Розділ 2. Що Люсі там знайшла

– Добривечір, – привіталася Люсі. Проте фавн кинувся збирати свої пакунки, отож відповів не одразу. Коли ж нарешті дав собі раду, легенько вклонився.

– Добривечір, добривечір, – мовив він. – Даруйте, не хочу бути настирливим, але, якщо я не помиляюся, Ви донька Єви?

– Мене звати Люсі, – відповіла дівчинка, не зовсім його розуміючи.

– Пробачте, але ж Ви, так би мовити, дівчина? – спитав фавн.

– Ну звичайно, я дівчинка, – погодилась Люсі.

– Ви людина, справді?

– Звісно, людина, – відповіла Люсі, трохи збентежена.

– Так‑так, усе правильно, – сказав фавн. – Який же я дурний! Але я ніколи раніше не бачив ні синів Адама, ні доньок Єви. Чудово! Що й казати… – і тут він спинився, немов збирався повідомити щось таке, чого не належало, однак вчасно спам'ятався. – Я вражений, просто вражений, – повторював далі він. – Дозвольте відрекомендуватись: мене звати Тамнас.

– Я дуже рада, що зустріла Вас, пане Тамнасе, – сказала Люсі.

– Чи можна поцікавитись, о Люсі, донько Єви, як Ви потрапили до Нарнії? – поспитав пан Тамнас.

– До Нарнії? А що це таке? – здивувалась Люсі.

– Країна Нарнія, – відповів фавн, – у якій ми зараз перебуваємо, – це всі землі між ліхтарем та великим замком Кеа‑Перевел, що на узбережжі Східного моря. А Ви? Невже Ви прийшли з диких лісів Заходу?

– Я… я пролізла через шафу з порожньої кімнати, – відповіла Люсі.

– Ах, – сумно зітхнув пан Тамнас, – якби я пильніше вивчав географію, коли був малий, то, без сумніву, знав би все про ті дивні країни. А тепер уже запізно.

– Але це зовсім не країна, – стримуючи усмішку, сказала Люсі. – Це ось за мною, принаймні, якщо я не помиляюсь. І там зараз літо.

– Тимчасом, – розповідав пан Тамнас, – у нас в Нарнії завжди зима. І ми обоє підхопимо нежить, якщо будемо тут стовбичити на снігу і балакати. Донько Єви з далекої країни Порож‑Някімната, де навколо осяйного міста Ша‑Фа панує вічне літо, чи не хотіли б Ви випити зо мною чаю?

– Дуже Вам вдячна, пане Тамнасе, – подякувала Люсі, – але, здається, мені вже час додому.

– Це недалечко, ось за рогом, – сказав фавн. – Палахке вогнище, хрумкі грінки, сардинки і тістечка…

– Дякую, дуже мило з Вашого боку, – відповіла Люсі, – проте я не можу тут залишатись надовго.

– Якщо візьмете мене під руку, донько Єви, – вмовляв пан Тамнас, – то обоє сховаємося під парасолькою. Оце стежка. А тепер – ходімо.

Врешті Люсі усвідомила, що крокує через ліс, тримаючи під руку цю дивну істоту, наче вони знаються ціле життя.

Невдовзі вони вийшли на нерівну місцину, всіяну скелями, невеличкими пагорбами і видолинками. На одній такій долинці пан Тамнас раптово повернув убік, немов збирався здертись на велику круту скелю, але в останню мить Люсі зрозуміла, що він простує до печери. Вони зайшли всередину і дівчинка відчула, як по ній застрибали лелітки від полум'я. Пан Тамнас нахилився, невеличкими чепурними щипцями витягнув із вогнища палахку скіпку і підніс до лампи.

– Ми недовго, – сказав він і негайно поставив чайник на вогонь.

Люсі подумала, що їй іще ніколи не траплялося гостювати у такому милому гніздечку. Це була невеличка, суха, чиста печера із червонястого каменю. На долівці лежав килимок, на ньому розмістилися два невеличких кріселка. («Одне – для мене, а друге – для гостя», – пояснив пан Тамнас.) Крім того, тут стояв стіл, а поруч із ним сервант. У коминку палав вогонь і на стіні, просто над коминком, висів портрет старого сивобородого фавна. У кутку Люсі побачила двері і подумала, що вони, певно, ведуть до спальні пана Тамнаса. На іншій стіні висіла полиця, а в ній повно книг. Поки пан Тамнас споряджав стіл до чаювання, Люсі розглядала книги. Вони мали назви на кшталт: «Життя і твори Силена», або «Німфи та їхній шлях», або «Люди, ченці та лісники: Студії популярних легенд», або «Людина – це міт?».

– Ласкаво прошу, донько Єви! – мовив фавн.

Ох, яка це була щедра гостина! На столі красувалися гарні бурі яєчка, м'якенько зварені, по одному для кожного, і грінки зі сардинками, і грінки з маслом, і грінки з медом, та ще бабка, полита цукровою помадкою. Врешті Люсі всього покуштувала і фавн почав розповідати дивовижні історії про лісове життя: про нічні танки під опівнічним місяцем, коли німфи, що живуть у струмках, та дріади, що живуть на деревах, виходять потанцювати із фавнами; про тривале полювання на білого як молоко оленя, який виконує бажання того, хто його упіймає; про розкішні учти і пошуки скарбів разом із дикими червоними гномами у глибочезних підземних копальнях та печерах; а далі про літо, коли ліси потопали у зелені і коли їх на своєму гладкому віслючку відвідував старий Силен, а інколи й сам Вакх, і коли у струмках текло вино замість води, а весь ліс на цілі тижні поринав у святочні веселощі.

– А тепер у нас зима, завжди, – додав він похнюплено. І щоб якось підняти собі настрій, витягнув зі шухляди серванта дивовижну маленьку флейту, яка виглядала так, наче була зроблена зі соломи, та й заграв. І від тієї музики Люсі хотілося то плакати, то сміятися, то танцювати, а то й дрімати – все нараз. Пройшла, мабуть, не одна година, коли дівчинка врешті прийшла до тями і сказала:

– О пане Тамнасе, страшенно шкода Вас перебивати, бо мені так подобається ця мелодія, але справді, я мушу йти додому. Я ж зайшла сюди лише на кілька хвилин.

– Тепер пізно про це говорити, – промовив фавн, опустивши флейту на долівку, і з жалем похитав головою.

– Запізно? – перепитала Люсі, налякано підскочивши. – Про що Ви? Мені вже пора додому. Там усі будуть хвилюватися, що зо мною щось сталося.

Але тієї ж миті вигукнула:

– Пане Тамнасе! Що трапилось? – бо карі очі фавна наповнили сльози, струмочками потекли по щоках і закрапали з кінчика носа. Фавн сховав обличчя у долоні і захлипав.

– Пане Тамнасе! Пане Тамнасе, – стривожено кинулась до нього Люсі, ‑ годі! Годі! Що таке? Вам погано? Дорогенький пане Тамнасе, скажіть мені, у чому річ?

Але фавн заходився ридма, ніби серце його розривало важке горе. Люсі підійшла до нього, обійняла і простягла свого носовичка, та це його зовсім не заспокоїло. Він лиш узяв хустинку і приклався до неї. Сльози текли ручаєм і хустинка умить змокріла, відтак фавнові доводилося кожен раз її викручувати. Люсі стояла поруч, глибоко збентежена.

– Пане Тамнасе! – врешті крикнула Люсі йому на вухо, добряче його струсонувши. – Доста! Припиніть негайно! Чи ж не соромно? Такий великий фавн. Чого це Ви так розридались?

– Ой‑ой‑ой! – примовляв пан Тамнас. – Плачу, бо я такий поганий фавн.

– Я зовсім не думаю про Вас, що Ви поганий, – сказала Люсі. – Гадаю, що Ви дуже добрий фавн. Ви наймиліший з усіх фавнів, яких я будь‑коли стрічала.

– О‑хо‑хо, Ви б так не казали, якби знали, – відказав пан Тамнас поміж схлипуваннями. – Ні, я поганий фавн. Думаю, від створення світу не було гіршого за мене.

– Але що Ви вчинили? – спитала Люсі.

– Мій старенький батько, – мовив пан Тамнас, – це його портрет, ось там над коминком, – він ніколи б не зробив такого.

– Чого? – спитала Люсі.

– Того, що зробив я, – відповів фавн. – Пішов служити до Білої Чаклунки – ось що я наробив. Вона мені платить.

– Біла Чаклунка? А хто вона?

– Як, Ви не знаєте? Вона цілу Нарнію тримає під каблуком. Вона наслала сюди вічну зиму. Зима, зима, а святий Миколай усе не приходить і не приходить. І ніколи не наступає Різдво! Подумати тільки!

– Жахливо! – зіщулилась Люсі. – Але за що вона Вам платить?

– Оце найгірше, – відповів пан Тамнас із глибоким зітханням. – Я викрадаю для неї дітей, ось хто я такий. Погляньте на мене, донько Єви. Чи повірите, що я той, хто, зустрівши в лісі бідне невинне дитя, яке ніколи не заподіяло б мені жодної шкоди, вдає, що хоче з ним заприятелювати, запрошує в гості до себе в печеру, щоб при‑спати, а потім бере на руки і відносить до Білої Чаклунки?

– Ні, – мовила Люсі, – я певна, що Ви ніколи не вчинили б нічого подібного.

– Але я це робив, – відповів фавн.

– Так, – повільно, зважуючи кожне слово, сказала Люсі (бо хотіла говорити чесно і ще не хотіла бути надто суворою до нього), – так, це дуже погано. Але Ви шкодуєте і, я певна, ніколи більше цього не вчините, правда?

– Донько Єви, чи Ви не розумієте? – вигукнув фавн. – Справа не в тому, як я діяв колись. Я роблю це зараз, у цю хвилину!

– Що Ви кажете? – скрикнула Люсі, пополотнівши.

– Ви – дитина, – відповів Тамнас. – Я маю наказ від Білої Чаклунки: якщо колись побачу у лісі сина Адама або доньку Єви, то мушу схопити їх і привести до неї. І Ви перша, кого я зустрів. Я запропонував Вам свою дружбу, запросив на чай, але насправді мав намір приспати Вашу пильність, а потім побігти і розповісти їй.

– Але ж Ви не викажете мене, пане Тамнасе, – швидко заговорила Люсі, – не викажете, правда? Справді, Ви ж не повинні цього робити!

– Якщо не зроблю, – промовив він, знову схлипуючи, – вона обов'язково дізнається. А тоді звелить відрізати мені хвоста, спиляти ріжки, висмикати бороду. А ще вона махне своєю чарівною паличкою над моїми чудовими ратичками і замінить їх на жахливі твердющі копитиська, такі, як у шолудивої шкапи. Якщо ж Чаклунка сильно розлютиться, то оберне мене на камінь і я буду лише статуєю фавна у її страшному домі доти, доки хтось не посяде чотири трони в Кеа‑Перевел, а хто знає, коли це станеться і чи станеться колись узагалі.

– Мені дуже шкода, пане Тамнасе, – мовила Люсі, – але, будь ласка, відпустіть мене додому.

– Звичайно, звичайно, відпущу – відповів фавн, – я повинен так зробити. Тепер мені зрозуміло. Я не знав, що люди такі милі, доки не зустрів Вас. Ясна річ, я не викажу Вас Білій Чаклунці тепер, коли запізнався з Вами. Але нам треба тікати геть. Я відпроваджу Вас до ліхтаря. Гадаю, далі Ви зможете знайти зворотню дорогу до Порож‑Някімнати і Ша‑Фи?

– Так, зможу, – сказала Люсі.

– Ми повинні йти дуже тихо, – говорив далі пан Тамнас. – У лісі скрізь повно її шпигунів. Деякі дерева теж на її боці.

Вони навіть не прибирали зі столу. Пан Тамнас узяв парасольку, подав Люсі руку й обоє рушили у заметіль. їх теперішній шлях зовсім не був схожий на прогулянку до фавнової печери. Вони скрадалися лісом, намагаючись іти швидко, наскільки лиш могли. За всю дорогу вони не зронили жодного слова. Пан Тамнас тримався найтемніших закутків. Коли вони врешті дійшли до ліхтаря, Люсі полегшено зітхнула.

– То як, знайдете дорогу звідсіля, донько Єви? – ще раз поспитав Тамнас.

Люсі пильно вдивилась поміж дерева і побачила вдалині плямку світла, схожого на денне.

– Так, – відповіла вона, – я бачу її.

– Тоді чимскоріш біжіть додому, – сказав фавн. – І… ч‑чи зможете колись пробачити мені те, що я хотів з Вами зробити?

– Ну звичайно, – відповіла Люсі, зичливо змахнувши рукою. – Сподіваюся, що Ви не потрапите в халепу через мене.

– Щасливої дороги, донько Єви, – мовив він. можна мені залишити собі Ваш носовичок?

– Будь ласка, – гукнула Люсі, а тоді з усієї сили побігла на ту плямку світла. І невдовзі, замість шорстких гілок, що причісували її під час бігу, вона відчула дотик хутра, замість рипіння снігу під ногами – дерев'яні дошки й усвідомила, що вистрибує зі шафи в ту саму кімнату, з якої почались усі пригоди. Дівчинка щільно причинила за собою дверцятка й озирнулась довкола, відсапуючись. Дощ собі падав. Далі вона почула голоси дітей у коридорі.

– Я тут, – закричала вона, – тут! Я повернулась, зі мною все гаразд!