Промова на п'яту зустріч українців ЗСА і Канади 1954 року

Промова, набрана на звукозаписувач і передана під час V-ої Зустрічі Українців Америки й Канади, що відбулася в днях 31-го липня і 1-го серпня 1954 року в Торонті, Канада, Норт Йорк, для вшанування 25-річчя створення і дії ОУН та 10-річчя існування УГВР.

Текст цієї промови був друкований у тижневику «Гомін України», Торонто, ч. 33/274 з 14-го серпня 1954 р. і «Шлях Перемоги», тиж­невик, Мюнхен, рік І, ч. 26 з 22-го серпня 1954 р. Заголовок промови в «ГУ»: «Визвольна боротьба і наші завдання», у «ШП» – «Сучасний міжнародній стан і наші завдання».

*

З нагоди Зустрічі українців Сполучених Штатів Америки й Канади шлю Дорогим Землякам щирий привіт! При цьому хочу поділитися з Шановними Слухачами низкою думок про сучасну визвольну боротьбу України в умовах сучасного міжнароднього становища.

Загроза большевицького імперіялістичного наступу стала без­посередньо близькою майже для всіх народів світу. Але визволь­на боротьба України проти московсько-большевицького понево­лення дотепер не знаходить належного зрозуміння та підтримки з боку західніх держав, на які спадає головна роля й відповідаль­ність у сучасному світовому змаганні. Такий стан не випливає із незнання про українську визвольну боротьбу, про її існування, розвиток і вияви, про її мету та рушійні сили. Керівні і впливові політичні кола мають потрібні інформації. Так само політика за­хідніх держав не може бути неприхильною до справи визволення і державної самостійности України з власних мотивів.

Байдуже, а подекуди й неприхильне ставлення політики про­відних західніх держав до української справи є наслідком засад-ничих помилок цієї політики у відношенні до Москви. В одних з тих держав усе ще переважають надії та намагання знайти мож­ливість мирного співжиття або бодай співіснування з большевицькою Москвою та її сателітами, опанованими комунізмом. Тому то там бояться проявити будь-яку прихильність до найдразливішої для Москви української справи.

Але навіть політика тих держав, які найбільше є готові по­класти тверду межу дальшому большевицькому загарбанню, ще не насмілюється трактувати боротьбу з большевизмом прямолі­нійно і послідовно. Народи, які безпосередньо мають справу з большевицьким поневоленням, чи загрозою, хотіли б бачити в Сполучених Штатах Америки керівну й найрішучішу силу в протибольшевицькому оборонному змаганні. Така роля припа­дає цій державі в наслідок її світового положення та сучасного міжнароднього укладу сил.

Але й політика Сполучених Штатів має внутрішні демобілі-зуючі сили. А крім того, її гальмує постава європейських союзни­ків. Тому вона не спроможна перейти на шлях послідовного по­борювання большевицького імперіялістичного наступу, їй бракує того, що є головною, внутрішньою передумовою успіху в цьому історичному змаганні, цебто – твердого рішення зламати й знешкідливити найгрізнішого в історії християнської культури во­рога.

Ця політика діє в неправильному, а через те й у безуспішному напрямку. Вона намагається лише стримувати дальше большевицьке загарбання до тих меж, на яких безпека й інтереси самих Сполучених Штатів та їхніх союзників безпосередньо загрожені. В наслідок такої політики виключного захисту та ще й сконцент­рованого лише до певних смуг, большевикам віддається завжди ініціятиву для формування міжнароднього положення. Народи, які попали під московське комуністичне поневолення, є залишені на поталу загарбникові, а їхню революційно-визвольну боротьбу нерівними силами залишається без жадної підтримки. Водночас з тим західні держави підтримують у своїх декляраціях право на незалежність тих країн, що їх большевики захопили від 1939 ро­ку. Та це практичних наслідків не дає.

Але в справі народів, підбитих Москвою перед другою Світо­вою війною, немає навіть і такої декляративної підтримки, не зважаючи на те, що вони мають такі ж самі права на незалеж­ність, ані не дивлячись на їхню довголітню боротьбу проти большевизму за самостійність. Байдужість вільного світу до долі за­гарбаних народів, кинених на поталу большевикам, дає змогу Москві, без зовнішніх перешкод, розправлятися з волелюбними, націоналістичними силами й рухами, визискувати духові й фі­зичні сили тих народів та всі добра їхніх земель.

Таким чином большевицька Москва постійно збільшує свої сили та ресурси і з найбільшою докладністю, пляново й послідовно вживає їх на розбудову величезного апарату гноблення і ви­зиску населення та непомірно збільшує власну мілітарну потугу – інструмент для дальших підбоїв. Назовні ж Москва за той ра­хунок поширює в усьому світі комуністичні – розкладницькі, ди­версійні та шпигунські п'яті колони.

Із зростанням факторів сили московської імперії зростає та­кою самою мірою безпосередня загроза большевицького агресив­ного імперіялізму для вільних народів світу. Цей процес відбу­вається приспішеними темпами. Наприкінці останньої Світової війни СССР був до краю виснажений, розхитаний і втримувався на ногах тільки завдяки залишкам альянтської технічно-матеріяльної допомоги. При приязному наставленні західніх альянтів большевики заволоділи ще й іншими країнами Середньої Европи, заливши їх своїм військом та енкаведівськими частинами. А ве­личезні воєнні припаси, загарбані в Китаї і Манджурії, що їх за­лишила японська армія, яку перемогли американці, стали засо­бом до посилення комуністичної аґресії Китаю.

Яка ж величезна зміна становища й відношення сил з некори-стю для Заходу сталася за такий короткий час! Сьогодні СССР має многократно більше дивізій, готових до війни, ніж усі західні держави вкупі. Багатотисячне летунство, найбільша фльота під­водних човнів, застосування найновіших технічних винаходів, атомова й воднева зброя в большевицьких рядах являються без­посередньою загрозою навіть для американського суходолу. А над усією Західньою Европою висить мариво заливу не тільки большевицькими, а й китайськими комуністичними ордами.

До такого стану довела політика сердешного союзництва з большевизмом під час війни, пасивного відношення до больше­вицьких агресій і байдужість до долі поневолених народів. Неза­лежно від такого катастрофічного розвитку та грізного досвіду, у західніх державах ще не припинилась політика шукання мирного співжиття з большевизмом на базі збереження існуючого стану.

Москва зручно використовує слабості західньої політики і вміло розіграє їх. Чергування етапів тимчасового напруження з етапами різних загострень комуністичного агресивного напору на різних часткових фронтах являється змістом московської страте­гії. Ця стратегія служить для поширення імперіялістичних під­боїв, опанування і визиску здобутих територій та підготови чер­гових нападів.

Хоч Сполучені Штати Америки в більшій мірі, ніж інші ве-ликодержави Заходу, є схильні не допустити до дальшого просу­вання большевицького наступу на жадному терені, одначе через короткозорість і кволість своїх союзників не можуть засадничо й рішучо змінити розвитку подій. В такому укладі розбіжних тен­денцій західнього світу далеко до того, щоб політика західніх дер­жав вирвала у большевиків ініціятиву й перейшла до протинасту-пу, замість продовжувати безвиглядну стратегію стримування во­рога на щораз гірших для себе позиціях. В такій безрадній на­станові Заходу супроти свого смертельного ворога коріниться легковажне відношення до визвольної боротьби України й інших поневолених Москвою народів.

Українська національно-визвольна боротьба, по суті, є оборо­ною самобутнього існування і свобідного розвитку власної нації. Але разом з тим вона влучає в саме серце большевицького імпе-ріялізму. Перемога українських визвольних змагань, знищення московсько-комуністичного панування в Україні та створення Самостійної Української Держави – означало б основне зламання сил московської аґресії.

Західня політика знає про це дуже добре, а тому вважає отверту підтримку справи визволення України за наступ на головні випадові позиції імперіялізму СССР. А на це вона все ще ніяк не може зважитися. Коли ж подекуди, зокрема в Сполучених Шта­тах Америки, проявляються тенденції, щоб перейти до політики наступу проти большевизму, то їх відразу знесилює інша сла­бість. Замість зважитися на боротьбу з московським імперіялізмом у цілому, твориться штучні і нереальні пляни відділити большевизм від корінного московського імперіялізму. Окремі амери­канські кола заступають думку, що коли не будуть заторкувати питомих московському народові імперіялістичних тенденцій, а буде поборюваний лише комуністичний режим і комуністична система, тоді можна буде приєднати більшу частину московського народу до боротьби з большевизмом по боці Заходу.

Головною ціною для такого приєднання московських симпатій має бути визнання, що Україна та інші поневолені Москвою кра­їни належать неподільній Росії та що Захід не зацікавлений у їхніх самостійницьких змаганнях. Для того визвольну боротьбу тих народів треба втиснути в рамки тільки протирежимного спротиву під керівництвом москалів. Такі-то ось тенденції окремі американські кола намагаються накинути цілій політиці та під­корити їм протибольшевицькі визвольні рухи поневолених Мо­сквою народів.

Переважаючий вплив таких тенденцій викликає неприхильне наставлення до українського самостійницького руху. Ці тенденції шкідливі не тільки для нашої справи, але й для цілого світового протибольшевицького фронту. Таким способом не вдасться вклю­чити московського народу в широкому засязі у протибольшевицьку боротьбу. Це тільки творить ілюзії і помилкову ставку захід-ньої політики та ще більше утруднює боротьбу самостійницьких рухів поневолених народів.

У такій несприятливій зовнішньо-політичній ситуації вже де­сятий рік по другій світовій війні продовжується визвольно-рево­люційна боротьба націоналістичного підпілля в Україні. Без під­тримки з боку західніх держав, як морально-політичної, так і матеріяльно-технічної, наш революційно-визвольний рух втри­мався проти всіх большевицьких намагань знищити його.

Большевики послуговуються в тому масовим терором, масо­вими розстрілами, ув'язненнями і тортурами, засланням і насиль­ним виселюванням, створюванням штучного голоду, величезними облавами й бльокадами, небувалими в історії провокаціями та всякими іншими найхитрішими і найжорстокішими методами. В таких умовах революційно-визвольна боротьба, що спирається виключно на власні сили, втримується завдяки неперевершеному героїзмові всіх її учасників і незвичайно жертвенній підтримці українського народу. Сучасну політично-революційну боротьбу України веде Організація Українських Націоналістів. З рамени ОУН організувалась і вімкнулась у її дії Українська Повстанська Армія. УПА зберігає тепер основне ядро революційно-військової сили й у відповідний час мобілізуватиме повстанські кадри та розгортатиме партизанські дії.

Правда, теперішня визвольно-революційна боротьба в Україні не має таких широких форм і виявів, як під час війни і в перші повоєнні роки. Але її ідейно-політичний вплив і відгомін розхо­диться по цілому СССР. Вона мобілізує революційні настрої ши­роких народніх мас, розбуджує, підсилює і скеровує притаєний, але успішний спротив большевицьким намаганням у різних ді­лянках. Масовість і напруженість цього спротиву з протимосков-ським і протикомуністичним ідейним спрямуванням примушує большевицький режим робити бодай сповидні поступки на ко­ристь України.

Український націоналістичний рух спирає свою революційно-визвольну боротьбу на власні сили українського народу. А для дальшого розширення і скріплення протибольшевицького фрон­ту шукає союзників передусім серед тих народів, яких зв'язує з Україною спільна доля, які мають такі ж самі цілі, так само змагаються за свою самостійність. Це дає нашим визвольним зма­ганням внутрішню снагу, незалежність від змін у міжнародній ситуації і від того, чи іншого ставлення до нас посторонніх сил. Завдяки тому наш рух втримується і розвивається самотужки, в той час, коли деякі антибольшевицькі сили інших народів, що надто покладалися на зовнішню допомогу, мусіли пережити ве­ликі заломання і потрясення у змінених ситуаціях, в наслідок хиткости їхніх непевних союзників.

Базування наших визвольних змагань на концепції власних сил не означає, що їм не потрібна підтримка ззовні. Вона потріб­на і дуже корисна, поскільки через неї не змінюється політична власнопідметність і дійова незалежність визвольного руху. Але йде не про саму тільки деколи дану політичну чи матеріяльно-технічну підтримку крайовій боротьбі. Найважніша справа в тому, щоб визвольна боротьба України й інших поневолених народів не була єдиним активним протибольшевицьким фронтом. Іде про те, щоб вільний світ, пізнавши цілу загрозу від большевицького імперіялізму, врешті зосередив власні сили й заходи на поборен-ня того світового ворога.

Якщо вільні народи візьмуться за це з цілою повагою, відразу створиться одностайний фронт їхніх протибольшевицьких зу­силь та нашої визвольної боротьби. Тоді буде один фронт, одна спільна мета, одне змагання. Революційно-визвольна боротьба поневолених Москвою народів може значно зміцнити протибольшевицькі зусилля вільних народів, та скористати з них, якщо їх лучитиме одна мета: звільнити світ від найстрашнішої большевицької неволі й загрози.

У всьому світі, серед усіх народів є сили, які добре розуміють усю загрозливість сучасного міжнароднього положення. Тих сил щораз більше. Все зростаюча небезпека заставляє їх бити на спо­лох, мобілізувати народи до протибольшевицьких дій і впливати на відповідну зміну їхньої політики. Першими серед тих сил по­винні бути українці, які живуть серед чужих народів. Організо­вана українська акція за кордоном для мобілізації і підсилюван­ня непримирного поборювання московсько-большевицького імпе­ріялізму служить найважливішій справі сучасности. Вона одна­ково важлива й спасенна як для України, так і для кожного ін­шого народу, для всього людства. Кожний українець повинен брати в ній активну участь, підтримувати її всіми силами і засо­бами, не дивлячись на те, чи за це стріне він зрозуміння і приз­нання, чи труднощі. До цього зобов'язує кожну людину україн­ської крови патріотична повинність супроти батьківщини – України та обов'язок захисту вселюдських ідеалів.