Призабута научка

Намагання західніх політиків знайти співжиття з імперіялістичною Москвою залишило сліди також серед деякої частини української спільноти на чужині. Головними речниками того «співжиття» та став­ки на комуністично-комсомольські кадри в боротьбі проти Москви були: праве крило Української Революційне-Демократичної Партії (УРДП), очоленої Іваном Багряним і її ліве крило з Іваном Майстрен-ком, а теж середовище Закордонного Представництва УГВР- Тож у своїй статті «Призабута научка» (друкованій за повним підписом у «Шляху Перемоги», Мюнхен, рік III, чч. 50/146 і 51/147 з 9-го і 16-го грудня 1956 р.) Степан Бандера, на підставі історичних прикладів з недавньо минулого й сучасного, виявив шкідливість новітнього совєтофільства і його вислужництва чужим чинникам. Про властиві кад­ри борців автор писав у статті «До питання основних кадрів націо­нально-визвольної революції» (Див. на стор. 284 цього збірника).

*

Коекзистенційний курс, що ще місяць тому панував у міжна­родній політиці та, здавалося, на довгий час визначував її розви­ток, викликав теж; в українському політичному житті на чужині буйний ріст спорідненої з ним, розкладницької галапасні. Підняло голову новітнє совєтофільство, видвигане новими прислужниками, яке, використовуючи задушливу міжнародню ситуацію, виступило в новій формі. Щоправда, в теперішній атмосфері, прочищеній психологічно-політичними зрушеннями, які викликала національ­на революція в Мадярщині, всякі совєтофільські сили й течії ду­же принишкли. Але це тільки причаєння. Большевизм та його поплічники будуть добре заходитися, щоб підживити ці фермен­ти ідейно-політичного розкладу та послужитися їхньою роботою в першу пригожу для цього пору. Тому доцільно тепер кинути трохи світла на ґрунт і коріння цього розкладницького явища, на спосіб й наслідки його діяння, щоб його знешкідливити.

Сучасне совєтофільство має чимало спільних рис з голосним колись радянофільством. В дійсності сучасна відміна цього яви­ща значно гірша від первісної. Це однаковою мірою стосується до його підґрунтя, збудників і до наслідків. Особливе значення має ця обставина, що сучасна рецидива виникла після того, як на до­свіді минулого виявилася недоречність і шкідливість радянофільських тенденцій. Тому-то, щоб належно оцінити цей прояв по­літичного звиродніння, доцільним буде пригадати розвиток і на­слідки його первісної появи з-перед тридцяти років.

Течія радянофільства розвинулася на Західніх Землях Укра­їни під польською займанщиною та серед української політичної еміграції в добі НЕП-у й т. зв. українізації на підсовєтській Укра­їні. В її вир попали різні політичні й суспільно-громадські діячі, які не мали особливих симпатій до комунізму, чи до москвофіль­ства, але шукали якоїсь «орієнтації», якогось легшого виходу, опертя й допомоги в тогочасній затяжній і, здавалося, безвиглядній ситуації. Психологічним підґрунтям радянофільства було мо­рально-політичне заламання після поразки національно-визволь­них змагань та невластива реакція на гніт польської окупації на ЗУЗ і на байдуже ставлення західніх держав до української спра­ви. Політичною поживою для цієї тенденції був той розвиток різ­них ділянок українського національного життя, який відбувався на Осередніх і Східніх Землях у період НЕП-у й «українізації».

Тодішнє радянофільство засновувалося на наступних голов­них думках: в УССР розвивається нова форма української держа­ви. Хоч вона має чималі нестачі, зокрема щодо суверенности та через комуністичну систему, проте вона дає Україні великі кори­сті й несе в собі поважні завдатки на поправу й удосконалення. УССР становить базу і рамки для розвитку всіх ділянок життя української нації та має бути підпорою для збереження й розвит­ку українства в інших частинах України та на чужині. Тому укра­їнці поза межами УССР повинні визнати її як українську держа­ву і спертись на ній, а не заперечувати її.

Поширенню таких поглядів і настроїв на Західніх Землях і серед частини політичної еміґрації сприяв злагіднений курс большевицької політики, а зокрема т. зв. українізація. Але свідомі, патріотичні кола з ОСУЗ не прикладали до цього своїх рук. Вони ж задобре пізнали суть большевизму й не мали таких ілюзій що­до щирости й тривкости большевицьких полегшень.

Очевидно, українські патріоти, діячі в різних ділянках націо­нального життя, старалися і в підбольшевицьких умовах розви­вати його якнайкраще, використовуючи для цього всі можливо­сті. Період НЕП-у та пом'ягшеної національної політики створю­вав догідніші обставини, а великий тиск розбудженої української національної стихії щораз то розширяв їх, вимушуючи теж такі поступки большевиків, яких Москва собі не бажала. Таким чином доба.«українізації» дала поважні надбання в різних ділянках на­ціонального життя. Мали теж місце старання українських діячів в УССР, зокрема в ділянках національної культури й народнього господарства, підтримати й скріпити розвиток українства на ін­ших Українських Землях. Були навіть спроби українських стар­шин Червоної армії встановити таємні зв'язки з революційною Українською Військовою Організацією на ЗУЗ.

Але всі ці намагання українських патріотів не мали на меті створювання совєтофільських орієнтацій і настроїв серед укра­їнців поза кордонами СССР. Це вже було ділом большевицької політичної пропаганди й спеціяльних акцій. Цим займалася не тільки комуністична партія, а й зокрема совєтські дипломатичні, торговельні, культурно-наукові й військові представництва. На­приклад, умисне створений консулят УССР у Львові мав за голов­не завдання поширювати совєтофільство в Галичині.

В пляні такої політики большевики зручно використовували всі факти розвитку українського національного життя в УССР для поширення своїх впливів. У своїй пропаґанді вони не тільки перебільшували й розмальовували світлими барвами українські досягнення, але приписували їх як заслугу совєтської держави, комуністичної системи. Піднесення української національної сти­хії й кипучу працю діячів української культури, що в дійсності були розбуджені українською національною революцією, большевицька пропаґанда змальовувала як наслідок комуністичної революції та як вияви совєтського, «радянського» патріотизму. Большевики нікчемно використовували цю обставину, що україн­ські патріоти в УССР не могли відкрито виявити свого справж­нього, ворожого відношення до Москви і до комунізму.

Коли ж деякі українці поза кордонами СССР не розуміли, чи радше не старалися зрозуміти дійсного стану та з вірою сприй­мали хитру брехню большевицької пропаганди, то це вина їхня, їхнього наставлення. Бо ж вони шукали такої орієнтації та не ста­вилися до ворожих суґестій з належним критицизмом і насторо-женням.

Як відомо, в парі зі зміною курсу в середині СССР ішла большевицька політично-пропа-ґандивна офензива назовні. Одне й дру­ге мало спільні причини й один плян. Період воєнного комунізму не дав Москві остаточної перемоги над всіми національно-само­стійницькими й протикомуністичними силами. Щоб рятуватися перед повним провалом, большевики мусіли піти на поступки неперебореним прагненням народів до свободи. НЕП й пом'ягшена національна політика мали відпружити внутрішню ситуацію, принести господарську поправу й дати большевикам час для підготови і переставлення з партійно-воєнної диктатури на диктатуру партійно-поліційного апарату та тотально-комуністичної системи. Посилена акція назовні мала проламати політичну й госпо­дарську ізоляцію СССР та поширити большевицькі впливи.

В такому пляні вирощування й підсилювання совєтофільсь­ких настроїв серед українців поза СССР мало для Москви потрій­не значення. Поперше, воно мало розряджувати протибольшевиць-кі настрої в українському народі. Відомості про прихильне став­лення українства з-поза кордонів СССР до совєтського пануван­ня в Україні, повинні були підкошувати протибольшевицькі сили й дії на Українських Землях під московською займанщиною. По-друге, совєтофільські настрої серед українства в небольшевицькому світі мали б значно допомогти большевикам вийти з дотогочасної моральної й політичної ізоляції. Якраз свідчення українців мусіли б найбільше переконувати світову опінію, що совєти не такі погані, коли українські самостійники, знані зі своєї ворожне­чі до Москви й большевизму, зміняють своє відношення до УССР, отже, до того політичного ладу, який встановила большевицька Москва. А потрете, совєтофільство, в будь-якій формі, створює пригожу атмосферу й податний ґрунт для розросту комуністич­них ячейок і різнородної большевицької агентури за кордонами УССР.

Большевикам не вдалося прищепити українському політично­му життю поза межами СССР недуги совєтофільства в більших розмірах. Але й ті її прояви, що мали місце на ЗУЗ і на еміґрації в 1924-33 рр., завдали чимало шкоди українській справі.

Найбільшим лихом був удар в спину тим самостійницьким си­лам, які втримували протибольшевицький визвольний фронт. Не­похитні патріоти-самостійники на ОСУЗ розуміли суть больше­вицької політики й здавали собі справу з того, що всі національні здобутки доби НЕП-у й «українізації» мають дуже крихку під­ставу й можуть бути кожночасно ліквідовані. Тому вони зосере­джували свою увагу й працю на під готові й організуванні націо­нально-визвольних, революційних сил, політичних, військових і молодіжних. Кожний прояв радянофільства, угодовецтва з большевиками, якого допускалися українці поза кордонами СССР, завдавав цьому фронтові значно важчих морально-політичних ударів, ніж подібні прояви в умовинах підбольшевицького при­мусу.

Так само в українському політичному житті на Західніх Зем­лях та на еміґрації радянофільські тенденції вчинили чимало за­колотів, розбиття й деморалізації. Досить пригадати, що вони при­вели навіть деяких чільних діячів української державности до непростимих потягнень, шкідливих для української справи, а ко­рисних для большевиків. Намагалися теж розкласти визвольно-революційні сили (створення підпільної ЗУНРО – Зах. Укр. Нар. Рев. Організації з радянофільською орієнтацією, в противагу до безкомпромісово-самостійницької УВО – Української Військової Організації).

Радянофільство вигасло на ЗУЗ і серед української еміграції з початком тридцятих років, коли Москва скрайнім загостренням терористично-знищувальної системи вибила йому з-під ніг вся­кий ґрунт. Большевики показали найдрастичніше, що т. зв. уряд, цілий державний апарат і система УССР – це тільки знаряддя поневолення, визиску й знищування України Москвою. Не стало вже жадної точки опертя для тези, буцім то УССР – це україн­ська держава, ані для коливання між: самостійництвом та совєтофільством. Між національним, самостійницьким фронтом і во­рожим, большевицьким, до якого належать усі зрадники, комуні­стичні запроданці Москви, не залишилось жадного захисного міс­ця, тільки поле гострої боротьби. А радянофілами можуть бути тільки люди такої породи, які шукають прикриття й захисту з усіх сторін.

Большевики цілком не турбувалися тим, що сталінський курс погребає пожиточне їм радянофільство. Вони навіть самі поліквідували чільних діячів того напрямку, які з довір'ям переїхали до совєтського «раю», та стались уже непотрібними Москві. Бо радянофільство, так само як НЕП, «українізація» й ціле злагіднення большевицької політики, було в плянах Кремля тільки тимчасовим засобом. Сповнивши свою службу Москві, пішло на смітник, бо прийшла черга на ленінські «два кроки вперед».

Зате наслідки радянофільства, розкладницькі в українському політичному житті та шкідливі для визвольної справи, залиши­лись діючими на довгий час.

Коли говоримо про прояви совєтофільства в українському по­літичному житті, то маємо на увазі такі українські групи, які декляративно зараховують себе до українського національного, са­мостійницького табору, але змістом своїх концепцій та наслідка­ми своєї роботи діють на поодиноких відтинках національного фронту в напрямі відпруження протибольшевицького наставлення і примирення з большевицьким ладом. Тут не враховуємо тих, що виразно виступають як прихильники комунізму, чи прина-лежности України до Росії. Такі елементи належать до ворожого, антиукраїнського табору, не дивлячись на те, що вони українсь­кого роду, чи уважають себе українцями.

Сучасне совєтофільство не виступає з відкритими цілями лік­відувати протибольшевицьку боротьбу на даних відтинках фрон­ту, які воно підмулює. Ці прояви завжди прислонюються патріотичними мотивами, вимогами актуального становища, потребами змін у ставленні української визвольної політики, щоб вона була успішною і т. п. Дійові особи й групи цієї течії завзято відпеку­ються від будь-яких симпатій чи слабостей до большевизму та обороняють свою приналежність до національного, самостійниць­кого табору.

Але ж власне суттю цього політичного явища, яке тут розгля­даємо, є дія в середині українського національного табору в та­кому пляні, щоб ступнево зм'ягшити, послабити гостроту проти­большевицького вістря, затерти протиставність, непримиренність цього табору до совєтського ладу, підготовити психологічне, ідео­логічне й політичне його наближення. Розцінювати такі явища треба на підставі заяв їхніх речників, чи хоча б і доброї віри де­кого з виконавців, що сам не розуміє, куди зміряють його діла.

Одним з проявів ідеологічного засипування провалля між на­ціональним і большевицьким фронтом є поширювання таких по­глядів: треба розрізняти між ставленням до теорії і практики боль­шевизму. Практику треба засуджувати, але до самої комуністич­ної доктрини ставитися стримано. Жовтневу большевицьку ре­волюцію мусимо розцінювати позитивно, відмічати її здобутки, а бити тільки сталінські методи, що знищили здобутки жовтне­вої революції, зіпсували марксівсько-ленінські ідеї, в яких є ба­гато вартісного.

XX з'їзд КПСС виразно показав, що ці тези споріднені з голов­ним змістом другої лінії большевицького ідеологічного фронту, в якій окопалися наслідники Сталіна, коли перша сталінська лі­нія була надто зужита. А ці ж самі позиції були підсувані укра­їнському самостійницькому рухові від 1943 р., нібито як тактика успішної, протибольшевицької пропаганди. Бо, мовляв, больше-вицьке виховання так глибоко в'їлося в світогляд і думання мо­лодого покоління, що воно не сприймає засадничого заперечу­вання комунізму. Коли ж з пересуненням воєнного фронту україн­ський визвольно-революційний рух на Рідних Землях позбувся цих «проґресивних реформаторів» та отрясся від їхнього впливу в безпосередній протибольшевицькій боротьбі, то ці тенденції, враз з їхніми речниками, перенеслися на закордонний терен. Тіль­ки те, що в Краю ще висувалось як тактичний засіб, ці самі люди видвигнули за кордоном вже як засадничу зміну ідеологічно-про­грамових позицій визвольного руху, покликаючись на Край. Про­мовистим показником політичного напрямку цієї течії є факт, що головним її надхнеником та ідеологом під час формування її в окреме політичне угруповання був І. Майстренко-Бабенко, який як націонал-комуніст, послідовно пропагує марксистські позиції.

Вперте стартування в напрямі наближення до комунізму призве­ло цю групу «прогресистів» до розриву з українським націоналі­стичним, революційним рухом. Поборювання ж цього руху, зокре­ма методами диверсії та клевети перед чужинними чинниками, стало головним змістом її «практичної політики». По цих овочах краще пізнати дерево, ніж розкопуванням його коріння.

Кристалізаційним осередком другої, спорідненої течії[32], яка в середині українського національного табору створює відкриті для ворожого наступу виломи, стала ставка на кадри комуністичної партії. Колишні активісти в совєтській системі, які, опинившись на еміґрації, захотіли відограти чільну ролю в українському полі­тичному житті, як речники національного активу в Україні, ви­сунули тезу, що ввесь провідний, творчий і активний елемент України е згуртований в кадрах комуністичної партії. Тому укра­їнські самостійницькі змагання й проекція державного будівни­цтва мусить бути зорієнтовані на цей елемент, на його вирішну, провідну ролю. А тому, що ці кадри є глибоко перейняті ідеями комунізму, то й концепція самостійності мусить відповідати тим ідеям.

Політична партія, яка створилася за кордоном і цілу свою про­граму, структуру, кадровий добір і політичну дію будує довкола цієї осі, проходить чималу еволюцію. Відповідно до змін її влас­них ідейно-політичних позицій зміняються в її інтерпретації теж «вимоги українського національного активу». Але незмінним за­лишається твердження, що двигуном і керманичем української національної революції може й мусить бути саме актив з комуні­стичної партії. Цим способом ця «революційна» партія намагаєть­ся тримати брами українського національного табору все відкри­тими навстіж для проникання комуністичних впливів. Конкрет­ні гасла, що їх вона туди просовує, міняються, але завжди знай­деться серед них чимало добра від «великого жовтня».

Цього явища не можна трактувати легковажно, вважати його випадковим продуктом еміґраційного політичного життя. Звичай­но, тезу про видатну й позитивну участь партійних кадрів у на­ціональній, протибольшевицькій революції треба брати навідворіт, тоді в ній уся істина.

Національно-визвольну революцію можуть і будуть докорінно робити протибольшевицькі маси українського народу, які до шпіку пройняті ненавистю до комунізму, до московського поневолен­ня та його інструменту – компартії. Організаторами й керівниками цієї революції будуть ті найсильніші, найкращі характери, які навіть у большевицькій системі тотального деправування на­роду і людини не стали на шлях зради й злочинства, життя яких виповнене найважчими зусиллями, щоб ані не попасти в нищів­ні сіті компартії, розставлені на кожний талант, на кожну непе­ресічну людину, ані не згинути від її гончих.

Партійні кадри, кровно зв'язані з большевицьким режимом, будуть йому помагати задавити визвольну революцію, доки почу­ватимуть до цього силу. Коли ж переконаються, що большевизм приречений на загладу, а революція бере верх, тоді й вони при­стануть до неї. Тільки окремі одиниці можуть поправитися, а від більшости комуністів треба сподіватися підступу і зради. Метою їхнього переходу на бік революції буде передусім намагання бу­ти знову зверху, при владі, а далі – знівечити висліди револю­ції і зберегти якнайбільше комуністичних «здобутків», пануван­ня бюрократії над народом. Большевицька школа формування партійних кадрів підготовляє такий елемент, який завжди і вся­кими засобами буде намагатися захопити і втримати в своїх ру­ках владу, а народ і все його життя – в неволі.

В тому розумінні згадана партія «революціонерів» знає добре, на кого класти свою ставку. До речі, вона ж сама, своєю появою, своїм змістом і своїми практиками, досить наглядно показала, з чим треба рахуватися на майбутнє. Компартія приготовила укра­їнській революції великого «троянського коня», щоб його ввести в середину національного табору. Але цим разом відомо, що в ньому заховане …

У зв'язку з коекзистенційним курсом дуже зактивізувалася типова, сказати б – універсальна форма радянофільства, яка останніми роками була притихла, хоч уже неоднократне намага­лась здобути собі право громадянства в українському політично­му житті. Це теза, що УССР таки українська держава, хоч поне­волена і з багатьма нестачами. Групи, які зробилися її речниками, настирливо вмовляють в українське громадянство на чужині, що визвольна політика повинна переставитися з неґації на визнан­ня «наявної української правно-формальної державности» у виді УССР, з усіма випливаючими з цього політичними консеквенція-ми.

Які ж це консеквенції для ставлення української політики? Вкажемо хоча б на деякі найважливіші з них: визвольна бороть­ба йде не за здобутя української держави, бо її вже маємо, тільки за звільнення цієї держави від московського зверхництва. Як є українська держава, то є й український державний уряд, бо влада – це в розумінні права один з основних елементів, без якого нема держави. Хто визнає УССР за українську державу, мусить визнавати і її уряд. Українська національно-визвольна боротьба мала б тоді бути боротьбою не тільки проти Москви, проти її по­неволення України, але й проти існуючого українського уряду, проти теперішнього устрою української держави за зміну одного й другого. В розумінні «прогресистів» – це було б піднесенням українських визвольних змагань на вищий щабель у міжнарод­ній політиці, а не їх деґрадацією. Є й такі «політики». Вони про­мовчують те, що визнання УССР за українську державу є рівно­значне з невідхильним визнанням усіх зобов'язань міжнародньо-правного значення, які большевики затягають від імени УССР, в тому числі й міжнародньо-правних консеквенцій того, коли УССР вступить у большевицьку війну проти інших держав. Ніхто не може подумати, що речники цієї концепції не розуміють усіх шкідливих наслідків для української визвольної справи.

Чим же її пояснюють? Бажанням, щоб українська справа в міжнародній політиці мала такий статус, як справа «сателітних» країн. Вони ніби вірять, що західні держави нормують своє від­ношення до української справи відносно до того, як її ставлять українські політичні угруповання. Або, що справа української державної незалежности – це передусім міжнародньо-правна проблема. Чи ж статус «сателітів» багато помагає відносним на­родам у їх визвольних змаганнях? А якщо хтось уважає осягнення такого статусу на міжнародньо-політичному форумі за таку важ­ливу справу, то чи не слід би йому витягти висновки з того, що самостійницька політика тих народів, які попали в становище «са­телітів», ведеться якраз по лінії заперечення т. зв. народніх демо­кратій і їх урядів, відмови їм права національно-державницьких інституцій. Ні, тут не в цьому справа.

Якщо б речникам концепції визнання УССР за українську дер­жаву справді залежало на такому зовнішньо-політичному став­ленні української справи, тоді вони й спрямували б у тому на­прямі відповідні свої заходи. Тимчасом вся їхня робота по цій лі­нії спрямована на внутрішньо-український відтинок. У газетах для українського читача друкуються цілі трактати, в яких дока­зується, що УССР має атрибути- української держави. Безліччю статтей переконується українське громадянство, що ключем до успішности української політики є визнання УССР за українську державу, визнання – очевидно! – з боку українського самостій­ницького табору. Такі «передвісники нового етапу» обіцяють зні­велювати й опанувати своєю течією цілість українського політич­ного життя. Розуміємо. Але чому називають себе передвісниками нового етапу? Та ж «Нові Шляхи» вже чверть століття тому пропаґували ці самі радянофільські концепції і робили це все таки чесніше, більш відкрито. Служили одному панові та й «дослу­жилися».

Шкідливість цієї розкладницької, совєтофільської роботи сте-пенується ще через те, що її головним подвижником стала та гру­па, яка перед українським і чужинецьким світом привласнює собі право виступати й діяти від імени українського визвольно-рево­люційного руху в Україні.

Теж не мале значення має той факт, що поширюванням таких розкладових концепцій займаються люди й газети фінансовані американцями. З одного боку АКВБ[33] втягає українців до єдино-неділимського, москвофільського табору під гаслом: в спільному фронті добре все, що проти комунізму, а не порушує російського імперіялізму. А з другого боку підтримується пропаґанду проко­муністичних і совєтофільських тенденцій, коли вони получені з диверсійними діями проти українського націоналістичного, рево­люційного руху. Який же спільний знаменник цих дій на дві ру­ки? Чи може лежати в інтересі американської політики ширення розкладу в українському національно-визвольному таборі та під­тримування таких явищ, які приносять користь передусім Мос­кві? Питання, якими арґументами обосновується перед чужинця­ми ширення совєтофільських тенденцій серед українців, має дру­горядне значення.

Для нас важливе одне: все, що діється в українському житті зі шкодою для української визвольної справи, а на користь боль-шевиків, мусить бути переборене й усунене з українського полі­тичного життя. Сюди належать усі форми совєтофільства. З існу­ючими його проявами справиться самостійницький табір так само, як переміг аналогічні хвороби в минулому. Але для цього по­трібно чуйности та відсічі всіх національних сил.