Віндикаційний позов як засіб захисту права власності

Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності. В юридичній літературі під віндикаційним позовом традиційно розуміють вимогу не володіючо­го власника до незаконного володільця про витребування свого майна в натурі. Цей позов був відомий ще римському цивільно­му праву (vindico - вимагати, actio rei uindicatio - віндикаційний позов).

У Законі України «Про власність» зміст віндикаційного по­зову визначено так: «Власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння». В ст. 386 ЦК формула вінди­каційного позову практично дублюється: «Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним».

Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний). Тобто змістом віндикаційного позову є витре­бування саме тієї речі, яка вибула із законного володіння влас­ника.

Потрібно звернути увагу на такі ознаки віндикаційного по­зову:

1) віндикаційний позов може бути пред´явлений лише стосов­но індивідуально-визначених речей (загублена парасолька, вкра­дений автомобіль тощо). Тобто, як правило, за таким позовом неможливо витребувати з чужого незаконного володіння річ, яка визначається лише родовими ознаками (100 л бензину, 50 т пшениці тощо). Проте немає ніяких підстав для недопущення в певних випадках віндикації речей, які визначаються родовими ознаками, але за умови що цю спірну річ можна було б так чи інакше індивідуалізувати чи ідентифікувати. Якщо в конкрет­ному випадку є можливість виділити річ з родовими ознаками
з маси однорідних речей (наприклад, вкрадена картопля зали­шилася ще в мішках, цегла з вантажівки ще не розвантажена тощо), то можлива і її віндикація;

2) цей позов може бути пред´явлений щодо речі, власником якої є позивач і яка перебуває у володінні відповідача. Так, якщо хтось придбав вкрадену чи загублену власником річ, а потім за­ставив її, то відповідачем по віндикаційному позову виступати­ме заставодержатель як фактичний володілець речі, а заставодатель буде притягнутий до справи як третя особа;

3) власник може вимагати повернення свого майна за цим позовом лише в то´му випадку, якщо інша особа володіє його майном незаконно, наприклад, громадянин знайшов чужу річ і відмовляється її повернути. Якщо ж володілець володіє чужим майном на законних підставах, то власник не може витребувати свою річ з такого володіння шляхом пред´явлення віндикаційно­го позову. Водночас, якщо підстава володіння змінюється, то це цілком можливо. Цікавою в зв´язку з цим є справа, яка розгля­нута одним із районних судів м. Києва.

Органами міліції був затриманий власник автомобіля БМВ-316 гр-н К. Як з´ясувалося, номер кузова автомобіля було пе­ребито, а сам автомобіль значився як вкрадений в республіці Польща. У порушенні кримінальної справи проти К. було відмо­влено, а автомобіль поставлений на штрафний майданчик. Через півроку К. звернувся з позовом до одного із РВВС м. Києва про витребування свого майна з чужого незаконного володіння, мо­тивуючи свою вимогу тим, що він став власником автомобіля на підставі належно укладеного договору купівлі-продажу, за пів­року до нього з позовом про вилучення автомобіля ніхто не звер­нувся, і як добросовісний набувач він вимагає повернення йому автомобіля. Позов було задоволено;

4) захищати своє право власності віндикаційним позовом власник має можливість лише в тому випадку, коли майно збе­реглося в натурі. За своїм змістом віндикаційний позов є вимо­гою про поновлення у власника права володіння річчю, яка йому має належати; тому не допускається заміна цієї речі іншою. Тоб­то, якщо втрачена власником річ спожита, перероблена в процесі виробництва, виготовлення, будівництва тощо, то вимога влас­ника про захист права власності по суті вже не є віндикаційним позовом, а розглядатиметься як позов зобов´язального характе­ру про надання власникові іншої речі й відшкодування збитків.

Незаконний володілець може бути як добросовісним, так і не­добросовісним. У недобросовісного володільця, тобто у набувача, який самовільно заволодів чужим майном, вкрав або присвоїв річ, або, набуваючи річ, знав про неправомірність її придбання, власник має право в усіх випадках витребувати своє майно.

Вирішуючи питання про добросовісність чи недобросовіс­ність набувача, суд повинен врахувати всі конкретні обставини, за яких відбувалося укладання правочину: місце, час, предмет, ціна та інші умови. Так, якщо відповідач придбав у незнайомої особи вночі на вокзалі за півціни годинник, то, звичайно, він міг передбачити, що годинник може виявитися вкраденим.

Наприклад, за однією справою, колективне сільськогоспо­дарське підприємство уклало бартерний договір, за яким обмі­няло 10 т цукру на вантажний автомобіль одного з малих під­приємств. Як було встановлено, мале підприємство отримало автомобіль у заставу від одного з кооперативів без належного оформлення документів. У свою чергу, КСП перефарбувало ван­тажівку, поставило на неї номери, які були зняті з аварійного автомобіля, і користувалося нею. Звичайно, що і в цьому випад­ку (порушений встановлений порядок відчуження транспортних засобів і їх реєстрації) мова про добросовісність відповідача та­кож йти не може.

Незаконним добросовісним володільцем є особа, яка не знала і не повинна була знати про те, що особа, у якої придбано май­но, не мала права його відчужувати, тобто володілець був упев­нений, що він володіє своєю річчю, а не чужою. Скажімо, особа законно придбала річ у комісійному магазині.

У добросовісного володільця власник не завжди має право вимагати повернення свого майна. Так, у випадках, коли річ ви­була з володіння власника з його волі внаслідок незаконних дій особи, яка є стороною правочину з власником за договором най­му, комісії, схову, і оплатно опинилася у володінні добросовіс­ного володільця, то власник речі позбавлений права вимагати повернення цієї речі незаконним добросовісним володільцем, оскільки саме на власника покладається ризик вибору особи, з якою він укладає договір. У цьому випадку власник може за­хистити свої майнові інтереси шляхом стягнення збитків з не­добросовісного контрагента чи заміни спірного майна іншим, рівноцінним.

Якщо ж майно набуте добросовісним володільцем безоплатно від особи, яка не мала права його відчужувати, власник має пра­во витребувати його в усіх випадках.

Від добросовісного набувача не можуть бути витребувані гро­ші й цінні папери на пред´явника (ст. 389 ЦК). В цивільному обі­гу гроші виступають як речі, наділені родовими ознаками, тому саме ця обставина зумовлює неможливість їх витребування від добросовісного набувача.

У добросовісного володільця, який придбав річ оплатно, влас­ник має право витребувати своє майно лише в тому випадку, коли воно вибуло з його володіння не з його волі (вкрадене, за­гублене). Таким же чином вирішується питання про витребуван­ня майна, яке вибуло з володіння особи, якій власник передав річ за договором. Тобто, якщо така річ вибула з володіння такої особи проти її волі, вона також повертається власникові.

Чому задоволення віндикаційного позову законодавець пос­тавив у залежність від того, чи вибуло майно з володіння влас­ника з його волі чи ні? Якщо майно опинилося у добросовісного набувача, то не може не виникнути колізія між його інтересами та інтересами власника майна. Річ вибуває з володіння власни­ка з його волі в силу різних обставин. Він може передати її на зберігання, здати в найм. Передаючи своє майно у тимчасове володіння іншій особі за договором, власник несе ризик вибо­ру контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Якщо власник неналежним чином поставився до вибору особи, яка б заслуговувала на довіру, то він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного набувача, але йому надаєть­ся можливість вимагати відшкодування збитків від особи, яка не виправдала його довіру за договором.

Цим і пояснюється позиція законодавця, який захищаючи вданому випадку інтереси добросовісного набувача, позбавляє власника права віндикації, одночасно надаючи йому можливість вимагати відшкодування збитків від недобросовісного контра­гента в порядку зобов´язально-правового позову. Майно власни­ка за час перебування у іншої особи могло приносити незаконно­му володільцю певні доходи. Як же вирішується питання щодо доходу, який був отриманий чи міг бути отриманим від майна за час його перебування в чужому незаконному володінні?

Відповідь на це запитання залежить від того, чи був во­лоділець добросовісним, чи недобросовісним.

Недобросовісний володілець зобов´язаний повернути всі до­ходи, які він отримав, чи повинен був отримати за час незакон­ного володіння. Якщо ж плоди чи доходи неможливо повернути в натурі, незаконний володілець відшкодовує власникові їх вар­тість.

Добросовісний володілець повинен повернути лише ті дохо­ди, які він отримав або повинен був отримати з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність сво­го володіння, або коли до нього з позовом звернувся власник. До цього моменту всі отримані доходи належать володільцю, і він не зобов´язаний відшкодовувати власникові вартість отрима­них, відчужених чи спожитих доходів.

Володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний), у свою чергу, має право вимагати від власника відшкодування понесених ним витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна.

Необхідними вважаються витрати на утримання речі і підтри­мання її в нормальному стані (витрати на поточний і капітальний ремонт, техобслуговування тощо). Так, у роз´ясненні Президії Вищого арбітражного (нині господарського) суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов´язаних з судо­вим захистом права державної власності» від 2 квітня 1994 р. зазначалося, що до необхідних витрат необхідно віднести тільки ті, які необхідні для забезпечення нормального стану та збері­гання майна з урахуванням його зношеності´.

Оскільки від добросовісного набувача доходи можуть бути витребувані лише з того часу, коли він дізнався чи повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, то необхідні вит­рати до цього моменту повинні покриватися за рахунок отрима­ного доходу.

Але в певних випадках володілець може опинитися в кра­щому становищі в порівнянні з добросовісним володільцем. Йдеться про ті випадки, коли майно взагалі не дає прибутку, але потребує витрат на його утримання, або коли необхідні вит­рати перевищують прибутки. Скажімо, літня бабуся певний час годує чужу мисливську собаку і ніякого зиску з цього не має. В літературі наводився приклад, коли підприємство за договором купівлі-продажу придбало у громадянина будинок, виконало ка­пітальний ремонт, а потім з´ясувалося, що продавець не був влас­ником, і будинок, як виморочна спадщина, повинен був перейти у власність держави. Місцева рада звернулася до добросовісного набувача з позовом про вилучення будинку. У цьому випадку на­бувач майна доходів не мав, а на утримання майна витратився.

У зв´язку з цим заслуговує на увагу пропозиція щодо введен­ня норми, яка б надавала добросовісному володільцю право ви­магати від власника відшкодування необхідних витрат і в тих випадках, якщо вони не покриваються доходами від майна.

За відсутності ж такого правила в чинному законодавстві пропонується застосовувати норми, які регламентують підстави та умови виникнення зобов´язань з безпідставного збагачення, тобто, якщо витрати на необхідне утримання майна, які зазнав добросовісний володілець, перевищують розмір одержаного ним доходу, це не повинно стати причиною безпідставного збагачен­ня власника за рахунок добросовісного незаконного володільця.

З огляду на цю думку обґрунтованою є позиція, яку суд зай­няв у справі Л., що звернувся з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу частини будинку та переведення на нього прав покупця, оскільки співвласник К. при продажу своєї частини будинку В. порушив переважне право купівлі Л. Рішен­ням обласного суду позов Л. був задоволений, на нього переве­ли права покупця за договором купівлі-продажу, а К. не лише зобов´язали повернути В. отримані за договором гроші, ай від­шкодувати йому витрати, які він поніс у зв´язку з проведенням ним ремонту придбаної частини будинку. За юридичною приро­дою позов Л. не є віндикаційним позовом, але в даному випадку добросовісному володільцю відшкодували витрати, які він поніс, не отримавши доходу.

За час володіння і добросовісний, і недобросовісний володілець можуть вийти за межі необхідних витрат і поліпшити стан речі, підвищити її вартість, покращити якість. Добросовісний во­лоділець має право залишити за собою зроблені ним поліпшен­ня, якщо їх можна відділити від речі без її пошкодження. Якщо ж це зробити неможливо (наприклад, гараж обкладено цеглою), то добросовісний набувач має право вимагати відшкодування та­ких витрат (ст. 390 ЦК).