З невичерпного джерела

Джерелом, з якого Степан Бандера черпав силу для себе, своєї праці й поборювання всіх труднощів, була глибока його віра в Бога, Його правду й справедливість. Ця віра була для нього духовою потребою, тому він з такою великою переконливістю дораджував іншим шукати в джерелі віри тієї сили, яка перемагає навіть смерть.

Стаття «З невичерпного джерела» була написана з нагоди Різдвяних свят і надрукована в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік IV, чч. 1-2 (150-151), з 7 січня 1957 р.

*

Боротьба з большевизмом – це справжня боротьба на життя і смерть не тільки для активних борців, але для цілого народу, який потрапить у большевицьке ярмо. Докорінне винищування всіх непокірливих, волелюбних елементів, які не хочуть служи­ти большевизмові, систематичне народовбивство – це основні за­соби большевицької політики підкорювання народів. Вона поля­гає в тому, щоб кожний поневолений народ, всі його прошарки, кожну людину тримати під постійним тиском неухильного або-або: скоритися, прийняти комуністичну доктрину за правду і без спротиву служити здійсненню цілей Кремля, або бути знищеним.

На початку комуністичного володіння говорилося, що йде тіль­ки про знищення «клясового ворога» і про виховання нового по­коління в комуністичному дусі, без усяких «пересудів», а тоді си­стема насильства і терору буде усунена, як непотрібна, бо пере­виховані народи переконаються, що комунізм правильний і бу­дуть його добровільно втримувати. Впродовж чотирьох десятиліть большевики вспіли винищити всіх, кого можна було підтягнути під поняття «клясового ворога». Сьогоднішні середні й доростаючі покоління від дитинства виховувалися під виключним впливом і наглядом большевицької тотальної системи, в повній ізоляції від усяких впливів зовнішнього світу, проте ні поєднання, ні зами­рення між народом і большевизмом немає.

Большевикам не вдалося переродити людей за рецептами ко­муністичної доктрини, ні накинути переконання, що їхня злочин­на, протинародня система і такі ж цілі комунізму є справді благородні, та що вони відповідають потребам і бажанням народів. Не багато помогло їм у тому найщільніше відгородження закріпачених народів від вільного світу та неперевершена брехливість ко­муністичної пропаганди про жахливі злидні й недолю народів у капіталістичних країнах і щасливе, свобідне життя під совєтами. Так само не принесло Москві сподіваних успіхів безпощадне пе­реслідування і знищування релігії, національних традицій, спу­стошення всієї літератури, історії, всіх ділянок національної куль­тури і творчости, викорінювання звідтіля всього, що формує, під­носить духовість людини й народу, а не відповідає большевицьким тезам і цілям.

Такими методами большевики створили собі, здавалося б, найдогідніші обставини для успішного проведення свого експеримен­ту перетворення людини і народу. Та факт невдачі якраз при тих найдогідніших умовах, виявив цілком виразно, що сама большевицька концепція є фальшива і нездійсненна. Основою її є матеріялістичний погляд на людину і на людську спільноту, переко­нання, що духовість людини є продуктом життєвих обставин і умов розвитку.

Большевики самі переконалися, що здійснення цього їхнього фундаментального пляну не дало позитивних наслідків. Навпа­ки, підсумки тих наслідків перекреслюють всі сподівання на май­бутнє. Зрозумівши це, керівники з Кремля поробили свої виснов­ки. Ці висновки своєрідні, відповідні до незмінної цілі комуністич­ної партії: втримати, закріпити й поширити своє панування будь-якими засобами. Все інше має значення засобів, між іншим теж і плян переформування людини і народу. Це мав бути ідеальний засіб, але, коли він нездійсненний, треба залишитися при тому, що досі виявилось успішним. Тому КПСС перестала трактувати теперішню систему свого володіння як перехідний етап. Пануван­ня Москви над поневоленими народами й тоталітарна диктатура компартії завжди мають втримуватися примусом і терором, а все непокірне має бути знищуване. Відповідно до цього в компартії формується прошарок комуністичної пануючої бюрократії. В ній добирається безідейний і безоглядний елемент з особливими «здіб­ностями», потрібними в такій системі.

Комуністичне виховання, формування думки і характеру лю­дини має продовжуватися в тому самому напрямі й такими ж ме­тодами, як і раніш, хоч від нього не ждуть вже таких наслідків, які заступили б систему насильства і терору. Воно має допомагати виправдувати цю систему, розкладати всякий спротив і, що най­важливіше, протидіяти формуванню небажаних і ворожих кому­нізмові світоглядів, концепцій, течій.

Коли большевицькі заходи перевиховати поневолені народи в комуністичному дусі не дали позитивних наслідків, то причи­ною в цьому напевно не була недостатня наполегливість, замалий тиск, чи інші «занедбання» з большевицького боку. Вони зроби­ли все, що лиш було можливе, зокрема в деструктивній частині, у відрізуванні народу від усіх коренів його самобутнього розвитку і духового життя. Так само не можна вже перевершити їхніх ме­тодів у створюванні примусових обставин, які мали б мати виріш­ний вплив на формування людини і народу.

Істотною причиною невдачі большевицької інженерії в духо­вій ділянці є те, що вона натрапила на такі первні в душі людини й народу, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких похо­дження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти.

Остаточним аргументом большевицької системи, теж у «пере­вихованні» людей, е смерть, загроза знищення, а далі й безогляд­не нищення всіх непокірних і невигідних. Але й цей арґумент не є всесильний.

Проби смерти не витримує те, що е витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерти захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя.

Большевики повели найгіршу боротьбу проти релігії, переслі­дуючи й знищуючи Христову Церкву, унеможливлюючи релігій­не життя. Але закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества знищити не можуть.

Большевизм зумів позбавити народи і людей всякої волі, але він не всилі здавити самого прагнення до волі. Воно притаманне кожній людині та народові, завжди живе і спонукує до змагання, бо свобідна воля – це дар, даний Богом.

Комуністична система запроторила правду до тюрем, концта­борів, загнала її в підпілля, а на її місце поставила фальш і брех­ню. Але не зуміла вирвати з людської душі розуміння, що таке правда, туги за нею, бажання її перемогти. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога. А від цього прямування ніхто й ніщо не відверне людства.

Так само не згасити большевикам любови ближнього, почуття справедливости та прагнення її тріюмфу. Бо це основні Божі за­кони для людської спільноти, підвалини взаємин між людьми, які голосом совісти завжди відзиваються в душі.

Большевицький наступ на нації, щоб їх розкласти і перетво­рити на бездушну отару «совєтських людей», зосереджується в намаганнях уморити в людині національну свідомість і національ­ні почуття. І в цьому відношенні ворогові не вдається добратися до самої глибини, бо національні почуття й прикмети не тільки ввій­шли в кров людини, але органічно притаманні людській душі.

Ці всі незнищимі первні людської душі не дозволяють людині стати безвольним і послушним знаряддям комунізму, сповненого ненависти до Бога, нації і людини. Вони спонукують людей чини­ти спротив злочинним діям большевизму та вести активну бороть­бу за його усунення.

Але натуга того спротиву і готовість до активної визвольної боротьби залежить у першу чергу від наснаги самих рушіїв. По­кладатися на саме їхнє існування й на автоматизм їх реакції – одночасне з пасивним ставленням до справи. Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажу­вання, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу.

Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибо­ку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. Особливо у найтяжчих життєвих ситуаціях, великому нещасті, терпіннях і боротьбі, віра в Христа дає найсильнішу, часто єдину й певну поміч. В тому напрямі мусимо найперше звертати наші думки і серця, коли ду­маємо про допомогу нашому народові в його важкому, але благо­родному змаганні за правду й волю.

Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького ко­мунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої хри­стиянської віри – це найважливіша справа не тільки самої Цер­кви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема націо­нально-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсиль-ніший наступ.

У різдвяний час наші думки, повні турботи про долю народу, всіх наших рідних і близьких в Україні, в тюрмах, концтаборах і на засланні, перш за все спиняються над тайною воплочення Бо­га. Усвідомлення того, чому Бог прийшов на світ найперше до най­нижчих, найбідніших, як безпомічне, переслідування немовля, наповняє душу вірою і любов'ю. Найістотніше в цьому – не при­ниження, бо найбільшим приниженням для Христа було товари­ство грішників, а не убогих. Наші серця захоплює символіка того, що Ісус найперше прийшов до тих, які найбільше потребували Божої помочі й опіки, а шуканням серед них захисту підніс їх на вершини. Відчуваємо безпосереднє відношення цієї Різдвяної сим­воліки до теперішнього становища нашого народу і Христової ві­ри у поневоленій Батьківщині.

З цього джерела віри ми повинні зачерпнути найбільше сили, щоб витримати на правильному шляху. Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання.