Попередньої інформації 3 page

Це можна було б назвати розвитком подій у вже майже звичному руслі, якби не одна обставина. Якби все просто обмежилося стріляниною в університеті. Це була б просто чергова прикра невдача. Навіть не прокол — просто невдача, збіг обставин. Хто ж міг подумати, що вони ніс до носа зіткнуться зі своїм давнім знайомим — Великим Друзем. Кобища знову й знову перебирав можливі варіанти власних дій, дій своїх колег. Варіантів існувало безліч, але зважаючи на цілковиту несподіваність розвитку ситуації, винуватити когось та й себе самого у неправильності дій не можна. Усе робилося вірно. Друзя треба було брати за будь-яких обставин. Але якби з самого початку йшлося про Друзя, належало перекривати не те що корпус по всьому периметру — квартал. Наслідок прикрий. Хакер, замочивши спільника, зник — тепер уже зовсім з-під носа. І знову ще трішки — побачив би його на власні очі. Третього спільника застрелили оперативники. Четвертий протаранив своїм ауді РАФ спецназу і також накивав п’ятами. Результат можна було б назвати просто невтішним. Якби не одна обставина. Щойно Кобища провів півгодини у кабінеті начальника. Це були далеко не найприємніші півгодини. Таким Панасюка він ще не бачив. Генерал кричав і бризкав слиною. Недбало, непрофесійно, примітивно і ще купу епітетів навішував начальник упереміш із матюками на його, Кобищі, адресу. Скінчилося тим, що сам винуватець запропонував вихід із ситуації у вигляді рапорту. Епітети припинилися, давши місце чистому матові без домішок. Такого не було ніколи: Кобищі урвався терпець. Це був нервовий зрив. Він ходив по кабінету колами і палив сигарету за сигаретою, щиро жалкуючи, що відставки його не прийнято. Усе б скінчилося в один момент. Колись потрібно закінчити. А так він зобов’язаний колотитися у цьому й далі, почуваючись ні на що не здатним.
Опер обласного відділу внутрішніх справ Борис Сердюк швидким кроком ішов вулицею, заставленою приватними одноповерховими будинками. Це був район міста, у якому часто здавалися кімнати, переважно для студентів. Набридло. Один такий район вони вже встигли обійти: заходили у крайні будинки на кожній вулиці, розпитуючи господарів, чи не здаються кімнати або квартири десь поблизу. Люди розповідали про тих, хто здає житло постійно, в кого нещодавно жили або зараз живуть квартиранти. Тоді доводилося йти до названих господарів, показуючи їм фоторобот кілера та фотографію Наталії Косовської. Упродовж останнього тижня згаданий фоторобот зазнав відчутних змін і значно вдосконалився, адже з’являлися нові люди, які бачили кілера — дівчата з нічного магазину, продавець із салону комп’ютерної техніки, таксист, черговий з інтернет-кафе. Більше того, ці люди спілкувалися з ним і начебто добре запам’ятали. Пропонувалися обидва варіанти фоторобота — і перший, з бородою, і останній — без, хоч вони, на думку самого Сердюка, не були схожі між собою. Але ніхто не брав на квартиру подібного чоловіка. Сердюка переслідували зневіра, впевненість, що вони вже використали всі шанси для затримки Хакера, даровані долею. Якщо тільки цей хлопець не зовсім схиблений, він ляже на дно. І тоді все зависне. Виконувати цю ідіотську роботу було надзвичайно важко. Будь-що робити нудно та неприємно, коли розумієш марність зусиль. Відчинивши хвіртку, Сердюк постукав у найближче вікно хати, хоча, власне, у цьому не було потреби: на гавкіт прив’язаного на подвір’ї пса господар не міг не вийти. — Доброго дня! — привітався він до не старої ще, моторної жінки, яка з’явилася на ґанку. — Ви не здаєте часом кімнати? А може, чули, що хтось по сусідству здає? — Ми не здаємо, — відповіла вона. — А по сусідству… Хто б міг здавати? Прокоповичі вже взяли… Не знаю. Простягнувши їй посвідчення, а потім і фоторобот, Сердюк почув від приголомшеної несподіваним поворотом подій жінки: — Так… Здається він. У крайньому разі — трохи схожий. Одного разу бачила його, коли приходила до Прокоповичів. Брови такі ж густі, чорні… І волосся… — А дівчина? — холонучи від божевільного передчуття і боячись повірити у це, запитав Сердюк. — А от її не бачила. Але живуть удвох! — запевнила жінка. — А що ще ви про них знаєте? — запитав опер. — Не бійтеся! Все залишиться у повній таємниці. Ніхто навіть не знатиме, що я до вас заходив. Жінка помовчала, вагаючись, а потім змовницьки нахилилася до нього і промовила: — Я там не була, але Василівна казала, що сплять окремо! Навіть шафою розгородилися! А ще казала, що Хведір її бачив техніку складну! Комп’ютера якогось… Жінка показала на хатину через дві від неї. — Поруч пияки живуть, — пояснила вона. — То Прокоповичі зі мною більше, коли що потрібно, або просто побалакати ні з ким… — І зараз ті двоє там? — А де ж їм бути? Казав Хведір, що нікуди не ходять. І за місяць уперед сплатили. Сердюк зовні спокійно дістав мобільний і набрав номер. От тепер уже буде оточено не те що квартал… Мікрорайон! І тоді можна буде з упевненістю сказати, що переможців не судять. Усе. Годі.
Кіт Ірод, який забув уже й думати про зіпсований сирник, який, до речі, так і зійшов йому з рук, згорнувся на ґанку флігеля на сонечку, яке щойно чи не вперше за день з’явилося з-за хмар. Це місце було одним із його найулюбленіших, особливо в другій половині дня. Умостившись зручно на старому килимку, він заплющив очі та вдоволено замурчав. І раптом відчинилася хвіртка, на подвір’я влетіла страшна зелена плямиста істота з чорною головою, яка тримала в руках щось велике й важке. Страшидло це, гупаючи так, що здригалася земля, летіло просто на нього. Від несподіванки Ірод закляк на місці, втиснувся в килимок і встиг дременути лише останньої миті. Перелякано нявкнувши, він кулею вискочив на найближчу яблуню. А важкий черевик за мить вкарбувався у килимок якраз на тому місці, де він щойно спав. Їх було багато. Кілька зникли всередині, решта оточила флігель. Дід Федір стояв на ґанку, розгублено кліпаючи очима на цю дивовижу, і мовчав. Слідом за людьми у масках на подвір’я ввійшли двоє в цивільному. Той, хто потрапив до флігеля першим, вийшов назад і заперечно похитав головою. Мовчки повернувшись, Кобища підійшов до переляканого старого, простягнув йому дві фотокартки і запитав: — Це він? Це ваші квартиранти? — Еге… — тільки й спромігся той, якось зумівши тремтячими руками насадити на ніс окуляри. — Дівчина — та сама… вона… — А цей? Старий довго і зосереджено розглядав обидва фотороботи, а потім знизав плечима. — Може, й він… Трохи схожий… Наш, здається, без бороди був… А цей… — Де вони? — запитав слідчий. — Поїхали вже… — Куди? — Не знаю, не казали… — Коли? — Зранку, сьогодні… Машина якась червона була. Запакувалися й поїхали… Годин зо штири вже буде. Кобища розвернувся й пішов геть. — Працюй, — сказав він, наче ні до кого, проходячи повз Сердюка. — Е! — несподівано озвався дід, який нарешті прийшов до тями й навіть зрозумів, хто тут за головного. — Тут вони забули шось! Баба сьогодні прибирала і під столом знайшла… Може, вам треба? — І він зник у хаті, а потім повернувся, тримаючи в руках комп’ютерну дискету. Обличчя майора висловило все. Він швидко підійшов до діда Федора, схопив дискету й пішов геть. Проходячи біля Сердюка вдруге, він знову промовив йому: — Працюй! Але це було сказано вже зовсім іншим тоном.
Риси обличчя Карповича зараз особливо загострилися. У ньому наче стислася якась пружина у той момент, коли чорна дискета зникала в дисководі. За кілька хвилин до цього з нею вже ознайомився дактилоскопіст Костянтин Павлюк. Генерал Панасюк очікував у комп’ютерній, похрясткуючи за звичкою пальцями. Він трохи відійшов від істерики і вдавав, ніби нічого такого вчора й не сталося. На екрані з’явилася якась таблиця з незрозумілими написами. Карпович стукав по клавішах, і таблиці змінювалися одна за одною, а він швидко проглядав їх. — Ну що там? — не втримався начальник. — Що це таке, кажи! — Антивірусна програма. Перевіряю дискету на наявність вірусів, щоб не занести їх до нашого комп’ютера. — Та на хріна тобі ті віруси? Я тобі новий комп’ютер куплю! Чого ти жили тягнеш? Дискету давай! — Зараз буде й дискета, — не змигнувши оком відповів Карпович. — Це лише кілька хвилин… Панасюк запхав руки до кишень і нервово заходив по кімнаті. Кобища сидів, зіпершись сідницями на один зі столів, і намагався просто не бачити свого начальника. — Ну ось… А зараз дискета… — промовив Карпович. Вони схилилися над ним. На екрані блимнуло кілька яскравих картинок, потім з’явилися написи англійською, такі ж яскраві. А потім… Це був наче мультфільм. Невідомо звідки вилетів незграбний кумедний вертольотик і почав пурхати на тлі якогось екзотичного гірського пейзажу. — Що це за чортівня? — грізно спитав Панасюк. — Гра. — Карпович був незворушний. — Комп’ютерна гра. Потім з неба злетів дракончик з чудернацьким зубатим дзьобом і почав ганятися за вертольотиком. — А це хто? — з інтонацією цілковитого бовдура запитав начальник. — Гм… Як не дивно — птеродактиль, — відповів Карпович. — А на біса воно йому? — не втямив Панасюк. — На хріна за неї животи дірявити? Її що, так важко купити? — Зараз спробуємо дізнатися. На екрані знову з’явилися якісь таблиці та символи, а начальник запхав руки до кишень і заходився намотувати круги. Аж раптом двері відчинилися, і Кобищу покликали до телефону. Той ненадовго вийшов. — Дзвонив Павлюк, — повідомив він, повернувшись. — На дискеті лише дідові та бабині відбитки. Панасюк мовчки глянув на нього. Нарешті озвався Карпович: — Ну, що можу сказати… Це комп’ютерна гра. Але… Словом, хтось її зламував. — І побачивши німе запитання на обличчі начальника, додав: — Хтось заходив у робочий файл. Користуватися — це одне, а зайти у робочий файл і змінити програму — зовсім інше. Так ось, хтось туди увійшов і вніс якусь додаткову інформацію. — Яку? — Так я відразу не скажу, треба шукати. — Це може бути дискета, за якою всі полюють? — запитав начальник. — Чому ні? Взагалі, спочатку варто запитати того Олега з салону продажу. Все-таки робочий файл зламано. Навряд чи ваш «хакер» здатний на це. Можливо, це дискета Маліцького, і він приклав до неї руку, так, задля розваги. — Ну то розбирайся! — гаркнув Панасюк. — Я розбираюся, — сухо відповів Карпович, — у міру власних можливостей. Не заперечую, є й кращі фахівці. — Аякже! — загорлав генерал. — Ці пісні я вже чув! Давайте всі у відставку, всі рапорти пишіть. Нехай стріляють по університетах, по житлових будинках! Нехай газети пишуть, що ми ні хріна не робимо! Гранати хай кидають! Давайте!!! І я піду у відставку! Навчилися, тільки що — зразу… Працюй! Уже їдь туди і труси того Олега. Якщо це не його дискета, забудь про все інше і шукай. — Добре, — погодився Карпович, — пошукаю.
Матюкаючи подумки мокрий черевик, яким випадково годину тому він вступив у глибоку калюжу, опер обласного відділу внутрішніх справ Борис Сердюк похмуро ходив тими ж вулицями, до тих самих господарів, з якими бачився кілька днів тому. Його шеф, майор Кобища, не бачив підстав думати, що злочинець змінить свій примітивно-ідіотський стиль, і не виключав, що той міг знятися й переїхати буквально на сусідню вулицю, де, можливо, і займається зараз своїми віртуальними забавами. Тому й довелося Сердюкові починати все спочатку. Приблизно тим самим займався і Величко, працюючи, щоправда, з дещо іншим контингентом господарів житла. Можейко продовжував промацувати транспорт і працювати зі свідками. Експерти давно подали остаточні дані найдовготриваліших експертиз і, на відміну від інших членів слідчої групи, могли вважати свій обов’язок чесно виконаним. Сам Кобища, мозковий центр слідства, не займався нічим конкретним. Те, що сталося два дні тому в інтернет-кафе, наклало на нього важкий відбиток. І не лише з причини невдалого закінчення. Подія вимагала переосмислення і нових підходів до особи того, кого вони вже довго та безуспішно розшукували. Результати експертиз були однозначними. Відомого у злочинному світі Великого Друзя застрелено з тієї ж «Беретти», що й Ромазана та двох бандитів у квартирі Косовської. І враховуючи той факт, що саме в цей час там же знаходився чоловік, упізнаний за фотороботом, можна було стверджувати, що зробив це Хакер. Причому постріл був професійний: куля влучила у голову — над переніссям. Постріл, що не потребує контрольного. Якщо ж враховувати, що в руці Друзя також був пістолет, яким той — усі знали — користувався майстерно, то це автоматично підвищувало імідж Хакера до невідомо яких меж. З огляду на це виходило, що він далеко не профан, просто досі грав на публіку. Профі, настільки впевнений у собі, що дозволяє гратися з ними в котика та мишку, балансувати по краю прірви. А от з Друзем він не мав права гратися. Тому й спрацював чисто, виключаючи будь-який ризик. Після бойових дій в університетських корпусах справа нарешті набула закономірного масштабу. Тепер нею займалася ще й СБУ, в управлінні з’явилися київські специ. Керівництво справою перебрав на себе генерал Панасюк, а Кобища своїх міркувань нікому не нав’язував, тримаючи їх при собі. Загальноприйнятими вважалися дві версії. Перша: Хакер діяв спільно з Друзем, який здійснював його охорону, прикриття і попри все — так виходило — гідно виправдав довіру. Адже відомий злочинець довго товкся біля входу, даючи йому змогу займатися комп’ютерними справами. А той займався невідомо чим. Усе сталося зненацька, тому в комп’ютері залишилися сліди інформації, з якою працював Хакер і яку не встиг знищити. На загальний подив, це був уривок із твору Льва Толстого. А до інтернету він підключався, аби зайти… на порно-сайт. Для цього варто було вести за собою охорону в особі Великого Друзя… Друга версія полягала у тому, що Великий Друзь був ворожою стороною і прийшов сюди так само, як і вони, — за Хакером. Двоє людей з того ж угрупування, застрелені Хакером у квартирі Косовської, наче підтверджували це. Підтверджувало таку версію й те, що брати його у приміщенні кафе було незручно, тому й чекав Друзь того ж моменту, що й оперативники: коли він залишить заклад. Потім їхні інтереси схрестилися, що значною мірою полегшило втечу цьому хлопцю. Обрати з цих двох версій якусь одну було неможливо: більшість свідків розбіглися, коли все почалось. Знайшли, щоправда, заручницю. Вона була на межі нервового зриву. Діагнози струс мозку та контузія від вибуху гранати, як на думку Кобищі, — перестраховка з боку лікарів. Нагляд психіатра, заборона батьків працювати з нею. Нікого не бачила, нічого не пам’ятає. Волочили, стріляли. Те саме небажання співпрацювати зі слідством. Встановили, хто і яким чином відчиняв двері, куди біг і звідки стріляв. І те, що Друзя Хакер завалив у останній момент, коли обидва мали всі шанси зникнути. Тільки Хакер побажав зробити це без супроводу і знову не залишив гільзи. Що далі? На що, на яку ще витівку спроможеться він, даючи їм нову нитку до себе, яку сам же обірве, коли почує близьке дихання за спиною? Чи може трапиться щось інше, що дасть їм якусь підказку? Знайдеться, наприклад, ауді кольору «металік», а заразом його господар, який втік біля університету. Це була стадія морального виснаження. Він, по суті, просто чекав, чи не надійде звідкись ще щось таке, що могло б вдихнути життя у цей процес. Саме така надія ворухнулася в ньому, коли з головпошти повідомили про повернення двох листів із зворотною адресою від Наталії Косовської. Обидва було відправлено до Києва, і адресувалися вони видавництву «Славутич». Розрізавши перший, слідчий прочитав: «Шановний Євгене Степановичу! Запропонований вами загальний ескіз проекту вважаю нераціональним. Витрати на його втілення в життя надмірні. Перспектива ж отримання прибутку найближчим часом сумнівна. Прошу Вас ще раз розглянути суть моєї пропозиції. Гадаю, при зустрічі ми дійдемо згоди. З повагою, Борис». Другий лист містив вибачення за зрив термінів і скарги на жорстоку творчу кризу. Відправник та адресат були ті самі. Обидва листи повернулися на адресу відправника з однієї причини — ніякого видавництва «Славутич» не існувало взагалі. Принаймні за вказаною адресою. Що могли означати такі листи? Перше, що спадало на думку, — він пудрив комусь мізки. Кому? Може, Наталії Косовській? А може, отим третім, якщо, звичайно, вони існують… Але порозмірковувати на цю тему йому не дали. Телефонував Карпович. Голос його був розгублений. — Олексію Івановичу, тут таке діло… Ну ви ж чули, мені наказано зустрітися з Олегом Маліцьким, а його тут немає… Кажуть, зранку не вийшов на роботу. І хлопці ваші тут… Що робити? — Нічого, — сказав Кобища, поквапом складаючи папери. — Дізнатися про домашню адресу і чекати на мене. Дебіли ми… — Перепрошую? — не вчув Карпович. Важка підозра заворушилася в голові слідчого. Вони постійно недооцінювали Хакера. То в одному, то в іншому. Зовні це виглядало як збіг обставин, щасливий для цього зухвальця. Потім власна зарозумілість вилазила боком. Зараз Кобища дорого б дав за те, щоб ця підозра виявилась помилковою. — Грозився ще тоді зникнути… — розводив руками прилизаний опер. — Казав, що плюне на все і втече. Я йому… — Їдьмо, — не дослухав Кобища. — Та то казна-що… Треба відразу всіх збирати! Потім годину чекатимемо, поки позвозять… «Нива» помчала до центру. Хлопець лежав посеред кімнати на килимі з неприродно вивернутими кінцівками. Весь лівий бік його шиї, ліва половина голови та верхньої частини тіла були в крові, калюжки та великі бризки якої попідсихали на килимі, меблях і стінах. З того ж боку на шиї виднілася чимала рана. У кімнаті було не те що прибрано, але й далеко не безлад. Звичайне житло сучасного молодого чоловіка, що мешкав сам-один. Крім того, ще дві речі одразу кидались у вічі. Пробите подвійне віконне скло: навколо дірки воно взялося тріщинами, кілька уламків валялося на підлозі. А на столі, де стояв комп’ютер, поруч із клавіатурою було викладено сірниками: «Тут був хакер»