Попередньої інформації 5 page

Будильник на тумбочці біля ліжка дзвонив довго й настирливо, але в кімнаті нікого не було. Нарешті почулися кроки й увійшов той, хто примусив його замовкнути: чоловік середніх літ, але з помітною сивиною у волоссі, високий та підтягнутий. Спокійний, зосереджений погляд інтелігентної людини. Він провів пальцями по щоках та шиї, перевіряючи якість гоління, яка була воістину бездоганною, та ввімкнув комп’ютер, який розташовувався на столі серед царства книжок і паперів. Картинка на екрані монітора свідчила, що відбувається завантаження, а він знову вийшов до ванної, склав-таки електричну бритву, від якої відірвав будильник, потім зайшов на кухню, зварив кави. Коли господар маленької квартирки повернувся до кімнати, на екрані вже встановилося постійне зображення. Сівши за стіл, він клацнув кілька разів кнопкою мишки, увійшов до потрібної програми й присунув до себе чашку кави. Проте відпити не довелося. Задзвонив радіотелефон. Він зняв трубку. — Слава Ісусу Христу! — привіталися звідти. — Слава навіки! — Брате Дмитре, це Сергій Панчак телефонує. Не збудив вас? — Так, я відразу впізнав, — відповів пастир. — Уже давно не сплю. Слухаю вас уважно. — Я ще раз про те саме, брате Дмитре. Ми радилися і просимо вас включити цей момент до своєї доповіді. Так буде найкраще, все-таки ви — голова єпархії і наше звернення таким чином звучатиме переконливіше. — Гаразд, — відповів Дмитро, подумавши. — Я, власне, вже беруся до цього. Документ переді мною, зараз внесу відповідні зміни. — Дякую. А скільки пробуде в нас єпископ, уже відомо? — Так, учора я мав з ним розмову. Два неповних дні. Завтра після обіду від’їде. Коли трубка лягла на апарат, одна рука його автоматично потягла до себе чашку з кавою, друга побігла по клавіатурі. Погляд його лише раз ковзнув по табло електронного годинника, що стояв на полиці поруч із книжками. Схоже, він дійсно все встигає. Сьогодні пастир Дмитро Яновський, незважаючи на те, що вчора ліг близько другої, прокинувся за півгодини до дзвінка будильника. І в цьому не було нічого дивного, оскільки єпископ приїздить далеко не щодня. Він хвилювався, адже це перша така подія за його головування в єпархії. Та хвилювання було б зараз значно сильніше, якби він знав наперед, що сьогодні доведеться зробити. Більше того, він, мабуть, взагалі не заснув би вчора, бо подія, про яку йшлося, враховуючи його переконання, повинна була мати для пастиря набагато більше значення, аніж візит єпископа.
О десятій ранку пастир Дмитро вже стояв у церкві, задумливо спершись на підвіконня, проводжав очима машини, що їхали вулицею, думаючи при цьому про своє. Кількахвилинна пауза, зупинка, щоб зібратися з думками… Аркуші з роздрукованим новим варіантом доповіді лежали у теці, яку він залишив біля вівтаря. Номер у готелі для високого гостя вже було заброньовано, про що його повідомили двадцять хвилин тому. За кілька годин повинні були зібратися інші священики — члени єпархії, щоб вирушити разом до аеропорту. Він узагалі не думав, що ще колись побачить цього чоловіка, який — складалося враження — зник назавжди, залишивши у його пам’яті прикрі, неприємні спогади, відчуття провини за те, чого, можливо, не зумів зробити. Пастир запам’ятав його серед тисяч інших, що проходили щодня тротуаром вузької вулички під вікнами новозбудованої церкви. Проходячи не кожного ранку, але завжди в одну й ту ж годину, цей чоловік оглядався на церковну будівлю. Оригінальна архітектура будинку, не схожого на православну церкву, обов’язково привертала увагу тих, хто потрапляв сюди вперше. Лютеранську церкву збудували американські місіонери для заснованої в місті громади. Відносно невелика будівля відображала найсучасніші віяння релігійної архітектури Заходу. Більшість людей, які бували тут щодня, переставали помічати доволі високу як для одноповерхової споруди з вузькими вікнами, прямими гострокутними колонами та багатосхильним дахом. Цей же чоловік оглядався завжди. Більше того, проходячи повз огорожу, він сповільнював крок, а погляд його незмінно ковзав по мармуровій табличці, прикріпленій до стіни, на якій значилося: «Лютеранська церква Христа Спасителя». Попри всяке бажання пастир Дмитро не міг би визначити, який інтерес викликає в незнайомця цей заклад, але він, безперечно, існував. Одного разу цей чоловік кинув погляд праворуч і все-таки загальмував. Майже загальмував. Якусь мить повагався, навіть торкнувся рукою огорожі. Дивлячись на нього, пастир ладен був заприсягтися, що той збирається ввійти. Він вагався. Але нога незнайомця наче сама зробила крок уперед, а рука відпустила огорожу. Потім удруге. Він так і не ввійшов. Лише озирнувся ще раз, зникаючи з поля зору священика, щоб потім взагалі зникнути на кілька місяців. Того дня, який запам’ятався надовго, Дмитро наче відчув, що надворі хтось чекає. Можливо, навіть він прочиняв двері й заглядав досередини, коли священик був у захристі, тому й міг пастир вловити рипіння дверей. Незнайомець стояв перед дверима у довгому плащі, тримаючи руки в кишенях. Він наважився. Боячись, що гість може так і не ввійти, Дмитро відступив, жестом запрошуючи його. Це був чоловік середніх років, худорлявий, з густими чорними бровами, які виразно контрастували з блідою шкірою обличчя. Охайно поголений. — Прошу, заходьте, — промовив священик, — я можу чимось вам допомогти? Незнайомець знітився. Він дійсно не знав зараз, що відповісти і чи наважитись сказати про те, за чим прийшов. Він все-таки переступив поріг і озирнувся навколо. Схоже, йому сподобалося. Він, безперечно, вперше опинився в такому місці, тому й озирався так здивовано. — Я… не знаю, — промовив він, — не певен, що прийшов туди, куди потрібно. Пробачте… А ви… священик? — Так, пастир Дмитро. А до вас як звертатися? Незнайомець знову завагався. — Ви знаєте, я просто проходив поруч, я… словом, взагалі стороння людина, просто… — Добродію, — перебив священик, щоб полегшити йому завдання, бо бачив, що чоловік не бажає називатися, — ви ж не вперше думаєте, чи не завітати сюди? — Як ви знаєте? — здивувався гість. — Дивлюся у вікно, — відповів пастир. — Чомусь запам’ятав вас. Одного разу я бачив, як ви мало не ввійшли, а потім передумали. Гадаю, у вас якісь проблеми, але ви не впевнені, чи можете з ними до нас звернутися… — Саме так, — погодився незнайомець. — Саме так. Це… так би мовити, проблеми морального плану. — Церква якраз і покликана допомагати людям вирішувати проблеми морального плану, — сказав пастир, дивлячись йому в очі. — Я був би радий допомогти вам у міру своїх можливостей. — І ви… можете мене вислухати? — Звичайно, це мій обов’язок. — Навіть якщо я далека від релігії людина? — Перед Богом усі люди однакові. Усі мають право на каяття та примирення Ф власною совістю, усім відкритий шлях до розуміння Божого слова. Якщо все-таки завітали сюди, то, напевно, не така вже ви далека від релігії людина, як вам здається. — Можливо… — невпевнено промовив той. — Ви можете розповісти мені, що вас турбує. Вони присіли на лаву. Лише тоді незнайомець якось криво посміхнувся. — Проблеми мої в тім… Як би це почати… Ну, ви, напевно, чули про такого співака — Ігоря Талькова, він загинув на початку 90-х… — Звичайно, — відповів Дмитро, — маю навіть його записи. — Справді? — здивувався гість. — Ну то є в одній його пісні такі слова: «Наступает момент, когда каждый из нас у последней черты вспоминает о Боге…» — Є така пісня, — погодився пастир. — Це наче про мене, — сказав незнайомець, уперше підвівши очі на священика. Вони зяяли приреченістю. — Чому ви вирішили, що знаєте власний кінець? — спокійно запитав Дмитро. — Знаю, — немов чужим голосом промовив той. — Невиліковна хвороба. Мої дні, як то кажуть, лічені. Погодьтеся, два місяці чи півроку — це не має особливого значення. Головне — це станеться скоро. — Дні людини відлічені Богом, — заперечив пастир. — Усе в його руках. Ви не можете цього знати. Лікарі часто помиляються, медицина у свою чергу рухається вперед, і засіб проти найстрашнішої хвороби може бути винайдено будь-якого дня… — Ви не зрозуміли мене, — перебив гість. — Мені дійсно відомо це, і не варто мене переконувати в іншому… — Отже, ви прийшли для сповіді. Точніше, ви вагаєтеся, чи потрібно вам сповідатися? — Не зовсім так, — знову заперечив незнайомець. — Те, за чим я хочу звернутися, — не зовсім сповідь… Можливо, швидше порада. Мене що далі, то більше мучить лише один момент у моєму житті. Якби не він, повірте, я б не мав у чому сповідатися. Я б міг спокійно завершити своє життя, не давши собі дійти до тих днів, коли повільно помиратиму на ліжку. Так, мені відомо не тільки, коли буде кінець, а й те, як приблизно все відбуватиметься. Я знаю, що за релігійними канонами самогубство — гріх, але краще вже взяти його на душу, аніж проходити через таке. Пробачте… — отямився він, — я ухилився. Хотів про муки сумління… Вони тим надокучливіші, чим ближче відчуваєш кінець. Зараз я вирішую для себе одну проблему, і щодалі більше вагаюся. Колись, ще до хвороби, усе моє життя зруйнував один чоловік. Просто так, заради власного блага. Я… не знаю, чи зрозумієте ви мене… Це жахливо усвідомлювати! Мені не відомо, за що дароване «щастя» у такому віці здохнути від цієї хвороби, а людина ця, яка заслуговує на значно гірше, залишиться жити! Вона навіть не знатиме, що я помер! Вона не відчує мук сумління за моє зруйноване життя! Ви розумієте це? Ви здатні таке зрозуміти? Здавалося, гість починав втрачати самовладання. Священик уже розтулив губи, збираючись відповісти гостеві, але той випередив його заперечним жестом: — Даруйте… даруйте, я нездатний, напевно, точно висловлюватися. Але вислухайте мене до кінця. Я був свого часу скривджений цією людиною, але думки про якусь можливу помсту, конкретну помсту ніколи не навідували мене. Вони прийшли разом із цією хворобою, коли я дізнався, що не жилець на цьому світі. Відтоді все змінилося. Я зрозумів, що нічого більше не встигну зробити за цей короткий час, і спогади перетворилися на мій головний біль. Розумієте? Нав’язливе бажання відновити справедливість, помститися тепер будь-що. Можливо, раніше мене стримувало розуміння, що якби я вдався до помсти, знищив цю людину — сам остаточно занапастив би своє життя. Розумієте? Сів до в’язниці абощо… А тепер… Тепер моє життя нічого не варте! Воно і так скоро скінчиться. Мені нічого тепер втрачати! Словом, коли я остаточно зрозумів, що не зможу без цього спокійно піти звідси, то вдався до виконання плану помсти. Я доклав багато зусиль, щоб усе відбулося так, як, на мою думку, було б справедливо. Зроблено практично все. Залишився тільки останній крок. Саме той крок, який відбере в нього життя… Незнайомець замовк. — І що вас спонукало прийти сюди? — запитав пастир Дмитро, підвівши на нього очі. Той сидів на лаві, схилившись і дивлячись у підлогу. — Не знаю… Напевно, дійсно, хто б ти не був, «у последней черты» згадуєш про Бога. — Що я вам скажу, добродію… — Священик на якусь мить замислився. — Те, що ви все-таки завітали сюди, свідчить, що ви не збилися остаточно з вірного шляху. Ви вагаєтеся. Ви не знаєте, наважитись на це чи облишити. Помста сама по собі — гріх. Якщо ж помста ще й передбачає забрати чуже життя — це великий гріх, надзвичайно великий. Це порушення однієї з головних Божих заповідей — «Не вбивай». Зробивши це, ви завдасте непоправної шкоди власній душі. Подумайте про неї. Ніхто не може знати, скільки йому призначено жити на цьому світі. Гадаю, і ви також помиляєтесь, порахувавши власгіі дні. Життя людині дає Господь. Тому людина не має права відбирати його в іншої. Зрозумійте, не вона — творець життя. Вам здається, що, покаравши того, кого вважаєте своїм кривдником, ви відновите справедливість. Ви помиляєтесь. Відновлення справедливості у руках Всевишнього. — Нехай навіть так, — скинувся незнайомець, — але я можу не дочекатися, коли воно відбудеться! — Це і необов’язково, — заперечив пастир. — Людина не може перебирати на себе функції Бога! Здійснивши покарання шляхом порушення Божої заповіді, ви не відновите справедливість, тільки занапастите власну душу. Повірте мені. Вдумайтеся: ви ще не завершили задумане, ця людина ще жива, а ви вже відчуваєте муки сумління. Ви не думали, що станеться після того, як заберете чуже життя? Ці муки стануть нестерпними. Зараз ви ще можете врятувати себе. Гість мовчав, очевидно, переймаючись словами священика. Дивлячись кудись в одну точку, він думав про своє. Пастир Дмитро говорив далі, а він слухав іноді, здавалося, зацікавлено, іноді байдуже. — Пробачте, пане пастирю, я зрозумів основну ідею сказаного вами, але… Як би вам це пояснити… Я вагаюся, мене мучать проблеми, про які я вам розповів. До того ж… погодьтеся, важко звикнути до думки про швидкий власний кінець. Я… в мене жорстока душевна криза. Я сподівався почути якесь… ну, свого роду живе слово, пораду доброї та розумної людини, саме такої, якою ви здаєтеся. Я вдячний вам за те, що поговорили зі мною, але… Ви весь час посилаєтеся на Біблію. А я сподівався… Скажіть, а що ви, особисто ви можете мені порадити? Можливо, я не так висловлююся. Ви розумієте мене? — Звичайно, я вас розумію, — відповів пастир. — І щиро співчуваю вам. Але… Повноваження священика відносно порад іншим людям обмежуються Божим словом. Увійшовши до церкви, ви звертаєтеся до Бога, а не до священика. Я лише посередник у вашому з ним спілкуванні. Й лише той, хто допоможе вам знайти шлях до нього. Ви правильно зробили, завітавши сюди і відкривши свою душу. В ній ще багато місця для добра та справедливості, незважаючи на те, що вона заблукала на своєму шляху, тим більше що для цього були серйозні причини. Спробуйте цим скористатися і знайти вірний шлях. А щодо мене як людини… Вважайте це і моїми особистими порадами, адже для мене Біблія — найвищий авторитет. Він пішов тоді замислений і, як здалося пастиреві, дещо розчарований. Пішов, залишившись у думках священика, який що день, то більше розумів, що незнайомець у плащі більше не з’явиться. І спогади про цю зустріч що не день викликали в пастиря неприємніший осад. З’являлося нав’язливе відчуття, що не всі засоби було використано, щоб навернути цю людину на путь істини, відмовити від убивства, відвернути від жахливої помилки, а одночасно врятувати життя іншій людині. Адже у ті хвилини, коли замислений та розгублений чоловік сидів перед ним, усе це ще могло залежати значною мірою від священика. Чи все можливе зробив він, щоб запобігти найгіршому? Чи залишаться його слова у пам’яті цього чоловіка, що заблукав на своєму нелегкому шляху? А зараз можливості щось виправити не існує. І Дмитро молився за нього, знаходив місце для цього чоловіка у своїх щоденних молитвах. Згадка про незнайомця навідувала пастиря також у хвилини смутку, розчарувань або якихось особистих проблем. Коли не йшов сон і думки були зайняті ними, обов’язково згадувалося ще щось стороннє, прикре, у чому хотілося себе винуватити. Саме таким залишився для нього образ незнайомця у плащі. І ось, саме зараз цей чоловік ішов подвір’ям до входу. Пастир упізнав його. Упізнав одразу, хоча зовнішність незнайомця змінилася. Думка про близький приїзд єпископа відсунулася кудись на задній план. Він увійшов і привітався. Змучений погляд. Але щось штрикнуло Дмитра попід груди, коли вловив у цьому погляді байдужість. Під час останньої зустрічі погляд щось шукав. Звісно, не щось. Шлях до Бога, який священик і намагався йому вказати. А тепер… Щось наче увірвалося всередині, коли гість присів поруч із ним, відводячи погляд. Багато людей зверталися до нього за ці роки. З багатьма доводилося зустрічатися, різні проблеми приводили їх сюди. З таким не приходив ще ніхто. Ніколи ще від сили та переконливості його слів так не залежало чиєсь життя. Тому не раз у Дмитровій свідомості прокручувалися слова, фрази, думки, які належало донести до цього чоловіка, аби тільки він ще раз з’явився тут. І ось… Слова розбіглися. Думки загусли. Так, наче ця людина одним тільки поглядом занапастила їх. Тому пастир спромігся лише на кілька слів, віддаючи ініціативу гостеві. А можливо, так було й краще. — Я прийшов попрощатися, — сказав чоловік. — Більше ми з вами не побачимося. Справи мої, на жаль, котяться до завершення. Я просто зайшов висловити вдячність, адже ви — абсолютно чужа людина — поставилися до мене добре і від душі намагалися допомогти, коли мені було надзвичайно важко. Таке ставлення, такі люди рідко трапляються на шляху. Ви робили від усього серця те, що вважали за потрібне, щоб допомогти мені. Тому і я дозволю собі зробити для вас те, що вважаю за необхідне і можливе з мого боку. По-перше, ось невелика сума, — він поклав на лавку гроші. — Від вас виходить якась така… наче аура… Взагалі, люди різне говорять про священиків… Словом, ви порядна людина, я відчуваю це. — Дякую, — відповів Дмитро. — Дякую вам за добрі слова і внесок. На що конкретне ви хочете, щоб пішли ці гроші? — Байдуже. На те, що ви вважаєте доброю справою. В ім’я добра, так би мовити. І друге. Ви радили мені те, що вважали за потрібне, казали, що я помиляюся, і прагнули наставити мене на путь істини. Не дивуйтеся — те саме зроблю і я. Пане пастирю, я також людина розумна, також маю життєвий досвід, не менший за ваш. Тому візьму на себе сміливість дати й вам добру пораду. На відміну від вас я не прив’язаний до певних канонів та догматів. Тому це просто порада — від душі, від мене особисто. Ви помиляєтесь у своїх життєвих позиціях. Зло не можна пробачати. А відновлення справедливості не можна покладати на Бога. На жаль, у мене немає часу переконувати вас, до того ж я погано себе почуваю. Тож прийміть це просто як думку людини, що закінчує свій життєвий шлях. Повірте, пастирю, добро має бути активним і навіть жорстоким там, де потрібно. Якщо не косити будяк, ним заросте вся земля. З неба ніколи не впаде дощ, від якого він усохне. Нищити будяк повинна сама людина, а замість нього садити квіти та корисні рослини. Бачите, навіть таку просту річ, як город, не можна покласти на Бога. А людське буття набагато складніше, хоч у ньому також є свій будяк і свої квіти. І щоб зробити його кращим, необхідні цілком конкретні зусилля у відповідному напрямку — ті, які ви заперечуєте. Ось так. Він підвівся і рушив до виходу, не бажаючи почути відповідь, адже приходив не за тим. Пішов так швидко й несподівано, що Дмитро навіть з місця не встиг зрушити. Плащ зник за дверима. Він нічого не сказав про те, що вже давно хвилювало пастиря. Але ефект від зустрічі наче фарбував усе навколо в чорний колір. Ця коротка лекція з «сільського господарства», прочитана в церковних стінах, допускала лише одне тлумачення. Найгірше. XXVI. Слідами мерця (продовження)

Салон мобільного зв’язку гостинно запрошував, виблискуючи вітринами, намагаючись довести, що саме «Астар» задовольнить усі забаганки потенційних абонентів. Молодик, який сидів у кутку за офісним столом, ковзнув очима по відвідувачу. Інтелігент з обшарпаним пластмасовим дипломатом посунув окуляри на носі й оглядав вітрину з телефонами. Зиркнувши кілька разів на незграбного покупця, продавець підійшов до нього. — Вас щось цікавить? — Так… — ніяково відповів той, — хотів би придбати апарат… — Який? — А… Такий, щоб надійний і добре працював. — Вони всі надійні, всі добре працюють, — посміхнувся молодик. — Не знаю… А який ви особисто маєте? Очевидно, відвідувач здивував його таким запитанням. — Ну, в мене ось така модель Siemens. Автовідповідач, україномовне меню… — Він серйозно почав розхвалювати апарат, коли покупець несподівано перебив: — Беру. Але ж ви його готуєте до роботи? — Аякже! — молодик здивовано підвів брови. — Виходите з нашого салону й телефонуєте куди завгодно. Присядьте, будь ласка, ось тут. Діставши та розпакувавши коробку з телефоном, продовжуючи дивакувато ворушити бровами (очевидно, мав таку звичку), продавець почав готувати апарат до роботи. Примостившись у кутку і спостерігаючи за ним, інтелігент мимоволі провів пальцями і по власних ріденьких бровах. Складалося враження, що саме від цього він і відчуває якийсь дискомфорт. Поставивши дипломат поруч із кріслом, відвідувач щось згадував. … Наталя була невблаганна. Вона сипала звинуваченнями на його адресу й не бажала нічого слухати. — Як хочеш, — нарешті не витримав Борис. — Я все одно піду. Що б ти не казала. Він підвівся і вийшов з кімнати. А коли вдягнув плаща і вже брався за ручку дверей, Наталя прожогом вискочила до нього. — Стій! — збуджено дихаючи, сказала вона. — Зажди. Якщо вже так, то підеш, але… Почекай ще з годинку. Година ж нічого не вирішує. — Навіщо? — Я тебе пострижу. Між іншим, я непогано це вмію. До мене навіть подружки постійно ходили. Я всіх стригла. Навіть хотіла колись іти на перукаря. Ось так! Істеричні нотки зникли з її голосу, натомість з’явилися ділові. — Навіщо мені стригтися? — запитав Борис. — Щоб ніхто не впізнав? — Він засміявся. — Ти що, не бачила того страховиська, яке вони називають фотороботом? Ти ж не хочеш сказати, що я на нього схожий? — А от якраз і схожий! — Дякую! — сказав Борис. — Тоді ти збоченка. Спати з таким страховидлом… Наталя тільки взялася за голову. — Ну ти вже зовсім не думаєш, що кажеш. А я все терплю… Хай я збоченка, але стригтиму тебе зараз. Ні, стригтиму! — Не репетуй, — попросив Борис, — на сходах чути. Стрижи вже… Але зваж: я й так на чортзна-що схожий… — Ось якраз і пострижу, щоб не був схожий… Всадовивши його на стілець посеред кімнати подалі від дзеркала, здерши з нього светр і накривши плечі рушником, вона почала клацати ножицями. Борис мовчки терпів. — А що ми робитимемо, коли знайдемо Толю? — запитала вона. — Не знаю, — сказав він. — Взагалі сумніваюся, що його вдасться знайти. Схоже, його шукаємо не лише ми. Можливо, ті, хто полює за цими дискетами, вже вийшли на нього. Навіть були б дурнями, якби не проробили такий варіант. Не виключено, що саме з цієї причини його не було на похороні. — О Господи… — пробурмотіла Наталя. — Що ти таке говориш? Що ж це, всіх його родичів мають витлумити через отих вісім пластмасок? — Стоп! — Борис навіть здригнувся. — Ой, не смикайся так! — попросила вона. — Я тебе ножицями мало не поранила! — Фігня, — пробурмотів він. — Здається, в мене ідея… Як мені досі не спало на думку? Ось де секрет, можливо… — Ну, кажи, що? — Дискет дійсно вісім. Кожна дискета може містити один і чотири десятих мегабайта інформації. — І що? Я не розбираюся… — Наталя продовжувала вправно маніпулювати ножицями. — Що 5$ тут розбиратися? Дискет вісім. І на кожній із них записано якусь дурню, наприклад, розділ із книжки абощо… Він замислився. — Ну! — не витримала вона. — І що? — А те, що на кожній дискеті зберігається приблизно п’ятдесят, ну, до ста кілобайт. Я дивився. Тож за бажання все це разом можна було записати на єдину дискету. Питається, на біса псувати вісім, якщо вистачить однієї? — А може, так для роботи зручніше? — запитала Наталя і далі працюючи ножицями. — Ні, дідька. — Борис підозріливо зиркнув на неї спідлоба. — Ти хоч щось мені залишиш? — Обов’язково, — пообіцяла вона, набираючись натхнення. — Дідька лисого легше, — провадив Борис, — навпаки, кожну дискету окремо в комп’ютер вставляти, а потім витягати… А так одну вставив — і працюєш з усіма файлами. Ні, щось тут не так. А ось сховати щось таким чином можливо. Припустимо, з них усіх лише одна цінна… — Еге ж… — погодилася Наталя. — Напевно, це третій розділ із Толстого. Це взагалі цінний літературний твір, можу підтвердити як прес-секретар відомого письменника. Борис потягся рукою спробувати, що залишилося на голові, але вона жартома ляснула по ній гребінцем. — Ще не готово. Говори далі про свої дискети. Все ж ліпше, ніж мовчати. — Слухай! А може… — Він затнувся. — Що, може? — Дивись, — він знову неспокійно засовався на стільці, заважаючи їй, — на кожній дискеті, так би мовити, якась подія. Наприклад, отой футбольний чемпіонат. Він відбувся у певний рік, забув який. Далі — якісь статті Конституції. Її також прийняли певного року. — І ти також забув коли, — закінчила за нього Наталя. — Не впевнений, що я взагалі це знав. А ось рік, коли Карпов з Каспаровим воювали, добре пам’ятаю. Я тоді вперше до Польщі поїхав… — А як бути з уривком із Біблії? Це до якого року віднести? — Не знаю… — розгублено відповів Борис. — Так само, як і з Толстим. Що брати до уваги — рік написання роману чи саму війну вісімсот дванадцятого року? Ну добре. Все це фігня… — Давай, — сказала Наталя, — тепер відкинь голову назад і заплющ очі. Тільки не ворушись. — Ти що замислила? — Борис намагався збагнути, куди вона хилить. — Брови тобі стригтиму… — Ти що, озвіріла?! — Він зірвав із себе рушник. — А ще де тобі дати постригти? — Ніде… — Вона знову надула губки. — Ти що, не розумієш, що кожен подивиться на твої брови і відразу згадає той фоторобот? — А які це мої брови? — похмуро запитав він. — Гарні брови, — сказала Наталя. — І навіть дуже сексуальні. Але надзвичайно схожі на ті, що по телевізору… Тому доведеться. Давай. Невдоволено зітхнувши, Борис відхилив голову назад і заплющив очі. Рушник знову опинився на його плечах. — Якщо ти зробиш із мене потвору… — Не розмовляй, будь ласка, — попросила вона. — Неможливо працювати… Це ніяк не вплине на моє ставлення до тебе. — Вона сперлася на його коліно своїм. — Чи тобі вже цього недостатньо? — Наталя миттєво забрала своє коліно. — Ну звичайно… Мандрівний лицар уже збирається, щойно вийде на вулицю, відразу витріщатися на кожні довгі ноги… Йому вже недостатньо маленької дівчинки, яку він втяг у таку халепу… Замість того, щоб зважати на омонівців, він задивлятиметься на жінок… Борис, здавалося, цілковито відключився і сидів мовчки, відчуваючи заплющеними повіками повітря, яке вона видихала, схиляючись до нього, а кистями рук — коротку спідничку, що періодично їх торкалася. Пальці самі торкнулися її стегна трохи вище коліна, відразу з’їхавши трохи нижче. Ніколи б не подумав, що вони… — А ти… ти дійсно замовиш сьогодні паспорт? — здавалося, вона не звернула уваги на цей дотик. — Замовлю. — І за скільки часу його зроблять? — Швидко… Пальці торкалися теплої та ніжної шкіри того, що, на його погляд, було у ній найгарнішим, найсексуальнішим. Байдуже, що вони вже кілька разів кохалися — йому так і не випало досі потримати в руках те, що найбільше кидалося в очі, викликаючи в тілі всілякі гарячі струми. Коли вона безтурботно займалася якимись справами, хотілося просто підійти і доторкнутися до них руками, але було якось незручно. — А… яке прізвище буде в тому паспорті? — Яке ти скажеш… Тільки б вона говорила — будь-що, не звертаючи на нього уваги. — Тоді я хочу твоє. Господи… Навіщо вона його відволікає? — Ти ж не знаєш — може, воно немилозвучне… — Байдуже. У неї нова ідея-фікс. За те, що вона зараз хоче, дозволить йому будь-що. Тепер він справді тримав у руках те, що кілька місяців муляло очі. Здавалося, зараз перехопить подих. Борис десь читав, що сліпі володіють надзвичайно гострою тактильною чутливістю і, обстежуючи щось за допомогою пальців, складають у власній свідомості майже візуальні враження. Щось подібне відбувалося з ним. Торкаючись кінчиками пальців та долонями пружної теплої шкіри жінки, яка стояла впритул, він уявляв її форми, і кожен новий сантиметр тіла давав йому такі враження, від яких свідомість починала пливти. Він уже не чув, про що говорить Наталя. Її голос злився ніби в якусь мелодію. Нехай вона говорить далі. Тільки б не помітила цього руху, якого, не виключено, зараз зовсім не бажала. Тільки б не звернула на нього уваги, адже його дотики такі легкі! А йому так потрібно! Ще трішки — і його пальці торкнуться… Вже… Навіть похололо в грудях. Ця тканина, ось вона — ніжне легке мереживо. Невже і він бачить це через дотик? Вона білого кольору… Цього не вміють навіть сліпі! Вона волога… О Боже… Від цього відкриття хвиля розливається всередині, і зупинити її вже неможливо. Ця неповторна жінка вже давно мовчить. Її руки торкаються його шиї. Ножиці валяються поруч на підлозі — навіть не було чути, коли вони впали. Напевно, він одночасно оглух. Останнє, що Борисові вдалося «побачити» крізь заплющені повіки, — її коліно, що знову легенько сперлося на нього. Щока відчула її волосся… А далі пальці, що заміняли йому очі, несподівано втратили легкість, зробили сильний, спазматичний рух. З цим уже нічого неможливо було вдіяти. І він наперед уже чув той божевільний звук, який за мить мав зірватися з її розтулених губів, щоб остаточно вивести з-під контролю його майже відокремлену від тіла свідомість.
— Шановний, ви мене чуєте? Я бачу, замислилися… — молодик тримав у руці мобільний телефон, звертаючись до нього. — Апарат підключено до мережі «Астар», можете користуватися. — Скільки з мене? — дивуючись власній вимові, запитав Борис. — А… от забув запитати, через цей телефон можна під’єднуватися до інтернету? — Можна! — Продавця зовсім не здивувало таке запитання. — У нас у продажу є і картки користувачів. — Картки я у вас візьму. — Чудово! — зрадів той. — На яку суму? — Ну… — завагався інтелігент, — а які є? — Гм… Ну, найдешевша — п’ятдесят гривень. Забезпечує близько півгодини безперервної роботи в мережі. — А найдорожча? — Триста. Близько чотирьох годин. — Вісім штук, — промовив клієнт. — Скільки? — здивувався той. — Якщо ви розраховуєте на таку тривалу роботу в інтернеті, дешевше буде скористатися звичайним телефоном. — Дякую за пораду. — Інтелігент знову поправив окуляри. — А картки все-таки візьму. Знизавши плечима, молодик порахував і назвав суму. Йому здалося, що клієнт, який відраховує гроші, трохи ненормальний.
Картинки на екрані змінювалися швидко. Насичені кольори та чіткі форми систематизували інформацію так вдало і дотепно, що мимоволі привертали увагу. Присівши за ним, Наталя мовчки спостерігала за екраном, а Борис, застиглий у своїй звичній позі, все клацав кнопками. Нарешті він розправив плечі й провів долонями по обличчю. Не наважуючись перервати його роботу, тепер вона відразу ж скористалася паузою. — І що, знайшов? Він тільки важко зітхнув. — Що тут можна знайти? Я вперше копирсаюся тут сам. Навіть не уявляю… Це така безодня… Напевно, це більше, ніж яка-небудь всесвітньо відома Гарвардська бібліотека. Та для чого нам Гарвардська? У вашій обласній ти була? Вона кивнула. — Бачила оті стелажі, бачила, скільки там кабінетів, відділень? Уявляєш, скільки там тонн книжок? Можна там щось знайти, не знаючи, що шукати і де? Ну, ось тобі відповідь. А інтернет — це така бібліотека, що й уявити собі важко. Тим більше ми не знаємо, що шукати і чи взагалі це треба шукати саме в інтернеті. — Весело… — промовила вона. — То, може, краще покинути? Але ти ж мені навіть не розповіси, що це все означає і для чого… — Колись розповім, — пообіцяв Борис. — Нічого цікавого, а мені важко і неприємно про це говорити. А шукати я буду, поки… — він чомусь затнувся, — словом, поки є можливість. — Тоді давай спочатку знайдемо Щорса. Можливо, дійсно він тут якимось боком дотичний? — Я так і хочу, — сказав Борис. — Може, й дотичний. Якщо взагалі ще живий. Принаймні інших варіантів, з чого почати, зараз однаково не маємо. Слухай, — попросив він, — зроби чаю, тільки міцного, щоб мізки відчули. Бо перед очима все пливе… Чай був чудовий. Випивши півкухля, він улігся на диван і заплющив очі. — Припустимо, Толя Щорс знає щось про дискети або, точніше, якось причетний до цієї справи. Імовірність така існує, оскільки він програміст. До того ж колись існувала якась залежність цього Толі від його родича, якому належали дискети. Те, що він не прийшов на похорон, також свідчить на користь цього припущення. Адже Толя міг відчувати небезпеку, знаючи, з чим має справу, тому й сховався. Так от, якщо родич твій дійсно такий крутий спец у цій галузі, то, безперечно, він користується інтернетом. Навіть якщо зараз заховався і десь сидить тихо. Отже, існує перспектива зустрітися з ним у мережі. — А якщо він взагалі втік кудись? — вигукнула Наталя. — Я знаю, що колись він їздив за кордон. Може, сидить у Німеччині або ще десь… — Інтернет — він і в Африці інтернет, — відповів Борис. — Тоді тим більше крутиться в мережі. А отже, є шанс встановити з ним контакт. Як? Знайти його якимось чином неможливо. Навіть не уявляю, що можна було б зробити. Тому хай він сам вийде на нас. Кинемо йому щось таке, що може його зацікавити. Ну, наприклад, якщо він прочитає десь оголошення, що ти його розшукуєш, відгукнеться чи ні? — Я? Розшукую? — Наталя зробила круглі очі. — Саме так. Якщо він має відношення до цих справ, якщо знає, що й тебе вони не обійшли, то мусить відгукнутися. — А як ти це повідомиш? Куди? Про мене?! Мене й так розшукують! — Не волай так голосно, — попросив Борис. — І не нервуйся. Розмістимо оголошення такого змісту… Він поклацав клавішами, і на екрані з’явився доволі інтригуючий напис: «Подружка дитинства, яка більше не носить кефір, розшукує легендарного червоного командарма, який більше не миє машину». — Гм… Оригінально… — промовила вона, майже із захопленням глянувши на нього. — Мені навіть сподобалося. І ніхто не здогадається. — Я радий, — відповів Борис. — Навряд чи хтось, крім нього, знайде у цій нісенітниці конкретний зміст. А він, якщо прочитає, повинен би зателефонувати за номером, який ми запропонуємо. Або зв’язатися з нами через інтернет. — Ну то… — Наталя на мить замислилася. — Давай, став таке оголошення! — Куди? — запитав він. — Куди ставити? Тут є мільйон місць, куди його можна втулити, а може, й два мільйони. А треба туди, де він може періодично з’являтися. Інакше він її просто не прочитає. — А де він може з’являтися? — А оце давай ми разом подумаємо. Згадай про свого дорогого друга дитинства ще щось. Про його уподобання. Чим він цікавився, чим займався? Що було чути про нього останнім часом? Згадуй будь-що. — Ну, не можу… — Наталя благально подивилася на нього. — Я вже пробувала. — Тоді доведеться ризикувати. Хто з твоїх родичів міг би про нього якнайбільше розповісти? Вона замислилася. Клацнувши ще кількома клавішами, Борис вивів на екран картинку. — Ось це пошуковий сервер. Тобто програма, яка дозволяє розшукати в інтернеті те, що тебе цікавить. Що тебе цікавить? Один мій знайомий каже, що найпопулярніша тема користувачів інтернету — це секс. Хочеш подивитися? — Секс мене цікавить тільки… — вона мило, трохи сором’язливо і водночас кокетливо посміхнулася, — тільки з одним сексуальним об’єктом… Сама ж після цього і пирсхнула в долоні. — Гаразд. Про мене там, сподіваюся, ще нема інформації… — погодився Борис. Тоді що? Косметика. Це ж усіх жінок цікавить. Запустивши програму, він ввів базове слово «косметика». — Ти диви — всього чотири тисячі з гаком сайтів. Серед них є й такі, як, припустимо… Ось. Фірма якась продає косметику. Пропонує… Ось тут, бачиш? Місце, де можна вставити своє оголошення. Якби твій Щорс цікавився косметикою і блукав по цих сайтах, то міг би його побачити і прочитати. Розумієш? — Ні, тут він не лазитиме… — промовила Наталя і відразу ж підхопилася. — А що, як… Ось ти ввів слово «косметика». А якщо поставити «Щорс»? І хай отой сервер шукає! — Ну… можемо спробувати… — він невпевнено знизав плечима і набрав «Щорс», — але нічого з цього не вийде. В інтернеті знайшлося вісімнадцять сайтів, у яких зустрічалося таке слово. — О, ні… — промовив Борис. — Я вже не маю сили. Вісімнадцять сайтів… Тим більше, що його там немає. Він вивів на екран перший. Це була стаття якогось політолога про становлення державності в Україні. В одному місці, де йшлося про громадянську війну, дійсно згадувалося прізвище червоного командира. Один раз. — І так буде всюди, — сказав Борис. — Я не буду цього дивитися. — А що, як… Навчи мене! Ти ж перемикаєш кілька кнопок — і все. Давай я перегляну. Читати я, між іншим, умію! За кілька хвилин за комп’ютером уже влаштувалася Наталя. Накинувши його куртку, підкотивши довгі рукава, підігнувши під себе ноги, вона поринула в лабіринти віртуального світу.
Салон мобільного зв’язку «Астар» пустував. Двоє молодиків сиділи в кутку за столом, переглядаючи рекламний проспект. У другому кутку на полиці півголосом бубонів телевізор. — Ану-ану! — підхопився несподівано один з них. — Голосніше! Диви — цей кент знову виступає! Генерал Панасюк із типовим обличчям ментівського чиновника, очевидно, дивлячись у текст, схований від камери, струшуючи мішками під очима, поступово долав нелегке завдання. Закликаючи громадян сприяти слідству, він переконував їх, що запорука успішної боротьби зі злочинністю — це єдність наших органів та народу. Потім на екрані знову з’явилася фотографія дівчини. — Нічого тьолка… — перший відкинувся на спинку стільця. — Ще б трохи підфарбувати… Далі з’явилося відразу два фотороботи, й голос за кадром пояснював, що це одна людина. — О дають… — зауважив той самий молодик. — Серйозна робота ведеться. Цікаво, він її вже трахнув чи ні? — Тебе тільки це й цікавить. Голос за кадром продовжував розповідати про інтерес розшукуваного до комп’ютерних справ. — Слухай, — спохопився один із продавців, той, що більше мовчав. — А пам’ятаєш, — мужик учора заходив, той, що на три тисячі карток набрав? Дивакуватий такий… Ну, ти ж бачив його! Так він через мобілку збирався в інтернеті працювати. А верз щось таке, що зразу видно — не спец. — Ну то й що? — другий знизав плечима. — Ти хочеш сказати, що він схожий на… Фоторобот уже зник з екрана. — … ні хріна не схожий. Я не дуже й роздивлявся, але не схожий. В окулярах, якийсь точно під інтелігента. Шурик, одним словом… — Окуляри можна навмисне вдягти. І худий такий… — Та в цього, що показують, брови, як у Брежнєва! Пам’ятаєш? Слухай, а воно тобі треба? Мужика, кажуть, замочили, бо дуже цікавий був. У магазині, де Ігор працює. Він мені розповідав. Сиди тихенько та мобілки продавай. Бо ще прийде кілер із глушманом, під інтелігента, в окулярах — хлоп! І все… А нам потім квасити на твоїх поминках! — він поплескав колегу по плечі, — а я вдома обіцяв, що припиняю пиятику. — Пішов ти! — замахнувся той. — У тебе точно язик без кісток. Хлопець, який учора обслуговував клієнта, надовго замовк. У голову несподівано почали лізти дурні думки. Ще раз пригадалося, як очкарик зник за дверима, забравши з собою візитівку салону з номером телефону та його іменем.
Коли Борис розплющив очі, Наталя сиділа над ним. Вдягнута, вмита і бадьора. Монітор продовжував світитися. Крізь вікно било яскраве сонце. — Що, вже ранок? — пробурмотів він, не приховуючи здивування. — А ти як думав? Це треба мати здоров’я — стільки спати… Так я і Щорса без тебе знайду. Він сів на ліжку, вдягнутий, як звечора, уявляючи власний пожмаканий вигляд. Наталя дивилася якось загадково. — Ну, ти ж не хочеш сказати, що знайшла щось? — зумисне байдуже запитав Борис, протерши очі. — А от і хочу… — Що? — Він скочив з канапи. — Дивись. — Наталя потягла його до екрана, де висвічувалася картинка, на якій її робота зупинилася вчора. — Ось один із сайтів про того ж таки Щорса. Тобто сайт не про нього, а про книгу якогось Павлова. Бачиш? Ось яка реклама — нові обличчя старих героїв і так далі. Ось тут і зустрічається це прізвище. Книжка історична. От я сюди подивилася і згадала. Саме таким він і захоплювався. Одного разу ми ще з мамою були в них у гостях. То він книжкою хвалився. Як зараз пам’ятаю — «Дети Арбата», про сталінські репресії. Її ніхто не міг дістати, а в нього була. Аж на два дні давав нам почитати. Я так і не спромоглася. — А я читав, між іншим… — пробурмотів Борис. — Ну-ну? — Так от, це й було його захоплення. Він всілякі такі модні книжки вишукував. Я його кілька разів біля «Букініста» зустрічала. Він часто там терся. — Цікаво… — сказав Борис. — Отже, він книголюб. А в інтернеті повинні бути такі рубрики. — І ще я згадала, — вела далі Наталя, — він, коли менший був, радіо всякі паяв. Це також його мати хвалилася. Казала колись, що він сам приймача склав, і не одного. І здається мені, чула я, що навіть комп’ютер він сам зробив, але от не знаю. Хіба може таке бути? — Чому, ні? — знизав плечима Борис. — Усе складається з блоків та мікросхем. Мені Олег пояснював. Цікаво, дуже цікаво. Він нашвидку вмився і сів за комп’ютер. Наталя тим часом пішла готувати сніданок, а коли повернулася, то побачила, що він знову працює. — Не святі горшки ліплять, — промовив Борис. — Диви, яка хитра система. Я вже розібрався, як дається сюди оголошення. А вона не приймає. Уявляєш, виявляється, тут працює програма, яка автоматично протидіє введенню так би мовити непрофільних оголошень. — Як це? — не зрозуміла вона. — А просто. Наприклад, оголошення «продам машину» сюди не втиснеш. Вибиває одразу. Так само, як і про те, що ти шукаєш свого друга дитинства. Щоб не засмічувати простір. Я набираю і вводжу, а вона не хоче. — І що ж робити? — Спробуєм її обдурити. Він знову вивів на екран програмку, де відкривалося чисте місце для написання власних оголошень про продаж книжок, і почав набирати. У віконці з’явився напис: Продаю книжку. Автор — Б. В. Невідомий. Назва: «Подружка дитинства, яка більше не носить кефір, шукає легендарного червоного командарма, який більше не миє машину». Контактний телефон: 8-099-… Він натис кнопку вводу. З’явилося повідомлення, що оголошення прийняте. — Ух ти! — здивувалася Наталя. — Клас! Не звертаючи уваги, він закрив сайт і відкрив новий. З’явилася його назва — «Книжная барахолка». Нижче вказувався суб’єкт, якому він належить. — Якийсь Костомаров… Москва… — прочитала Наталя. — Є такий. Тут також усе продається та купується. Хай і тут наша «книжка» фігурує… Курсор біг по білому тлу чистого віконця, залишаючи за собою доволі дивний як на невтаємниченого текст. XXVII. Троянський кінь