх формування. Сама по собі вона не має юри­дичної обов'язковості. У ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН сказано, шо суд зобов'язаний вирішувати пе­редані йому спори на основі міжнародного права і засто­совувати доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з проблем публічного права різних націй як допоміжного засобу для визначення правових норм. Але жодного разу Міжнародний Суд ООН у своїх рішеннях на доктрину міжнародного права не посилався.

Звичайно, сучасні міжнародні відносини настільки ус­кладнилися, що без їх належного наукового аналізу не­можливо сформувати відповідні норми міжнародно-пра­вового регулювання. Досвід провідних науковців світу ши­роко використовується в діяльності Комісії міжнародного права ООН. Саме через Комісію вчені мають можливість впливати на правосвідомість і практику держав, а через них і на формування та розвиток міжнародного права. Але проекти Комісії, як і доктрини міжнародного права, не є джерелами міжнародного права.