Джерела міжнародного права

Поняття «джерела міжнародного права»

жерела міжнародного пра­ва є його головною складо­вою, а тому цілком закономірно, що зміна поглядів на них часто була наслідком зміни поглядів на міжнародне пра­во, і навпаки. Багато в чому історія розвитку науки міжна­родного права зводилася насамперед до історії становлен­ня і розвитку джерел міжнародного права. На сьогодні серед різноманітних поглядів вітчизняних і зарубіжних учених на це питання можна знайти такі, що визнають джерелом саме міжнародне право і все, що знаходиться за його межами, і такі, що взагалі не визнають цього по­няття.

Цілком зрозуміло, що джерела міжнародного права не є раз і назавжди сталою категорією. Одні з них з'являли­ся, розвивали міжнародне право і в результаті докорінних змін у міжнародних відносинах припиняли виконувати функцію джерела міжнародного права (наприклад, рішен­ня вселенських церковних соборів у середньовіччя). Інші таку функцію виконували постійно (наприклад, звичай міжнародного права).

В одних історичних періодах міжнародного права пев-

Поняття «джерела міжнародного права"

не його джерело функціонувало як допоміжний фактор встановлення чинних норм права, в інших воно ставало основним (наприклад, історія розвитку міжнародного до­говору, генеза юридичного значення рішень міждержав­них організацій).

Не всі джерела міжнародного права функціонували в чітко визначених формах, що давало підставу багатьом дослідникам «домислювати» нові джерела або не визнава­ти тих, які не зовсім чітко проявлялися у функціонуванні цієї складної юридичної системи.

Міжнародне право розвивалося в річищі двох катего­ричних тверджень щодо його джерел: а) термін «джерело міжнародного права» є надуманим, двозначним і розплив­частим. Уживати його в системі, де приймаються обов'яз­кові рішення, небезпечно насамперед для функціонуван­ня самої системи; б) джерело міжнародного права — це будь-який аргумент, що використовується в міжнародних домаганнях для підтвердження існування певного прави­ла чи норми. Прихильники останнього твердження нама­галися розробити певну класифікацію джерел міжнарод­ного права. Але вона була відірваною від самого міжна­родного права і, як правило, малопридатною насамперед для розуміння, що є джерелом цієї системи права. Під джерелами міжнародного права мали на увазі: природу, божественність, розумних старійшин, ідею справедливо­сті, розум, природу людини, мораль тощо. До джерел міжнародного права відносили: традиції, звичаї, звички, правосвідомість народів, основні вимоги поведінки, божі заповіді, зручність, раціональні принципи справедли­вості, необхідність, первісну норму, що не підлягає до­веденню, логічні висновки раціональної поведінки тощо. Джерелами міжнародного права вважали також закони держав, імператив: стався до інших так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе, міжнародні договори, диплома­тичне листування, принцип pacta sunt servanda, консен­сус держав, будь-який акт, що змінює чинний міжнарод­ний правопорядок, та ін. Існували погляди, згідно з яки­ми джерелами міжнародного права є матеріальні, фізичні предмети, в яких зафіксовано міжнародні норми, міжна­родно-правові правила поведінки: книжки, журнали, га­зети, листи, мікрофільми, комп'ютерне відтворення тек­сту ТОЩО.

Глава III Джерела міжнародного права

Серед прихильників англосаксонських доктрин міжна­родного права висловлювалася думка про те, що джере­лом міжнародного права є суддя або інша особа (дипло­мат, політичний, державний діяч), яка здатна приймати рішення, психологія судді, світогляд діячів, що прийма­ють рішення, судові прецеденти, початкова думка, від якої можна простежити становлення норми міжнародного пра­ва, та ін. Виводилися норми міжнародного права з міжна­родно-правових доктрин, загальних принципів права, прин­ципів міжнародного права, резолюцій міжнародних орга­нізацій, односторонніх актів держав тощо. За такого роз­маїття визначень джерел їхнім авторам часто було важко утриматися на власне міжнародно-правових позиціях. Іноді плутали термін «джерело міжнародного права» з джерелом міжнародно-правового зобов'язання та проце­сом створення норми міжнародного права. Тому прихиль­ники численності джерел міжнародного права запропону­вали розділити їх на такі основні групи: а) формальні і матеріальні джерела; б) загальносоціальні та юридичні; в) прямі та опосередковані; г) обов'язкові і допоміжні; д) такі, що розкривають зміст та обов'язковість права, тощо.

Поділ джерел міжнародного права на формальні і ма­теріальні є характерним для багатьох представників ан­глосаксонського (Я. Броунлі, Дж. Фіцморіс, Дж. Старк та ін.) і радянського права (Є. О. Коровін, С. Б. Крилов, І. І. Лукашук, Ф. І. Кожевніков та ін.). Проте в тлума­ченні їхнього змісту ці вчені принципово розходилися. Для англосаксонського напряму є характерною належ­ність до матеріальних джерел міжнародного права «істо­ричних» джерел, далеких, непрямих і таких, що «надиха­ли» на появу норми міжнародного права. А до формаль­них джерел міжнародного права належать прямі, безпосе­редні та юридично обов'язкові джерела, правові процеду­ри і методи створення норм міжнародного права. Пред­ставники радянської школи міжнародного права під ма­теріальними джерелами міжнародного права розуміли ма­теріальні умови життя суспільства. До формальних дже­рел вони відносили такі, в яких знаходять своє конкретне втілення норми права, насамперед міжнародні договори та міжнародні звичаї.

Більшість теоретиків і практиків міжнародного права (незалежно від школи або напряму теоретично-філософ-

_____;

^_______________ Поняття «джерела міжнародного права' _________________

ського узагальнення міжнародно-правових явищ) під фор­мальними джерелами міжнародного права мають на увазі фактичний, наявний на даний час матеріал, з якого фахі-вець-міжнародник визначає юридично обов'язкові прави­ла, які можна застосувати до конкретної ситуації. Такий матеріал поділяють на п'ять основних категорій, або форм: 1) міжнародні угоди; 2) міжнародні звичаї; 3) рі­шення міжнародних судових та арбітражних інституцій; 4) доктрини міжнародного права; 5) рішення міжнарод­них органів та організацій. Така класифікація є своєрід­ним компромісом, до якого дійшли вчені після гострих дискусій з приводу визначення джерел міжнародного пра­ва. У ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН закріплено: «Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує: а) міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлю­ють правила, напевно визнані спорячими державами; б) міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визна­ної як правова норма; в) загальні принципи права, виз­нані цивілізованими націями; г) з застереженням, зазна­ченим у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних на­цій як допоміжний засіб для визначення правових норм». Застереження ст. 59 Статуту формулює таке правило: «Рі­шення Суду обов'язкове лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише в даній справі».

У міжнародно-правових доктринах зазначені джерела міжнародного права визнаються з певними застереження­ми. Ряд науковців наполягає на поділі джерел права на головні (міжнародний договір та міжнародний звичай) і допоміжні (варіант: інші) джерела міжнародного права (рішення міжнародних організацій, рішення судових ін­ституцій, доктрини міжнародного права).

Особливу дискусію викликало питання про визнання джерелами міжнародного права загальних принципів пра­ва і визначення їхнього місця в запропонованій класифі­кації. В радянській науці вони або взагалі не визнавалися джерелами міжнародного права (І. І. Лукашук, Є. О. Ко­ровін, Л. А. Алексідзе та ін.), або визнавалися такими, що мають значення лише як принципи міжнародного права (В. М. Корецькиий, Г. П. Жуков, М. М. Мінасян та ін.). Обидві точки зору фактично не приймають рішен-

Глава III Джерела міжнародного права

______ 2______

Міжнародний договір

ня ст. 38 Міжнародного Суду ООН щодо загальних прин­ципів права і вилучають їх із системи джерел сучасного міжнародного права.

Після Другої світової війни радянські вчені робили активні спроби довести, що джерелом міжнародного пра­ва може бути національний закон (В. М. Дурденевський, С. Б. Крилов, Ф. 1. Кожевніков, Д. Б. Левін, В. 1. Лісовсь-кий, М. М. Мінасян). Проте більшість фахівців (І. І. Лу-кашук, Г. 1. Тункін, Ю. М. Колосов, С. В. Черниченко, В. І. Кузнецов, П. П. Лукін, Г. В. Ігнатенко, Д. 1. Фельд­ман, О. І. Тіунов, Г. I. Курдюков та ін.) категорично не прийняли такого твердження. Сьогодні як у вітчизняній науці, так і в зарубіжній практично немає прихильників цієї концепції.

За національним законодавством, як і за іншими за­собами односторонньої дії (офіційні заяви глав держав та урядів, делегацій на міжнародних конференціях, спільні заяви держав тощо), визнається лише допоміжна роль у встановленні існуючих міжнародно-правових звичаїв. В односторонньому порядку можна здійснювати наміри що­до норми міжнародного права. Сутністю джерела міжна­родного права є угода щонайменше двох суб'єктів права.