Попередньої інформації 7 page

Наталя дивилась якось хитрувато й загадково, змушуючи його запитати. — Ну, кажи вже, що там? — Дякую, що дозволив… — жартома образилася вона. — Щоб таке сказати — не гріх і попросити, притому не будь-як. — Гаразд, — погодився Борис. — Я дуже прошу, скажи, будь ласка, у чому справа. — Ти більше вдень спиш, аніж уночі, — скривилася вона. — Іди спочатку вмийся. — Ти ж хіба даси вночі виспатися? — навмисне похмуро пробурмотів Борис. — Усе, я тобі нічого не скажу, — насупилася дівчина. Вмившись і причепурившись, він сів поруч і обійняв її за плечі. — Уважно тебе слухаю. Загадково помовчавши для годиться, вона нарешті промовила: — А я прочитала розділ з «Війни і миру». — І яке враження? — Загалом нічого цікавого. Я не люблю таке читати. До того ж із помилками надруковано. — Звідки ти взяла? Ніяких помилок нема, я мало не по буквах перевіряв. — І погано перевіряв. У слові «гренадеры» пропущено букву «д». — Такий текст передрукувати — можна й помилитися. Я цьому не надав значення. — А якби ще щось перевірити? — запропонувала вона. — Як же я перевірю — звірити немає з чим. — Ну, так уже й немає! — скривилася Наталя. — А як же Біблія? Адже цей оригінальний кілер, у якого я перебуваю в заручниках, постійно тягає її з собою… — Хіба? — розгубився Борис. — Мені здається, ми її десь забули. — Нічого подібного! У кишені твоєї сумки! Треба знати, що носиш із собою. Між іншим, і зазирнути туди час від часу було б не гріх. — Разом зазирнемо. Витягай. А за кілька хвилин вони, торкаючись одне одного плечима, застигли перед монітором. Наталка ледь помітно ворушила губами. Мобільний, який увесь час лежав увімкнений, несподівано подав сигнал. — Слухаю. — Я щодо вашого оголошення, — була відповідь. — Щодо книжки. — Книжка продається лише самому червоному командарму, — сказав Борис. — А я і є той самий герой. Борис зробив паузу. Невже це саме той дзвінок, на який він сподівався? Серце швидше застукотіло, відлунюючи аж у скронях. — І як же ваше прізвище? — Чапаєв, — майже без зупинки відповів той. — Чапаєв втонув у річці Урал, — майже по складах промовив Борис. — Негарно брехати. Наталя дивилася на нього трохи злякано. — Давай, — Борис вказав на екран. — Нам же не потрібен Чапаєв? Вони прочитали псалом до кінця. Опечатка знайшлася аж у передостанньому рядку. У слові «грішник» було пропущено літеру «н». — Чорт забирай… — пробурмотів Борис, — я і цього не помітив. Він скочив і заходив по кімнаті. Удруге телефон задзвонив наступного дня, так само по обіді, коли вони знову принишкли перед екраном. Репортаж про матч Карпова з Каспаровим для звірки вдалося відшукати досить швидко на шахових сайтах. Результат вражав. Опечатка знову була одна і крилася в самому заголовку. У прізвищі Каспарова не вистачало літери «с». Вони двічі прочитали невеличкий текст. Кожен файл, що зберігався на окремій дискеті, містив одну опечатку — пропущену літеру. «д», «н», «с» — знайдені літери Борис записав на окремому аркуші. І тепер екран займав розділ Конституції України, вивченням якої вони, як і більшість пересічних громадян, займатися не планували. — Так, слухаю… — Добрий день, — обізвалися з трубки, — я за вашим доволі дивним оголошенням. Ви не могли б пояснити, що це за книжка? Я принаймні у каталогах такої не знайшов. — Книжка може бути продана лише самому червоному командарму, — відповів Борис. — Якщо ви і є той командарм, то можемо це обговорити. — Он як? — здивувався співрозмовник. — Ну… припустимо… — Тоді назвіть прізвище. — Гм… схиблений… Зв’язок перервався. — Що там? — Наталя, здається, звикала до цих дзвінків. — Нічого, — відповів Борис. — Сказали, що я схиблений. Працюємо. При вивченні Конституції було встановлено відсутність у слові «громадяни» літери «а». Лише один раз. Решту тексту було набрано без помилок. — Усе, — сказав Борис, — ми на шляху до розкриття цього коду. Це якесь базове слово. У решті текстів також пропущено по дній літері. Ще чотири. Голова боліла, перед очима пливло. Відчувалася кволість. Наталя пішла готувати їжу. Це було схоже на виснажливий спорт, займаючись яким чимдалі відчуваєш більший брак сил. Із кухні смачно запахло. І в цю мить мобільний знову подав сигнал. — Так, слухаю… — Я вашу об’яву прочитав, — привітався молодий, але якийсь нерішучий чоловічий голос, — і ось телефоную. — Слухаю вас, — сказав Борис. — Ну… — наче здивувався той, — це я вас слухаю! — Книжка продається тільки самому червоному командарму, про якого йдеться. — Ну… припустимо, ви з ним говорите. — Тоді назвіть прізвище, будь ласка. — Може, вам ще й ключ від квартири, де гроші лежать? — була відповідь. — Раптом нас чує ще хтось? — Ну, доведіть, хоча б, що ви — це ви. Щоб я міг принаймні з вами говорити про справи. Ну, наприклад… Наталя вже була поруч. — Наприклад, скажіть, хто почав перший — ви мити машину чи вона носити кефір? — Ну, припустимо, я почав… — Добре, — сказав Борис. — А спробуй пригадати — особа, про яку йдеться… Ти їй давав читати одну книжку. Років так сім тому… — «Дети Арбата», — відповів той. — Гарна пам’ять. — Нікому не даю читати книжок — не бібліотека… — А їй дав… — здивувався Борис. — Рідня все-таки… — А з ким вона приходила? — Якщо не помиляюся, з матір’ю. Може, вистачить? Для чого мене шукав? І що ти за один? — Ти ж кажеш, нас можуть почути… — зауважив Борис. — Годилося б віднайти більш досконалий метод спілкування. — Може, ще й зустрітися з тобою? — здивувалися на тому кінці. — Гаразд. Я з мобільного телефоную. Ніхто не чує. До того ж я не Рокфеллер, кажи швидше, чого хочеш. — Швидше не вийде, — сказав Борис. — Я зателефоную сам. Відчуваючи хвилювання, він знайшов номер, з якого надійшов останній дзвінок, і натис «Подзвонити». Відповіли відразу. Той самий голос. — То що, поговоримо? — запропонував Борис. — Хотілося б почути ваше ім’я, скажімо так, псевдонім. — Толя Щорс, якщо ти це маєш на увазі. Задоволений? До речі, дівчинка, яка носила кефір, я так розумію, біля тебе? — Припустимо. — А нам можна привітатися? — Будь ласка, — знизав плечима Борис, передаючи їй телефон. На обличчі Наталі також позначилося хвилювання. — Привіт, — сказала вона. — Привіт. То ти, кажеш, уже не носиш кефір? Борис притулився збоку, і собі слухаючи цей діалог. — Ні, звичайно. — Чому ж звичайно? — А немає вже кому носити. — Ну гаразд. Давайте про справи. Телефон знову опинився у Бориса. — Це дійсно Толя, сто відсотків, — промовила вона. — Послухай, — почав Борис, — мені потрібна твоя допомога. Тим паче я чув, ти також до цього маєш відношення… — Ні до чого я вже не маю відношення, — відрубав Щорс. — Взагалі не розумію, про що йдеться. — Ти що, телевізор не дивишся? Нас із твоєю подружкою дитинства там тепер регулярно показують. — А по якому каналу? — Обласне телебачення. ТВ-6. — Немає такого, — заявив той. — Тут сотня каналів, а такого немає. — Де — тут? — здивовано промовив Борис. — У Чикаго. Є таке місто… — Ти… що, у Чикаго?! — На щастя. Борис розгублено замовк. Згадався закордонний паспорт із квитком до Штатів у квартирі Ромазана. — То що там сталося? — нагадав про себе Щорс. — Ну, гаразд, — промовив Борис, збираючись із думками. — Той, хто дав тобі путівку в життя як мийникові машин, віддав Богу душу. А нам з твоєю подружкою дісталося від нього в спадок кілька дискет із абсолютною нісенітницею. Гадаю, з твоєю допомогою ми могли б краще ними скористатися. Тепер замовк Щорс. — Альо-у! — нагадав про себе Борис. — А що на дискетах? — Передерті уривки з усіляких… Ну, наприклад, з нашої Конституції є, а на іншій — зі Льва Толстого… — Ясно, — перебив Щорс. — Зрозуміло. Ч-чорт… Я повинен подумати. Зв’яжемося пізніше. Завтра, наприклад. — Чекай-чекай! — Борис дійсно злякався, що зараз зв’язок перерветься. — Зажди! Скажи хоча б два слова про це. З чим ми маємо справу? Ти зараз зникнеш і… — Нікуди я не зникну. Кажу ж, мушу подумати. — Толю, я тебе прошу. Чуєш? Нам тут дуже скрутно. Тобі там добре — у Чикаго, а на нас тут справжнє полювання. — Он як? Гм… — Подив його аж ніяк не виглядав надмірним. — І що ж ви накоїли такого? — Якщо бути точним, накоїв я. — Борис спідлоба глянув на Наталю. — Довго розповідати. — Добре, — погодився Щорс. — Телефоную тобі завтра приблизно о цій годині. — Мусить подумати, — наче сам до себе промовив Борис. — Одне зрозуміло — дискети його цікавлять. Очевидно, ми не помилилися, і він якось причетний до цього. Схоже, йому і хочеться і колеться. — Що йому — він у Чикаго… — сумно промовила Наталя. — Гляди, як вдалося… Йому там може хотітися. А нам останнім часом лише колеться… Глянувши на неї, Борис не стримав посмішки. Це була добра посмішка. Обійнявши її за плече, він нахилився і, торкаючись її щічки, тихо промовив: — Ну, по-моєму, останнім часом нам тут якраз регулярно хочеться, особливо тобі… Наталя вся спалахнула й спробувала відсторонитися: — Он воно що? А тобі ні? — Ну, і мені також, звичайно. Я й не заперечую… Ти ж така, що… Руки його приліпилися до неї наче мимоволі. — Яка? — Вона вже «пливла», голос став тихішим, переходячи на шепіт. — Яка… Ну, кажи… М’язи її тіла відразу втрачали напругу, яка наче концентрувалася тепер у іншому місці, куди його починало тягти з неймовірною силою. — Ось така… Це був той її стан, коли можна було дати власним рукам повну волю, не боячись наразитися на протест. Після цього завжди наставала огидна кволість на цілий день, тремтіли руки й ноги, але відмовитися, як завжди, не стало духу. Вона вже лежала, затуливши руками обличчя й реагуючи на кожен його дотик так, як може робити це лише жінка, стовідсотково впевнена, що дуже подобається тому, з ким зачинена в чотирьох стінах. XXXI. Троянський кінь (продовження)

Офіційне слідство остаточно прийняло версію загибелі Олега Маліцького від рук Хакера. І це ще більше переконало начальника кримінального відділу майора Кобищу в правильності власних висновків і рішень. Його не полишало питання — хто? Як не дивно, головною надією керівництва щодо розкриття справи був Карпович. Тому й отримав Птеродактиль двох працівників відповідного профілю в підмогу, транспорт у будь-який час та мобільний телефон. Забезпечили всім, тільки працюй. Кобищу так і підмивало поговорити з київськими комп’ютерниками, які після подій в університеті час від часу тут з’являлися. Поговорити не про справи, про Карповича. Та цього не можна було робити. Він особисто нічого не мав проти Карповича. І дискомфорт, який виникав у майора, коли йшлося про цю людину, був пов’язаний лише з одним — Птеродактиль являв собою якусь таку, ніби на порядок вищу, одиницю, у багатьох відношеннях закриту для перевірки з його боку. Можливість оцінити, що він там виробляє, на жаль, була практично нульовою. І це в умовах витоку інформації… Кобища чітко усвідомлював, що відслідкувати його комп’ютерні інтриги практично неможливо. Діяльність будь-кого — приміром, Сердюка ЧИ Величка — легко контролювалася в разі потреби, а Карпович за бажання запросто міг мати свої таємниці — великі й маленькі. Міг навіть вести якусь свою лінію в разі, наприклад, незгоди з лінією керівництва. Перевірити його ніхто не міг. Навіть ті ж таки Можейко чи Величко, які регулярно сідали за комп’ютер, були лише слабенькими користувачами. Майор давно вже вивідував про нього. Закінчив політех із відстрочкою від військової служби, потім спробував «відмазатися» від армії, але невдало. І ось, за збігом обставин, він тут — на якомусь напівофіційному положенні. Його цінують завдяки таланту, який важко заперечити. Один із найпотрібніших працівників управління, якщо брати не по чинах, а по суті. Такий собі комп’ютерний слуга «принеси-подай» самого начальника. Його протеже у цій справі. Існував лише один шлях зловити його у разі, якщо той дійсно веде якусь подвійну гру. Усі його походеньки у віртуальному світі стосуються конкретних речей і людей у реальному: знайти невідповідність, підловити його тут, зі свого боку, якщо вже там нема кому. І це знову-таки лише у випадку, якщо підозри мають під собою ґрунт. — До вас можна, патроне? Таке неофіційне звертання міг дозволити собі Віктор Можейко. Його голова і з’явилася у прочинених дверях. Трохи ніби сором’язлива посмішка, а також силует Сердюка позаду говорили про те, що йтиметься не про справи. — Та заходьте, заходьте вже обидва! — запросив Кобища. — А от чого ви досі товчетеся тут? У вас що, жінок немає? — А ви? — несміливо перепитав Сердюк. — Я вже старий. — Ну-у! — обидва вигукнули в один голос. — Усі комісари поліції з відомих стрічок якраз вашого віку. — А подивіться, що поза роботою витворяють! — підтримав колегу Сердюк. — Не знаю, — посміхнувся майор, — я таке не дивлюся. — А даремно, патроне, — під’їжджав на кривій козі Можейко. — Взагалі наш брат коп мусить спілкуватися не тільки на роботі. Так зміцнюється колектив, покращується взаєморозуміння. Можейко виразно штовхнув ліктем Сердюка. — Так, я згоден, — пробурмотів той. — Івановичу, ми тут… Словом, ну, маємо до вас розмову, так би мовити, неофіційну… — Так, запрошуємо вас десь так сісти… Та хіба ми часто збираємося? Кобища зітхнув, глянув на годинник і промовив: — Ну гаразд. К-копи… Він вочевидь симпатизував цим хлопцям, які в свою чергу, Кобища це бачив, поважали його і були раді, що роблять одну з ним справу. Тому, напевно, не раз упродовж останніх тижнів відчував дискомфорт, оскільки змушений ставити їх в один ряд з усіма тими, кого знав менше. У кафе було доволі затишно, і вони влаштувалися в одній з кабінок. Випили по чарці. — То що… копи? — з вдаваною похмурістю запитав Кобища, оглядаючи їх. — А чого ви підколюєте? — наче образився Можейко. — Як не назви — усі ми однакові, незалежно від того, в якій країні живемо і як називаємося. І одну справу робимо. Просто зараз ера повального запозичення термінології з Заходу. — А слово «мент» мені однаково не подобається, — додав Сердюк, — хоч його вже і прийняли до широкого вжитку. — Ну гаразд, — погодився майор. — То про що тут мало йтися? — Розумієте… — Віктор збирався з думками, міркуючи, як почати. — Кажи, як є, — знову втрутився Сердюк. — Не подобається нам Птеродактиль. — Чому раптом? — Є підозра, що він і є отим Хакером. — Овва! Гарно… — промовив Кобища, чухаючи потилицю і мимоволі згадуючи свій сон та недавні припущення щодо нього. — І які ж підстави для такого геніального висновку? — Це не висновок, а лише підозра, — виправив Можейко. — До того ж ви не дослухали. Ми аж ніяк не думаємо, що це він ходить і відстрілює отих усіх з «Беретти». Це робить хтось інший. Він — лише Хакер, а не кілер. Він робить свою роботу. А той, інший — свою. Цілком вірогідно, що Хакер — не одна людина, а свого роду об’єднання. Січете? — Гм… Ну а все-таки — докази? — Прямих доказів начебто, й нема, — продовжував Віктор. — Але дещо є. Одна жінка з родини відомого нам загиблого Ромазана має сина, який, виявляється, сильно «шарить» у комп’ютерній справі. Хлопець, кажуть, недавно закінчив політех. Після цього мав проблеми з військкоматом. Січете? Хотів «відмазатися» від війська через оформлення фальшивого опікунства. Ми це вже встановили. Після цього зник. Уже понад рік ніхто не знає, де він. — Ну то й що? — не зрозумів Кобища. — А те, що наш Птеродактиль також після політеху і також, наскільки ми втаємничені, намагався уникнути армії. І він зараз номінально служить у внутрішніх військах, у частині МВС. Це він неофіційно, як особливий талант, на наше управління працює. Усі це знають. — Ну то й що? Сердюк розтулив був рота, але Можейко зупинив його жестом і продовжив: — А те, що він свого часу також намагався оформити фіктивне опікунство! Ми і це встановили — он, через Сердюкового колегу з військкомату. — Ну і Господь з ним! Що це нам дає? Той хлопець із рідні що, також Карпович? — А оце поки що невідомо! — хитро помахав пальцем Віктор. — Як це невідомо? Ви встановлювали його прізвище? — Прізвище матері встановили — Загурська. Але її зараз нема, і ніхто не знає, де вона. За неофіційними даними, з черговим своїм кавалером десь у Росії. Хлопець… Ой, як я забув! Він же Толик! Анатолій! Кілька їхніх родичів знають, що він — Анатолій. Так само, як наш Птеродактиль. За описом — худий, високий. А щодо прізвища… Гм… Батько його — словом, ніхто його так до пуття й не бачив. Ще тоді, за Союзу, знали, що є там якийсь. Казали, ніби з Прибалтики. Вона взагалі, мадам Загурська, на ті часи була суперсучасна в усьому — і вбрання, й мужики… Словом, родичі знали, що він наїжджає періодично, що він начебто батько дитини, але не знали прізвища і теде. Може, хто й чув колись, але забув. Загурська взагалі з усіма іншими родичами мало контактувала. Отже, хлопець, цілком імовірно, може мати прізвище батька, якого ми зараз встановити не можемо. Самого Анатолія десь занесло, а разом з ним і його документи. — А військкомат? — не зрозумів Кобища. — Там ви його за яким прізвищем вирахували? — Там шукали як Загурського, — сказав Сердюк. — Але це не означає, що в паспорті у нього не може бути іншого прізвища. Дехто з родини свідчив, що батько ніби кілька разів навідувався і хлопець туди їздив. Військкоматівські справи починають оформлятися, коли… — Стій! — перебив Кобища. — Ви щось таке верзете, хлопці, я вам скажу… Ви що, не могли у військкоматі подивитися фотокартку того Загурського? Вона ж є у справі кожного! — Та його справи взагалі нема! — вигукнув Можейко. — Вони кажуть — вислали на Донецьк. Він буцімто зібрався туди переїздити разом із тіткою, якою нібито опікувався. — Ну то туди запит послати! — А ми вже посилали. Там його справи не отримували. — Як — не отримували? А де ж поділася? — Невідомо. Вони їх у таких випадках поштою надсилають. Там не отримували. Рік він був на цьому фіктивному опікунстві, тому й не брали його. А потім справу вислали, і вона десь у дорозі поділася… Таке буває. Ви не розумієте. Там у них бардак капітальний… Можейко налив із карафки ще по одній і продовжив: — Патроне, самі хлопці з військкомату кажуть: наше законодавство про військову службу настільки недосконале, що будь-хто може її уникнути. Ви знаєте, до речі, що контингент у нашій армії на вісімдесят відсотків сільський? Не знаєте. Отож. У армію ідуть найбільш забиті сини найзатурканіших батьків. Ви знаєте, що зараз будь-який більш-менш тямущий адвокат може навчити батьків хлопця, як цілком законно уникнути служби в армії? Усе це робиться елементарно. Ось тому й зникають справи під час пересилання і таке інше. Той самий Толик рік «косив» зі своїм опікунством… — Чекай, а звідки відомо, що воно фіктивне, якщо ви навіть справи його не знайшли? — Ха! Ми з Сердюком на тітку наїхали, вона злякалася і все виказала. Венгренович Віра Павлівна. Ви ж пам’ятаєте її? Кобища лише кивнув. — Толик цей уже більш як півроку невідомо де. Вона гадала, ми його ловимо по лінії військкомату. Це матуся його, ота сама Загурська, все оформила через відповідних осіб, а їй підплатила. — Стій! — знову зупинив його Кобища. — А в тітки що, також його фотографій немає? — Звідки? Він до неї взагалі ніколи не заходив. Опікун… Вона бачила його, каже, років зо п’ять тому. — Ну а Толя цей із матір’ю де живуть? — Мають квартиру на Пушкіна, — сказав Сердюк. — Але там зачинено. Сусіди кажуть, давно нікого не бачили. Патроне, потрібен ордер на обшук. — А підстави? — розвів руками Кобища. — Ну а за описом який він — цей Толик? — Ми ж казали — високий, худий… — похмуро промовив Сердюк. — І окулярами користувався. Все, як навмисно, збігається. — От що, хлопці, — міркував уголос Кобища. — Треба щось таке вигадати, щоб показати Птеродактиля Ромазановим родичам. — А знаєте, чому наші думки взагалі в таке русло потягло? — запитав Віктор, припалюючи сигарету. — Виникла підозра, що хтось серед нас є з того боку! Наша слідча група складається з купи народу, і хтось, якась сучара… Одним словом, ви розумієте… Хтось працює на ворога. — На супостата, — додав Сердюк. — А це ви звідки взяли? — ніби здивовано звів брови Кобища. — Тільки не треба з нами так, патроне, — відразу образився Можейко. — Не треба. Ми тут не на робочій нараді, а в кабаку, і можемо образитися. Якщо вже в нас, — він підкреслив оте «нас», — з’явилися такі підозри, то ви давно мали відчути. Ми ж кошенята порівняно з вами. — Битим вовком… — додав Сердюк, запихаючи чіпси до рота. — Ми вам зараз окреслюємо, як виглядає справа з наших позицій, тільки не кажіть, що ви цього не знали. Кобища, дивлячись спідлоба, мовчки слухав колег. — Так от, — вів далі Можейко. — Як на нас, картина останнього вбивства, мається на увазі Маліцького, дещо випадає з низки попередніх. Не той стиль, так би мовити. Але наче з закиданням у той бік. Так, ніби хтось хотів зімітувати роботу того кілера. Ну, і щоб ми не здогадалися про це. Дивіться — стріляв із «Беретти» з глушником. Якби він був зовсім тупак, лишив би нам кулю. І ми, маючи кулі після попередніх убивств, встановили б однозначно, що це інший пістолет, хоч і «Беретта». А так… ідентифікувати зброю неможливо. Івановичу, ви вірите, що цей вовк ні сіло ні впало став стріляти жертві в шию? Ще й поставивши її до вікна! Тільки навмисно! Щоб ми з вами залишилися без кулі. А гільзу — будь ласка. Ось вам, під шафу. Дивіться — «Беретта». Ви що, не розумієте, що для того щоб інсценувати таке, потрібно бути в курсі справи? Він повинен знати, що Хакер стріляє з «Беретти», що не залишає гільз… А це означає тільки одне: хтось його інформує. — От ми й думаємо — хто, — підхопив Сердюк. — Якби це були ми або ви, пробачте, звичайно, то вигадали б щось таке… — Елегантніше, — підказав Можейко, — щоб підозр не викликати. А це хтось такий, у кого явно кульгає криміналістика. От він і засвітився — поки що перед нами. Ну, звісно, й перед вами… — А Птеродактиль — найбільш підозрілий, — перебив Сердюк. — По-перше, він не наша людина. Ніхто за нього не поручиться. А Панасюк увів його до слідчої групи. Він у курсі практично всього. А по-друге, це він у комп’ютері мастак, а стосовно криміналістики може дати маху. От думав і недодумав. І потім, діяльність його з нашого боку практично не піддається перевірці. От як ви перевірите, що він там цілий день робить на своїх комп’ютерах? Із ким спілкується, що передає… — Івановичу, — сказав Можейко, — треба подивитися його справу — Карповича тобто. — Де я тобі візьму його справу? — обурився Кобища. — Придумали: то обшук, то справу перевірити. Він у нас в управлінні взагалі на чесному слові! Карпович дійсно перебуває на строковій службі у внутрішніх військах. Є в нас тут частина МВС — ви ж знаєте. То там він офіційно служить. Це його командир частини неофіційно нашому генералу презентував як цінного кадра — кажуть, він дійсно якийсь своєрідний комп’ютерний геній. У нас навіть документів його немає. А за спиною начальника такі речі крутити — самі знаєте… Поїдете туди — хто з вами говоритиме? Інша парафія, хоча теж МВС. А от Панасюк наш потім точно знатиме. — Так… — підказав Можейко, — а ви поговоріть із генералом. — Ні, — відрубав Кобища. — Це відпадає. — Чому? — здивувалися обоє. — А як, не дай Боже… — Хлопці, — сказав Кобища, — ви хороші хлопці й дуже розумні, в чому я щойно черговий раз переконався, але все-таки не бачите деяких речей… — То поясніть нам! — насідав Можейко. — Ви патрон. Мобільний у майоровій кишені наполегливо подавав сигнали. — Херня це все щодо програміста, — заявив Кобища, витягаючи телефон. — Можливо, я вам скажу дійсно таке, що заслуговує на увагу… — І вже в трубку: — Так, Кобища… Він слухав, і обличчя його на очах підлеглих ставало сірим і жорстким. — Прізвище встановили? — коротко спитав він. — Зараз буду. Телефон опинився в кишені. Сердюк з Можейком мовчали, дивлячись на шефа. — Прізвище тітки як? — майже по складах запитав він. — Якої тітки? — не зрозумів Можейко. — Толика вашого. Того, що від армії косив. — Е-е… Венгренович! — Немає більше тітки, — похмуро промовив Кобища. — …вашу мать… Їдьмо. Він наперед уявляв собі картину, яку побачить за півгодини. Скромне житло самотньої жінки літнього віку, сама господиня лежить десь посередині кімнати чи в кутку. Кульовий отвір в… Втім, яка різниця? У кімнатах, не виключено, все перекинуто. А може, й ні. Пострілу, звісно, ніхто не чув — глушник. Одного лише не міг уявити майор. Однієї деталі, надзвичайно важливої. Що на витоптаному старенькому килимі поруч із тілом валятиметься груба залізна сковорода з діркою акурат по центру. XXXII. Слідами мерця (продовження)

Його не було дві доби. Перші три години вона просто не знала, чим зайнятися, тиняючись по квартирі, гортаючи книжки, які знаходила на полицях, не розуміючи змісту. Потім увімкнула телевізор, але вчасно схаменулася — вимкнула. Адже там по одному з каналів іноді передавали таке, що самій слухати й дивитися було страшно. Потім сиділа біля вікна, сховавшись за фіранку і дивлячись у двір. Думала, всі очі видивиться. Вона, звичайно, вірила йому. Просто так узяти й покинути, не попередивши, він не повинен. І все-таки… «Якщо станеться щось непередбачене і я не повернуся — перечекай із тиждень. Ось конверт із грошима. Вигадай щось таке — зачіску, колір волосся, ще там що, — аби випадково не впізнали і їдь якнайдалі, до якнайбільшого міста. Квартиру купиш без проблем — на однокімнатну вистачить. Там не погориш. І живи тихенько, з документами зайвий раз не світися. Поступово придумаєш, чим займатися…» Це були останні його настанови. Наталя дихала часто, ковтаючи сльози, і боялася на нього глянути. «Ну чого ти? — спитав Борис. — Я ж не кажу, що так буде. За пару днів повернуся. Просто завжди потрібно мати якийсь запасний варіант». Пригорнув її, поцілував у щоку, але вона не реагувала. Повернувся Борис аж надвечір наступного дня. Почувши звук відмикання дверей, вона не скочила, тільки ледь помітно здригнулася та так і залишилась на стільці біля вікна. У надвечірньому присмерку й не помітила, коли він увійшов. Борис підійшов і поклав на стіл поруч із нею шоколадне морозиво, а біля нього — велику плитку шоколаду. — Це тобі. Наталі цієї миті здалося, що він взагалі ледве тримається на ногах. — Не треба було, — промовила вона. — Кожне звертання до когось — це ймовірність, що тебе впізнають. Не треба було купувати морозива. Замість відповіді він витяг із внутрішньої кишені плаща новенький паспорт і також поклав на стіл. — Це також тобі. — Дякую… Вона швидко взяла документ, розгорнула першу сторінку й тихо прочитала вголос: — Нечай Наталія Миколаївна… Двадцять один, так і є… Сімейний стан… Нічого… — продовжувала вона, гортаючи сторінки. — А це що? Харків? Вулиця Сумська… що це за адреса? — Там ти живеш, — відповів Борис, падаючи на стілець. — Це твоя квартира, як я й казав. — Він поклав біля неї ключі, потім конверт. — Ключі від неї… Це залишки грошей. Там ще чимало. — І що мені, просто зараз брати це все і… А повечеряти на дорогу можна? Ну, хоча б чаю попити… — Її голос здригнувся. — Навіщо ти так? — мляво промовив Борис. — Мені б вистачило одного «дякую». — Гаразд, — промовила вона. — Велике спасибі, що не пошкодували для бідної нікчемної дівчинки вашого славетного прізвища… відстібнули, не знати для кого. — Не грузи мене сьогодні, — сказав Борис, підводячись. — Я не в формі. Ще бовкну щось не те… Він вийшов до іншої кімнати і зачинив за собою двері. Руки тремтіли, ноги підкошувалися. Порозстібавши все, що можна було, він скинув кобуру й ремінь, а пістолет поклав під подушку. Потім розкрив сумку і витяг невеличкий пакунок. Дістав звідти дві баночки з таблетками, вийняв кілька таких самих з кишені, склав усе докупи, відчинив кватирку і викинув у темряву. Потім із того ж пакунка вийняв одноразовий шприц та ампулу, наклав джгут на ліву руку і набрав рідину з ампули. Шприц у руці тремтів, але він якось проколов вену й зробив ін’єкцію. Його нудило й хитало. Шприц та ампула також полетіли через кватирку. Іншим разом він би не дозволив собі такого, але зараз просто не мав сили. Застібнув блискавку сумки, упав на ліжко й затих. Тіло давно вже готове було відключитися, а думки пручались. Очевидно, для них це ще була не межа. Завтра доведеться зробити ще одне зусилля. Можливо — останнє. Що принесе зустріч із цим відчайдушним хлопцем? Він, як і обіцяв, зателефонував учора. Борис тоді сидів просто на підлозі, притулившись спиною до стіни щойно придбаної для Наталі квартири. Маленька квартирка у досить затишному районі. Сидів, відпочиваючи перед поїздом, думаючи, що все-таки вдалося, що за кілька днів ця маленька, беззахисна жінка житиме тут. Чи довго згадуватиме його? Навряд чи. Та воно й на краще. Нехай живе спокійно та щасливо, тому що заслуговує на це. Саме вона подарувала йому шматочок щастя тоді, коли він на подібне аж ніяк не розраховував. Тоді й подав сигнал мобільний. — Слухаю. — Привіт, це Анатолій. — Радий тебе чути. Чим порадуєш? — Я думав… Нам потрібно зустрітись. На жаль, інших варіантів немає. — Як це… — не зрозумів Борис. — Це ти маєш їхати сюди чи я у Штати? — Нікуди їхати не потрібно. Я тут. — Нормально… — вколов його Борис. — Сьогодні приїхав? — Я і не від’їжджав. Так… дезінформація. — Ясно… А як мені знати на майбутнє, де дезінформація, а де ні? — Ну, я щодо тебе такої можливості також позбавлений, — відпарирував Щорс. — Але я тобі локшини не вішав. — Ну гаразд, — здавалося, Щорс почувався ніяково, — зустрітися все-таки доведеться. Мені потрібні дискети. — Я можу скинути тобі їх по… — О, ні! — перебив той. — Навколо цього такі засоби задіяні, що… Ти й дві клавіші натиснути не встигнеш, як тебе вичислять. — Послухай, а може, скажеш у загальних рисах, що це все означає? Через що стільки галасу? — Через гроші. Шалені гроші… — Отже, будемо багаті? — І не сподівайся, — приземлив його Щорс. — А от зади підпалити можемо. Повірте, найкраще, що ви можете зробити, — це привезти мені дискети. І то чимшвидше. Не знаю, чим ви там займаєтесь і яке маєте відношення до цих справ, але за будь-яких обставин, якщо дискетки у вас, то ви у такому лайні, що… важко уявити. — Чого ж тоді ти так переживаєш? — не зрозумів Борис. — А я ще в більшому, — відказав Щорс і додав: — На жаль… Настала пауза. — Ну і куди я повинен їх привезти? — Ти не повинен, — безапеляційно заявив Щорс. — Нехай вона везе. З тобою я нічого не хочу мати. І якщо… — Не вийде, — сказав Борис. — Вона більше в ці ігри не грає. Так що доведеться зі мною. — Ні, вибач! — вигукнув той. — Краще я ще два роки тут сидітиму. — Невже в мене така жахлива репутація? — здивувався Борис. — Отже, ти все-таки дивишся шостий канал? — Або вона — або нічого. — І ти далі сидиш по вуха в лайні… Щорс мовчав. — Послухай, — почав знову Борис. — Вона зараз у безпеці, й тягти її знов у ці справи я не буду. А для мене… Для мене тепер це має відносне значення. Скоріш за все, я просто викину їх на смітник, якщо вже сам не можу дати ради. Зрозумів? — Постав себе на моє місце! Як мені з тобою зустрічатися? Ти вже купу людей на той світ спровадив, двох з моєї родини… — Яких двох? Ти що, хлопче? — не зрозумів Борис. — Ромазан — моя робота. Так треба було. А хто ще? — Тітку мою два дні тому застрелили у власній квартирі. — Це не я, — сказав Борис. — І Олега Маліцького також не я. — Якого ще Олега? — Один з тієї, як ти кажеш, купи людей. Не знаю я конкретно нічого про ті дискети, але їх шукають такі люди, що… Послухай, якщо ти не перестанеш пускати нюні, вас взагалі всіх переб’ють. І тебе знайдуть рано чи пізно. Якщо ти матимеш дискети, це вихід для тебе? — Так, — відповів Щорс, — можливо. Сподіваюся. — Тоді призначай місце. Але запам’ятай — я озброєний і… Словом, краще зі мною не гратися. Якщо за тобою хтось стоїть і ви щось замишляєте, майте на увазі — я не здамся. І дискет не віддам також. Наталка з’явилася за кілька хвилин, тихо прочинила двері й сіла поруч. Рука торкнулася його плечей та волосся. — Я… я не хотіла… Вибач мені. Я дуже перехвилювалася… — Добре, — промовив він, не змінюючи пози. — Забуто. Іди, я дуже змучений. — А… можна, я біля тебе? — Я ледь живий і ні на що не здатний. Завтра в мене зустріч із твоїм Щорсом. Мушу виспатися. — А мені нічого не треба, — сказала вона. — Я тільки лежатиму поруч. Борис нічого не відповів. Рипнули пружини, і поруч з ним під ковдрою угніздилося ніжне тепло. Вона пригорнулася до нього й затихла. Невідомо, хто з цих двох по-своєму змучених людей перший потонув у темряві сну. XXXIII. Хто є хто

Дзвінок від чергового пролунав якраз тоді, коли очі вже готові були заплющитися до ранку. — Олексію Івановичу? Пробачайте, що не даємо… Тут дзвонив якийсь… Казав, що у справі Ромазана. Особисто вас хотів. Дав телефон, щоб ви передзвонили. Казати? — Кажи, — зітхнув Кобища. Відповіли одразу. Там грала музика і веселилися, це добре чулося у трубці. — Добрий вечір, — привітався він. — Мене просили до вас передзвонити. — А, зараз, — із трубки промовляв жіночий голос, — прошу. — Алло?.. — тепер говорив чоловік. — Я вас слухаю, — сказав Кобища. — Хто ви? — Хакер. Давно не було… — Слухаю вас, — зовні незворушно повторив майор, так, наче це телефонував хтось із його слідчої групи. — Мені потрібно з вами зустрітися. — Давно б так, — сказав Кобища. — Приходьте до відділку, я… — Зараз, — якось не надто переконливо відповіли з трубки. — Зараз і тут. Я в барі навпроти вашого будинку. Бар «Амаретто». Якщо за дві хвилини ви не вийдете з під’їзду, я піду. — Ви з глузду з’їхали? — спокійно запитав Кобища. — А де гарантія, що ви мене не продірявите, як інших? — Вас можна було продірявити з годину тому, коли ви заходили у під’їзд. А потім через п’ять хвилин, коли виносили сміття. На таку заявочку майор навіть не знайшов, що й відповісти. — Виходьте одразу, — повторив той. — І прошу вас, нікуди не дзвоніть і нікого не кличте. Я хочу говорити з вами і більше ні з ким. Я чекаю на вас. Час пішов. Двадцять секунд майор сидів мовчки й нерухомо, пропустивши запитання дружини, яка ввійшла з кухні. Він не був прибічником подібних авантюрних кроків, але несподівана думка, якій він сам здивувався, примусила його таки скочити, кинути щось здивованій дружині і в спортивних штанях та футболці, схопивши тільки куртку, вискочити за двері. Він біг униз через дві сходинки, не озираючись у тьмяних відблисках лампочок на майданчиках, лише автоматично напружуючи слух. Внизу нікого не було, прочинені двері під’їзду. Надворі темрява. Все логічно: хто заважав продірявити йому спину, коли виходив із відром, повним сміття? Цього не зробили. Тоді чому так калатає серце з наближенням до дверей? Темрява дихнула в обличчя і відразу розчинилася, зникла у вогнях вітрин та авто, що снували суміжною вулицею. А тут було тихо. Він перейшов дорогу, відчинив двері бару, в якому мусив бути той, зустрічі з ким Кобища прагнув давно. Його побачив одразу. Його не можна було не впізнати… У кутку за столиком сидів… Карпович. Побачивши його, Кобища не відчув внутрішнього здригання. Карпович сидів, втупившись у стіл, і не дивився в його бік, але майор більше не обшукував очима невеликого залу, а підійшов до нього і спитав, опускаючись на стілець: — Ти що, з глузду з’їхав? Що це означає? Той лише мовчки підвів голову. Він був п’яний. Це кинулося в очі одразу. І все-таки майор перепитав ще раз: — Ти хоч розумієш, що я міг зробити? У тебе що, не всі вдома? Навіщо ти мене кликав? — А той лише лупав очима, думаючи, що сказати. Кобища терпляче чекав. Нарешті Карпович перехилив одним махом налиту чарку, хоча, як на думку майора, йому давно вже вистачало, і сказав: — Мені кінець. Я заплутався у такому, що… — Він махнув рукою. — Розповідай, — попросив майор. Тим часом до них підійшла молоденька офіціантка. — Знаєш, доню, принеси-но мені сто грамів і якийсь салат. А йому тільки салат. Давай, красуню. — Я подумав, — промовив Карпович, — якщо ви вийдете, то розповім вам, а якщо ні… — Навіщо ти назвався Хакером? — А хіба з мене не був би хакер? — намагаючись посміхнутися, перепитав Карпович у відповідь. — У мене навіть така кликуха колись була… Скажіть мені, — чітко та роздільно промовив програміст, — вам відомо про відношення до справи банку «Трансєвроінвест»? — Ні, — знизав плечима Кобища. — Вперше про таке чую. А що це за банк? — Це відомий у світі банк. Йдеться про його бельгійське відділення. Ви справді не в курсі? — Ні, — повторив майор. — Не чув, щоб це фігурувало у справі. — Усе ясно, — підсумував Карпович. — От і догрався. — Ну! — підігнав Кобища. — Це серйозні речі, — промовив той. — Я на гачку в начальника. А він крутить щось таке, що… Я сам не зовсім розумію. — Якого начальника? — Вашого… нашого генерала Панасюка. Якщо ви дійсно всього цього не знаєте, то він веде подвійну гру. Він на службі у мафії… — Може, ти випив замало? — запитав Кобища. — Ти можеш говорити зрозуміло? Звідки ти таке взяв? — А ви не здасте мене? — якось по-дитячому запитав Карпович. Вигляд його, в цю мить був без перебільшення жалюгідний. — Не здам, — сказав Кобища, перехиляючи принесену чарку, і додав закусуючи: — Але якщо твоя розповідь не буде переконливою, завтра, коли ти протверезієш, я тобі влаштую як нікому. Надовго вистачить… — Я працюю на нього з самого початку. — Карпович насилу ворушив язиком, але намагався максимально зосередитися. — Ви знаєте, я взагалі-то на строковій службі, після політеху. Потрапив до військ МВС. — Знаю, — перебив Кобища, — і про опікунство фальшиве все знаю. Ти по суті давай. До речі, ти часом не родич Ромазана? — Господи, звідки ви взяли? — злякався Карпович. — Мені ще тільки цього бракувало… Н-ніякий я н-не родич… А чому ви про таке питаєте? — А тебе половина слідчої групи насправді Хакером вважає, — посміхнувся Кобища. — Твоє щастя, що на мене натрапив. Подзвонив би отак Можейкові — вже давно був би в наручниках. Х-хакер… — Не маю ніякого відношення, — продовжував клястися той. — Я взагалі не звідси! О Господи… Я з Луцька! А тут ніколи в житті не бував і родичів не маю! — Ну гаразд, давай по суті. — Так от, відразу після… Це було, коли влізли в опечатану квартиру Ромазана. Наступного дня. Мене викликав начальник і сказав, що відтепер я братиму участь у розслідуванні справи Ромазана. Він довго балакав зі мною про комп’ютери, про те про се… А я, дурний, доводив йому свій клас… Одним словом, він наказав мені займатися комп’ютерною стороною цієї справи, дав найширші повноваження, казав, що можу брати у вас будь-які дані, котрі мене цікавлять, а те, що стане відомо мені, мої висновки, результати роботи — доповідати виключно йому. І більше нікому! — Ну то й що? — не зрозумів Кобища. — Є в нього таке. Не перший рік разом працюємо, знаю… — Це ще не все… — Карпович зібрався з духом. — А вам казав мізки пудрити. — Як це — пудрити? — Дуже просто. Говорити будь-що. Ви й так нічого в тому не січете. — Як — будь-що? — Тепер уже Кобища почав замислюватись і збиратися з думками. — Що значить — будь-що? Ти хочеш сказати, все, що ти мені говорив, не відповідає дійсності? — Майже… — боязко промовив Карпович. — Стій, чекай… — майор навіть скривився, — це що, неправда, що ти намагаєшся його зловити в інтернеті? — Це якраз правда, — відповів програміст, — але не так, як ви думаєте. — Що, всі оті програмки, про які ти тлумачив… — Немає ніяких програмок, — сумно промовив той, — дурниці це все. Нікого ще так не впіймали. — Як?! — мало не підскочив Кобища. — А стоси паперу, які ти роздруковував? І які я читав?! Це також лажа? Той промовчав. — Я тебе питаю, — заревів слідчий, — це теж параша? Це ти мені локшину вішав? Той опустив голову ще нижче. — Мать твою… — тільки й промовив Кобища. — Ти знаєш, скільки я часу вбив на це? Ти знаєш, що все це в мене вдома на столі, я його ночами читаю? Про виставки бультер’єрів та іншу херню… А потім воно мені до ранку сниться… Мать твою… — Він важко перевів подих. — А що ж ти тоді робив? — Вичисляв цього Хакера, тільки інакше. Одного разу мені прийшла електронка з інформацією про те, чим зараз займається Хакер. Там і йшлося про «Трансєвроінвест». Я, як і належало, відразу ж доповів йому. У мене склалося враження, що він знав це ще до того, як я сказав, — здивувався неприродно. А мені сказав, що світ не без добрих людей, що це дані від наших інформаторів. І ще казав, що справа ця пов’язана з корупцією, що вона на контролі в СБУ і що ми спільно з ними працюємо. Що це інформатори якраз по лінії СБУ. Тому я й маю тримати язика за зубами, що це масштабна справа і розголошення прирівнюється до розголошення державної таємниці… — І ти мені втирав про пастки, які розставив на нього в інтернеті… Карпович лише сопів. — Нормально, — підсумував Кобища. — А тебе, дурня, не насторожило, що нікому зі слідчої групи не довіряють, навіть мені, який на цій роботі зуби з’їв, а ти, шмаркач, працюватимеш на СБУ проти корупції? Тобі не здалося дивним, що саме твою персону вважали найбільш придатною для цього? — Ні, — почервонівши, відповів той і додав: — Звісно… — Звісно?! — здивувався майор. — Ти що, дійсно комп’ютерний геній? — Я, взагалі, скромна людина, — ображено сказав Карпович, — але, якщо чесно, не бачу, хто б ще міг зробити те, що вимагається. — Молодець, — похвалив майор. — Значить, геній. Ну, давай, далі. Що ж потім? — Потім я намагався відстежити спроби зламу… Ні, як на мене, це не були спроби зламу комп’ютерної мережі цього банку. Він заходив туди і називав логін. Одразу в цій системі наче активізувалася якась програма, яка відповідала йому, але в цей момент служба безпеки банку блокувала систему. І так безліч разів. Він практикує часту зміну серверів, через які працює. Відстежити практично неможливо. Нові спроби тільки через нові сервери. Тепер уже Кобища слухав, не перебиваючи. — А потім зі мною почали співпрацювати. Там, у інтернеті. Кілька людей, очевидно, займалися тим самим, що і я. Панасюк казав, що це специ з СБУ і ми з ними робимо спільну справу. Ну, це я і так зрозумів, що спільну. Щоразу на його відслідковування залучалися потужніші ресурси, нам вдавалося розкрити частину його шляху, але на тому все закінчувалося. А люди там працювали серйозні — одного разу ми спробували підкинути йому вірус. Але ми ж його й отримали назад — видозміненим і з якоюсь вибірковою агресивністю до наших систем. Увесь наш сервер, який я робив місяць, тоді вийшов з ладу. Довелося заново ладнати всю нашу мережу. Він перевів подих і замислився. — І оце весь час ти займався цим? — Атож. — То це він такий крутий, що ніхто його не може зловити? — Очевидно, той факт, що взяти злочинця немає можливості, ніяк не вкладався у голові слідчого. Карпович тільки похитав головою. — У світовій практиці тих небагатьох хакерів, кого вдалося спіймати, ловили по кілька років, а проколювалися вони на якихось дурницях — самі були винні… — Ну а де ж тут мафія? — запитав Кобища. — Я не можу зараз пояснити… Було якесь відчуття, що я залізаю кудись — усе глибше й глибше. Одного разу ми, я маю на увазі тих, із ким працював, розробили цікавий план проти цього настирливого хлопця. Я дійсно повірив, що ми його цього разу вичислимо. Потрібно лише було, щоб він ще раз спробував увійти до системи. Якраз перед цим зайшов начальник і сказав, якщо, мовляв, зловимо Хакера, то він зробить так, щоб мене дембельнули відразу, а мені ж іще більш як півроку. А тут ще роботи в управлінні… Та вся комп’ютеризація мені вже ось тут… Де б він мене відпустив? І здалося мені, що то мене дембельнуть, а за пару днів після того… — Він красномовно чиркнув долонею по шиї. — Так що поки Хакер на волі, я — живий. — Ну, зразу вже так… — засумнівався Кобища. — А як?! — вигукнув той. — До чого тут банк «Трансєвроінвест»? Так чекайте, ви ж найголовнішого не знаєте! Ви чули, щоб до цієї справи мало відношення СБУ? — Ну й що з того? — здивувався майор. — СБУ — інша парафія. Вони не зобов’язані звітуватися, що курують, які справи, тим паче мені. Такі речі якраз вирішуються на рівні вищого начальства. — Демагогія, — сказав Карпович. — Ви самі не знаєте, що говорите. А я вам точно скажу, що тепер знаю: ніяке СБУ не має відношення до цієї справи. Ніяке СБУ не ловить Хакера в мережі бельгійського банку! — Звідки тобі знати? — розсердився Кобища. — Якраз мені й знати, — Птеродактиль був непохитно впевнений. — Це ви нічого не знаєте. Коли мені стало млосно від цих підозр, я… я їх зламав. — Кого — їх? — Їх. Їхню комп’ютерну мережу. Колег ваших… — Ти що, мариш? — Ні. Я ж казав вам, що хакер, а ви не повірили… Кажу те, що є. І повірте, СБУ не займається полюванням на Хакера. Пошуки веде ваш начальник. Невідомо з ким. Очевидно, дехто з них належить до служби безпеки самого банку, а крім них, є ще хтось, у кого також добре налагоджена система захисту. У всякому разі, пробувати ламати її, щоб довідатися, хто вони, не збираюся, оскільки все відразу стане відомо Панасюку. І тоді точно кранти. Після цього Кобища замовк надовго. — Ви гадаєте, я вам сп’яну такого наплів? — переконував Карпович. — Та я набрався тільки тому, що вже не витримував. День і ніч там. Сплю там, їм там. У лазню відпрошуюся на годину. Зараз я у лазні. Розумієте? Це край. Я сам не знаю, як наважився. Але виходу іншого в мене однаково нема. Ще трохи — і кінець. Про вас кажуть, що ви не корумпований. Хто вас знає… Але що мені залишається?! За двадцять хвилин вони розійшлися. Точніше, Кобища затяг Птеродактиля до себе під холодний душ, а потім відвіз на таксі до управління. Хай там як, а сьогодні справжньому Хакеру з боку Карповича нічого не загрожувало. Сам же майор, коли вийшов із машини біля власного будинку, дістав з кишені телефон і набрав номер свого давнього знайомого, який і досі перебував на службі у суміжному відомстві. Зараз йому світила ще одна зустріч. Неофіційна, але дуже важлива. А наступного дня в управлінні сталися події, які здивували багатьох і насамперед начальника управління внутрішніх справ генерала Панасюка. Справу дійсно взяла під контроль служба безпеки. А разом із Карповичем у комп’ютерній тепер були ще двоє програмістів. Вони сиділи поруч і працювали в одній мережі. А тому знали все те саме, що й Карпович. XXXIV. Невидимка

Старенька «Волга» зупинилася, проїхавши перехрестя. Задні дверцята відчинилися, і з машини вийшов худий очкарик у плащі. По трасі мчали автомобілі. Він сховав окуляри і рушив роздовбаною дорогою, яка відходила від траси праворуч і позначалася стрілкою з написом «Білоденичі». Борис ішов у напрямку села, до якого, згідно із вказівником, було вісім кілометрів. Так вимагав Щорс, який мав вийти до нього десь на цьому шляху. Обабіч дороги, що в’юнилася в низовині, простягалися поля. Серед них виднілись поодинокі купки дерев — очевидно, покинуті хутори. Напевно, в одному з таких і ховався той, з ким він збирався зустрітися. Звідти, особливо якщо вилізти на дерево, добре було видно всю дорогу й те, що на ній відбувається. На обрії манячів ліс: у разі чого можна сховатися там. Ні, це не мала бути пастка. Навіщо його тягти сюди — за сорок кілометрів від міста? Пістолет лежав у кишені плаща, і Борис торкався його рукою. Ззаду почувся звук мотора. Якась машина, повернувши з траси, наздоганяла його. Борис зійшов з дороги на стерню й обернувся. ГАЗик. Машина почала гальмувати. Серце стислося. Невже… Без двох десятків омонівців… А може, це Щорс? Його рука міцніше охопила руків’я, а палець торкнувся спускового гачка. Їх було двоє. Чоловік сільського вигляду, який сидів за кермом, гукнув: — Сідай! Під’їдеш трохи. — Дякую, — відповів Борис. — Я пішки. Пройтися хочеться. — Сім кеме йтимеш! — Ні, дякую, — повторив Борис. Нічого не сказавши, той клацнув дверцятами, і машина від’їхала. Довелося пройти ще зо три кілометри, поки справа не пролунав далекий свист. Борис озирнувся і побачив постать просто серед бурячиння. Чоловік виразно махав йому рукою. Навколо нікого. Зітхнувши, Борис звернув з дороги і пішов полем. Ноги шпорталися об буряки, що стирчали з бадиллям високо над землею. Той, хто його кликав, постояв зо дві хвилини, а потім і собі пішов просто в поле. Борис ішов за ним, намагаючись наблизитися, але той тримав відстань, не даючи наздогнати себе. Це почало набридати. — Агов! Довго йти будемо? — гукнув він незнайомцю. Той лише підняв руку і йшов далі, час від часу озираючись. Дорога давно зникла. Ліс був майже поруч. Нарешті незнайомець зупинився і обернувся до нього. Коли Борис опинився кроків за п’ятдесят, той застережливо підняв руку. — Стій там! Стій, бо втечу! — повторив він. Довелося зупинитися. — Що, тут і будемо говорити? — не зрозумів Борис. — Еге… — Так не піде. Я не можу кричати! У горлі справді пересохло, і слова насилу вимовлялися. — Стій, не підходь! — повторив той. — Ти озброєний, ближче не підходь. — Слухай! — із останніх сил прокричав Борис. — Та будь ти людиною! Ти що, не чуєш, що я чисто захрип? Та годі вже придурюва…тись… Голос його зовсім зірвався. Хотів крикнути ще щось і не зміг. Жестикулюючи, він пішов до незнайомця. Той смикнувся був, але врешті-решт застиг на місці. У нього було справді перелякане обличчя. Очі зиркали зацьковано, не знаючи, чого очікувати від нового знайомого. — То це ти Толя Щорс? — Якщо тобі так подобається… — Борис… — Він простягнув руку. — Гарне місце для розмови — нічого не скажеш… — Нормальне, — знизав плечима Толя. — 3 горбка все видно. — Добре тебе настрахали… Борис нарвав бадилля і кинув під сідниці. Те ж саме, повагавшись, зробив і Щорс. Діставши з кишені банку пива, Борис простягнув йому. — Ні, — відмовився Щорс, — не люблю пива. — Як знаєш. А я взяв. Думаю собі, якщо це пастка, хоч на прощання пивка вип’ю. Востаннє, так би мовити. Вони зустрілися поглядами. — Ну, розповідай, — запропонував Борис. — А ти… правда, не вбивав тітки Віри? — Я взагалі не розумію, про що мова. Ніякої тітки я не вбивав. Коли це сталося? — Три дні тому. Казали, що це ти. — Хто казав? — По телевізору. Вчора, позавчора. — Падлюки… — пробурмотів Борис. — Тупа сволота… Мать їх… Давай про справу. Часу мало. Я хочу знати, через що ця бійня. Що відбувається? — Гаразд, — зітхнув Щорс. — А дискети з тобою? — Зі мною. Відповідь, очевидячки, підвищила йому настрій. — Гаразд. Якось мій дорогий родич, нині покійний… Хоча який він там родич — сьома вода на киселі. Так от, учинив мені справжній шантаж. Ну і… словом, я був у нього на гачку в повному розумінні цього слова. — Знаю, — сказав Борис, — машину мити примушував щодня. — Машину?! — здивувався Толя. — Та я вже забув про машину. Це давні дитячі справи… Хоча, можливо, якби пам’ятав, то й цього б не трапилося… Це вже інше. Я політех закінчував і мав би за логікою йти до війська. А моя дорога маман несподівано приїхала, згадала, так би мовити, про синочка і вирішила мене відмазати від армії. Хоча я й сам був не проти. Я ж нормальна людина, програміст, між іншим, класний, а тут — іди на півтора року чобітьми товчи та опановуй ази дідівщини… Словом, оформила вона моє опікунство над тіткою Вірою: заплатила там кому належить… А він, сволота, раніше в соцзабезі робив, начальником якогось відділу. На пенсіонерах зуби з’їв! Розкрутив цю справу. У тітки Віри рідні діти є, просто не живуть із нею. Яке тут опікунство! Словом, маман поїхала, а він… Не хочу про це. Розумієш — людина, яка отримує задоволення, підчепивши когось на гачок. Хобі, так би мовити. Загримів я в таку кабалу на два з половиною роки. — Чому на два з половиною? — не зрозумів Борис. — Коли виповнюється двадцять п’ять, уже не призивають. Вікова межа. А тут — у будь-який момент можуть хапнути, ще й… Якщо постаратися — з відповідними санкціями… Ухиляння від військової служби. Навіть стаття така є. Знаєш, було б це на все життя — я б, можливо, по-іншому мислив, а так… Думаєш: ось ще трішки — і двадцять п’ять. Тоді все — воля. А тим часом… Це також не життя. Ти знаєш, що робити доводилося? Що далі — то… Гадаєш, я такий один у нього був? Не знаю, на чому він ловив інших, але це був віртуоз своєї справи. Шантажист із великої літери, гурман… Одного разу примусив мене йти по гроші. А ні — відразу донос у військкомат і до прокуратури… Я пішов. Прийшов мужик, мовчки дав мені три тисячі зелених… Уявляєш? Розвернувся й пішов. Ось як треба вміти. А далі знову те саме. Розумієш? Воно наче засмоктувало, оце. Я розумів, що стукне мені двадцять п’ять, він знову знайде, на чому мене впіймати. — Це зрозуміло, — без особливого інтересу промовив Борис. — А що з дискетами? — Дійдемо й до дискет, — похмуро відповів той. — Я вже казав тобі, що класний комп’ютерник. Ще зі школи відчув у собі хист. В інституті мене експлуатували по повній, на всіх кафедрах. Я їм такі речі робив, що специ з освітою роти роззявляли. Та й у вільний час практично нічим іншим не займався. Освоїв найкрутіші комп’ютерні іграшки, потім сам почав вигадувати, потім… Словом, весь час хотілося цікавішого та складнішого. Так і з’явилася ідея погратися у хакера. А чому ні? Не святі, як то кажуть… До того ж на той час я вже був знову на гачку в Ромазана і… Словом, якби вдалося звідкись поцупити кругленьку суму, то я б відкупився… Або найняв би якого… кілера, щоб задушив цю сволоту… Знаєш, я все думав: чого його машина не переїде? Так, просто… Або якийсь інсульт? Ну поглянь — серед повного здоров’я людей трафляє, а цей на перший поверх ледве вилазив… І ніяка біда не брала! Щорс дістав сигарету й запалив. — Коли я почав — з’явився справжній інтерес. Справжній! Усі банківські системи захищені відповідним чином. Кілька місяців я марно пробував зламати цей захист. Куди тільки не пхався, як справжній хакер. Навіть у швейцарські банки — так, швидше для екзотики. Марна справа. Борис відсунув порожню банку і слухав з помітним зацікавленням. — Тоді я вирішив спробувати щось принципово нове, піти якимось іншим шляхом. Сам не знаю, як мені це спало на думку. Я збирався спекатися цього павука, подарувати йому замість себе більш гідний об’єкт для шантажу. Це було геніально. Я зробив усе за якийсь тиждень. Мене тоді наче відвідало якесь божевільне натхнення. Розробив… Ти взагалі як, шариш у комп’ютерах? — Ну… — невесело посміхнувся Борис, — я також Хакер… Той глянув недовірливо. — Це в мене таке прізвисько. У злочинному світі, так би мовити. Але певна рація в тому є, уявлення маю. — Ясно, — сказав Щорс. — Так от, я створив комп’ютерний вірус. — Як — створив? — не зрозумів Борис. — Створив. Бачу, твоє уявлення не надто… Що таке вірус? Це комп’ютерна програма, якась хибна, паразитична програма, що заважає нормальній роботі. Так от, я створив такий вірус. Вірус-невидимку, оснащений системами захисту проти найсучасніших антивірусних програм. Вони його просто не бачать. Вірус, введений у систему, робить там свою роботу, а жодною з діагностичних програм не визначається. Сам вірус також цікавий. Взагалі, як працює хакер, ти знаєш? — Ну… загалом, — сказав Борис. — Сидить десь у Москві чи у Нижньому Новгороді, зламує через інтернет захист комп’ютерної системи банку в якомусь Ріо-де-Жанейро і за допомогою того ж комп’ютера переказує гроші з рахунка якогось там міліардера на власний рахунок у своєму місті. Потім іде до банку й отримує готівку. Так і я спочатку пробував, але не зумів. Тоді я й створив цей вірус. Уяви, на якийсь рахунок у банку надходять гроші. Солідні гроші. Один банк, як належить, відсилає, інший — приймає, все робиться через комп’ютерну мережу. І вони числяться там. Принаймні всі так думають. Потім, коли їх потрібно звідти забрати, відкривають рахунок, а комп’ютер видає: нічого нема. Нуль! Починаються пошуки. Ніхто нікуди не переказував, ніхто не брав. А на рахунку все одно нуль. Починають усі операції відслідковувати. В солідних банках дані про транзакції фіксуються постійно, тобто стан справ на якийсь певний момент. Що як раптом уся система накриється? На той випадок є остання база даних, по ній усе поновлюють. Словом, усе перевіряють, усе сходиться, гроші мають бути. А там нуль. Починають шукати неполадки, віруси в тому числі. А програми видають — вірусів немає. Все! Були гроші й загули. — Н-да… — пробурмотів Борис. — Уяви собі, — вів далі Щорс, — що це солідна сума. Який починається ґвалт! Ось тут і шантажнути їх. Мовляв, знаю код, щоб розблокувати цей гармидер. Тоді й грошики ваші на рахунку з’являться. — Н-да… — повторив Борис. — У тебе був гідний учитель. — Що гідний, то гідний, — погодився Толя. — Так ось, як я мислив. Вліпити таку штуку в швейцарський банк — навряд чи моєму родичеві буде зручно його шантажувати. Ну, сам розумієш. І специ там, очевидно, кращі — більш імовірно, що швидко виловлять мого невидимку. Адже проти кожної програми може бути створено антипрограму. Просто проти цієї ще в світі немає. От і вирішив я почати з одного з наших рідних банків. Навмання взяв «УкрВента-банк». — А як же ти заліз туди? — не зрозумів Борис. — Ти ж кажеш, системи захисту? — Усе вірно, — сказав Щорс. — Залізти з вірусом чи без нього дійсно неможливо. Тому вони мали мого невидимку самі впустити. Існує такий метод — «троянський кінь». Старий хакерський метод. Ти пропонуєш через інтернет щось таке, що може когось цікавити. Той, хто зацікавився, відкриває цей файл і працює з ним. А файлик, заражений вірусом, відразу залазить у твій комп’ютер. Звичайно, у солідних системах і проти цього є захист, але ж мій невидимка невидимий! І ось беру я кілька сі-ді… — Кілька чого? — Лазерних дисків. З крутою порнухою. І ліплю таке… Словом, мрія збоченців. Думаю собі: невже в усій їхній конторі не знайдеться клерка, охочого під час обідньої перерви переглянути пару порносторінок на десерт? Принаймні статистика свідчить, що вони є скрізь. Ось сідає такий «клієнт» у вільні двадцять хвилин, коли ніхто не бачить, за комп’ютер і відкриває порносторінку інтернету. Що, мовляв, там новенького з’явилося? А там… Уяви, салон мадам Ольги пропонує кардинально новий вид послуг. Ви безнадійно хочете якусь конкретну жінку? Але вона не хоче вас. То заволодійте нею у віртуальному світі! Будь-яка жінка стане вашою секс-рабинею і робитиме з екрана вашого комп’ютера для вас будь-що. Лише введіть у комп’ютер її цифрове фото і зробіть замовлення. Як реклама? Не в одного слина потече. — Це ти таке зробив?! — подив Бориса звучав природно. — А що тут робити? Це повна фігня… — недбало скривився Щорс. — Так ось, припустимо, ходить секретарка директора банку і світить ногами у короткій спідниці так, що цей нещасний клерк мало на стіни не дереться. Звернеться він до програми, щоб побачити, що там у неї під спідницею? Одним словом, невидимка мій другого дня вже гуляв по їхній системі. — Уявляю собі, що робиться зараз у країні. Та що в країні — у світі! Половина мужиків розглядають оголених жінок від Маші Распутіної до дружини сусіда. — Усі решта лише розчаровано облизнуться, — заспокоїв Щорс. — Я тобі не «беспредєльщик» якийсь… Так от, невидимка мій, попри це, ще й лоцман. Через нього я можу в їхній системі дещо відслідковувати, аналізувати. Він може заходити в їхні програми, не викликаючи ніяких змін, поки я не скомандую. Коротше кажучи, я отримав можливість необмеженого доступу до всього в їхній мережі. І те, що мені відразу кинулося в очі, — надходження грошей з одного каналу, так би мовити, на різні рахунки, багато з яких відкривалися вперше. Гроші надходили порівняно невеликими сумами, а загалом на той момент набралося близько сорока мільйонів в умовних одиницях. Грошва йшла з Києва. Я зрозумів, що це якась тіньова фінансова оборудка. Потім за кілька днів усі ці бабки було переведено до Бельгії, в один із брюссельських банків, отой самий «Трансєвроінвест», також на різні рахунки. А невидимка мій «поплив» потихеньку за ними. І вже там їх відразу скинули на один рахунок. Я слідкував за ними довго. Подібне повторювалося. Тоді мені стало все зрозуміло. Це було щось типу того, як… Ну, словом, затримують постійно тепер зарплатню — практично всім. По кілька місяців. Що кажуть на роботі? Немає фінансування, немає надходжень із Києва і всяке таке. Потім, нарешті, після всіх страйків, звернень профспілок і т. д. несподівано — гроші! Будуть гроші! Уже надходять! А за пару тижнів дійсно починають зарплатню видавати то там, то там. Нарешті всім за місяць віддали. Чекаємо наступної виплати — і знову з затримкою на два-три місяці. А грошики, виявляється, вже побували у Брюсселі, а може, й далі, обернулися кілька разів, і ті, хто «будує нашу незалежність», поклали відсотки до кишень. Тепер можна і зарплатню видавати, а то народ уже зачекався. — Н-да… Нормально… — погодився Борис. — Отож щойно я це зрозумів, невидимка мій активізувався й осідлав, образно кажучи, цей поважний процес на рівні брюссельського банку. Все. Рахунки їхні «зависли». Уявляєш, який ґвалт почався? Майже вісімдесят мільйонів зелених, позичених ненадовго з бюджету країни, є, але це те саме, що їх немає. Уявляєш, як оті наші щурі державні у штани понакладали? — Щорс замовк, припалюючи нову сигарету. — І що далі? — А далі я переконався за місяць, що вони не годні самі дати цьому раду, і посвятив у це Ромазана. Він спочатку не вірив. Я мусив показати йому все, наочно продемонструвати. Гроші з рахунка, який контролював вірус, було розбито на десять частин. Кожна мною кодувалася. Це було закладено у невидимці. Повідомлення для тих, хто шукав гроші, також містила програма. Суть повідомлення зводилася до того, що ми, мовляв, на ваші гроші наклали лапу і будемо висувати вимоги. А щоб довести їм аргументованість наших заяв, довелося віддати частину. Код, який був на одній із дискет, ми ввели туди, й кілька мільйонів вони відразу ж отримали. Гроші просто з’явилися на рахунку, де й мали бути. Тепер, сказали ми, будуть вимоги. Взагалі, переконати Ромазана виявилося важко. Він знав, який я мастак у цій справі, й підозрював, що дурю його навмисне якоюсь комп’ютерною грою. Те, що його колишня фірма вже кілька місяців не отримувала зарплатні, було для нього відносним доказом. А от після введення першої дискети, — він, до речі, робив це сам, під моїм керівництвом, — уявляєш, за пару днів почалися якісь скупі виплати, аби частково залагодити ситуацію та заспокоїти людей. Другу дискету ввів, щоби продемонструвати їм наші аргументи ще раз, але, щойно вони побачили на рахунку цифри, невидимка знову запустився, і гроші зникли. Це я так зробив, щоб подражнити їх. — То це і є мої дискети? — Вони. — А чому тоді їх вісім? Де ще одна? — Її втратив цей старий пердун. Хотів спробувати ще раз те саме. Але реакція не та. Словом, ми забарилися, і там, у Брюсселі, встигли гроші хапнути. Відразу «капнуло» і в нас. — Н-да… — розпачливо пробурмотів Борис. — Ну, а тебе сумління не мучило? Просто цікаво… Га? Це ж купа народу не мала за що шматка хліба купити… — Однаково їх місяцями затримують, — виправдався Щорс. — На місяць більше — на місяць менше… До того ж мене так життя скрутило на той момент, що я взагалі забув про таке поняття, як совість. А ти… — Він затнувся. — Що — я? — не зрозумів Борис. — А ти, виходить, совісний кілер? — Ну, я принаймні цього поняття не втратив. І свої особисті проблеми завжди намагався вирішувати так, щоб якнайменше страждали інші. Щорс мовчав. — Гаразд, це я так… Твоє сумління — твоя особиста справа. Давай далі. — А що далі? — Толя припалив нову сигарету, очевидно, відходячи від думок про сумління. — Нарешті він повірив. Тоді я сказав, що дам йому коди взамін на повне відпущення. Він погодився, але тепер уже я не вірив йому. Цей пацюк міг знову почати діставати мене за першої нагоди, тим паче, ми разом тепер були зав’язані в таких справах… Я поставив умову — закордонний паспорт і квиток до Штатів. Спочатку він покрутив пальцем біля скроні й сказав, що за мною штрафбат плаче, а потім… Розумієш, є схиблені, які марки збирають, є — рибу ловлять… Такий ідіот може за якусь круту марку півжиття віддати. Розумієш? Очевидно, ця «розвага» була єдиною і найбільшою в його житті, якого, з огляду на вік та болячки, залишалося все менше. Очевидно, те, що я давав йому, мало вінчати його… мистецтво свого роду. Тримати на гачку стільки людей, установ! — Розумію, — сказав Борис. — Добре розумію. — А про які суми йшлося! Він мав у своєму розпорядженні гроші, щоб організувати мені це. Він погодився. Щоправда, існував ще один незручний момент. Обидва ми, звісно, не довіряли один одному і боялися підступу з боку іншого. Тому, коли документи були готові, домовилися так: зустрічаємося в аеропорту перед літаком і обмінюємося. Я йому повний доступ до невидимки з кодами інактивації, він мені — паспорт та квиток. Я сідаю в літак, і в нього залишається близько трьох годин, щоб перевірити достовірність отриманої інформації. Якби я обдурив його і дав туфту, він знав, куди повідомити про те, хто я такий і куди лечу. Напевно, мене б уже там чекали: квиток навмисно брався через Брюссель, де літак робив посадку. У свою чергу, і я б міг здати його, якби він заклав мене. Одним словом, ризик залишався попри все, але ми були зацікавлені в тому, щоб у майбутньому кожен жив тихо та мирно займався своїми справами. Толя розпачливо похитав головою, очевидно, ще раз переживаючи все це. Борис мовчки чекав. — І я вже серйозно починав вірити, що скоро забуду це, як страшний сон. Дійсно, вже бачив себе у Чикаго… А він не прийшов. Коли до літака залишилося п’ятнадцять хвилин, я запанікував. Подзвонив йому додому, але його не було. Я смикався в усі боки, але… Що я міг зробити? А невдовзі літак здійнявся у повітря. З порожнім місцем, де мав сидіти я. Почекавши ще півгодини, я поїхав до нього. Двері зачинені, нікого. Я дзвонив, стукав, як навіжений. А потім зрозумів, що ця паскуда знову, вкотре вже мене кинула, і можливо, мене вже шукають. — Якого, ти кажеш, числа це було? — запитав Борис. — Дванадцятого липня. О шістнадцятій двадцять я мав вилітати. — І дзвонив ти тричі підряд подовгу… — Так… — Щорс підвів здивовані очі. — Ти… що, був там? — Був, — відповів Борис. — І родич твій також був. Тільки на той момент він уже не міг тобі нічим допомогти. Тому й не прийшов до літака. — О Боже… — це злетіло з його вуст із розпачем та приреченістю. — То це ти?! О Боже… Ти мене поховав… Ні, я сам себе поховав! Щорс упав обличчям у бурячиння і почав був товкти по землі кулаком, але потім плечі його кілька разів здригнулися й він затих. Борис мовчки сидів поруч, не чіпаючи його. А коли той підвівся, Борис побачив зовсім згаслий погляд. Тремтячими пальцями припаливши сигарету, він затягся глибоко й відчайдушно. Очевидно, частково це допомогло, бо відразу після цього Борис почув: — Я сам винен. Якби не моя істерика в аеропорту… Якби я не був психом… Ти розумієш? Коли його не стало, для мене автоматично все закінчилося! Увесь цей шан