Перспективи української національно-визвольної революції 8 page

Такі передбачення мають тепер чисто теоретичний характер. Але деякі елементи кожної з цих можливостей існують реально вже тепер, так що в дальшому розвитку кожна з них може стати дійсністю. Маючи на увазі всі можливості, приймаємо за реальну основу перспек-тивного планування і розгортання визвольної ре­волюції другий тип ситуації. Це для нас найреальніша можливість тому, що ми маємо найбільшу змогу впливати на її розвиток на­шою діяльністю і боротьбою.

З уваги на Генетичний розвиток і на ситуаційні обставини ви­никнення загального революційного зриву є можливі два схема­тичні пляни його розгортання. Перша схема достосована до воєнної ситуації. В ній відразу переважає мілітарний фактор революції – всі революційні сили творять по змозі більші військові частини, а головною формою революційних дій є збройна боротьба. Друга схема відповідає іншим, невоєнним ситуаціям. Тоді період загаль­ного зриву не розпочинається відразу збройною боротьбою на ве­лику скалю, тільки на першому місці є суспільно-політичні форми революційної дії, масові демонстрації, страйки і т. п. акції, достосовані своїми формами і змістом до актуальної внутрішньої ситу­ації. Така метода доцільна з тих мотивів, що під час миру, хоч і в неспокійній ситуації, трудніше підняти народні маси відразу до збройної боротьби. Щойно після масового поширення революцій­них акцій незбройного характеру і щораз більшого загострювання їхнього тону, переходиться до збройної боротьби, яку розпочи­нають боївки і військові відділи підпілля, та яку швидко розширю­ється на всі зреволюціонізовані маси.

Найважливішим чинником у загальному революційному зриві є створення високого психологічного піднесення народніх мас, яке досягає експльозійної точки. Загальний революційний зрив му­сить мати такий експльозійний характер, бо інакше трудно пірвати маси до боротьби. Коли створиться вибуховий психологічний стан в масі, він поширюється нагло і пориває такі елементи, яких в інших обставинах неможливо зрушити до боротьби. В тому мо­менті революційна організація мусить спрямувати динамічну енерґію мас до цілеспрямованої, плянової боротьби, дати до неї почин, напрям, провід, відповідні форми і методи боротьби. Без відповідної організуючої й керівної дії організації, вся револю­ційна динаміка мас може скоро розгубитися й зужитися у хаотич­них вибухах і погаснути під ударами плянових протизаходів ворога.

Щодо питання на яких теренах і в яких середовищах можуть поставати огнища широкого революційного зриву – треба узгляд­нювати кілька варіянтів. Перший, основний варіянт – революція на корінних Українських Землях. Схематичний плян при цьому: повне опанування й очищення від ворога того терену, де є огнище революції; швидка революційно-мілітарна мобілізація всіх національних сил на опанованому терені; зформування революційно-державної влади на місцях; урухомлення найважливіших ділянок збірного життя, зокрема необхідних для боротьби; перекинення ре­волюційних дій на інші, якнайбільші простори, поширення опано­ваного повністю терену; створення оборонного і наступального фронту на межі з теренами, опанованими ворожими силами; даль­ше розгортання боротьби комбінацією фронтових дій з револю­ційними.

Другий варіянт – огнища революційного зриву у великих скуп­ченнях в'язнів, засланців чи серед совєтських частин з більшістю українського вояцтва на українській території. При загально обов'язуючих для всіх ситуацій перших завданнях революції – зни­щення влади і сил ворога та формування власної революційної сили – дальші пляни мусять бути достосовані до територіяльних і ситуаційних обставин. Коли є для цього можливості, то на пер­шому місці стоїть плян переходу зформованих на чужому терені українських революційних сил на Українські Землі для участи у визвольній боротьбі. Коли таких можливостей нема, тоді зали­шаються дві інші. Перша – продовжувати на місці дії в пляні за­гальної протибольшевицької революції та з метою втримати і скрі­пити зформовану національну революційну силу. Друга можли­вість – перейти, чи пробиватися на інший терен, відповідніший для втримання і дії.

Крім того революційна діяльність на чужонаціональному те­рені мусить бути достосована до його характеру. Коли це є націо­нальна територія іншого народу, що бореться проти Москви за визволення і є в тій боротьбі союзниками України, тоді наші сили беруть участь у їхніх визвольних змаганнях, зберігаючи свою внутрішню автономність і маючи на далі плян переходу на Укра­їну На теренах з мішаним, чи неозначеним національно-політич­ним характером, зокрема на Сибірі, українці спільно з іншими національними силами ведуть ініціятивну діяльність і боротьбу в напрямі державного відокремлення даної країни від Росії. На Сибірі заступаємо і намагаємося зреалізувати концепцію створен­ня самостійної федерації автономних країн, в роді З'єднаних Дер­жав Сибіру.

Революційні дії всередині частин совєтської армії з мішаним національним складом та з поважною кількістю москалів мусять відбуватися найперше під загальними протиболь-шевицькими гас­лами, без спеціяльного акценту проти московського імперіялізму. Там, де є більша кількість українців й інших неросійських націо­нальних груп, від самого початку треба ставити на першому місці постулят формування національних революційних військових частин з повною внутрішньою автономією. Коли цього вимагає льокальна ситуація, вони ведуть спільні революційні дії (напр., на Далекому Сході, у фронтових смугах на чужому терені), творячи для цього відповідні спільні органи. Основним пляном для цих всіх національних військових формацій є перехід до рідного краю для участи в його визвольних змаганнях.

Цей самий принцип повинні застосовувати місцеві революційні сили й органи у відношенні до частин совєтської армії, які зна­ходяться в Україні під час революційного зриву. Тобто – усунення революційним порядком большевицького командування і больше-вицьких елементів, розв'язання совєтської військової системи, виділення, роззброєння і відсепа-рування, як полонених, усіх во­рожих, чи небезпечних для визвольної революції елементів, а з решти формувати національні військові частини, чи цивільні гру­пи. Одні з них можуть бути залучені до революційних дій на міс­цях, інші відразу спрямовуються в напрямі їх країн, залежно від обставин. Вся зброя і воєнні припаси належать насамперед україн­ській революційній армії та співдіючим в її рамках відділам союз­ників. Військові формації союзних народів, які відходять до своїх країн для визвольної боротьби, належить в міру можливостей озброїти й забезпечити в потрібний виряд.

Засади взаємовідношення з революційно-визвольними силами інших народів у конкретній дії мусять відповідати генеральним політичним напрямним, які були з'ясовані в інших розділах. У цих взаємовідношеннях можна відмітити три ситуаційні категорії. Перша категорія – це сусідські взаємини між народами, які ме­жують із собою. Справа визвольної протибольше-вицької бороть­би сусідніх із собою народів, взаємної підтримки, а принаймні вза­ємного неутруднювання – повинна стояти під час революції на першому місці, а відсувати на другий плян всі інші, в тому і всі спірні справи між даними народами.

Друга категорія – це взаємовідношення між визвольними си­лами різних народів під час революційних дій на чужому для них терені. Ці взаємини повинні нормуватися засадами рівноправно­сте, незалежносте, внутрішньої автономії кожної сторони та щіль­ної їхньої співпраці у розпляновуванні й переведенні спільних протибольшевицьких, визвольних операцій.

Третя категорія – це взаємовідношення між визвольними си­лами, діючими у власній країні, та аналогічними силами іншого народу, що в наслідок розвитку подій опинилися й діють на цій самій, чужій для них території. Норми таких взаємовідношень є диктовані наступними трьома головними моментами: вимогами спільного визвольного фронту проти спільного ворога; правами господаря даної країни; засадами взаємодопомоги і гостинности в політичному і мілітарно-дійовому відношенні. У питаннях плянування і переведення мілітарно-революційних операцій та у всіх побутових питаннях – стаціонування, заосмотрення, порушуван­ня чужосторонніх, союзницьких сил і т. п., перший голос мають визвольні сили даної країни, як її господар. У справах внутріш­нього порядку союзницькі сили мають повну автономію і неза­лежність. Так само вони самі вирішують питання своїх дальших цілей і плянів поза територією дотичної країни а з її господарями узгіднюють тільки те, що до цієї чужої країни стосується: справи свого перебування, дій на місцях, часу і напряму перемаршів і т. п. Чужонаціональні сили приймають участь у визвольних змаганнях даної країни-господаря на засадах добровільности договорів і со­юзництва.

Відношення до москалів під час визвольної революції має теж відповідати засадам нашої визвольної політики, які вже були загально з'ясовані. Конкретніше треба буде розрізняти і в цьому питанні три основні категорії. Перша – це справа тих мешканців України російської національности, які заслуговують на те, щоб їх трактувати як громадян України, на підставі не тільки самого їхнього замешкання, але й того, коли, як і чому вони прибули в Україну, як ставилися до українського народу й до прав України в минулому та що найважливіше, як вони в даному моменті став­ляться до українських визвольних змагань і до української дер­жави. Вимога повної льояльности супроти України і її визвольної боротьби стоїть на першому місці. Тим москалям, які відповідають цим вимогам, треба запевнити і забезпечити повну і всебічну рів­ноправність у всіх громадянських правах та повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародніх засад щодо національних меншин. Це саме стосується інших національних груп в Україні. Участь цієї категорії москалів у визвольних зма­ганнях на засаді добровільности, чи обов'язкової мобілізації, має мати характер індивідуальний за принципом територіяльним, а не в окремих московських формаціях.

Друга категорія – це москалі з-поза України, головно вояки совєтської армії, які не воюють проти українських визвольних сил. Під час необхідного їх перебування на українській території спри­яємо творенню з них протибольшевицьких формацій, більших чи менших, які повинні чим скоріше покинути українські землі і перейти на російські терени для активної протикомуністичної бо­ротьби. При цьому треба дбати про забезпечення, щоб вони не ви­ступили до боротьби проти самостійности України.

До третьої категорії зараховуємо всіх москалів активних чи потенційних ворогів української державности. Діючі ворожі сили треба знищувати й унешкідливлювати доступними в даній ситу-акції засобами й методами, згідно з міжнародніми правилами посту­пування під час війни. Генеральною напрямною є намагатися усу­нути поза межі України по змозі якнай-більшу кількість ворожо наставлених москалів, щоб не обтяжувати себе втримуванням і забезпечуванням великої маси ворожого елементу як полонених, чи інтернованих в трудних умовинах боротьби.

Завершенням національно-визвольної революції має бути від­будова і закріплення Самостійної Соборної Української держави. Передумовою для відновлення самостійного державного життя є знищення на Українських Землях совєтської влади, її органів і си­лових інструментів, знищення комуністичної партії і системи, усу­нення з України всіх сил, які захищають російський імперіялізм і протиставляться самостійницьким змаганням. Ці передумови має створити всенародній збройно-революційний зрив – повстання. Переможне повстання відразу переходить у будування і закріп­лювання самостійного життя, як одностайний, послідовний процес.

Проголошення віднови УССД і творення української держав­ної влади, хоча б тимчасового характеру, мусить бути переведене вже тоді, коли національно-визвольна революція здобуває пере­могу на частині Українських Земель, коли вона опанує й звільнить від ворога частину української території з виглядами на дальший переможний розвиток.

Ініціятива і керівництво в державно-творчих діях належить тим самим революційно-визвольним силам, які підіймають, орга­нізують і ведуть народ до переможної боротьби. Основою і виріш­ним фактором у державнотворчих актах є загальне виявлення волі народу, проведене у найвідповіднішій в даних умовах формі. Коли в перших державно-творчих актах бере участь тільки ча­стина народу, на звільненій території, то з дальшим її розширен­ням переводиться доповнюючі народні вирішення.

Не можна розраховувати на те, що перемога української націо­нальної революції над московськими імперіялістичними силами на всіх Українських Землях відразу запевнить мирні умови для дальшого державного будівництва. Треба враховувати передусім таку можливість, що проти молодої Української Держави буде зразу підготовлювана поза кордонами України і звідти ведена но­ва загарбницька війна московського імперіялізму. Безпосередньо після революційно-визвольного періоду може прийти період на­ціонально-оборонної війни.

Тому ціла відбудова самостійного державного життя мусить бути ведена передусім під кутом визвольних і оборонних вимог.

Програмові засади українського націоналізму визначують напрям­ні, до яких зміряє революційна перебудова усіх ділянок життя. Але необхідні переходові етапи і форми цієї перебудови у визволь­но-воєнному періоді мусять бути максимально достосовані до тих вимог, що їх кожночасно диктує визвольна й оборонна стратегія в широкому розумінні – мілітарному, політичному, економічному й ідеологічно-духовому.

Заторкнені тут питання далеко не вичерпують дуже широкої проблематики національно-визвольної протибольшевицької ре­волюції. Метою цієї праці було поставити і з'ясувати бодай частину тих питань, на які треба дати відповіді, чи їх проекцію у теперішній вишкільній праці. Ці матеріяли мають одночасно дати основу для дальшого систематизування і розпрацьовування цієї проблематики.